Політична система

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична система -- це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов'язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства -- це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність» [2].

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-політичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політично активним або пасивним населенням, з кровно-родинними зв'язками або бeз них, з розвинутими або нерозвинутими громадянськими відносинами і т.п.) [3].

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових частин суспільного організму.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації -- фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держави, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне напруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.

Зростання соціальної невпорядкованості може призвести суспільство навіть до стану хаосу або соціальної катастрофи з різким спаданням життєвого рівня населення, паралічем владних структур, утратою безпеки, тобто зростанням злочинності, аварій, політичного руйнування соціальної інфраструктури тощо.

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, по-перше, міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. По-друге, це так звані вертикальні відносини, що складаються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація області та підприємство, інститут, установа культури, партія, трудовий колектив тощо).

До політичної організації (організаційного компонента політичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні та інші організації й об'єднання. Усі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим -- це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади [5]. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою -- «законом обмеженою і законом обмежуючою» -- монархією [6].

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим -- це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].

Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.

Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації [8]. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності -- накази й команди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

У політику люди (суб'єкти політики -- особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частину свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уявлень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній культурі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведінці). Політична культура -- надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні принципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства в цілому, його прогрес.

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

2. Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно пов'язана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття “політичний розвиток” було введено в науковий обіг у другій половині ХХ ст. для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відмінний від економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри: 1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія; 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби; 3) не дивлячись на загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних суспільно-політичних системах. В основі політичного розвитку традиційних суспільств лежали звичка, інерція, традиція, місницькі уявлення та диктат групи; в підгрунті сучасного політичного розвитку лежать інновації, публічність і світкість політики, індивідуальний вибір і орієнтації, політична активність.

Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням. Критеріями політичного розвитку західна політологія називає:

структурну диференціацію інститутів політичної системи;

здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади, до самозбереження;

тенденцію до рівноправності ( в політичній участі, в опануванні владних посад, перед законом).

Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та, інколи, керованим змінами у політичній системі, які визначаються потребами соціально-економічного і культурного середовища, то за мірою інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси - політичної модернізації, політичної трансформації та політичної модифікації.

1. Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Об'єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Суб'єктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація; експорт “світової революції”, т. і.

Головна соціальна мета модернізації - гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому; інформатизація суспільства пов'язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади; радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики ( в освіті, культурі, охороні здоров'я, материнства і дитинства); тощо.

Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих рудиментарних зразків політичного буття.

Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:

а) “раціоналізація політичної влади” шляхом заміни традиційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва і т.ін.);

в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп традиційних суспільств;

г) суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій, відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).

2. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета - приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У ХХ ст. політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн - Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема - України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов'язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;

однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція;

руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде “департизація” державних установ і соціальних інститутів; складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі - на центральну, регіональну і місцеву;

етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується; йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності;

монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна преса”, що діє як “четверта влада”;

тоталітарні засоби і методи володарювання наступаються демократичним механізмом і технологіями реалізації політичної влади;

руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань; тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на грунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х - початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і відносно “повільної трансформації” на основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія, Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”; в Росії ж йде трансформація, що поєднує парламентські методи, сильну авторитарну виконавчу владу і палаючі вогнища локальних збройних конфліктів у деяких регіонах федерації.

3. Політична модифікація - це процес, що є характерним для досить розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини; завдяки коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається демократична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави, водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп ( “зелених”, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо); так, неоконсервативні моделі політики “тетчерізму” і “рейганоміки” спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація, як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдосконалення законодавства.

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію “культурного коду”, що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і "незахідного” світу. Отже, Л.Пай здійснив на прикладі так званої “ідеальної моделі” характеристику “незахідного” (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Її можливо і доцільно порівняти з відповідними характеристиками моделі західного (“вестернізованого”) політичного процесу, що ми і робимо у таблиці:

Однак, слід враховувати, що в західному світі є держави, народи, яких складаються з різних етнічних, релігійних і культурних спільнот, політична культура таких країн гетерогенна з великою кількістю субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них політичний процес має специфіку в порівнянні з політико-культурними однорідними суспільствами; отже, тут протиставлення політичних процесів по схемі “Захід- не - Захід” втрачає сенс. політична система режим модернізація

Для розв'язання цієї дилеми політологія пропонує ще одну типологізацію процесів ( згідно з критерієм різновидів політичної культури):

1.Якщо в основі політичної взаємодії полягає демократична, неетатиська політична культура, в суспільстві розвивається горизонтально організований політичний процес. Він побудований на визнанні формальної рівності та відносній автономії суб'єктів політики, що конкурують чи співробітничають один з одним згідно правилам політичної гри. В неетатиській системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

2. Якщо політичні відносини грунтуються на етатиській (елітиській, технократичній) політичній культурі, то складається вертикально організований політичний процес. За його умов, державній владі, пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні вияви політичних інтересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки правителів і тих, ким правлять, тобто піддані визнають авторитет влади, якщо правителі гарантують їм певну міру суспільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний (транзитний) стан суспільства; наявність великої кількості субкультур і контркультур; слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей; величезну соціально-економічну диференціацію населення; тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень, засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях; політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої загальнонаціональної поєднальної ідеї -- наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу, країни;

харізматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр., Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харізматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання; під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політичної культури населення харізматичний лідер може швидко перетворитись на вождя чи диктатора, що деформує весь політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати демократичними засобами.

Размещено на Allbest.ru