Англійське Просвітництво. Політичні режими та свідомість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політичні погляди англійських просвітників

Загальновизнано, що XVIII століття являє собою один з найцікавіших періодів у історії Англії. Традиційно XVIII століття називають "Віком Просвіти". Саме з просвітницькою ідеологією пов'язують всі найбільш прогресивні досягнення цього часу в галузі реформування державного устрою, демократизації суспільних установлений, формування типу державності, близького в нашому розумінні до поняттю "правового". Ідеали Просвітництва грали далеко не останню роль у процесах, що відбувалися в другій половині XVIII століття на "острові Розуму" (саме так назвав Англію того часу Вольтер) - будь то зміни в соціально-економічній сфері, зародження інститутів парламентської демократії або ж новий виток у розвитку колоніалізму.

Політики шукали в просвітницьких постулатах теоретичне обґрунтування політичних курсів і виправдання своїм діям. Саме з теми "правильними" принципами політичного устрою, які, на думку сучасників, відповідали ідеям Просвітництва, пов'язувалося рішення самих злободенних проблем. Тому всім найвидатнішим державним і громадським діячам, - незалежно від того, виступали вони за необхідність перетворень або ж протистояли реформам, - доводилося підкріплювати свої аргументи просвітницькими догматами. [4, c. 56]

Риса, яка позначалася на специфіку політичного життя країни - це компромісний характер англійського Просвітництва. Всі просвітителі схилялися перед унікальною рівновагою трьох елементів конституційної системи - короля, уряду і парламенту. Може бути, тому в політичному лексиконі другу половини XVIII ст. поняття конституційного балансу було набагато більше вживаною, ніж близьке до нього за змістом поняття "поділу влади", яке вперше сформулював англійський просвітитель Джон Локк. Більш того, саме в порушення конституційного балансу майже всі, мислителі і політики бачили причини криз і заворушень в Англії.

Однак, визнаючи злободенність проблеми, суть її різні політичні сили трактували по-різному. Якщо для опозиції баланс був порушений Георгом III, обмежив повноваження палати громад, то прихильники короля бачили вирішення проблеми в обмеженні самоуправства корумпованого парламенту в умовах недосконалості виборчої системи.

Все це замикається з третьою особливістю англійської просвітницької думки - її історичної спрямованістю. Ця унікальна у своєму роді підкріплене політичної теорії історичним досвідом Великобританії була властива більшості англійських просвітителів, чи належали вони до консервативного, ліберального або радикального напрямками суспільно-політичної думки. Різниця була лише в тому, що під "підкріплення історією" одні розуміли збереження в незмінності, а інші ж (наприклад, радикали XVIII століття) - здійснення реформ або навіть революції. Характерно, що певною мірою схиляння реформаторів перед історичним досвідом Великобританії зобов'язане своїм існуванням "батька" англійського Освіти Джона Локка. Головною ідеєю знаменитого "Нарису про людський розважності "було те, що в людині немає нічого природженого і всі наші якості умовні, тому що придбані дослідним шляхом. Але тоді, на думку ряду мислителів Освіти (наприклад, Д. Юма), умовними виявляються і такі якості, як мораль і релігійна віра. [4, c. 69]

І, нарешті, необхідно відзначити етичну забарвленість англійської політичної думки XVIII ст., підвищена увага політиків до питань моралі та релігії. Характерно, що поняття "доброчесність", "благо", "справедливість", а також основні цінності протестантської релігії - працьовитість, розсудливість і ощадливість - найчастіше використовувалися політиками того часу для доведення своєї правоти.

Звичайно, вказані тут особливості не вичерпують специфіку англійського Просвітництва, однак думається, що саме вони більшою мірою вплинули на політичну життя другої половини XVIII ст. - Зокрема, на характер дискусій, розгорнулися навколо проектів перетворень у самій священної для англійця сфері - сфері конституційного устрою країни. Всі намагання реформ у цій області пов'язувалися в громадській свідомості з реалізацією "правильних", відповідних ідеалам Просвітництва форм державного устрою і політичної дії. Чи не найбільш популярним гаслом британських реформаторів XVIII століття був заклик до реформи парламенту. В "доброчесним" парламенті і "справедливої" системи представництва сучасники бачили втілення принципів природних прав, природного рівності, суспільного договору, державної моралі. З цим пов'язували рішення самих злободенних проблем у усіх сферах суспільного життя. [4, c. 125]

У другій половині XVIII ст. проблему реформи парламенту обговорювали аристократи і середні шари, консерватори, ліберали і радикали, парламентарії і позапарламентська опозиція. Звичайно, кожна політична сила вкладала в цю ідею свій сенс, переслідуючи різні політичні цілі. Але навряд чи в політичному світі того часу ми зможемо відшукати хоча б одну групу, повністю ігнорувати цей лозунг.

Ні для кого не секрет, що виборча система в Англії XVIII століття не була демократичною. Звичним явищем був підкуп виборців і членів парламенту.

Сучасники бачили три способи зміни ситуації. Перший полягав у блокуванні механізмів корупції шляхом обмеження впливу короля на нижню палату парламенту - економічна реформа . Її захищали представники вігской парламентської опозиції, зацікавлені в зміні конституційного балансу на свою користь. Радикально налаштовані політики наполягали на глибокої реформи виборчої системи в цілому - повне скасування "гнилих містечок", скорочення терміну парламентських повноважень, затвердження загального виборчого права для чоловіків і т.д. Нарешті, ще одним варіантом було проведення помірної реформи парламенту, основною метою якої було зробити систему більш демократичною. Такий шлях пропагували вільні власники земельних володінь, а в 1785 р. в ще більш помірній формі його намагався провести в життя англійська прем'єр-міністр Уільям Пітт-молодший.

Однак навіть такий помірний і обережний проект реформи, який запропонував Пітт, парламент відкинув більшістю голосів, а англійські графства та міста у підсумку продемонстрували повну байдужість до долі реформи.

Згадаймо, що в XVIII столітті політична система вважалася корисною, якщо вона у результаті "робить добро". Тому поширеним аргументом проти розширення електорату було те, що чеснотна палата громад важливіше, ніж недобродетельний механізм представництва. Дійсно, багато сучасники, критикували систему "гнилих містечок", в той же час визнавали, що ці містечка були "колискою видатних державних мужів" - таких, як лорд Четем та Вільям Пітт, Ч. Дж. Фокс і Е. Берк. [4, c. 93]

Мабуть, самим популярним в лексиконі реформаторів XVIII ст. було поняття свободи. Радикали (Дж. Джебб, Дж. Картрайт) розуміли під ним свободу від обмежень, що накладаються на людину державою (зокрема, обмеження на право голосу). Консерватори і деякі ліберали (лорд Шелборн, Е. Берк та ін) бачили в свободу рівність усіх при певні обмеження, свободу жити за сформованим у віках звичаям. Однак майже всі мислителі того часу брали пояснення волі з точки зору ідеології протестантизму - як незалежності. Незалежність ж, недоторканність людської особистості в протестантській релігії гарантувалася власністю. Тому скасування "гнилих містечок" могла бути розглянута як замах на власність їх власників, а розширення електорату - як потурання корупції.

В XVIII ст. багато говорили і про природні права людини. Концепція "Природних прав", якими спочатку наділений кожен, вважається одним з основних постулатів Просвітництва, що породила чимало радикальних моделей політики і вплинули на ідеологію французької революції. Прихильники радикальних схем реформування парламенту в Англії відносили до природних прав право голосу і право на участь в політичному житті, обґрунтовуючи таким чином ідею загального виборчого права. У принципі вони слідували класичним трактуванням природних прав, викладеної Локком і Руссо. Проте багато мислителі (Шефтсбері, Годвін, Толанд, Берк) розглядали природні права інакше - як "національні, успадковані права англійця", встановлені в ході англійської історії і виражені в збалансованості конституції. Вимагати встановлення будь-яких "природних прав" заново - значить порушувати той самий природний хід розвитку суспільства, який і створює ці права. Як бачимо, таке трактування відрізнялася від того, як сприймали права французькі революціонери, що належали до останніх, наприклад, "право поступати на свій розсуд "- фактично, право на самосуд. [4, c. 110]

І, нарешті, необхідно мати на увазі й те, що навіть радикали 80-х років XVIII ст. розглядали реформу парламенту як повернення до первісної чистоти англійської виборчої системи за принципом "нове - це добре забуте старе ". англійський просвітництво політичний режим

Що ж стосується ліберально налаштованих політиків, то вони прагнули реформувати систему, зберігаючи її рівновагу та цілісність як предмет своєї національної гордості. Тільки в такий спосіб, на їхню думку, можна було "безпечно просуватися вперед, ... підтримуючи прогрес ".

Отже, якщо говорити про те, чому аргументи за реформу парламенту при всій актуальність цієї проблеми "не прижилися" в британському суспільстві 80-х р. XVIII в., то, напевно, коріння цього потрібно шукати в тому числі і в природі самого британського реформізму того часу. Аргументи за реформу були занадто сильно прив'язані до теоретичних основ освіти в той час, коли ці ідеали та догмати починали поступатися місцем новим ідеологічним доктрин, більш відповідним змінилася політичної ситуації. Та й сама просвітницька ідеологія в Англії, яку вона придбала до другої половині XVIII століття не була настільки радикальною, як у країнах континентальної Європи.

2. Типологія політичних режимів

Поняття ''політичний режим'' можна визначити як систему способів і методів управління певним державно організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади. Серед типологій політичних режимів найпоширенішою в світовій політичній науці й традиційною для вітчизняної політології є та, яка полягає у протиставленні демократії різним недемократичним режимам. При цьому нерідко терміни, що застосовуються для характеристики недемократичних режимів (зокрема, ''диктаторський'', ''авторитарний'', ''тоталітарний''), уживаються як тотожні, або як такі, що означають різні ступені недемократичності (наприклад, іноді тоталітарний режим мислиться як найвищий ступінь ''авторитарної деградації'' політичного режиму). Слід чітко визначати специфічні сфери політичного життя, яких стосується кожне з тих понять, що протиставляються демократичному режиму. Багато в чому ці сфери не збігаються, і тому навряд чи справедливо говорити про наявність певних ступенів недемократичності щодо введених до наукового обігу понять конкретних ''чистих типів'' політичних режимів. [1]

Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:

1) у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;

2) з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження (в ході обговорення) різних позицій;

3) органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної до цільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

4) виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;

5) обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;

6) обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.

При цьому слід зазначити, що необґрунтованою є оцінка авторитаризму лише як негативного явища.

Автократичному політичному режиму притаманні: обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення; існування єдиного центру реальної політичної влади.

Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:

1) жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;

2) відсутність легальної опозиції;

3) наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;

4) нетерпимість до політичного інакомислення;

5) примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань. [1]

Охлократичний політичний режим характеризується:

1) некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;

2) відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом.

Після характеристики цих режимів можна дати докладніші ознаки демократичного політичного режиму.

Він являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства.

Демократія характеризується:

а) виборністю;

б) періодичною змінністю;

в) підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб;

г) юридичною рівністю громадян;

д) гарантіями прав Меншості та недопущенням сваволі більшості.

Демократичний режим означає наявність, але не реалізацію заздалегідь затвердженої та забезпеченої необхідними ресурсами моделі тимчасового диктаторського устрою та діяльності на випадок надзвичайних обставин.

Як протилежність тоталітаризму демократія -- це:

а) чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;

б) визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;

в) ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.

Політична система, яка забезпечує всебічну демократизацію та гуманізацію суспільства, не може мати тоталітарного, анархічного або охлократичного характеру. Але за певних умов такій політичній системі можуть бути притаманні деякі елементи цих режимів.

''Чисті типи'' політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди ''змішаних'' режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: ''Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава''.

Результатом специфічного поєднання у політичному житті цілої низки країн (зокрема, у пострадянських державах) елементів анархічного та охлократичного, а нерідко й автократичного режимів є поява таких різновидів політичних режимів, як: а) клеп-тократія -- влада крадіїв, що грабують своїх співвітчизників та за безцінь розпродають національні багатства, в умовах якої корупція державних чиновників та політиків стає одним з основних стрижнів життя суспільства; б) геростратократія -- влада марнославних осіб, що готові приносити в жертву найвищі цінності вітчизни (й навіть світу в цілому) заради самоутвердження.

Конкретне визначення характеру політичного режиму тієї чи іншої країни у певний період її розвитку залежить від специфічного співвідношення у політичному житті елементів основних, ''чистих типів'' політичних режимів.

Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням ''демократичні -- недемократичні''. Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів (їх критерії легко реконструюються з наведених нижче різновидів політичних режимів):

1) постійні та тимчасові;

2) нормального та надзвичайного функціонування;

3) конституційні та неконституційні;

4) режими функціонування правової держави, революцій ної законності та сваволі (відсутності законності);

5) світські, релігійні та атеїстичні;

6) безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;

7) цивільні та військові;

8) режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішнюопору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;

9) режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допоїмогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;

10) режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загаль-нопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.

Узгоджене, системне застосування низки наведених та інших типологій політичних режимів дає можливість глибоко й детально аналізувати політичні структури та процеси конкретних країн. При цьому слід мати на увазі, що поняття демократії стосується не лише сфери політики.

Відповідно до сучасних гуманістичних тенденцій доцільно глобалізувати поняття демократії за рахунок включення до її проблематики, по-перше, питання про врахування інтересів усіх поколінь -- як нинішніх, так і прийдешніх, а також історичної пам'яті про минулі покоління, по-друге, питання про глибше усвідомлення суспільством (і відповідно про більш ефективне нормативне та інституційне закріплення) того факту, що не можна побудувати щасливе та справедливе життя для людей, ігноруючи долю інших живих істот на Землі, руйнуючи красу, різноманітність форм та неповторність природи в цілому.

Розмежування основних значень поняття демократії (як сутності влади, що забезпечує демократизацію суспільства; як системи демократичних принципів установчого процесу та структурного оформлення найвищих органів держави; як демократичного політичного режиму) та врахування специфіки політичних ситуацій у конкретних країнах та регіонах дають змогу робити певні висновки щодо розвитку політичних процесів як в окремій державі, так і в регіоні чи світі в цілому, а відтак -- передбачати негативні тенденції і запобігати їх посиленню.

3. Рівні політичної свідомості

Свідомість -- це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому.

Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.

Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншою форою суспільної свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями і нормами, філософськими навчаннями, етичними концепціями, естетичними цінностями, художніми поглядами.

Функції політичної свідомості:

- пізнавально-інформаційна - пізнання світу політики, отримання політичної інформації;

- оцінна - оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів, переконань, позицій;

- регулятивна - регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття дійсності, а також на основі сукупності що виробляються їм політичних ідей, норм, уявлень і переконань;

- мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів. [6, c. 206]

Формами політичної свідомості виступають:

- індивідуальна;

- групова;

- масова.

Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.

Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання.

Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Воно відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність. Масова свідомість вельми динамічно. Воно випробовує на собі дію безлічі чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що ін.

Політична свідомість - системна освіта, що має різні рівні:

1.) Теоретичний - представлений різними роду концепціями, ідеями, переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і задачі - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);

б) визначати засоби і методи їх досягнення;

в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення рішення наспілих проблем;

г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю ходу виконання політичних рішень і цільових програм;

д) коректувати політику з урахуванням даних політичного досвіду.

Теоретична політична свідомість -- це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів.

Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання ґрунтується передусім на фактах, то ідеологія -- на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу. [6, c. 214]

Цінності як один із найважливіших елементів політичної культури -- це такі політичні знання та уявлення, що розглядаються суб'єктами політики як невід'ємні від їхнього існування, орієнтують їхні політичні дії. Цінності є мотиваційним базисом політичної культури, вони зумовлюють відповідні політичні орієнтації і поведінку, а їх втрата означає руйнування самої політичної культури.

2). Емпіричний - базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі різних соціальних спільнот. Даний рівень відображає політичну дійсність у формі відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень.

3). Буденна політична свідомість -- це несистематизовані масові уявлення про політику.

Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості.

Буденна політична свідомість тісно пов'язана з політичною психологією. Вона має такі яскраво виражені соціально-психологічні риси, як почуття, настрої, емоції тощо.

Безпосередній зв'язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості особливої гнучкості й динамізму. Саме на рівні буденної свідомості відбувається швидка реакція людей на політичні події, а їхнє ставлення до політичної влади формується насамперед через факти повсякденного життя.

Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.

Кожна з різних форм політичної ідеології претендує на істинне і найповніше відображення дійсності, хоча наближені вони до істинного, наукового знання неоднаковою мірою. З-поміж інших систематизованих поглядів та ідей -- релігійних, філософських, естетичних тощо -- політична ідеологія найбільшою мірою орієнтована на практику.

Основні відмінності між буденною і теоретичною свідомістю полягають у їхніх пізнавальних можливостях. За сприйняття політики на науковому рівні розширюється сфера достовірних політичних знань, науковий аналіз дає можливість з'ясувати глибинні причини політичних явищ і процесів, закономірностей їхнього розвитку. Буденна ж свідомість сприймає політику поверхово, набуті нею знання мають кон'юнктурне, особистісне забарвлення. Багато з орієнтацій, які складають політичну культуру, закладені в людях підсвідомо і часто виявляються в них мимоволі, без попередніх роздумів. Зберігаючись у підсвідомості, ці орієнтації істотно впливають на поведінку людей і зміст політичної діяльності. Поряд з неусвідомленими реакціями орієнтаційного порядку політична поведінка містить і суто імпульсивні дії. [6, c. 227]

Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури.

Бібліографічний список

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М., 2000.

2. Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. - Київ, 2003.

3. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник для ВНЗ - К.: Знання України, 2002 р.

4. Лабутіна Т.Л. Біля витоків сучасної демократії. Політична думка англійського Просвітництва. М., 1994. С.142

5. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

6. Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Размещено на Allbest.ru

...