Політичні концепції французького Просвітництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни «Політологія»

Політичні концепції французького просвітництва

План

Вступ

1. Політико-правова програма Вольтера

2. Вчення Монтеск'є про закони і державу

3. Уявлення про державу і право Жан-Жака Руссо

Висновок

Література

Вступ

У середині XVIII ст. у Франції і трохи пізніше в Німеччині виникає широкий суспільний рух - Просвітництво. Власне, свій початок Просвітництво бере ще з XVII століття. Основний зміст суспільного руху - критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів. Філософська форма філософа-просвітителя до дійсності - її заперечення з позиції розуму. Не випадково XVIII ст. називали віком розуму і заперечувальних доктрин. М'якою, а інколи й обережною формою заперечення існуючої дійсності став сумнів як методологічна основа скептицизму. Попередники просвітників - представники скептицизму у Франції осмислюючи категорію істинності, розглядають її відповідно до морально-релігійних концепцій, можливості розуміння з позиції розуму і науки. Максимально загостреної форми скептицизм, як спосіб філософствування, набуває в творчості Франсу-Марі-Аруе (1649-1778 pp.), більше відомого в історії культури під псевдонімом Вольтер. Літературно-філософська діяльність зробила Вольтера знаменитим у всій Європі. Один з основних об'єктів критики Вольтера - християнська церква.

В історію філософської думки Жан-Жак Руссо увійшов як критик цивілізації, побудованій на суспільній нерівності. На певному етапі розвитку цивілізації виникає соціальна спільність, що користується привілеями, живе в розкоші і гультяйстві. Більша ж частина населення злидарює. В результаті у суспільстві дедалі посилюється аморалізм. Але можлива і інша соціальна модель суспільства, що грунтується на натуральному виробництві, де трудящий і власник суміщаються в одній особі, де люди соціально рівні і морально чисті. Такою моделлю є первісне суспільство - «Золотий вік», де люди жили у злагоді з природою і одне з одним. Ідея соціальної рівності людей покладена в основу концепції виховання. Головне завдання виховання - формування гармонійної особистості на основі праці в контексті загальнолюдських цінностей. Необхідно удосконалювати суспільство, прямувати до нового «Золотого віку», що має прийти на зміну аморальній цивілізації.

Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького Просвітництва. Читаючи їх твори, бачимо глибоко мислячих філософів, соціологів, антропологів, які зуміли відобразити природу, соціум, людину в логіці понять. Діалектичними є вихідні філософські ідеї збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів - принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ. Оскільки усе причинно обумовлене, отже, необхідне і випадковості не існує. Випадковим можна вважати лише те явище, причина якого нам невідома. Але, з іншого боку, людині всього знати неможливо через труднощі дійти до первісних причин. Отже, хоче того людина чи ні, життя постає перед нею як хаос, збіг випадковостей. Просвітителі демонструють неординарний підхід до вирішення питання про свободу людини.

Розуміння суспільства французькими мислителями ґрунтується на концепції людини як природної істоти. Суспільство - витвір природи, тому що природа обумовлює життя кожної людини у суспільстві. Поль Гольбах зауважує: «Людина повинна шукати у самій природі і в своїх власних силах засоби задоволення своїх потреб, ліки від своїх страждань і шляхи до щастя». У чому ж полягає суть людської природи? Це питання всебічно осмислюється філософами у світлі природної політики, природних законів, природної моралі та ін. Загальний висновок такий: суть людської природи полягає в намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство буде досконалим, розумно побудованим за умови його відповідності людській природі. Суспільне середовище (держава, право, мораль та ін.) визначає суть людини.

Отже, погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. За Гельвецієм, «люди не народжуються, а стають тими, хто вони є». Звідси висновок: необхідно розумно розбудувати середовище - створювати розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (Гоббс) або доброї (Руссо) істоти. На думку Гольбаха, Гельвеція, Дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника - державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників XVIII ст. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.

1. Політико-правова програма Вольтера

Вольтер (Франсуа Марі Аруе 1694-1778) - французький письменник і філософ. Його ім'я - це емблема культури епохи Просвітництва. Вольтер виступив з радикальною критикою марновірств, релігійної нетерпимості, тиранії й несправедливості існуючих законів. Вольтер так оцінив століття, у якому він жив: «Одне з величенних переваг нашого століття - безліч освічених людей, що легко переходять від шипів математики до квітів поезії...». Свій творчий шлях Вольтер почав з написання викривальних віршів, які в 1717 р. Спричинили його арешт на одинадцять місяців у Бастилію. На початку 1726 р., після закінчення нового ув'язнення в Бастилію, Вольтер був висланий із Франції й протягом двох років жив в Англії. Англійська ліберальна політична система й віротерпимість стають для мислителя реальним прикладом розумного ладу, англійці І. Ньютон і Дж. Локк - науковими авторитетами. Результат перебування Вольтера в Англії - робота «Філософські листи». Ця книга, що підпільно поширювався у Франції, була засуджена паризьким парламентом на спалення. У числі добутків, у яких Вольтер викладає свої політико-правові погляди, також: «Філософський словник», «Коментар до Духа законів», «Метафізичний трактат» (посмертна публікація рукопису, створеній, в 30-і роки) і багато інших.

Вольтер бачив причину соціального зла в марновірствах людей, які приводять їх до релігійного фанатизму. Християнство для Вольтера, як взагалі всі інші релігії, - це марновірство, яке коштувало «людству більше 17 мільйонів життів, якщо лічити по одному мільйону в сторіччя - як тих, хто загинув від рук катів правосуддя, так і тих, хто вмер від рук інших найманих катів, побудованих у бойовому порядку». Вольтер критично ставиться не тільки до різних релігій, але й до атеїзму, тому що він «майже завжди фатальним образом діє на чесноту». Атеїзм здатний підірвати режим законності: «Атеїст бідний і лютий, що вірить у безкарність, буде дурень, якщо не вб'є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників». Атеїзм приводить до росту латентної злочинності: «Число таємних злочинів буде нескінченним, якщо не буде віри в караючого Бога». Крім того, атеїзм тих, хто править людьми, - це реальна за гроза для останніх: «Я хочу, щоб государі і їх міністри вірили в Бога, який карає й прощає, без цієї вузди вони будуть представлятися мені прагнучими крові тваринами». Саме Вольтеру належить висловлення: «Якби Бога не було, його потрібно було б видумати».

Вольтер як представник школи природного права визнає за кожним індивідом існування невідчужуваних природних прав: на волю, власність, безпеку, рівність. Він уважає, що кожна людина не повинна залежати від чиєї б то не було сваволі: «Воля полягає в тому, щоб підкорятися тільки законам». Кожний має право розпоряджатися за своїм розсудом приватною власністю, тому що «власницький дух подвоює сили людини». Кожному належить свобода на працю, тобто можливість «продавати свою працю тому, хто за нього дає найбільшу плату, тому що праця є власність тих, хто не має ніякої власності». Кожний має право на свободу совісті сумління, тому право на нетерпимість стосовно іновірців Вольтер не визнавав: «Право, засноване на нетерпимості, - дике й безглузде; це право тигрів, але навіть ще страшніше, тому що тигри рвуть свою жертву на шматки тільки для того, щоб її з'їсти, а ми винищуємо один одного згідно з параграфом». До природних прав Вольтер відносив і рівність: «усі люди народжуються рівними»; «кожна людина в глибині душі має право вірити, що він повністю рівний іншим людям». Але одночасно Вольтер називав рівність «самим химерним станом», маючи на увазі неможливість соціальної й політичної рівності між людьми.

Політико-правові ідеї Вольтера, хоча й не були їм систематизовані, але завдяки своїй переконливості і ясності аргументації зробили великий вплив на формування західної політичної й правової культури.

2. Вчення Монтеск'є про закони і державу

Просвітитель, письменник, один з найвизначніших теоретиків науки про політику. Головні праці - «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян та їх занепаду», «Про дух законів», «Захист духу законів» та ін. Його внесок до світової скарбниці конституційних ідей про політичні свободи і шляхи їх забезпечення громадян, права і форми їх здійснення, залежність «духу законів» від географічних умов розташування тієї чи іншої держави, від форми політичного владарювання вважається величезним. До того ж ідеї Монтеск'є справили неабиякий вплив на український конституціоналізм ХІХ-ХХ ст. На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, Монтеск'є не ставить особистість над державою і не протиставляє права громадян правам держави, але він постійно підкреслює, що головним завдання держави - забезпечити людині політичні свободи, тобто можливість робити все, що дозволено законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого, так і громадянські свободи, які найліпше втілюються в умовах спокою духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, в умовах гуманного кримінального законодавства, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворого дотримання законів і встановлення непорушного режиму законності.

Слідом за Локком Монтеск'є стверджує, що такі умови забезпечення політичних і громадянських свобод можливі лише тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної три гілки влади - законодавча, виконавча і судова. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними стоїть у Монтеск'є на першому місці, хоча він прекрасно розуміє, що реально у практичному політичному житті можна говорити лише про незалежність суду. З іншого боку, судову владу у державі не уособлює ніхто і тому вона начебто позбавлена владних функцій.

Мислитель пропонує вихід з такого становища: для досягнення справжньої незалежності судів запровадити повсюдно досвід Франції щодо купівлі-продажу судових посад, «уособити» цю владу в присяжних, тобто у виборних народних представниках, які періодично скликаються на спеціальні сесії. Щодо незалежності законодавчої й виконавчої влади, то вона у Монтеск'є має відносний характер, бо насправді тут через систему стримувань і противаг існує неначе б то «незалежна залежність», коли одна влада заважає іншій зловживати своїми функціями, узурпувати всю повноту реальної влади, що і є найкращою гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Мислитель пропонує надати можливість законодавчого владування двопалатному парламентові, який складався б з нижньої - народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і з верхньої - аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Вже тут, у законодавчому органі наявні принципи відносної незалежності палат, розподілу їх функцій і стримування, бо обидві палати мають право призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов'язкові для виконання і виконавчою, і судовою гілками влади, тобто законодавці мають безсумнівний пріоритет, але лише в тому разі, якщо самі підпорядковуються власним законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважає швидкість діянь, а така оперативність забезпечується тоді, коли її зосереджує одна особа, тобто монарх, король. Врівноваження законодавчої і виконавчої влади досягається тим, що у компетенції парламенту перебувають фінансові, військові та деякі інші суто управлінські функції, а король одноосібно вирішує, затверджувати чи не затверджувати той чи інший нормативний акт. Монтеск'є не виключає можливості, що матимуть місце випадки, коли така система стримувань паралізуватиме діяльність і парламенту, і короля. Але він впевнений, що обставини все одно змусять їх рухатись, для чого вони знаходитимуть компроміси. Ще однією важливою рисою розподілу влад за Монтеск'є є таке: він переконаний, що над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає найсильніша загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпують одні державні органи або особи, а й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.

Жодна з влад у мислителя не наділяється повноваженнями скасовувати будь-які рішення перших двох, але кожна з них може призупинити ухвалу, яка, на її думку, суперечить закону. Іншими словами, влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск'є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, задовольнив як радикальні прагнення молодої буржуазії, так і консервативні потяги старого дворянства. У той же час його аж ніяк не можна «звинувачувати» у проповіді рівності людей у французькому суспільстві. Навпаки, мислитель доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до народної держави, яка матиме виключно деспотичний характер. Монтеск'є обґрунтовано можна вважати видатним попередником, а то й одним із засновників теорії правової держави, найоригінальніші погляди на яку він висловив із позицій географічної школи в політичній думці, концептуальні основи котрої заклав саме він, хоча деякі твердження перейняв у Аристотеля та Бодена. Найбільший вплив на характер правової системи тієї чи ін. країни, «дух її законів», на думку мислителя має клімат.

У південних широтах спекота і духота знесилює людей, робить їх слабкими і боязливими, лінивими і тендітними, схильними до неволі, до не відповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Ось чому тут необхідні суворі закони, які б могли гартувати людей, примушувати їх до продуктивної праці під страхом покарання.. Сприятливе землеробство паралізує волю громадян, бо вони занурюються у свої особисті права і зовсім не прагнуть до більшої свободи. Народи ж, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані у битвах за життя у холоді й голоді, у тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, рішучі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють своєю державою незалежність, особисті права і вольності. Монтеск'є переконаний, що створенню величі свободи сприяють добре захищені природою кордони держави, тобто гори і водні простори, які перекривають шляхи завойовникам. Окрім географічного середовища, на «дух законів» у французького просвітителя впливає ще густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство взагалі - до монархізму, а зокрема: католицтво - до необмеженої монархії, протестантство - до демократії. Про православ'я Монтеск'є не згадує. Але є сфера, яка визначає «дух законів» ще більшою мірою, ніж географія, та інші зазначені вище фактори. Це форма політичного правління тієї чи іншої держави тобто «природа уряду».

Мислитель при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави - демократію, аристократію і монархію, та одну несправедливу (неправильну) - деспотію. Монтеск'є досить прихильно ставиться до демократії, у якій виокремлює тяжіння суспільства до чеснот, до загального добра. Головним принципом аристократії він вважає помірність (невибагливість), а монархії - честь, тобто прагнення почестей, але зі збереженням незалежності. Для всіх таких держав необхідні суто їм притаманні правові системи. Скажімо, для демократії важливо закріпити у законодавчому порядку рівність дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств у одних руках; для аристократії - обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних ; для монархії - зберегти велику власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на остраху, свавіллі, й тут закони взагалі зайві, бо деспот лише руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави за Монтеск'є, визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки - це мир і поміркованість, для монархії - войовничість. Неабияке значення для існування держави має розмір її території. Мала республіка швидко гине від завойовників. Велика монархія дає їм відсіч, але має тенденцію до загнивання зсередини, до деспотизму. Ось чому мислитель рекомендує невеличким державам об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використовувати переваги і малих, і великих країн.

просвітництво вольтер політичний держава

3. Уявлення про державу і право Жан-Жака Руссо

Своєрідну роль у Просвітництві зіграв Жан-Жак Руссо (1712--1778). Під час найпліднішого в житті Руссо періоду було написано роман «Нова Елоїза» та «Еміль» - трактат про виховання згідно з природними принципами. Влада могла б визнати його нешкідливим, якби не розділ «Сповідь віри савойського вікарія», де було сформульовано принципи природної віри так, як їх розумів Руссо, що викликало гнів і католицьких, і протестантських ортодоксів. "Суспільний договір" виявився ще небезпечнішим, бо там закладались основи демократії та заперечувалося божественне право монархів. Ці дві книжки, хоч і принесли славу Руссо, але викликали офіційні зауваженя проти автора, що привело до втечі Руссо з Франції.

Політичну теорію Руссо викладено в «Суспільному договорі», опублікованому в 1762 р. Цей твір істотно відрізняється від більшості публікацій Руссо. В ньому менше сентиментальності, більше інтелектуальних міркувань. Його доктрини, хоча й вихваляють демократію, водночас прагнуть виправдати тоталітарну державу. А втім, поєднаний вплив Женеви та античності спонукав Руссо віддати перевагу місту-державі, а не таким великим імперіям, як Франція та Англія. На титульній сторінці він назвав себе «громадянином Женеви» і у вступі проголосив: «Оскільки я народився громадянином вільної Держави і є членом Суверена, я відчуваю, що хоч яким незначним буде вплив мого голосу на громадські справи, право голосувати про них ставить мені за обов'язок їх вивчати».

Рівночасно Руссо схвально відгукувався про Спарту, зображену Плутархом у життєписі Лікурга. Він стверджував, що демократія найкраща для невеликих держав, аристократія для середніх, а монархія для великих. Малі держави, на його думку, кращі тому, що в них легше запровадити демократію. Коли Руссо казав про демократію, він продовжував традицію давніх греків, які мали на увазі пряму участь в урядуванні кожного громадянина; представницький уряд він називав "виборною аристократією". Оскільки це неможливо у великих державах, його вихваляння демократії завжди пов'язане з похвалою містам-державам.

Парадоксальне для нового часу поєднання пріоритету держави над особистістю з демократизмом, яке вперше з'явилось у Спінози, набуло подальшого розвитку у Ж.-Ж. Руссо. Він стверджував, що внаслідок суспільної угоди носієм суверенітету повинен бути весь народ. Кожний громадянин бере участь у формуванні загальної волі, визначуваної голосуванням.

Але кожний припис загальної волі обов'язковий для всіх. Отож, і в Руссо ціле було вищим від частини, а рішення більшості -- обов'язковим для тих, хто з ним не погоджувався. Ніяких меж загальній волі Руссо не ставив, хоча вона явно обмежувала свободу індивіда.

Дж. Локк установив межі людської свободи (природні права), в які не може втручатись держава. Руссо цих кордонів не визнавав. Але, по різному розуміючи свободу людини, обидва мислителі були одностайними в захисті свободи народу.

Ідея народного суверенітету -- найвище досягнення теорії суспільного договору. Народ з власної волі встановлює будь-яку форму правління та може її змінювати. Але він -- найвищий суддя стосовно до влади, і в разі, коли правителі посягають на його права, може змістити узурпаторів і встановити нову владу згідно зі своєю волею.

Руссо стверджував: «Людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах. Дехто вважає себе паном над іншими людьми, а насправді він - іще більший раб, аніж вони».

Свобода -- головна мета роздумів Руссо, але, зрештою, він цінував тільки рівність і пропонував досягти її навіть поступившись свободою.

Висновок

Переломним моментом в історії людства вважається ХVІІІ ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» - явище досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім'я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. по всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу. У XVIIІ ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії.

Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Просвітники Франції зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу, який став гегемоном духовного життя Європи. «Володарем дум» усіх освічених людей ХVІІІ ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694-1778). Усе ХVІІІ ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.

Отже, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Література

1. Гусєв В. І. Західна філософія Нового часу. Підр. - 2-ге вид. стереотип - К: Либідь, 2000. -- 368 с.

2. Гаджиев К. Политическая философия. - М.: Экономика, 1999. - 606 с.

3. Енциклопедія політичної думки. - К.: Дух і Літера, 2000. - 472 с.

4. История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: НОРМА-ИНФРА.М, 2000. - 352 с.

5. История политических и правовых учений / Под ред. О. Р. Лейста. - М.: Юрид. лит., 1997. - 688 с.

6. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. - К.: Основи, 1997. - 838 с.

7. 4. Фiлософiя: Пiдручник/ Пiд ред. Г.А. Заїченко i iнш. - Київ.: Вища школа, 1995.

8. Філософія / за ред. І. Надольного. - К.: Вікар, 1997. - 584 с.

9. Філософія / ред. Горлач М., Кремень В. - Харків: Форум, 2001. - 654 с.

10. Філософія. Курс лекцій: навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. - К.: Либідь, 1993. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru