Засоби масової інформації й політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В сучасний період розвитку українського суспільства успішне рішення політичних, економічних і соціальних задач все більше залежить від дій такого суб'єктивного чинника як соціальна активність особистості. Важливу роль у формуванні активності грають засоби масової інформації. У зростаючій ролі печаті, радіо і телебачення в суспільному житті країни свідчить їх бурхливий ріст, розповсюдженість та доступність масової інформації. Друковане і усне слово, зображення телевізорів спроможні проникнути у найкоротший період досягнути самих віддалених районів, проникнути в любу соціальну сферу.

У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.

Характер взаємовідносин та взаємодій та ЗМІ залежить від того, на яких базових принципах вони функціонують в конкретних політика - культурних і національних - державних системах. Аналіз організацій діяльності ЗМІ в різних країнах дозволив вченим зробити висновок, що, з однієї сторони, люба суспільна система так або по іншому контролює ЗМІ, а з іншої самі ЗМІ являються найважливішим джерелом контролю і формуванні суспільної думки в суспільстві.

Телебачення, як і інші ЗМІ, служать політичними, соціальними і економічними інтересами тих, хто господарює в суспільстві. Де-то така служба забезпечується відкритим впливом влади (з допомогою цензури та інших засобів контролю), де більш тонкими економічними механізмами. Але, находячись під контролем тих або інших соціальних сил, телебачення виконує функцію соціального контролю, дія на суспільну свідомість формує суспільну думку, впроваджувати в масову свідомість ідеї, цінності, норми та інші.

1. Поняття ЗМІ. Характерні риси та найважливіші функції

Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації.

Характерні риси засобів масової інформації:

* публічність (необмежене, не персоніфіковане коло споживачів);

* наявність спеціальних технічних засобів;

* непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

* непостійний характер аудиторії;

* переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.

Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Поте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення І свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякування населення, сіяти недовіру і страх.

2. Стосунки між ЗМІ та владою

Питання стосунків між ЗМІ та владою є наріжним для життєдіяльності цих двох інститутів. А потреба їх налагодження та гармонізації особливо гостро постає в суспільствах, що перебувають у перехідному стані - від одного суспільного ладу до іншого.

Сьогодні дуже важливо з'ясувати, чи мають українські мас-медіа на сьогодні такий статус, який би дозволив їм максимально виконувати своє соціальне покликання, чи є вони насправді «четвертою владою»? І тут, на жаль, може бути лише одна відповідь - ні, наші ЗМІ ще не здатні вести на рівних діалог з трьома легітимними гілками влади.

Українська преса, телебачення, радіо ще не змогли перетворитися з інструменту влади (що ставав цукеркою для особливо лояльних, або важким дрючком на голови неслухняних) на рівноправного та незалежного партнера. Виконавча, судова та законодавча гілки влади не готові визнати за мас-медіа статус, подібний до власного щодо рівня незалежності та впливовості. Усвідомлюючи природно опозиційний характер незалежних ЗМІ, вони ревниво ставляться до свого колишнього підлеглого, а тепер партнера, до якого зараз треба не тільки дослухатися, але з яким необхідно й рахуватися.

Саме через це виконавча влада й до сьогодні продовжує працювати з пресою та телебаченням авторитарними методами, а на опозиціонерів з числа ЗМІ чинить адміністративний тиск, що врешті-решт призводить до закриття останніх. Такому стану речей сприяє практично збережена ще з часів тоталітаризму державна монополія в технічно-забезпечувальній галузі інформаційного ринку. Наші великі видавництва, пошта ще досить чутливо реагують на «побажання» виконавчої влади й легко можуть, навіть на шкоду собі, затримати вихід у світ небажаного для якогось можновладця часопису, або не донести його до читача. Потім такі дії досить легко обґрунтовуються захистом національних інтересів.

Певну недоброзичливість щодо засобів масової інформації виявляє і судова влада, про що яскраво свідчать необґрунтовані рішення судів, які часто природнє право та функцію преси максимально інформувати читачів і вільно коментувати події трактують як хуліганські, суспільно небезпечні дії.

Треба визнати, що найбільш схильною до плюралізму та визнання рівноправності преси у нашому суспільстві є законодавча влада, але й вона часто намагається шантажувати як окремі видання так і всі ЗМІ разом узяті - якимось законопроектом у галузі регулювання інформаційних відносин, або намаганнями безпосередньо керувати пресовим, теле- та радіопростором. Зазначалося, що в законодавстві, яке стосується ЗМІ, «доцільно ввести положення, що виключає з суб'єктів, наділених правом засновувати друковані засоби масової інформації та володіти ними, органи всіх гілок влади й управління».

Ще однією важливою причиною того, що ЗМІ ще не посідають належного їм місця в політичній системі держави, є їхня власна неготовність до цього. Тут відіграють значну роль економічні, політичні та суто психологічні фактори: внутрішня цензура, фінансова залежність і, що дуже важливо, - відсутність корпоративної солідарності в середовищі журналістів. І звичайно - нестача достатнього рівня відповідальності за мовлене або написане слово. Важливим моментом тут також є професійна підготовка журналістів. Характерною рисою майже всіх історичних періодів із позначкою «пост-» є ситуація, коли переплітаються залишки старого та зародки нового. Зараз в медіа-просторі працює багато професійних журналістів і навіть цілі видання, які можна назвати професійними лише з точки зору тоталітарного суспільства, бо вони зберегли не лише манеру працювати, стиль, характерний для того часу, але й застаріле світосприйняття. Але існують й інші тенденції. Вони проявляються тоді, коли все ж здійснюються спроби будувати нове. Але проблема в тому, що одні намагаються будувати старе новими засобами, а інші нове - старими. В обох варіантах якісний рівень передачі чи газети залишає бажати кращого.

Хоч як це не парадоксально, але до того, аби мас-медіа швидше зайняли належне їм у правовій демократичній державі місце, потрібно, щоб дозріли не стільки вони самі і не їх колеги по владному Олімпу, а й рядові громадяни суспільства, споживачі кінцевого продукту. Про це свідчать соціологічні опитування, за якими рівень довіри до ЗМІ, хоч і не був таким високим, як до Церкви чи війська, але протягом 2003-2007 років залишався досить високим і сталим. Останнє є особливо важливим. Варто також тут згадати й про ідею додаткового поділу влади, що не суперечить класичній концепції розподілу влади (розроблену свого часу Шарлем-Луї Монтеск'є у праці «Про дух законів» (1748), а лише її доповнює. На думку деяких сучасних дослідників, може відбутися «додатковий великомасштабний розподіл влад на організаційно-управлінську та контрольну влади, але не серед державних структур, а в межах всього суспільства» 3. Тобто прогнозується, що суверенітет держави буде обмежений появою меритократії (від латинського мерітус - достойний і грецького кратос - влада), владою достойних як якісно вищим рівнем розвитку народовладдя, і вона змушена буде піти на реальний діалог з громадянським суспільством. За таких умов контрольні функції матиме громадянське суспільство, а виконавчі, управлінські - держава. Попри таку заглобалізованість цієї схеми, однозначним є збільшення ролі громадянського суспільства та розширення його функцій. Необхідною умовою цього процесу є демократизація засобів масової інформації, що забезпечуватиме можливість широкої громадськості оцінювати діяльність держави та її суб'єктів. ЗМІ повинні забезпечувати відкритість функціонування такої схеми, утворювати реальний простір для здорового балансування та разом з цим бути одним із засобів реального впливу громадянського суспільства на державу (і одночасно його складовою частиною).

Зазначимо, що можливість виконання засобами масової інформації такого високого суспільного покликання відповідно до нового поділу влади виникає тільки за умов їх незалежності та незаангажованості. Але перейдемо від моделювання стану ЗМІ у можливих суспільних системах до теперішніх реалій.

У площині політики ЗМІ традиційно виконують щонайменше дві найважливіші функції. Перша функція - асенізатоська, як кажуть одні дослідники, або «песячого обов'язку» - за твердженнями інших. Саме з цієї функції походить теза про те, що журналіст мусить бути в конструктивній опозиції до влади. «Мас-медіа у державі з демократичним політичним режимом виступають своєрідним гарантом від розгулу корупції і утримують владу від значних зловживань», - зазначає політолог А.Білоус. Друга функція - комунікативна, тобто йдеться про виконання ролі масового медіатора, тобто посередника. Ця функція особливо важлива в правовій демократичній державі, де існує принцип поділу влади на окремі «гілки»: законодавчу, виконавчу та судову. Всі вони будуть не тільки позбавлені повноцінного діалогу між собою, а й просто втратять свою незалежність одна від одної, якщо не буде потужної, вільної та правдивої журналістики. У будь-якій державі час, коли мас-медіа будуть перетягнуті на бік якоїсь однієї «гілки» влади, стане кінцем самої ідеї її поділу. А це, в свою чергу, дає можливість зосередити в одному центрі всю владу, що дозволить зловживати нею.

Не варто забувати - ЗМІ є полем для цивілізованої політики, що мов повітря потрібна державі, яка проводить трансформацію командно-адміністративної системи побудови державних органів у демократичну.

3. Вплив ЗМІ на суспільство

«Сьогодні політичні діячі та журналісти утворюють головну дійову пару в широкому комунікативному просторі, причому в такій мірі, що вже важко зрозуміти, хто ж тут кого підтримує», - вважає професор А. Москаленко. Дійсно, сьогодні в Україні незрозуміло, хто ж на кого більше тисне: журналісти на політиків, чи навпаки? Маємо випадки, коли політики є власниками цілих інформаційно-видавничих концернів.

«Ця проблема стосується багатьох журналістів, відображає подвійність позиції журналістики в полі влади, з одного боку, журналістика має великий вплив на суспільство (що дозволяє деяким наївно називати її «четвертою владою»); з іншого, - саме цей вплив сприяє появі контролю за її діяльністю з боку економічного та політичного поля та ставить поле «журналістики у стан підкореності», - переконаний П. Шампань. Він говорить, що багато хто, особливо серед можновладців, «вважає пресу дуже серйозною справою, щоб довіряти одним лише журналістам». В Україні державні органи також занадто опікуються засобами масової інформації, не тільки часто перевіряючи їх банківські рахунки, але й ретельно стежачи, щоб чогось зайвого не сказали та не надрукували. Біда нашої журналістики у тому, що журналісти ще не виросли з тоталітарних штанців і багатьом достатньо лише кількох настанов, аби включитися в режим самоконтролю та самоцензури. Як говорив один відомий політичний діяч, який зробив спробу проаналізувати теперішній рівень свободи журналістських колективів «Зараз, - зазначив він, - як правило, головні редактори вже не визначають політику ЗМІ, якими вони керують. За них це роблять люди, котрі фінансують ту чи іншу газету, ту чи іншу телекомпанію, вони й визначають «обличчя» ЗМІ, що, в цілому, є природним». Ця теза в устах колишнього керівника потужного інформаційного агентства, який пояснює власний похід у керівні органи держави бажанням гармонізувати стосунки між владою та пресою, звучить якщо не цинічно, то принаймні дивно. Бо можна визнати, з огляду на соціально-економічні обставини суспільного життя, існування створених на замовлення представників певних регіональних або інших фінансово-промислових груп окремих часописів і телеканалів, але не виправдати, назвавши такий стан «природним».

Зупинимось тепер окремо на внутрішніх передумовах, від яких залежить політичний статус ЗМІ за системи розподілу влади. Поведінка суспільства, державного апарату під час руху від однієї політичної моделі існування соціуму до іншої, а особливо в умовах фактичного будівництва нової держави, має ту особливість, що виникають прецеденти. Частина з них у майбутньому закріпиться та стане нормою. Нині держава, маніпулюючи мас-медіа, часом заганяючи їх у глухий кут, далекий від ідеалів відкритого суспільства, цього не усвідомлює.

Протягом майже десяти років її владні органи, захлинаючись від комплексу власної нелегітимності, намагалися зміцнити свої позиції за рахунок авторитету інших суспільних інститутів. Спеціалісти вважають, що коріння подібної практики сягає початку процесу демократизації суспільства, коли «політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня легітимуюча сила».

Ілюстрацією того, як влада намагається через ЗМІ наблизитися до народу, або того, як часом вдало інспірується «народна опінія», вкладена в уста теледиктора чи вдрукована в газетний текст, є сумнівні соціологічні рейтинги, які з'являються в наближених до влади медіа. Твориться цілий паралельний світ, у якому люди люблять свого Президента, підтримують його кроки та владу в цілому.

Існує безліч свідчень про відсутність свободи ЗМІ. І нині журналісти часто, думаючи одне, змушені писати зовсім про інше, - постав навіть абсурдний феномен «напівправди». Це коли журналіст залишається морально задоволений від того, що сказав хоча б частину правди. Більше того, не розуміючи небезпеки такої ситуації, українські журналісти часто звертаються до держави з проханням про допомогу, в результаті чого з'являються документи на зразок указу Президента «Про державну підтримку ЗМІ», що дають змогу керувати інформаційним ринком за рахунок ще й фінансової підтримки (це, до речі, кардинально не змінює економічний стан навіть «ощасливлених» видань).

Треба пам'ятати: там, де починається подібна підтримка, завжди втрачається свобода. Тому дослідники мас-медіа говорили, що «для всіх засобів масової інформації будь-які державні органи влади і управління або самоуправління повинні бути лише джерелами інформації».

Вплив негативних чинників на ЗМІ

Серед негативних чинників, які тиснуть на ЗМІ, але знаходяться поза сферою офіційних владних стосунків, є їх фінансова залежність від партійно-кланових структур. Зазначимо, що під «кланом» розуміємо суспільно-політичні групи, об'єднані фінансово-промисловими інтересами й на чолі яких стоять переважно представники регіональних еліт. Останнім часом, для зручності лобіювання своїх інтересів, вони почали оформлюватися у політичні організації, що, між іншим, є позитивним явищем. Майже кожна така група прагне мати мас-медіа, які б відстоювали її позиції. Характерними рисами «кланів» є наявність стійких корпоративних інтересів, що можуть не збігатися із загальнодержавними; їх діяльність відбувається на тлі діяльності всіх трьох «гілок» державної влади; між кланами існує жорстка конкуренція, а конфлікти між ними часто розгойдують усю систему державного управління. В останньому випадку засобам масової інформації, які знаходяться під впливом цих кланів, відводиться місце заручників та зброї у боротьбі, яка неодмінно переноситься і в інформаційне поле. Звідси й «війна компроматів», взаємні звинувачення, явища, що розводять журналістів по різні сторони барикад і нацьковують одні групи на інші. За таких умов конкретний журналіст отримує грошовитого господаря, якого необхідно вихваляти або принаймні не займати, та ворога (однозначно негативний образ), якого потрібно критикувати. У такій ситуації журналісту, що спеціалізується на політиці, доводиться вибирати видання, стратегічна позиція якого найбільше відповідала б його уподобанням і поглядам.

На думку багатьох політологів, сьогодні для політичних груп кількість власних мас-медіа стала своєрідним аргументом у боротьбі за прихильність глави держави. Укладаючи негласну угоду з тією чи іншою групою чи кланом, Президент отримує й підтримку та лояльність засобів масової інформації, що їм належать, і навпаки, у разі конфлікту, він наживає ворогів і в інформаційному полі, щоправда інколи трапляються й випадки їх перекупівлі з відповідною переорієнтацією. Кожне перегрупування на українській політичній арені, мов у дзеркалі, обов'язково відбивається і на ЗМІ. Це небезпечна ситуація, бо таким чином ЗМІ перетворюються в інструмент політичної боротьби.

Розуміючи це, деякі журналісти впадають в іншу крайність - усуваються від висвітлення внутрішньополітичного життя країни. «Журналіст не може бути носієм громадської позиції, він лише посередник», - заявляє О. Ткаченко. Щоправда, для сучасного українського журналіста існує можливість зберегти професійну свободу, займатись внутрішньою політикою - працювати на західні видання чи телекомпанії, які більш, ніж вітчизняні, зацікавлені в об'єктивній інформації.

Висновок

Характерно, що під час конфліктів між гілками влади, ЗМІ не тільки не виконують в українському суспільстві ролі інгібітора, а, навпаки, сприяють загостренню протистояння. Якщо наприклад загострюються стосунки між Президентом України (виконавча влада) та Головою Верховної Ради України (законодавча влада) засоби масової інформації стають по обидві сторони політичних барикад і своїми матеріалами, далекими від об'єктивності та зваженості, нагнітали пристрасті. Часто політичні сили спілкуються між собою через мас-медіа на незрозумілій для пересічних громадян мові натяків, символів, забуваючи про інтереси суспільства. Вони з'ясовують свої стосунки, вирішують проблеми на інформаційному полі, часто відводячи читачеві та глядачеві роль стороннього випадкового свідка. А журналісти роблять вигляд, ніби від виконання такої функції їхній статус зростає. Створюється міф про впливовість ЗМІ, які чомусь називають у нас «четвертою владою». Володіти інформацією, розпоряджатися нею - це справді функція влади, але робити висновок, що мас-медіа, виходячи лише з цього факту, є «четвертою владою», в українських умовах передчасно. Бо влада, якою керують інші, не є владою. Для повноцінного статусу їй потрібна ще й свобода. Серед причин, які гальмують або навіть унеможливлюють процес набуття українськими ЗМІ відповідного високого місця в суспільно-політичній системі посттоталітарного суспільства, необхідно виокремити кілька основних.

1. Економічна залежність ЗМІ від держави та політичних, фінансових угруповань.

2. Партійно-клановий диктат, який роз'їдає українську журналістику зсередини.

3. Відсутність у українських журналістів відчуття корпоративної солідарності та професійної згуртованості.

4. Нестача потужного єдиного українського інформаційного простору.

5. Географічна обмеженість читацького електорального поля, викликана регіональною неоднорідністю території України, розбіжностями в поглядах населення. Наслідок - відсутність потужних загальноукраїнських видань, які б свої впливом охоплювали всю державу.

6. Брак сталих традицій політичної культури та політичної відповідальності як політиків, так і журналістів.

7. Інформація в Україні ще так і не набула статусу товару, з усіма пов'язаними з цим правами і обов'язками.

8. У нашому суспільстві інформаційний простір недосконалий, а інформаційний ринок перебуває лише в процесі становлення.

9. Відсутність правової держави, де б інші «гілки влади» вбачали в особі ЗМІ рівноправного партнера, а не ворога чи конкурента.

10. Через матеріальне зубожіння населення держави, ЗМІ не можуть розраховувати на фінансову підтримку читачів, які передплачуватимуть газети чи платитимуть абонентську плату за конкретні телеканали.

Зрозуміло, перелік причин, які призводять до тієї скрутної ситуації, в якій знаходяться наші мас-медіа, можна продовжувати. Сюди можна віднести, наприклад, відсутність на нашому ринку ЗМІ серйозних іноземних інвестицій, які здатні на першому етапі підняти рівень якості газет і телеканалів завдяки фінансовим вливанням зберігши про цьому рівень внутрішньополітичної свободи, та ряд інших причин.

У підсумку варто наголосити на необхідності перегляду законодавства, яке стосується інформаційної сфери, з метою більш чіткого закріплення норми, яка визначає інформацію товаром. Так чи інакше, серед перерахованих причин є багато не лише об'єктивних, але й суб'єктивних. А отже, найважливішим на даному етапі суспільного розвитку є визнання засобів масової інформації незалежним інститутом, який дорівнюватиме за впливовістю трьом конституційним гілкам влади. Демократична та правова держава неможлива без незалежних і потужних мас-медіа.

Література

масовий інформація влада політика

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 2006 - С. 188.

2. Сичивиця О. Криза демократії і проблема нового розподілу влад // Українські проблеми. -2006- №2.

3. Короткий політологічний словник. - К., 2005 - С. 79, 84.

4. Москаленко А. Теорія журналістики. - К., 2004 - С. 282.

5. Шампань П. Двойная зависимость. Несколько замечаний по поводу соотношений между полями политики, экономики и журналистики // Socio-Logos'07. - М., 2007 С. 211.

6. Мартыненко А. «Моя задача - наладить отношения между властью и прессой» 2004 - 1 сентября.

7. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. - К., 2006. - С. 21 - 22, 36 - 37, 73 - 76, 114.

Размещено на Allbest.ru