Стан політичних прав і свобод в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Політичні права та свободи

2. Стан політичних прав та свобод

2.1 Характеристика стану політичних прав та свобод в період 1998-99 рр.

2.2 Характеристика стану політичних прав та свобод в період 2010 р.

2.2.1 Право на асоціацію та свободу створення політичних і громадських організацій, можливість вільного набуття членства в політичних партіях і (чи) рухах та громадських організаціях і виходу з них, свобода мирних зборів і демонстрацій, свобода пересування

2.2.2 Виборче право та свобода волевиявлення, можливість вільно обирати і бути обраним

2.2.3 Право на петицію і свободу слова та друку, свободу відкритого публічного обговорення

2.2.4 Право на участь в управлінні державою та свободу доступу до інформації

3. Політичні права та свободи на прикладах

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Політичні права і свободи закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать:

· свобода думки і слова;

· свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій;

· право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування;

· право на об'єднання;

· право на участь в управлінні державними справами;

· виборчі права.

1. Політичні права та свободи

Політичними називають свободи, які дають можливість громадянину брати участь в управлінні державними і суспільними справами, в політичному житті суспільства. До них належать свобода зборів, мітингів, право на участь в управлінні державою, право об'єднуватися в політичні партії та ін. Цим самим долається відчуження громадянина від держави.

Політичні права, як і особисті, часто називають негативними в тому розумінні, що держава, на відміну від забезпечення соціально-економічних прав, не зобов'язана вживати позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від втручання в політичні права і свободи. Отже, негативні права - це свобода людини від держави, право людини на невтручання з боку держави. Однак, на відміну від особистих прав, політичні спрямовані не на забезпечення автономії особи, а на реалізацію її як активного учасника політичного процесу. Цінність цієї категорії прав полягає в тому, що вони створюють умови для зміцнення зв'язків між громадянином, суспільством, державою. Політична свобода є однією із складових особистої свободи: людина як розумна істота, носій політичної свідомості та політичної волі може виступати як самостійний та вільний учасник політичного процесу.

Політичні права - це, як правило, права тільки громадян певної країни. Вони пов'язані із участю в політичному житті держави, в управлінні державними справами, і тому мати їх не можуть всі особи, що знаходяться в межах країни.

Часто політичні права поділяють на дві підсистеми:



Дуже часто до другої групи належить також свобода слова.

Фактичне здійснення основних політичних прав і свобод можливе лише за допомогою норм національного права, які повинні передбачати ефективні механізми та процедури їх реалізації.

Право на участь в управлінні державними справами є не тільки правом людини, а й фундаментальним принципом взаємовідносин між демократичною державою та її громадянами. Існує думка, що в разі позбавлення громадян всіх політичних прав і свобод, за винятком права на участь в управлінні державними справами, воно буде декларативним і не зможе бути реалізоване. Однак участь в управлінні державними справами здійснюється не тільки через волевиявлення на виборах та референдумах, а й шляхом безпосередньої участі громадян у роботі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Тому це право в умовах демократичної держави є важливим правом громадян, а також принципом взаємовідносин держави та громадянина. держава суспільство політика право

Найважливішим компонентом цього права є виборче право, що включає право обирати (активне право) та право бути обраним (пасивне право). Більшість демократичних країн відмовились від різних цензів (майнового, статевого, осілості) і намагаються максимально гарантувати виборче право. Особиста участь громадян в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, а також через обраних представників, є втіленням суверенітету народу та формою здійснення народовладдя. Відповідно до Конституції України право на участь в управлінні державою громадяни реалізують шляхом участі у виборах депутатів різних рад, Президента України, сільських, селищних та міських голів. Кожен громадянин, який досяг 18 років, має право голосу на виборах та референдумах, а також може бути обраний депутатом. Вибори відбуваються за такими принципами: вони є загальними, рівними, прямими, вільними, таємними.

Загальність виборів означає, що в них може взяти участь дієздатний громадянин України, що досяг 18 років.

Рівність виборів означає, що громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, ніхто не має переваги за ознаками статі, кольору шкіри, мови, майнового, соціального чи іншого становища. Кожен виборець має один голос.

Прямі вибори - громадяни віддають голоси безпосередньо за Президента, депутатів.

Таємність виборів - голосування здійснюється бюлетенями, контроль за голосуванням не допускається.

Свобода волевиявлення - громадяни повинні самостійно визначитися із кандидатурою обранця. Неприпустимий будь-який тиск на волевиявлення виборців.

Другим компонентом права на участь в управлінні державними справами є право на референдум. Це право найяскравіше ілюструє суверенітет народу та верховенство його влади. Адже референдум - це спосіб всенародним голосуванням приймати закони чи вирішувати інші важливі питання.

Найбільш повно відображає активність громадян така складова права на референдум як стадія народної ініціативи. Громадяни можуть стати ініціаторами проведення референдумів з будь-якого питання, яке можна вирішити в такий спосіб. Однак більшість громадян не має детальних знань з правознавства, і прорахувати наслідки винесення того чи іншого питання на референдум може тільки висококваліфікований юрист. Виходячи з цього, дуже важливим є те, хто і як сформулює питання, що виноситься на референдум, навіть від імені народу. Тому право на референдум, на нашу думку, повинно використовуватися дуже обережно, адже найвища воля в державі - це воля народу, і від того, як вона буде скерована, дуже часто залежить нормальний розвиток країни. Референдум - двостороння зброя, що може як захищати громадян від сваволі держави, так і, прикриваючись високими ідеалами, допускати зловживання влади державою стосовно власних громадян.

Право петицій або право на звернення - це право громадян звертатися з вимогами, пропозиціями, скаргами, що адресовані до того державного органу чи посадової особи, до компетенції якої входить здійснення запропонованих у зверненні дій. Петиція (від лат. реtіtіо - позов, вимога) - це індивідуальне або колективне звернення (найчастіше в письмовому вигляді) до органів державної влади.

Сучасне розуміння права петицій полягає в тому, що звернення - це переважно не скарга, а можливість висловити своє ставлення до того чи іншого питання державного життя. Зміст петицій може спонукати державні органи до певних дій в інтересах заявників, а може бути і способом вираження політичних поглядів. У період між виборами державна влада повинна дуже уважно прислухатися до звернень громадян, які виступають своєрідним барометром політичної підтримки здійснюваного курсу. Від можливості швидко реагувати на потенційні проблеми і залежить політична довговічність правлячих сил.

Як правило, право петицій є правом громадян певної держави. Однак ст. 40 Конституції України визначає, що це право стосується не тільки громадян України. Таким правом наділяються як іноземці, так і особи без громадянства. До того ж, ця стаття не передбачає жодного обмеження встановленого права. Підняття цього права на рівень конституційного свідчить, що в Україні воно розглядається як дуже важливий інструмент функціонування суспільства. Шляхи здійснення прав громадян на звернення визначаються в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р., в Указі Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19 березня 1997 р. № 241/97, а також у постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження Інструкції діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації" від 14 квітня 1997 р.

Свобода зборів та маніфестацій виступає як інтегруюче суб'єктивне право, що дозволяє поєднувати ефект колективності та можливість оперативно і незалежно висловлювати власну позицію з певного питання суспільного життя.

Свобода зборів - це необмежена можливість збиратися в закритих приміщеннях, доступ до яких теоретично може бути обмежений організаторами зібрання, але це не обов'язково. У такому випадку діє, як правило, сповіщальний порядок, якщо власник погоджується на проведення такої акції.

Термін "маніфестація" вживається або як синонім термінів "демонстрація", "похід", або як узагальнююче поняття для будь-яких виступів під відкритим небом: мітингів, демонстрацій, походів, пікетів.

У повній відповідності з нормами міжнародного та європейського права знаходиться положення ст. 39 Конституції України щодо сповіщального порядку проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Однак є вимога "завчасного сповіщення, яка гарантує владі можливість втручання, коли відповідальні акції переслідують цілі, що суперечать закону".

Стаття містить певні вимоги до організаторів таких заходів щодо забезпечення їх мирного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, яке може встановлюватись судом на підставі закону і лише в інтересах національної або громадської безпеки з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Свобода союзів (асоціацій), право на об'єднання у громадські організації - це добровільне об'єднання громадян, що ґрунтується на спільності інтересів його членів та має на меті їх задоволення. Основними видами об'єднання політичного сприяння (політичні партії) та об'єднання для захисту інших інтересів своїх членів (економічних, творчих, тощо).

Конституція гарантує громадянам право об'єднуватися у політичні партії та інші громадські об'єднання. Особливо підкреслюється, що таке об'єднання має відбуватися вільно, без тиску на громадян.

Згідно з Конституцією (ст. 36, 37) та Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

2. Стан політичних прав та свобод

2.1 Характеристика стану політичних прав та свобод в період 1998-99 рр.

Під час парламентських виборів у 1998 р. було зафіксовано непоодинокі випадки порушення прав на вільне волевиявлення громадян. Про це свідчать численні публікації у засобах масової інформації та судові процеси, що відбувалися за позовами учасників виборчої кампанії. Тільки районними (міськими) судами України розглянуто понад 2,5 тис. справ на рішення та дії виборчих комісій щодо спорів, які виникли в ході підготовки і проведення виборів. Водночас є необхідність наголосити на тому, що питання контролю за дотриманням прав громадян на вільне волевиявлення є одним з найскладніших у діяльності Уповноваженого з прав людини.

Сама можливість реалізації свободи думки і слова та права збирати, зберігати, використовувати і розповсюджувати інформацію перебувала в небезпеці. Основним порушником цих прав є державні інституції, що створюють незадовільні умови існування та діяльності насамперед ЗМІ, на які покладено не тільки інформування щодо діяльності державних органів влади та їх посадових осіб, а й громадський контроль за дотриманням прав і свобод людини органами державної влади та місцевого самоврядування.

Зазначене вище дає підстави нагадати: хто бореться проти права людини на свободу думки і слова, той бореться проти того, щоб Україна була демократичною, правовою державою. Хто намагається обмежити ці права, той хоче обмежити поступ України до цієї мети.

Зважаючи на те що право на звернення є одним з важливих шляхів поновлення порушених прав людини,

В 1998 р. до Президента України надійшло 67 334 звернення, в 1999 р. - 114 711.

За узагальненою інформацією Секретаріату Верховної Ради України, до Верховної Ради України, її комітетів і Секретаріату в 1999 р. надійшло 100 529 звернень громадян України, в тому числі 72 144 письмових і 28 385 - на особистому прийомі. Це на 21,4% більше, ніж у 1998 р.

В 1998 р. до Кабінету Міністрів України надійшло 32 395 звернень, а в 1999 р. - 28 579.

Громадяни прагнуть вирішувати свої різноманітні питання, в тому числі і захищати свої порушені права, насамперед на місцях. До вищих інстанцій вони змушені звертатися, очевидно, в тих випадках, коли неможливо вирішити питання на рівні місцевих органів влади.

Водночас, як свідчить аналіз, переважна більшість питань, які містяться у зверненнях громадян, є компетенцією саме місцевих органів державного управління. Відсутність достатньої уваги та належного реагування щодо порушених питань, недовіра людей до посадових осіб на місцях породжує велику кількість звернень у державні органи законодавчої та виконавчої влади.

У переважній більшості наданих Уповноваженому аналітично-інформаційних матеріалах немає відомостей про позитивне вирішення порушених громадянами питань, про причини повторних звернень (а це майже кожне четверте звернення), не зазначається, в чому полягає суть необґрунтованості звернень, відсутні також пропозиції щодо поліпшення роботи зі зверненнями громадян. Все це є яскравим свідченням того, що у державі відсутня чітка система обробки та аналізу звернень громадян. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування не зацікавлені надавати ґрунтовну інформацію з цих питань.

Значна кількість звернень громадян свідчить про негаразди щодо стану дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами, про їх неуважне ставлення до звернень громадян, вирішення порушених питань по суті. Відповідно до ст.22 Закону України "Про звернення громадян" керівники та інші посадові особи органів державної влади, установ і організацій "зобов'язані проводити особистий прийом громадян". В Указі Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" вимагається "забезпечити створення необхідних умов для реалізації конституційних прав громадян на письмове звернення або особистий прийом та обов'язкове одержання обґрунтованої відповіді на нього".

Можна стверджувати, що кількість звернень громадян до державних органів влади є своєрідним показником якості виконання ними своїх функціональних обов'язків. Адже утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні є головним обов'язком держави (ст.3 Конституції України). А якщо в країні допускається масове порушення прав громадян (підставою так стверджувати є інформаційні матеріали, надані Уповноваженому, а також проведені моніторингові спостереження), то українська держава зазначений обов'язок виконує незадовільно.

2.2 Характеристика стану політичних прав та свобод в період 2010 р.

2.2.1 Право на асоціацію та свободу створення політичних і громадських організацій, можливість вільного набуття членства в політичних партіях і (чи) рухах та громадських організаціях і виходу з них, свобода мирних зборів і демонстрацій, свобода пересування

Протягом 2009 року особливих змін в цій групі прав не відбувалося. За даними останніх досліджень, як громадяни, так і експерти досить високо оцінювали стан дотримання права на організацію мирних зборів і демонстрацій.

Однак, вже у червні 2010 року у парламенті розглядався законопроект №2450 "Про порядок організації та проведення мирних заходів", запропонований урядом ще у травні 2006 року. Ним пропонувалося врегулювати порядок реалізації конституційного права громадян на мирні зібрання (стаття 39), визначивши порядок підготовки і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Низка приписів законопроекту викликала різке неприйняття у суспільному правозахисному середовищі. Принципові зауваження та правозахисників стосувалися в першу чергу наступних положень:

- необхідність чітко регламентувати термін подання до органів виконавчої влади (органів місцевого самоврядування) повідомлення про час та місце проведення мирного зібрання;

- визначити стандартні правові підходи до будь-яких мирних зібрань - зборів, мітингів, походів і демонстрацій; а також врегулювати такий порядок щодо тих видів зібрань, які сам законопроект регулювати відмовляється. До останніх було віднесено "зібрання всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення; збори трудових колективів, засідання статутних органів управління, об'єднань громадян, зустрічі виборців з кандидатами у депутати та обраними депутатами, кандидатами на пост президента України; мирні заходи з метою відпочинку, громадські розважальні заходи, спортивні змагання, весільні процесії, народні свята, похорони; релігійні обряди і церемонії". Однак закон про місцеве самоврядування не містить регулятивних положень щодо проведення зборів жителів, з одного боку, а з іншого - закони про вибори до органів державної влади різного рівня не торкаються питань такого роду, як-то зустрічі з кандидатами. Як наслідок виникає прогалина в правовому регулюванні щодо можливості проведення усіх без винятку видів мирних зібрань;

- положення статті 16 законопроекту серед підстав для припинення мирного заходу визначає "проведення мирного заходу з порушенням вимог цього закону". Іншими словами, не лише суттєве, але будь-яке процедурне чи то інше порушення може бути підставою для заборони проведення мирного зібрання.

Верховна Рада відмовилася направити законопроект №2450 "Про порядок організації та проведення мирних заходів" на експертизу Венеціанської комісії, як пропонували громадські організації. Натомість було ухвалено рішення про прийняття законопроекту за основу для подальшої роботи. Залишається лише сподіватися, що в ході підготовки законопроекту до другого читання його буде відредаговано з врахуванням зауважень правозахисників, аби після багаторічних дискусій та розробки десятків законопроектів нарешті забезпечити реалізацію права кожного на мирні зібрання відповідно до Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Між тим, поки законодавчий процес триває, керівництво правоохоронних органів лаштується регулювати правопорядок на власний розсуд. Як заявив у вересні 2010 року міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, "проведення мітингів, демонстрацій, вуличних акцій все частіше порушує громадський спокій. Ми повинні бути готові до своєчасного реагування на будь-які порушення у виборчому процесі. Необхідно ще раз змоделювати всі можливі варіанти розвитку подій. Ми повинні бути повністю готові до забезпечення порядку". Отже, питання щодо того, яким чином будуть реагувати правоохоронні органи на вияви мирних зібрань у ході виборчої кампанії, залишається відкритим.

Здійснення органами державної влади невластивих функцій у порушення приписів Конституції та прав людини

У 2010 році в мас-медіа поширилась інформація про те, що органи державної влади займаються збором даних стосовно партійної належності та ідеологічних переконань серед керівного складу органів державної та представницької місцевої влади, судової системи, комунальних засобів масової інформації, комунальних установ, освітніх закладів, керівників фермерських господарств, лідерів громадських об'єднань і організацій та "інших впливових осіб". Так, наприклад, у листі за підписом заступника глави Адміністрації Президента, керівника головного управління з питань регіональної та кадрової політики, якого було розіслано головам державних адміністрацій 24 областей і голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим, містилася вимога підготувати так звані "паспорти районів", які повинні щоквартально оновлюватися та надсилатися на електронну адресу Адміністрації Президента inform@apu.gov.ua.

Привертають увагу положення однієї з 62 форм для заповнення, запропонованих Адміністрацією Президента. В ній щодо всіх зазначених осіб слід вказати посаду, прізвище та ім'я, дату народження, освіту, фах, партійність (політичну орієнтацію), кого підтримував на виборах президента України в 2010 році, рейтинг серед населення за шкалою -/0/+, кількість підлеглих (для керівників підприємств, установ), депутатські і громадські обов'язки, можливість співпраці за шкалою +/ 0/ -.

За повідомленнями в ЗМІ, після президентських виборів 2010 року представники СБУ стати дедалі більше цікавитися діяльністю неурядових та освітніх структур. Так, за словами Євгена Бистрицького, виконавчого директора Міжнародного фонду "Відродження" (що входить в мережу фундацій Інституту відкритого суспільства), у вересні декільком неурядовим організаціям Київщини, що отримували фінансування від фундації, довелося спілкуватися із співробітниками спецслужб. СБУ цікавила інформація про цілі та завдання проектів, джерела їх фінансування. "Співробітники СБУ перевіряли документи і розпитували, чи не впливають гранти фонду "Відродження" на передвиборчу (з виборів до органів місцевих рад 31 жовтня 2010 року. - С. К.) ситуацію в Україні", - пояснив пан Бистрицький. Така ситуація трапилася з "Відродженням" та його партнерами вперше за всі роки існування фонду в Україні, починаючи від 1990 року.

Варто зазначити, що незадовго до того стало відомо про випадки, коли СБУ виявляла зацікавленість діяльністю та персонально співробітниками міжнародних організацій в Україні. Розголосу набув випадок із затриманням у липні 2010 року співробітниками СБУ в аеропорту "Бориспіль" Ніко Ланге, керівника київського офісу Фонду Аденауера. У відповідь на депутатський запит з цього приводу керівництво служби безпеки заявило, що пану Ланге було заборонено в'їзд в Україну на підставі положень статті 25 закону про правовий статусу іноземців та осіб без громадянства" (за якими в'їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку). Більше того, посилаючись на закон про інформацію, СБУ відмовилася надати депутату парламенту копію тексту відповідної своєї постанови.

Інформація про необґрунтовану зацікавленість з боку співробітників СБУ надходила у цей період і від інших громадян, зокрема від ректора Католицького університету у Львові. У кожному із цих випадків залишилося нез'ясованим, чи такий інтерес з боку співробітників спецслужб виявлявся в рамках порушених справ, що перебувають у веденні СБУ, чи то були просто "профілактичні" заходи (відповідно до законодавства, на Службу покладено профілактику правопорушень у сфері державної безпеки). Будь-як, але ні в кого не викликає сумніву, що спецслужби в своїх діях виходили з певних політичних міркувань. Крім того, експерти відзначають високу концентрацію владних і фінансових ресурсів у голови СБУ, котрий водночас є власником значних бізнес-активів; зокрема пан Хорошковський є відомим вітчизняним медіа-магнатом.

Попри те, що СБУ діє на підставі закону "Про Службу безпеки України" від 1992 року, відмовившись від політичних переслідувань та переслідувань громадян за ідейні переконання, останнім часом її співробітники стали виявляти не завжди обґрунтовану ретивість у пошуку чи то "інакодумців", чи то "співробітників на основі конфіденційності".

2.2.2 Виборче право та свобода волевиявлення, можливість вільно обирати і бути обраним

Кінець 2009 року та 2010 рік позначені двома виборчими кампаніями. Перша - це вибори президента України, перший тур яких відбувся 17 січня, а інавгурація президента - 25 лютого. Друга - вибори до органів місцевої влади різного рівня, які було перенесено на жовтень 2010 року. Менше року знадобилося суспільству, аби зрозуміти, що дотримання політичних прав в Україні, на жаль, досі не стало невід'ємною частиною державної ідеології, а їх визнання суттєвим чином залежить від розуміння різними політичними командами, що втілюють державну владу. Якщо президентські вибори 2010 року загалом пройшли без тиску на політичну опозицію, то атмосфера підготовки до осінніх місцевих виборів є цілком відмінною. "Зараз опозиція "прокинулась", і її задача - дестабілізувати політичну ситуацію в країні. Але палиці в колеса ми собі не дозволимо ставити нікому, ми ці палиці переламаємо і підемо далі", - заявив прем'єр-міністр України, голова домінуючої Партії регіонів Микола Азаров у вересні 2010 року.

Крім того, скасувавши вже призначені на 30 травня (у відповідності до Конституції) вибори до органів місцевої влади, парламент перевищив власні повноваження, не вказавши до того ж дату їх проведення. Лише 1 липня вони нарешті були призначені на 31 жовтня, майже на півроку пізніше від належної дати. Таким чином було порушено один із ключових принципів організації та проведення виборів - їх періодичності, закріпленого в Загальній декларації прав людини від 1948 року. Таку відстрочку було використано з політичною метою - посилення провладних команд на місцях через зміну керівництва обласних державних адміністрацій та низки підрозділів виконавчої влади.

Сам закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" суттєвим чином редагувався 30 серпня 2010 року - лише за два тижні до початку виборчої кампанії (11 вересня), що також входить у суперечність з положеннями Кодексу належної практики у виборчих справах, керівні принципи якого ухвалені Венеціанською комісією у 2002 році. Так, ними рекомендовано "основні елементи виборчого права, зокрема власне виборчу систему, склад виборчих комісій і визначення меж виборчих округів не переглядати пізніше, як за рік до проведення виборів; або ж їх треба закріпити в конституції, або в документі, що має більше високий статус, ніж звичайний закон".

Отже доводиться констатувати, що законодавча стабільність у виборчому процесі належним чином не забезпечена. Так, суттєві зміни у закон "Про вибори Президента України" від березня 1999 року, що стосувалися організації роботи виборчих комісій, вносилися навіть безпосередньо в ході виборчої кампанії (у лютому 2010 року), що є неприпустимим і вказує як на низьку якість законодавства, так і на використання можливостей правового регулювання в інтересах окремих політичних гравців.

Також не можна визнати таким, що належним чином забезпечує реалізацію пасивного виборчого права (тобто, права бути обраним), положення закону "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", які не передбачають можливості самовисування, а реалізацію пасивного виборчого права вводять у річище партійного представництва. Такий "партійний" підхід в ході висування кандидатів до органів місцевої представницької влади різного рівня (голів міст, депутатів обласних рад, Верховної Ради АРК, районних, міських рад) аж ніяк не сприяє розвитку засад місцевого самоврядування як таких.

Продовження практики "партизації" місцевих представницьких органів (започатковане у 2006 році ще попереднім законом про вибори до місцевих рад від 6 квітня 2004 року) призведе до поглиблення їх політизації, викривлення принципу представництва інтересів громад, гальмування необхідних процесів реформування системи влади на основі її децентралізації та розвитку спроможності громад.

2.2.3 Право на петицію і свободу слова та друку, свободу відкритого публічного обговорення

Процес виборчих перегонів яскраво виявляє не лише умови, в яких проходить боротьба між політиками, але й пов'язані з ними різні аспекти реалізації громадянських свобод в Україні. У процес обмеження підстав для виявлення свободи слова у 2009 році залучалися навіть суди. Так, з ухвали Печерського районного суду міста Київ у серпні 2009 року (напередодні президентської виборчої кампанії) на забезпечення позову Всеукраїнського об'єднання "Батьківщина" випливала заборона відповідачеві й будь-яким іншим фізичним і юридичним особам, незалежно від форми власності, розміщувати на біг-бордах, інших зовнішніх рекламних носіях, радіо і телебаченні, Інтернеті, в електронних ЗМІ будь-яку "недобросовісну" рекламу, що стосується діяльності Юлії Тимошенко як прем'єр-міністра. Таким чином, через ототожнення Ю.Тимошенко як фізичної і посадової особи фактично було заборонено висловлювати свою позицію щодо діяльності прем'єр-міністра, яка одночасно була кандидатом у президенти країни. Незабаром той самий суд (!) скасував власне рішення, що викликало відповідну критику та зустрічний позов.

Однак вже у вересні 2010 року трапилася практично аналогічна подія щодо ототожнення прав фізичної та публічної особи, коли указом Президента України регламентувалося дотримання "особистих немайнових прав громадян, зокрема посадових і службових осіб, на використання їх імені, зображень" і вказувалося, що "розміщення соціальної реклами із використанням імені та зображень Президента України здійснюється лише за його згодою" та "заборонялося використання імені та зображення Президента України для проведення передвиборної агітації". Згодом з'явилася і пропозиція до Генеральної прокуратури України "посилити нагляд за додержанням особистих немайнових прав громадян, зокрема посадових і службових осіб, під час проведення передвиборної агітації у виборчому процесі, під час виробництва та розповсюдження реклами". Втім позиція указу очевидно не є достатньо обґрунтованою, адже слід розрізняти статус Віктора Януковича як фізичної особи, що володіє особистими немайновими правами, та Віктора Януковича як публічної особи, глави держави, що уповноважена народом виконувати функції президента.

Попри те, що даний указ видано під назвою "Про недопущення порушень закону під час передвиборної агітації", насправді сам по собі він суперечить Конституції (стаття 92), яка передбачає, що організація і порядок проведення виборів визначаються виключно законом, як власне й положенням самого закону "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня, яким зокрема стверджується рівність усіх кандидатів та свобода передвиборної агітації.

Виконання цього указу здатне ускладнити життя всім задіяним у виробництво та розповсюдження реклами, а також обмежити свободу вираження поглядів. Фактично ж з-поза зони критики виводились усі посадові і службові особи, а якщо вони балотувалися, то це створювало умови для нерівності кандидатів у виборчому процесі.

2.2.4 Право на участь в управлінні державою та свободу доступу до інформації

Діяльність неурядового сектора, що за своєю природою є виявом громадянської компетенції та активності, є важливим чинником соціального розвитку. Через мережу "організованих компетенцій" (на відміну від мобілізаційного протесту) здійснюється поступальне виявлення та агрегація інтересів від громадян через політичні організації (партії) у систему ухвалення рішень (владу). Виходячи з цього, питання забезпечення умов для створення та діяльності громадських організацій розглядається як вагомий етап демократизації відносин "суспільство-держава".

Упродовж 2009 року тривали дискусії щодо нових правил реєстрації та діяльності неурядових організацій і про необхідність заміни застарілого закону "Про об'єднання громадян" від 1992 року, в якому зберігаються зокрема: ускладнена процедура державної реєстрації громадських організацій; реалізація її за територіальним принципом; здійснення державного контролю за статутною діяльністю громадських організацій тощо. Міністерство юстиції України працює над законопроектом "Про громадські організації", починаючи від 2006 року. За цей час Мін'юст та громадські організації провели не один десяток громадських обговорень даного законопроекту. Уряди Віктора Януковича (2006-2007) та Юлії Тимошенко (2007-2010) двічі вносили проект закону "Про громадські організації" на розгляд Верховної Ради України, проте він був відкликаний і жодного разу не розглядався.

У серпні 2010 року питання щодо розробки та обговорення закону "Про громадські організації" зрушило з місця. За оцінками УНЦПД та Мережі розвитку європейського права (які у 2005 році виступили рушіями робочої групи неурядових організацій із розвитку законодавства для громадських організацій), запропонований Мін'юстом із врахуванням ініціатив громадських організацій законопроект вирішує більшість проблем чинного закону "Про об'єднання громадян", відповідає європейським стандартам, а також очікуванням громадських організацій.

Так, сучасний проект Закону України "Про громадські організації" в редакції Міністерства юстиції України:

1. Ліквідовує заборону на створення громадських організацій, що діють в інтересах громади або суспільства, що міститься в нині чинному законі "Про об'єднання громадян" законі. У разі його прийняття парламентом, громадські організації зможуть захищати права, свободи та інтереси не лише своїх членів, але й ширшого кола осіб.

Громадські організації отримають також право представляти права та інтереси ширшого кола осіб, в тому числі у судах та у відносинах із органами державної влади та місцевого самоврядування. Така позиція створює правову основу для правозахисту як такого.

2. Дозволяє юридичним особам створювати громадські організації. Жителі міста зможуть створити спільно з місцевим підприємством організацію, яка буде займатися благоустроєм; а бізнес-компанії нарешті зможуть об'єднуватися в бізнес-асоціації підприємств, а не лише директорів.

3. Ліквідовує територіальні статуси громадських організацій та надає всім легалізованим громадським організаціям право діяти на всій території України. Громадські організації, легалізовані шляхом державної реєстрації, зможуть отримати статус всеукраїнських у добровільному порядку. При цьому вже зареєстровані всеукраїнські організації не муситимуть проходити перереєстрацію.

4. Спрощує порядок легалізації громадських організацій та внесення змін до установчих документів. Легалізацію громадських організацій здійснюватимуть територіальні органи Міністерства юстиції за місцезнаходженням органу управління (у разі легалізації шляхом державної реєстрації) або місцем проживання одного із засновників (у разі легалізації шляхом повідомлення про заснування) протягом 10 днів. Подвійна реєстрація громадських організацій ліквідовується. Крім того, встановлюється вичерпний перелік підстав для відмови у легалізації громадських організацій.

5. Закріплює право громадських організацій на участь в управлінні державними справами, зокрема: звертатися до органів державної влади і місцевого самоврядування та отримувати від них необхідну інформацію; брати участь у розробці проектів нормативно-правових актів та інших рішень органів державної влади та місцевого самоврядування; делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів при органах влади; проводити громадську експертизу діяльності органів виконавчої влади. Наразі ці права громадських організацій закріплені підзаконними нормативно-правовими актами, які можуть бути легко скасовані.

6. Надає громадським організаціям право здійснювати господарську діяльність без мети отримання прибутку для виконання своїх статутних завдань і цілей без створення окремої юридичної особи.

Водночас існують подальші зауваження та пропозиції від представників громадських організацій до зазначеного законопроекту, які здебільшого стосуються норм технічного характеру, що не створюють значних перешкод для утворення та діяльності громадських організацій.

Діяльність робочої групи НУО над проектом закону, яким будуть регулюватися різні аспекти діяльності громадських організацій, створила чудовий прецедент щодо впливу громадськості на ухвалення державних рішень. В разі його ухвалення парламентом, новий закон матиме позитивний ефект для всіх громадських організацій і створить правові підвалини для становлення і зміцнення неурядового сектора як такого. Законодавче розв'язання вказаних питань, у свою чергу, містить у собі потенціал для включення громадян у процес впливу на ухвалення рішень органами державної виконавчої та представницької влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Однак слід зазначити, що для дієвості такого впливу слід неодмінно домогтися реформування системи державного управління на засадах децентралізації влади з одночасним зміцненням правоохоронної системи і незалежності судової системи.

Як відомо, забезпечення доступу громадян до інформації є наріжним каменем демократії, передумовою ефективного урядування, громадської участі в управлінні та правозахисту. Однак, упродовж 2009 року Україна так і не спромоглася законодавчо забезпечити різнобічні процедурні аспекти для належної реалізації права на доступ до інформації, гарантованого Конституцією (стаття 34) і законом "Про інформацію" від 1992 року.

Відсутність правових механізмів у забезпеченні доступу громадян до інформації дає можливість державі та її посадовим особам нехтувати таким правом. Як відзначають правозахисники, з цією метою використовуються різні підходи: відмова в наданні інформації; віднесення її до "інформації з обмеженим доступом"; застосування на державних документах суспільного значення обмежувальних грифів на кшталт "опублікуванню не підлягає", "не для друку", "для службового користування" тощо.

Важливим кроком у розробці правових механізмів реалізації права громадян на інформацію мав би стати законопроект № 2763 "Про доступ до публічної інформації". Цей проект визначав саме поняття "публічної інформації" як такої, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень та становить суспільний інтерес. Проектом визначався також режим доступу до інформації та виключні підстави для обмеження такого доступу; максимально короткі строки для надання інформації; а також встановлювалася відповідальність чиновників за відмову чи відстрочку у наданні інформації.

На жаль, у липні 2010 року законопроект "Про доступ до публічної інформації", який пройшов друге читання, без будь-яких обговорень не був підтриманий депутатським корпусом; його було відправлено на доопрацювання в профільному комітеті для підготовки до повторного другого читання. Наразі така ситуація є яскравим свідченням тому, що чинний парламент Україна не зацікавлений у створенні законодавчих гарантій для забезпечення належного доступу громадян до інформації.

Таким чином, в Україні залишаються серйозні проблеми з наданням громадянам суспільно важливої інформації, зокрема, щодо виборчого процесу, і це не може не викликати серйозних нарікань. Нагадаємо, що від 2006 року (відповідно до законів "Про вибори депутатів Верховної Ради України" і "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів") вибори різного рівня відбуваються за закритими списками від політичних партій. І вже два склади парламенту (обраного у 2006 і на позачергових виборах 2007 року), а також органи місцевої влади різного рівня сформовані за недостатньо відкритою інформацією про кандидатів.

Єдиною нещодавньою позитивною зміною в цій царині варто відзначити ухвалений 10 липня 2010 року закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", що запроваджує змішану систему, коли половина складу рад має обиратися в одномандатних округах на основі системи відносної більшості, а половина - в багатомандатних округах. Однак у будь-якому випадку законодавство не забезпечує належного доступу до інформації про кандидатів - існують лише специфічні відмінності в реалізації процедурних сторін виборчого процесу.

Якщо розглянути аспекти доступу до інформації про кандидатів, які балотуються в багатомандатних округах, згідно закону за 14 днів до дня голосування на виборчу дільницю передається інформаційний плакат місцевої організації кожної партії, яка висуває свій список кандидатів у депутати. Такий плакат повинен містити виборчий список кандидатів із зазначенням для кожного висуванця його прізвища, власного імені та по батькові, року народження, посади, місця роботи, місця проживання та партійності.

Стосовно ж кандидатів у депутати рад в одномандатних округах і кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, їхні інформаційні плакати повинні містити лише біографічні відомості та фотографію, подані ними особисто при реєстрації. Територіальні ж виборчі комісії реєструють кандидатів-одномандатників за умови, що крім інших документів, вони надають також наступні дані: автобіографію кандидата в депутати з зазначенням прізвищі, імені та по батькові; числа, місяця, року і місця народження; громадянства; відомостей про освіту, трудову діяльність; посаду, місце роботи (заняття); громадську роботу (в тому числі на виборних посадах); партійність; склад сім'ї; адресу місця проживання, контактний телефон; відомості про наявність чи відсутність судимості; декларацію про майно і доходи за останній рік; фото кандидатів. Таким чином, держава отримує значно більший обсяг інформації про кандидатів, аніж виборець.

Закон також не зобов'язує оприлюднювати навіть ту інформацію про кандидатів, яку містять інформаційні плакати, у місцевих засобах масової інформації. Отже стає очевидним, що далеко не кожен виборець зможе заздалегідь ознайомитися хоча б з якими куцими відомостями про потенційних депутатів свого міста чи області.

Що ж до виборів депутатів сільських і селищних рад, а також міських рад у містах районного значення, як приписує закон, інформаційні плакати про кандидатів тут взагалі не виготовляються.

Як видно, оновлений закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" аж ніяк не забезпечив належним чином доступ громадян до інформації у виборчому процесі. Причому значення цієї інформації важко переоцінити, враховуючи роль та наслідки виборів для демократичного врядування (у тому числі й на місцях, особливо з огляду на гостру актуальність зміцнення самоврядування).

3. Політичні права та свободи на прикладах

Студенти Тернополя вийшли на протест

Кількасот молодих людей пікетували свій навчальний заклад, а потім міську раду. Студентів не вдововольняє те, що плату за гуртожиток збільшили майже вдвічі. Та ще й про підвищення плати повідомили на чотири місяці пізніше.

Під стіни свого вузу з плакатами вийшли студенти технічного університету 4 лютого о 7.30.

Студенти протестували проти підвищення плати за гуртожиток - платню для студентів державної форми навчання підняли майже вдвічі.

Раніше за проживання у гуртожитку студенти платили близько 1000 грн. за навчальний рік. Зараз же ціна піднялася до 1800-1900 грн.

Студенти тримали саморобні транспаранти, виготовлені з простирадл. На транспарантах написи: "Де взяти гроші для доплати?" та "Які умови - така і платня!".

Міліція просить Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка надати списки студентів першого курсу філологічного факультету (напрям - журналістика) з повними анкетними даними і номерами мобільних телефонів.

Відповідний лист заступника начальника відділу УМВС у Тернопільській області пана Ашірова надійшов до ректора університету Володимира Кравця 26 січня, документ опублікувала партія ВО "Свобода".

"У зв'язку з службовою необхідністю, керуючись Законом України "Про міліцію" та Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" прошу Вас надати списки студентів 1-го курсу філологічного факультету, за напрямом підготовки журналістика з вказанням повних анкетних даних та номерів мобільних телефонів. Прошу вас надати інформацію в найкоротший термін", - йдеться в листі.

Джерела "Телекпитики" на філологічному факультеті Тернопільського університету підтверджують, що такий лист надійшов до ректорату, звідки його скеровано до деканату філологічного факультету.

Декан філологічного факультету Микола Ткачук зазначив, що запит правоохоронців пов'язаний з розслідуванням справи про крадіжки мобільних телефонів. Але університет не відповідатиме на запит, оскільки не зобов'язаний це робити.

Те, що університет не зобов'язаний надавати цю інформацію, підтверджує й адвокат Олег Веремієнко. "Це інформація з обмеженим доступом (особливо номери телефонів, особисті дані), яку можливо розголошувати виключно з дозволу особи. Декан повинен викликати цих студентів і спитати, чи вони не проти. Якщо проти - університет не має права давати цю інформацію", - каже він.

Адвокат уточнює, що така інформація може бути розголошена тільки у випадку, якщо заведена кримінальна справа проти конкретних осіб і їх у чомусь конкретному підозрюють.

"Нехай слідчі приходять і показують документи, що в них є підстави (тобто порушена кримінальна справа) просити таку інформацію. Я взагалі вважаю, що університет може відмовити, доки не буде постанови про виїмку документів, погодженої судом", - наголошує він.

Олег Веремієнко пропонує керівництву університету відповісти УМВС, що запитана інформація згідно з Конституцією є конфіденційною, а згідно із законом про захист персональних даних без дозволу особи її розголошувати не дозволяється.

У Київський незалежній медіа-профспілці також відзначають, що міліція порушує закон (ч. 2 ст. 14 закону "Про захист персональних даних"), вимагаючи списки студентів-журналістів з особистими даними. "Збирати огульно дані про всіх студентів - це дуже схоже на спробу взяти їх під контроль", - каже голова Комітету КНМП Юрій Луканов.

Висновок

Виходячи з викладеного, останні два роки (2009-2010) характеризуються нерівномірністю у суспільно-політичному розвитку України та неоднозначністю процесів, ініційованих представниками органів державної влади щодо визнання, дотримання і захисту політичних прав та громадянських свобод.

Щодо політичного клімату, слід відзначити певне його "охолодження". Після президентських виборів 2010 року в Україні ми почали спостерігати за спробами консолідації політичного режиму, який можна означити як автократичний і такий, що значною мірою тримається на особистому авторитеті президента країни. Подібна модель передбачає збереження архаїчної системи влади на фоні несталої партійної системи, нерозвиненої системи місцевого самоврядування, посилення політичної залежності правоохоронних органів та судової системи. Ймовірно, надалі будуть спроби утвердити порядок такого типу конституційним чином.

Темпи розробки та ухвалення правових механізмів у сфері захисту політичних прав у 2009- 2010 років слід визнати недостатніми.

Щодо діяльності команди президента Ющенка та попередньої правлячої коаліції, сформованої за результатами парламентських позачергових виборів 2007 року, здебільшого вона була зосереджена на розв'язанні численних конфліктів у власному середовищі, а отже просто виявляла політичну байдужість до питань забезпечення прав людини за формального їх визнання.

Нова ж владна команда, навпаки, схиляється до законодавчої формалізації таких прав, водночас відверто нехтуючи їх дотриманням і навіть частковим невизнанням. У 2010 році в діяльності представників Служби безпеки України фіксувались випадки, що мали відверто політичне забарвлення. Також вживалися адміністративні заходи та були зроблені певні законодавчі кроки для монополізації політичного простору на всіх рівнях в інтересах владних груп і нейтралізації будь-якої конкуренції (зокрема у виборчому процесі).

Подібне зміщення акцентів вимагає вищого рівня інституалізації щодо змістовного визначення та обсягу політичних прав і громадянських свобод. Лише за таких умов видається можливим убезпечити демократичність суспільно-політичних процесів в Україні від надмірних політичних впливів, які в слабких суспільствах виявляються залежно від поглядів та готовності владних команд маніпулювати ними.

Серед вагомих позитивних зрушень поточного року варто відзначити готовність держави законодавчо гарантувати свободу утворення неурядових організацій на засадах вільної асоціації та дієвий діалог з цього питання.

Список використаних джерел

1. Конституція України

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

3. Курс лекцій з політології/ За редакцією кандидата філософських наук, доцента Дмитріва І.С.- Тернопіль - ТНЕУ, 2006.

4. http://te.20minut.ua/news/10191640

5. Євген Захаров "Конституцiйнi виборчi права громадян України" "Право на iнформацiю. Свобода слова, думки, вiльного вираження поглядiв" "Право на звернення до органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб"

6. http://galinfo.com.ua/news/82464.html

7. Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва 28 січня - 4 лютого 2011 року експертне опитування про оцінку стану демократичних свобод і демократії в Україні.

8. Стан дотримання політичних прав та громадських свобод в Україні// Дім свободи Україна.- Київ, 2010.

Размещено на Allbest.ru

...