Гуманітарна політика як пріоритетний напрям діяльності держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

На тему: «Гуманітарна політика як пріоритетний напрям діяльності держави»

Виконав: Грязнов Ігор Олександрович

ст. 3 курсу

гр. ЕПР-09

Перевірила: Цвєтнова О.В.

Красноармійськ 2011



План

Вступ

1. Поняття гуманітарної політики в Україні

1.1 Основні принципи гуманітарної політики

1.2 Об'єкт і суб'єкт гуманітарної політики

2. Аналіз сучасного стану головних напрямків гуманітарної політики

3. Можливі шляхи покращення стану гуманітарної сери в Україні

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

З усього, що існує у світі, найбільш цінною й найбільш важливою для людини є сама людина, адже вона - це велетенський та неповторний світ. І ця неповторність, унікальність, самобутність роблять її самостійною і незамінною. Кожна людина цікава і самоцінна сама по собі й заслуговує на нашу увагу й повагу до себе навіть тільки тому, що вона є.

Становлячи найвищу цінність на Землі, людина не може використовуватись як засіб досягнення якихось не пов'язаних з нею самою цілей, особливо тих, досягнення яких може заподіяти їй шкоду, чи то є цілі суспільства, чи інших людей. Свобода людини, її щастя, створення реальних умов для її вільного й всебічного розвитку - ось що має бути головним у ставлення до людини, якщо виходити з визнання її найвищої цінності. Досягнення цього має бути головною метою суспільного розвитку.

Особливого значення гуманітарні проблеми набувають в наш перехідний час. В найбільшій мірі це актуально для молодої української держави. Адже Україна на переломі двох тисячоліть здійснює доленосний вибір на шляху повернення до загальносвітових тенденцій розвитку, будує власну державність, реформує економічну систему країни, знаходить своє місце в світі, що бурхливо змінюється, і все це доводиться роботи в умовах загально-цивілізаційного переходу від індустріального суспільства, що зазнає кризи до нової постіндустріальної епохи, нового типу цивілізації, нового способу життя.

Проблемою є ситуація, що виникла в результаті болісної адаптації закладів освіти, культури, охорони здоров'я до ринкових відносин. Кризова ситуація в цих галузях, в значній мірі, обумовлена нездатністю держави в умовах економічних труднощів утримувати за бюджетні кошти на необхідному рівні фінансування соціально-культурної сфери, що була успадкована сучасною Україною ще з часу функціонування в нас планово-державної економіки.

1. Поняття гуманітарної політики в Україні

В результаті тривалого історичного розвитку цивілізації в суспільстві закономірно виникає держава, що є найкращою з нам відомих формою організації суспільного життя. Цінність якої як соціального блага, що приносить відчутну користь як суспільству, так і кожному його членові, впевненість насамперед у здатності організувати та впорядкувати малі й великі людські колективи, суспільство в цілому. Держава регулює суспільні відносини, виключає із суспільного життя безладдя і свавілля, сприяє матеріальному і духовному вдосконаленню суспільства. Вона має відображати інтереси більшості громадян, забезпечувати пріоритетність загальносуспільних інтересів над усіма іншими.

За сферою суспільних відносин до головних функцій держави належать гуманітарні (соціальні), що є засобом охорони та реалізації основних прав і свобод особи, зокрема у сфері охорони здоровя, екології, освіти, культури, науки, соціального захисту тощо. (Як відомо, в суспільному житті є три основних складових: гуманітарна, економічна і політична) [4.c.12].

Надзвичайна важливість діяльності держави в сфері гуманітарної політики не підлягає сумніву, адже саме гуманітарні проблеми є найактуальнішими для звичайної людини. Вони є сутністю та змістом її повсякденного життя, тим, що її хвилює та непокоїть, від чого залежить її самопочуття та можливість реалізувати себе, свої здібності та таланти, свої бажання та мрії, відчути власну значимість та усвідомити себе найвищою цінністю усього того світу, що оточує її і має забезпечити щасливе буття Людини та її близьких.

Особливо великою є роль держави в сфері гуманітарної політики в умовах сучасної України. Адже в наш час українське суспільство знаходиться в непростих умовах переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової та в процесі розбудови власної незалежної самостійної держави після багатьох століть існування як складової частини державних утворень сусідніх народів. Значній частині населення важко, а то й практично неможливо адаптуватись до нових соціально-економічних та політичних реалій сьогодення, в першу чергу це люди старшого покоління кращі роки яких пройшли в умовах того суспільства й соціальний досвід яких не зовсім придатний до виживання за обставин, що склались на даний час, але залишити їх та й інші категорії населення наодинці з проблемами було б не гуманно і навіть злочинно, тому саме на плечі держави лягає вантаж відповідальності за долю тих членів суспільства, які не можуть самі, в силу різних причин, забезпечити собі умови життя гідні людини.

Обов'язком держави в умовах демократії є взяти на себе представництво історичних інтересів нації, захист її культури, залишаючи при цьому гарантом конституційних прав і свобод людини - громадянина України незалежно від його національної, етнокультурної, мовної чи релігійної приналежності. Майбутнє України залежить від того чи зуміє суспільство і держава спільними скоординованими зусиллями врятувати високі сфери своєї культури від безроздільного панування ринку [24.c.36].

Гуманітарну політику держави можна визначити і як систему принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

- створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;

- соціальну динаміку освіти, науки, культури;

- забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;

- реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;

- формування і збагачення творчого потенціалу особи;

- всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності [4.c.42].

Сфера дій державної гуманітарної політики повинна охоплювати такі головні напрямки:

- добробут людини, забезпечення умов для належного життєвого рівня, соціальний захист;

- безпека людини, послаблення криміногенної ситуації, правовий захист та запобігання конфліктних ситуацій

- ефективне медичне обслуговування здатне забезпечити здоров'я людини;

- духовність та інтелект, створення умов для отримання освіти, для інтелектуальної праці, свободи отримання інформації; свободи висловлювання та віросповідання.

1.1 Основні принципи гуманітарної політики

При вивчені та досліджені будь-якої сторони людської діяльності важливе значення має визначення її основних понять, категорій, основоположних принципів та вихідних положень. При цьому особливу роль відіграють зміст справи, її суть і призначення в суспільстві. Вони виражають закономірності та являють собою найбільш загальні норми, що діють в тій чи іншій сфери [4.c.48].

Враховуючи всі названі нами, як внутрішньодержавні, так і міжнародні чинники, на нашу думку, до основних принципів гуманітарної політики в Україні належать:

1. Принцип людської направленості державної діяльності. Відповідно з ним, людина визначається найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи звичайної людини, громадянина України та рівень їх реалізації визначають основний зміст: спрямованість нашої держави. Цим самим має втілюватись в життя постулат: ”Держава для людини, а не людина для держави”.

2. Принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Цим продовженням і поглибленням попереднього положення і має підтвердити серйозність проголошеного курсу на побудову у нас правової держави та громадянського суспільства.

3. Принцип верховенства права: У відповідності з ним всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових принципів не може бути виправдана будь-якими міркуваннями щодо їх доцільності чи своєчасності.

4. Принцип законності . У відповідності з ним Конституція України має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території країни. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати конституційним приписам. В протилежному разі прийняті акти визнаються недійсними й не підлягають виконанню.

5. Принцип народовладдя. У даному випадку це означає, що основні засади державної гуманітарної політики визначає народ, оскільки саме він є джерелом влади, як безпосередньо, наприклад, через референдум, так і при допомозі своїх представників, яких він обирає до органів державної влади чи місцевого самоврядування.

6. Принцип розподілу влад. Прерогативи визначення загальних засад державної гуманітарної політики та законодавчого закріплення її належить Верховній Раді, втілення в життя - закріплено за виконавчою владою, а судова влада має сприяти усуненню виявлених порушень та відступів від проголошеного законом.

7. Принцип децентралізації. Відповідальність за здійснення гуманітарної політики в Україні несуть не тільки органи загально державної влади і їх представництва на місцях, а й органи місцевого самоврядування.

8. Принцип справедливості. Має особливу значимість. Він в найбільшій мірі виражає загально соціальну сутність гуманітарної політики, бажання шукати компроміси між соціальними суб'єктами, між особою і суспільством та між окремими особами. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками. Відсутність в суспільстві відчуття справедливості у більшості населення негативно впливає на всі сторони та сфери соціального буття, не сприяє розвитку країни, підриває її внутрішню єдність і може призвести в перспективі, в разі її не усунення, до соціальних конфліктів та загальнодержавних і глобально суспільних катаклізмів.

9. Принцип рівності та рівноправності. У відповідності з ним всі люди є рівними перед законом і перед державою. А тому при здійсненні державної гуманітарної політики неприпустима будь-яка дискримінація, привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип фактично означає рівність стартових правових можливостей людини, які кожний буде використовувати відповідно до своїх особистих здібностей та можливостей. Одночасно це не тільки не відкидає, а, навпаки, передбачає допомогу з боку соціальної держави тим її громадянам, які за загальними стандартами такої допомоги потребують.

10. Принцип соціальної справедливості. Мається на увазі орієнтованість державної гуманітарної політики на практичне втілення в реальність прав людини і громадянина на існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров'я, культури.

Окрім цих основних принципів існує ще багато додаткових. Також гуманітарна політика, зокрема основних напрямків, має і додаткові під напрямки діяльності, що є тісно пов?язані з принципами її діяльності.

Саме при врахуванні вказаних вище принципів державної гуманітарної політики, за умов втілення їх в життя можливий успішний розвиток як гуманітарної сфери так і України в цілому.

1.2 Об'єкт і суб'єкт гуманітарної політики

При досліджені та практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті такої важливої складової діяльності держави як гуманітарна політика, безперечно є її об'єкт і суб'єкт. Адже не знаючи цих вихідних положень вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично, неможливо[3.c.114].

При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб'єкт і об'єкт - це дві взаємозалежні (активна - суб'єкт і пасивна - об'єкт) сторони взаємодії. Суб'єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об'єкт - як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб'єкт, в якості якого може виступати особа або людська спільність, є носієм практичної й духовної діяльності, спрямованої як на об'єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе.

Якщо говорити про суб'єктів політики, то - це всі ті, хто є носіями предметно-практичної політичної діяльності й пізнання в даній сфері, хто приймає рішення, несе відповідальність за їх прийняття, володіє певною повнотою політичних повноважень.

В ролі суб'єктів гуманітарної політики виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об'єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випадках суб'єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики).

Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб'єктом гуманітарної політики в країні є народ, що, як правило є і її об'єктом. Звичайно, для даного суб'єкта політична діяльність не є професійною, але участь у політиці - умова його існування. Згадаймо, що і держава та її органи влади приймають рішення саме від імені народу.

Останнім часом відчутний вплив на прийняття та впровадження державної гуманітарної політики мають національні спільноти, що проживають в Україні. Для них питання розвитку їхніх національних культур, традицій, мов мають важливе значення, а тому зрозуміла їх активність у відстоюванні власних інтересів з даних проблем.

Специфічним суб'єктом державної гуманітарної політики є бюрократія. Цим терміном називають представників всіх адміністративно-виконавчих органів державної влади. Іншими словами - це спеціальний апарат чиновників, що концентрує у своїх руках майже всі важелі управління. Для багатьох саме вона представляє чи навіть уособлює державу. Поступово, впродовж віків бюрократія трансформувалась в один із особливо впливових суб'єктів гуманітарної політики в державах світу.

Звичайний громадянин, як кажуть проста людина, теж є фактором, що впливає на розвиток гуманітарної сфери в країні. Але це проявляється не постійно з однаковим успіхом, є не завжди усвідомлено, без конкретної направленості та, здебільшого опосередковано.

Загальновизнаним є те, що серед об'єктів гуманітарної політики в державі визначальне місце належить освіті, охороні здоров'я та культурі. Їхня провідна роль у суспільстві незаперечна, і, практично, не залежить від політико-правових чи економічних особливостей конкретної держави (чого не можна сказати, наприклад, про такий об'єкт, як соціальний захист чи проблеми зайнятості). Ще в більшій мірі це стосується стану справ в регіонах, на місцях, де може взагалі не бути закладів науки, а місцеві засоби масової інформації відіграють вкрай незначну роль.



2. Аналіз сучасного стану головних напрямків гуманітарної політики

Одним з головних напрямків гуманітарної політики в Україні є розвиток освіти. Разом з культурою та охороною здоров'я вона відіграє надзвичайно важливу роль в житті суспільства.

За останні роки освіта України зробила рішучі кроки в напрямі модернізації, інтеграції в Європейський освітній простір. Це є приєднання України до Болонського процесу, і активне залучення системи освіти до розробки і втілення особистісно-зорієнтованої освітньої парадигми, й реалізація компетентнісно орієнтованого підходу у навчально-виховний процес, моделювання компетентного випускника 12-річної школи.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Починаючи з Бергена , в системі вищої освіти України впроваджені важливі кроки з реалізації положень Болонського процесу, а також підготовлено план дій щодо їх впровадження до 2010 року. У 2006 році створено Національну групу промоутерів Болонського процесу в Україні (National Team of Bologna Promoters), до якої залучені фахівці провідних університетів України. Вони беруть участь у навчальних тренінгах з актуальних проблем вищої освіти на Європейському освітньому просторі і відповідно проводять в Україні навчальні тренінги за такими основними напрямами:

- забезпечення якості вищої освіти;

- система освіти, що складається з трьох циклів;

- система кваліфікацій європейського освітнього простору.

У 2006/2007 навчальному році у всіх ВНЗ України III-IV рівнів акредитації запроваджено кредитно-трансферну систему ECTS. Підготовлено відповідний пакет інноваційних нормативних документів ECTS, розроблено рекомендації та здійснюються організаційні заходи щодо впровадження додатка до диплома європейського зразка (Diploma Supplement). Виконання цього пункту є обов'язковою умовою для всіх країн-учасниць Болонського процесу[3.c.60-68].

Значні зміни відбуваються і в напрямі створення національної системи оцінювання рівнів навчальних досягнень, запровадження зовнішнього незалежного тестування випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Президент України В. А. Ющенко Указом від 4 липня доручив Міністерству освіти і науки України упродовж 2005-2006 років здійснити перехід до проведення вступних випробувань до вищих навчальних закладів шляхом зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти.

Крім того, з часу приєднання України до Болонського процесу Міністерство освіти і науки України ініціювало питання щодо формування нового переліку галузей знань, бакалаврських програм професійного спрямування замість чинного переліку напрямів і спеціальностей підготовки фахівця, наблизити її рівень до європейських вимог та урівноважити статус випускників педагогічних і класичних університетів.

Це далеко не повний перелік реальних кроків, які в останні роки послідовно здійснюються в системі освіти України.

Останнім часом значно зріс інтерес до питань культури, що не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому охоплює і розвиток духовний, іншими словами - культурний. Що ж таке культура? Це поняття є надзвичайно широким, бо культура охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. Здавна під культурою розуміють всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбуваються під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Існує розуміння культури як системи цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для людей, пов'язаних певним способом життя. Культура створюється людьми і їй навчаються. Культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Саме вона як скарбниця історичного досвіду постає в ролі важливого фактора невпинного розвитку людства (як духовного, так і матеріального).

Діяльність держави має бути направлена на розвиток культура українського народу, охорону його культурної спадщини, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, повернення в Україну культурних цінностей, які знаходяться за межами держави. [2.c.141].

В надзвичайно важкому стані перебуває культура в державі в останні кілька років. Загалом фінансування на дуже низькому рівні. Держава щодалі більше знекровлює культуру, знецінює її вартість у суспільстві. Можливо не усвідомлюючи того, що занепад держав завжди починався із занепаду їхніх культур, з неповажного ставлення до діячів культури.

Українська культура в умовах переходу до нових економічних відносин щороку зазнає відчутних втрат. Так, за 4 роки мережа клубних закладів в Україні зменшилась на 1770 (8,71%), з них на селі - 1695. Близько 40% працівників переведено на оплату 0,5 ставки. [3.c.32].

З 2004 року намітилась тенденція неконтрольованого скорочення бібліотек. Лише за рік скорочено 653 з них. Нормативним підтвердженням цього стала постанова Кабінету Міністрів “ Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками ”. Нажаль, доводиться констатувати, що запропоновані нормативи на 30% менші рівня, що був встановлений 20 років тому.

Надзвичайно мізерними є бюджетні витрати на культуру на душу населення. Середньорічний рівень протягом останніх кількох років становить близько 4,3 доларів по Україні (А у Франції, наприклад, 224-229 доларів).

Що стосуєтьс системи охорони здоров?я то на сьогодні в Україні функціонує близько 600 лікарень (36% від загальної кількості), в яких кількість ліжок не перевищує 40. Їх важко назвати спеціалізованими медичними установами. Лікарі в таких лікарнях давно втратили кваліфікацію. Відповідно до методів доказової медицини, якщо хірург не оперує щодня, він втрачає кваліфікацію. Досвідчені українські хірурги це знають і можуть підтвердити. В маленьких українських лікарнях є хірурги, котрі проводять до 10 операцій на рік. Навіть якщо підвищити зарплату такому хірургу вдесятеро, його кваліфікація від цього не поліпшиться. Є стандарти доказового управління: лікарнею може називатися медична установа, в якій щорічно проводять не менш як 4000 операцій, приймають не менш як 400 пологів, одна така лікарня має обслуговувати до 100 тис. чоловік. В Україні -- 2200 лікарень. З урахуванням того, що ліжка в них завжди заповнені, це означає, що щороку у вашій країні до лікарні потрапляє кожен четвертий житель. Такі показники фіксують лише в зонах бойових дій.

За останніх десять років бюджет охорони здоров'я зріс у 7,5 разу, але цього не відчув жоден пацієнт.

За період 2004-2010рр. відбулися певні позитивні зрушення. Це перш за все пов'язано з такими компонентами системи формування здорового способу життя як науковий базис, кваліфікація кадрів, потенціал спеціалізованої служби, матеріально-технічне забезпечення, рівень гігієнічної культури широких верств населення.

гуманітарний політика держава освітній



3. Можливі шляхи покращення стану гуманітарної сери в Україні

Реформування системи освіти - справа, що не потребує простих рецептів. Примітивне збільшення вкладень коштів та інших ресурсів в наявну і незмінювану галузь завжди закінчується помітним зниженням її фактичної соціально-економічної ефективності, тобто, провалом. Краще, але ненабагато, збільшення обов'язкових термінів навчання в школі без суттєвого покращення його наповнення. Причина в тому, що підвищення рівня життя громадян і їх знання не пов'язані між собою простими лінійними причинно-наслідковими зв'язками. Успіхи країни не пропорційні тривалості середньої і вищої освіти.

Отже, необхідність реформи не підлягає сумніву. Суспільство, що переживає період швидких змін, потребує такої системи освіти, яка б відповідала декільком основним вимогам, серед котрих - гнучкість, відкритість і порівняно невелика вартість здобуття певного рівня освіти, гарантованого державою.

Досвід кількох років реформування системи освіти України засвідчує, що досягнення не завжди відповідають бажаному, а процес формування планів і проектів часто спирається на надто вузьку інформаційну й виконавську базу.

Прикладом досить радикальної спроби зміни існуючу систему є запровадження 12 річного терміну навчання для здобуття повної загальної середньої освіти; багатопрофільності навальних закладів та законодавче введення Державних стандартів загальної середньої освіти. Яким чином вплине його прийняття на перспективи розвитку освітянської галузі покаже час.

Для вдосконалення роботи закладів освіти потрібна суттєва і постійна підтримка місцевих органів влади, (як органів самоврядування так і місцевих органів виконавчої влади). Необхідним кроком було б, на рівні району, прийняття районною радою та місцевою державною адміністрацією спільної “ Програми підтримки освіти ”, яке б базувалося на таких основоположних принципах:

- фінансування закладів освіти в перехідний час за обов'язковим мінімумом;

- збереження і подальший розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів;

- прийняття до місцевої комунальної власності дитячих дошкільних установ від підприємств;

- соціальний захист дітей та молоді;

- збереження “ золотого фонду ” педагогічних кадрів, різнопланова робота з підвищенням їхнього професійного рівня;

- розвиток інновацій в освіті, о також навчальних закладів нового типу.

Управління освітою вимагає визначення пріоритетних напрямків. Один з них - це внутрішня реконструкція системи освіти, окремих її підсистем та елементів. При цьому, основним завданням є - навчити керівників шкіл діяти відповідно до державного замовлення і дати їм можливість самостійно визначити стратегічні напрями у розвитку навчально-виховного процесу в школі. Має відбуватись демократизація всього життя освітніх закладів, їх робота на принципах самоуправління. Залучення учнів і зацікавлених груп населення до вирішення всіх проблем, включно з питаннями фінансування освіти. Це має забезпечити гуманізм освіти, направленість до людини як суб'єкту освітнього процесу, створити максимально сприятливі можливості для розвитку творчої індивідуальності.

Суть реформування управління системою освіти в тому, що воно повинно в більшій мірі, ніж раніше здійснювати свою функцію обслуговування, забезпечення максимально повного задоволення потреб населення і народного господарства в освіті [3].

Розвиток освіти в країні залежить від того на скільки повно враховуються в механізмі управління інтереси всіх соціальних суб'єктів, на скільки глибоко розкриваються взаємозв'язки і протиріччя інтересів, своєчасно знаходяться оптимальні форми їх руху, визначаються шляхи, засоби і способи їх вирішення. При реформуванні освіти необхідно забезпечити реальну самостійність її закладів у вирішенні всіх питань їх економічного й соціального розвитку, розмежувати прерогативи суб'єктів товарно-грошових відносин в галузі, розширити права керівників і трудових колективів у вирішенні оперативно-виробничих завдань, вдосконаленні галузевого економічного планування і фінансування навчальних і навчально-виховних закладів, вдосконалення бюджетного планування і нормування. При цьому, забезпечувати пряму залежність економічного становища кожного закладу, трудового колективу, окремого працівника від кінцевих результатів його роботи. Відповідальність за якість навчально-виховної роботи має бути не тільки моральною, але і матеріальною, і навіть в першу чергу матеріальною.

Для руху вперед в подолання кризових явищ необхідним кроком є створення в культурній сфері автономних, державно-громадських фундацій, які б залучали до підтримки культури і державні і приватні кошти. Це мають бути недержавні, некомерційні організації з власною програмою, які мають власний фінансовий фонд, керуються власними наглядовими та адміністративними органами і діють в культурній сфері шляхом надання матеріальної підтримки іншим некомерційним організаціям. (В США діє 22 тисячі подібних організацій, що надають підтримку культурі щороку на суму більше 4 млрд. доларів).[4.c.16].

Усе це зумовлює необхідність прийняття Державної програми розвитку культури на період до 2011 року.

Основними завданнями є:

- удосконалення нормативно-правової бази діяльності у сфері культури;

- створення умов для надання державної підтримки закладам культури, забезпечення конкурентоспроможності культурно-мистецької продукції;

- активізація наукових досліджень у сфері культури і мистецтва;

- надання цільової підтримки театрально-видовищним закладам та забезпечення фінансування витрат на охорону Державного музейного фонду України;

- проведення капітального будівництва, ремонту та здійснення технічного переоснащення підприємств, установ, організацій та закладів культури державної форми власності;

- підтримка діяльності національно-культурних товариств;

- інформатизація культурно-мистецької сфери;

- здійснення комплексу заходів щодо збереження пам'яток історико-архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів.

Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення “придержавного” Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне - розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - збереження пам'яток, утримання зоопарків чи цирків.

Важливість існування ефективної системи охорони здоровя не викликає сумнівів. Тому, в умовах, коли стан даної галузі назвати зразковим важко, необхідність її реформування не підлягає сумніву.

Для обрання можливого напрямку реформування доцільно проаналізувати світовий досвід і обрати з нього те, що є адекватним нашим національним традиціям та особливостям.

У розвинених країнах діють дві базові моделі фінансування здоровя. Перша - державна. За якої фінансування здійснюється з державного бюджету.

Друга модель є змішаною бюджетно-страховою. Яка передбачає фінансування цільових програм і оплату медичної допомоги малозабезпеченим, соціально - незахищеним верствам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства і установи.

Обидві системи і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоровя, і ефективність діяльності медичних закладів.

З фінансової точки зору державна модель вимагає менших витрат коштів. Проте в нашій країні ця модель скомпрометована багаторічною економією на соціальній сфері та іншими бюрократичними атрибутами адміністративної системи.

Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу пацієнтам надають сімейні лікарі, які об'єднуються в групи. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка - лікарні, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються з страхових фондів.

Обидві системи мають свої переваги і недоліки, проте суспільний інтерес на боці змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого - створює повну зацікавленість у населення в посиленні турботи про здоровя, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. [1.c.25]

Перехід до нової системи організації охорони здоровя - дуже складний і тривалий процес, проте це питання в Україні набуло особливої актуальності. Через інертність мислення частина медиків загалом не бажає ніяких змін, вважаючи за краще йти второваною стежкою. Але, Україна обрала шлях інтеграції в Європейське співтовариство і, тому нам необхідно і для швидкого просування вперед по цій дорозі, і, що головне, для захисту інтересів наших громадян - споживачів медичної допомоги, докорінно реформувати систему охорони здоровя, бо та, яку ми дістали у спадок від колишнього СРСР виявилась фінансово й організаційно неспроможною. В нових історичних умовах вона нездатна виконувати основоположні функції охорони здоровя: попередження і лікування захворювань, продовження життя і зміцнення здоровя населення.



Висновки

Ми живемо у суспільстві, що переживає епоху бурхливих змін. Реформується економічна сфера, правова, політична, не залишається осторонь цих процесів і гуманітарна складова суспільного життя.

Вивчення проблем гуманітарного розвитку є неможливим без аналізу його головних складових як кожної зокрема. Так і їх взаємозв'язків і взаємозалежностей з врахуванням впливу на них визначальних принципів гуманітарної політики. При цьому пріоритетними в її здійсненні є саме інтереси людини, а не держави. Повторюючи давньогрецького філософа Протагора можна сказати про визначення суті суспільних цінностей: ” Людина - міра всіх речей ”.

Розглядаючи стан справ в освіті, охороні здоровя, культурі відзначено безперечну необхідність їхнього реформування, як і подібних закладів по всій державі. проблеми, що є болючими для усіх українських закладів і установ гуманітарної сфери накладають негативний відбиток на їхню роботу в нинішніх умовах. Найбільш гострою, що зрозуміло, є проблема недостатнього фінансування, а за нею - невідповідність управлінських та організаційних структур новим історичним та соціальним умовам.

В ході роботи запропоновано деякі зміни, які на нашу думку, дозволять покращати стан в галузі гуманітарного розвитку.

В освіті, що є, безперечно, наймасовішою серед інших складових гуманітарної політики, пропонується здійснити перехід до диференційованого навчання. Важливим резервом для покращення стану справ в освіті є реформування в самій системі управління нею. Кроком в потрібній бік має стати створення представницької Районної ради з питань освіти, та реорганізація районного відділу освіти в районний координаційно-методичний центр з цілком новими принципами організації та функціонування.

Необхідними діями є і якнайшвидша комп'ютеризація шкіл і управління ними та впровадження в роботу закладів і установ освіти служби практичної психології.

Зрозуміло. Що без залучення додаткових коштів в нинішніх умовах не обійтись і освітянські заклади мають також їх заробляти. Але, перетворення школи на виробниче підприємство неприпустимо, закріплена в Конституції України безоплатність середньої освіти є аксіомою і абсолютним правилом.

Само собою є зрозуміла необхідність оновлення і галузі охорони здоровя. Суть пропозицій зводиться до переходу української медицини до системи загальнообов'язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян та запровадити європейську структуру системи охорони здоровя, що макроскопічно являє собою трьохступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар, територіально-діагностичний центр та лікарня-госпіталь.

Пропонується змінити і управління лікувальними закладами. Очолювати їх мають директор - відповідальний за фінансово-господарські питання і головний лікар - турбується про організацію та координацію медичної допомоги.

В особливо загрозливому становищі перебуває в сільських районах України культура. Непродумано-авантюрний експеримент з передачею закладів галузі на утримання колективних сільгосппідприємств завдав їм важких збитків, а в окремих випадках привів до повної деградації і закриття.



Список використаних джерел

1. Івасюк В. Стан та перспективи національної системи охорони здоровя // Голос України. - 23.06.2007. - С. 4-5.

2. Куценко В. Освіта на порозі ХХІ століття // Економіка України. - 1995. - №12. - С. 60-68.

3. Лігоцький А.О. Освіта України - її сьогодення та шляхи розвитку: Навчально-методичний посібникю - К. - 1995.

4. Шкумбатюк К.Л. Гуманітарна політика України: державний механізм реалізації. Науково-дослідний інститут “Проблем людини” уряду України. - К. - 2000.

5. http://www.politik.org.ua

Размещено на Allbest.ru

...