14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

КЛАСИФІКАЦІЯ НЕДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ СУЧАСНОСТІ

ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1. ПРИРОДА НЕДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ

1.1 Недемократичні політичні режими та підґрунтя їх встановлення

1.2 Причини появи та встановлення недемократичних режимів

ГЛАВА 2. Типологія недемократичних режимів

2.1 Авторитарні недемократичні режими

2.2 Тоталітарні недемократичні режими

ГЛАВА 3. ДЕМОКРАТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ НЕДМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. ХХ сторіччя стало визначним у формуванні теорії політичних режимів. З одного боку воно відзначилося небувалим поширенням демократії по всьому світу. А з іншого боку цей період можна охарактеризувати як Золоте сторіччя недемократичних режимів. З моменту закінчення Першої світової війни людство сколихнула хвиля занепаду демократії. За досить короткий час людство побачило цілу низку абсолютно нових політичних режимів, аналогів яким не було у світовій історії. Зважаючи на величезну кількість їхніх інтерпретацій та форм, гостро постало питання щодо їхньої класифікації. Бо тільки вірно класифікувавши режими, можна виявити їхні спільні риси та проаналізувати природу цих режимів. Дослідженню недемократичних режимів присвятили своє життя багато відомих науковців. Чому дослідження недемократичних режимів є актуальнім і по сьогоднішній день? Лише дослідивши сутність цього явища, причини та джерела його виникнення, можна спрогнозувати можливість встановлення недемократичного режиму у окремо взятій країні. Крім того, дуже не одностайним є питання щодо оцінки діяльності недемократичних режимів. Докорінно невірним є твердження, що вони являють собою абсолютне зло та є неефективними. Навпаки, все більше вчених схиляється до висновку, що недемократичні режими є ефективнішими за демократичні у окремих сферах діяльності держави та у певний часовий відрізок. Також слід зазначити актуальність питання щодо здатності недемократичних режимів еволюціонувати та вбирати в себе елементи демократії. Як засвідчує світовий досвід, велика кількість недемократичних режимів у світі досягла значних успіхів завдяки внутрішній та зовнішній демократизації. Дослідження обставин, що ініціюють цей процес та його ефективність і є актуальними для сьогоднішнього світу, особливо для недемократичних країн, що прагнуть зберегти власну стабільність з мінімальними втратами.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є виявлення характерних рис, що дозволять класифікувати недемократичні режими та надати їм коротку характеристику

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи: проаналізувати причини появи та закріплення недемократичних режимів;1111класифікувати недемократичні режими, надавши при цьому характеристику кожному з наявних типів; дослідити проблему еволюції 11недемократичних режимів та питання демократизації останніх.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є різні типи недемократичних режимів.

Предметом дослідження є класифікація недемократичних режимів у контексті їх виникнення, ідеологічних основ та напрямків діяльності.

Методи дослідження. При дослідженні причин виникнення недемократичних режимів використовувалася гіпотетично-дедуктивна модель наукового методу. Власне основа цього методу - використання вже відомих пояснень поточної проблеми (через тематичну літературу) є найбільш застосована у дослідженні. Крім того протягом дослідження мною використовувався метод поставлення гіпотези та підтвердження неї за допомоги науково-дослідницької та документальної бази, зокрема під час визначення причин та сприятливих чинників розвитку антидемократичного режиму. Метод аналізу й синтезу застосовано в роботі із джерелами, що дає можливість визначення ключових моментів дослідження й подальшого складання з отриманих даних загальної картини становлення й розвитку недемократичних режимів

Аналіз використаних джерел та літератури. В процесі підготовки роботи мною було використано низку науково-дослідницьких джерел. Базою дослідження стали праці Х. Арендт «Джерела тоталітаризму» а також З. Бзежинського «Тоталітарна диктатура та автократія». Задля детальнішого вивчення конкретних типів недемократичних режимів автор використав більш вузькі джерела - зокрема для дослідження тоталітарних режимів правого руху була використана робота Б. Муссоліні «Доктрина фашизму» та А. Гітлера «Моя боротьба». У частині, пов'язаній з демократизацією недемократичних режимів, джерелом для мене стали дослідження С. Гантінгтона.

Обґрунтування структури роботи. Перш ніж класифікувати недемократичні режими, необхідно зрозуміти їхню сутність та джерела, з яких вони походять. Саме причини їхнього виникнення є ключем до правильного розуміння їхньої класифікації, тому цьому питанню присвячена перша глава. Друга глава роботи присвячена класифікаціям недемократичних режимів, фактично вона ключовою в цій роботі. Третя глава присвячена життєвому цикли недемократичних режимів та їх здатності еволюціонувати у більш демократичні форми.

недемократичний політичний режим

ГЛАВА 1. ПРИРОДА НЕДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ

1.1 Недемократичні політичні режими та підґрунтя їх встановлення

Недемократичний політичний режим - стан політичного життя суспільства, при якому в наслідок відсутності юридичного закріплення не реалізується принцип розподілу влади, блокується народовладдя (штучно припиняється участь громадян в управлінні державою, виборність влади відсутня або є формальною, частково звужуються права громадян (особливо політичні), реальна влада концентрується в руках вузького кола осіб, що не контролюються народною більшістю. Встановлення недемократичного режиму у країні, як правило, неможливе без наявності низки чинників, що у сукупності створюють підґрунтя для проведення кардинальних змін. Таке підґрунтя дуже залежить від національних та політичних особливостей, проте незалежно від них існують чинники, що притаманні переважній більшості країн, де діє недемократичний режим. Розглянемо ці чинники детальніше.

Одним з найголовніших чинників є аполітичність суспільства [6; 234]. Незацікавленість широких верств населення у суспільному та політичному житті держави є ідеальним підґрунтям для діяльності антидемократичних сил, метою яких буде встановлення власної диктатури. Аполітичність в даному випадку відіграє двояку роль: з одного боку, вона надає у розпорядження антидемократичних сил велику аполітичну масу (саме масу, термін «індивід» у даному випадку не діє, бо аполітичні індивіди є дуже однорідним прошарком, який в цілому і утворює так звану «масу), яка при вірному ідеологічному підході стане інструментом їхнього приходу до влади. З іншого боку, аполітичне суспільство не стане на заваді встановлення антидемократичного режиму, бо в нього не буде мотивів для захисту діючої влади. Причини в аполітичності можуть бути різними. Вона може бути викликана в наслідок цілеспрямованої політики держави на відокремлення народу від політичного життя. Або причиною слугує розчарування суспільства у владі та затягнута політична криза.

Також слід зазначити такий чинник як нерозвиненість громадянського суспільства [9; 134]. У випадку спроб узурпації влади антидемократичними силами громадянське суспільство може відіграти роль захисника держави від цих сил. Крім того, завдяки регулюючим процесам всередині громадянського суспільства значно нівелюється ефективність популістських закликів антидемократичних сил. Також для розвиненого громадянського суспільства не характерна аполітичність, бо воно безпосередньо бере участь у державно-владних процесах. Відсутній великий маргінальний прошарок, що слугував би опорою для встановлення диктатури. Логічно, що у випадку нерозвиненості або цілковитої відсутності громадянського суспільства ці охоронні механізми працювати не будуть.

Наявність харизматичного лідера або політичної сили, яка стане уособленням «світлого майбутнього» та матиме підтримку більшості політично активного населення, є одним з ключових чинників встановлення антидемократичного режиму [5; 258]. Саме цій фігурі віддається ключова роль у процесі встановлення антидемократичного режиму. Він повинен схилити до себе народ (чи хоча б більш-менш широку частку), донести до них потрібну ідеологію, сформулювати прості та зрозуміли гасла. Маніпулюючи натовпом, він отримає у свої руки усю повноту влади. Цією фігурою може стати як діючий керівник держави, так і будь-хто інший. Найважливіше для такого лідера - талант оратора та вміння контролювати натовп. Він повинен бути тонким психологом та відчувати настрої своїх прихильників, і виходячи з цього казати їм те, що вони хочуть почути.

У деяких країнах на зміну режиму може істотно вплинути наявність державної релігії та значного впливу релігійних норм на суспільне життя. У країнах, де духовна влада не відокремлена від світської (або дуже близька), є велика імовірність послаблення демократії через значний вплив релігійних норм на правові, що у багатьох випадках суперечать правам та свободам людини. У випадку, коли абсолютна більшість населення належить до однієї конфесії, церква фактично перетворюється на основний владний апарат, політична ж влада виступає як підлеглий орган.

1.2 Причини появи та встановлення недемократичних режимів

Досліджуючи причини існування недемократичних режимів, можна виділити наступні категорії причин.

По-перше, це політичні причини. Ці причини виникнення недемократичних режимів пов'язані безпосередньо з політичною ситуацією у країні. Їх можна розділити на два типи - перший, пов'язаний з поступовим посиленням існуючої влади, та другий, пов'язаний з неспроможністю влади керувати державою та з умовами політичної кризи. За першим типом, становлення недемократичного режиму можливе через значне посилення та розширення повноважень діючої влади, як законодавче, так і фактичне. При цьому дуже велика роль надається виконавчим органам держави. Трапляється посилення бюрократичного апарату, який слугує основою для існуючої влади. Поступово проходить процес злиття гілок влади : судової, законодавчої та виконавчої. Ці процеси, як правило, не зустрічають опору з боку населення, а в деяких випадках і навпаки - отримують активну підтримку. Прикладом такого сценарію є Білорусія. Після перших президентських виборів 1994 року президентом Білорусії став Олександр Лукашенко. Подальша його політика була направлення на зміцнення діючої влади та подовження власних повноважень. Завдяки референдуму 1996 року було схвалено конституцію,яка надавала йому великі додаткові повноваження, у тому числі право продовжувати свій строк на посаді, постановляти накази (керувати через накази) та призначати третину верхньої палати парламенту. Наразі в країні мають місце значні порушення політичних прав людини, майже відсутня опозиція та свобода слова [10]. Другий тип - затягнута політична криза та неспроможність влади ефективно реалізовувати свої повноваження в цих умовах. Ситуація політичної анархії змушує вдаватися до різких заходів, доходячи до скасування демократії. При цьому можливий варіант насильницького повалення влади. Більш мирно цей процес проходив у Польщі після Першої Світової Війни. Станом на 1918 рік у владних колах Польщі панувала анархія. Фактично існувало два уряди, що загрожувало початком громадянської війни. У тогочасному сеймі знаходилися депутати з понад 200 партій [10]. В цих умовах керівник держави Юзеф Пілсудський був вимушений вдатися до крайніх заходів. Він добився від сейму надання йому виключних повноважень та почав проваджувати реформи, однією з яких став розпуск сейму. Завдяки концентрації влади у своїх руках, Пілсудський спромігся вивести державу з затягненої політичної кризи та створити ефективні механізми у керуванні Польщею [10].

Дещо подібними до політичних є геополітичні причини. Цей тип причин пов'язаний з географічними чинниками, що вплинули на формування недемократичного режиму в країні. А саме - з перерозподілом державних кордонів, розпадом держав та окупацією одних держав іншими. Виокремлюємо наступні види геополітичних причин: внутрішні та зовнішні. Внутрішні причини виникнення недемократичного режиму пов'язані з порушенням територіальної цілісності окремої держави та ії розвалу на відносно самостійні адміністративно територіальні одиниці, які не підпорядковуються центральній владі. Цьому може сприяти попередня політична криза, яка призвела до внутрішнього розколу країни. Один з найбільш істотних прикладів - масове формування самостійних державних утворень на території Російської Імперії після 1917 року [19; 438]. Лише в одиницях з десятків цих утворень існували більш-менш демократичні режими. Про антидемократичність більшості з них яскраво свідчить терор, який тривав до 1922 р., жертвами якого стали тисячі людей [10]. Зовнішні причини встановлення недемократичного режиму - зовнішня агресія з боку іншої держави та окупація нею окремих територій. Як показала історія, багато легше утримувати територію під контролем якщо встановити в ній лояльне правління, яке буде відповідати інтересам завойовників, а не населення. За таких обставин воно навіть теоретично не може бути демократичним. Близький нам приклад - Україна у період німецько-фашистської окупації. С 1941 по 1944 роки на території УРСР було створено адміністративно-територіальну одиницю Рейсхкомісаріат Україна, яку очолив Е. Кох. Фактично, це була колонія Третього Рейху [10]. За ці три роки було винищено мільйони людей, занедбано більшість галузей виробництва. Ця антидемократична політика спричинила значну активізацію загонів спротиву та повстанських угрупувань. Інший приклад це радянська експансія в Чехословаччину, Угорщину та Польщу, де наприкінці Другої Світової війни було встановлено комуністичний про радянський режим. Про його розходження з волею народу свідчать спалахи масового невдоволення, що переростали у озброєні конфлікти(Угорське повстання 1956, так звана «Празька весна» 1968 р.) [10].

Вагому роль у визначенні політичного режиму відіграють економічні причини. Встановлення недемократичного режиму може спровокувати важка економічна криза, для виходу з якої держава вдасться до обмеження демократії та надання владі надзвичайних повноважень. Цей період зазвичай носить тимчасовий характер, і після подолання кризи проводиться зворотній процес демократизації держави. У ХХ сторіччі ця схема знайшла відображення у багатьох країнах, уражених Великою Депресією (на межі 20-30-х років), а найбільш широко - у США. Щоб подолати руйнівні наслідки кризи та не допустити банкрутства країни, уряд Франкліна Рузвельта вимушений був вдатися до надзвичайних мір, серед яких було введення надзвичайного стану у країні та дозвіл держави втручатися в економіку у будь-якій мірі. Також доволі радикально було вирішено питання з мільйонами безробітних - шляхом примусового доручення до суспільних робіт. На декотрий час це перетворило США у недемократичну державу [10]. Більш пізній приклад - Франція за часів президентства Шарля Де Голля. Саме економічна криза та її наслідки спонукали населення підтримати сили Де Голля та подальший відступ від демократії [10]. Іншим економічним чинником може стати нерівномірний розподіл багатств у державі та зростання прірви між найбагатшими та найбіднішими верствами населення. Ця нерівність породжуватиме класову напругу, яка з плином часу буде тільки зростати. Особливо гостро це питання постало на кордоні ХІХ та ХХ сторіччя, у часи стрімкого розвитку капіталізму та світової індустріалізації. Це форсувало процес збагачення одних верств населення та стрімкого збідніння інших. Слід зауважити, що шанс появи недемократичного режиму зворотньопропорційний матеріальному становищу населення - чим забезпеченіше населення, тем менше шансів недемократичним режимам встановитися у цьому суспільстві. Матеріально забезпечене населення не зацікавлене у поваленні демократії, бо перш за все воно турбується за свій статок. Та навпаки, збідніле та голодне населення прагне докорінних змін у своєму матеріальному становищі, що прямо обіцяють недемократичні режими.

Найкритичнішими слід зазначити соціальні причини. Серед соціальних причин найбільш небезпечною є початок соціальної кризи, яка за відсутності ефективних дій з боку держави може спричинити соціальний колапс та як наслідок встановлення недемократичного режиму. Хибна політика державі у соціальній сфері, настання економічної кризи, політичний безлад є чинниками, які обумовлюють настання соціальної кризи. За відсутності активних дій з боку влади ця криза може перерости у внутрідержавне протистояння та як один з можливих результатів - встановлення недемократичного режиму. Під час переживання соціальної кризи народ найбільш вразливий перед антидемократичними силами - бо саме тоді вони виходять на політичну арену, обіцяючи скоріший вихід з кризи в обмін на народну підтримку. Крім того, соціальна криза веде за собою одне дуже негативне явище - маргіналізацію суспільства. Сутність цього процесу - руйнація громадянського суспільства та розпад соціальних груп. Як наслідок виникає велика маса людей, вибитих зі звичного їм укладу життя. Втрата місця у суспільній групі як правило веде за собою втрату багатьох матеріальних благ. Фактично це об'єднує маргіналізованих індивідів у окремий прошарок суспільства, ціль у якого - жага реваншу за втрачене під час кризи. Практика засвідчує, що ці маси відіграють ключову роль у деяких випадках встановлення антидемократичного режиму [6; 145]. Якщо розглядати цей процес у масштабі конкретного індивіду, слід виокремити психологічні причини. Хоч і усі вищезазначені причини відіграють велику роль у встановленні недемократичного режиму,вирішальною з них є саме психологічна. За умов погіршення рівня життя на наростання соціальної кризи відбуваються істотні зміни в психіці індивіда. Зростає відчуття невдоволення діючою владою. Так само настає розчарування суспільним строєм, що склався(особливо це невдоволення виражене серед бідних верств населення) . З'являється відчуття відчуженості від суспільства. Найтяжчою формою цієї відчуженості є маргіналізація індивіда - коли він втрачає належність до певної соціальної групи [5; 178]. В свідомості такого індивіда значно спотворюються існуючі норми та цінності(правові, моральні, естетичні тощо). Вирішення своїх проблем він вбачає у створенні суспільства суцільної рівності - де всі кошти та блага буде поділено порівну. Такі особи є найбільш активними критиками існуючої влади - в своїй свідомості вони вважають, що тільки вони знають єдиний правильний метод керування країною(при цьому не маючи жодних уявлень про політику як таку). В такому психологічному стані людина найбільш уразлива для популістських закликів, навіть найбільш безглуздих. Психологічно слабка маргіналізована людина неспроможна тверезо оцінювати політичні обіцянки. Обумовлено це, переважно, її користувацьким ставленням до життя. Такого індивіда цікавить лише необхідне зараз, він не замислюється над майбутнім. Як наслідок, він є потенціальною опорою для осіб, бажаючих встановлення недемократичного режиму. Саме в цей момент важлива поява лідера - політичного або суспільного діяча, який очолить цей рух та предстане перед психологічно слабкими індивідами як остання надія на стрімке подолання кризи та настання суцільного добробуту (як не прикро, але так було в усі часи, і на цей гак потрапляли навіть освічені люди, які теоретично могли осмислити утопічність лозунгів та гасел новоявленого лідера). В умілих руках ця маса людей стає безвідмовним інструментом для встановлення власної диктатури. Ще однією особливістю таких індивідів є само ідеалізація - вони не бачать причин свого скрутного становища у своїх діях, а шукають винуватця ззовні. Це, зазвичай, втілюється в образі «ворога народу» - ефемерного об'єкту, на який звалюється вина за всі негаразди, що кояться в державі та суспільстві. Цим об'єктом можне стати внутрішній ворог (суспільний прошарок, національна меншина, окремий соціальний інститут політична влада) чи зовнішній (країна, нація, іноземна розвідка). Отже, як ми бачимо, поява та встановлення недемократичного режиму можливе лише за умови підтримки більшості населення. Незалежно від причин, що призвели до відмови від демократії, опорою цих режимів є більшість суспільства. Історичний досвід засвідчує, що у світі були одиниці випадків, коли недемократичного режиму було встановлено у країні з високим рівнем життя та добробуту. У переважній більшості випадків це стається у країнах, суспільства яких переживають занепад та вступають у конфронтацію з державною владою. Коли прірва між інтересами влади та суспільної більшості досягає критичної позначки, різко зростає можливість приведення до влади недемократичного режиму. Слід також зазначити, що сутність недемократичного режиму є популістичною - вони апелюють до проблем та потреб населення, впливають на свідомість народу вірними лозунгами та грамотною агітацією та проваджують ту ідеологію, яка більш за все задовольняє потреби та інтереси населення. Кожний подібний режим має своє «обличчя» - лідера, що уособлює у собі цілий режим та вміло керує настроями народних мас. Він може як схилити їх до підтримки власної персони на виборах, так і підбурити їх на заколот проти діючої влади.

ГЛАВА 2. Типологія недемократичних режимів

2.1 Авторитарні недемократичні режими

Авторитаризм - політичний режим влади, не обмеженої правом, що опирається на пряме насильство й здійснюваної одноособовим правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: давньосхідні деспотії, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя й Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські, фашистські й комуністичні режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим сполучимо з різними по природі суспільними й політичними системами - рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією й монархією. Звідси і труднощі, пов'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичленовування його сутнісні характеристики, що стійко повторюються. До загальних рис авторитарних режимів відносять наступні: авторитарна влада має своїм джерелом насильницьке захоплення влади. Вона не формується народом і не обмежується правом - кодифікованим або звичайним, що опираються на традицію;для неї характерне злиття законодавчої, виконавчої й судової влади, або їх формальний, показний поділ; при авторитаризмі влада опирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритім насильстві або можливості його безпосереднього застосування; авторитаризм припускає твердий централізм керування, монополізацію влади в руках правлячої еліти або вождя; у соціальному плані авторитаризм намагається стати вище класових відмінностей, виразити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується соціальною демагогією, популізмом; у зовнішній політиці для нього характерні агресивні імперські установки.

Серед безлічі авторитарних порядків можна виділити наступні їхні основні типи:

1.Партійні;

2.Військові;

3.Національні;

4.Корпоративні;

5. Режими особистої влади.

Особливість партійних режимів полягає в здійсненні монопольної влади якою-небудь партією або політичним угрупованням, що не обов'язково формально представляє інститут партії. Найчастіше це однопартійні режими, але до них можуть бути віднесені й форми правління аристократичних (Марокко, Непал) або сімейних (Гватемала) груп, а також правління перших осіб держави з них "згуртованими" командами (Білорусія). Звичайно такі режими або встановлюються в результаті революцій, або нав'язують ззовні (як, наприклад, у післявоєнних умовах у країнах Східної Європи, де були встановлені комуністичні режими за допомогою СРСР). Але в окремих випадках режими цього типу можуть являти собою й результат еволюції легітимного режиму [10].

Військові режими, як правило, виникають у результаті переворотів, змов і путчів. Найбільше число прикладів установлення військових режимів дали країни Латинської Америки, Африки, а також Греція, Пакистан, Туреччина. Такі політичні порядки відрізняються придушенням значної частини політичних і цивільних воль, широким поширенням корупції й внутрішньою нестабільністю. Державні режими використовуються в основному для придушення опору, зниження соціальної активності громадян. Задані правила гри підтримуються погрозами й примусом, що не виключають використання фізичного насильства.

Моделі національного авторитаризму виникають у результаті домінування в елітарнім угрупованні національної або етнічної групи. У цей час такі системи характерні для ряду країн на пострадянському просторі (Узбекистан, Туркменістан, Казахстан). Вони ще не знайшли закінченості, але вже явно демонструють прагнення створити соціальні й політичні переваги представникам однієї групи населення, этнизувати органі державної влади, представити активність інонаціональних груп населення як політичну опозицію. У цих країнах проводиться негласна політика витиснення інонаціональних груп. У той же час у ряді країн окремі кола опозиції (в основному конкуренти в етнічно пануючій середовищі) скачуються до застосування методів політичного терору. Відсутність багатьох механізмів, що сприяють або жорсткості влади правлячого режиму, або, навпаки, збереженню балансу політичних сил, викликає особливу нестабільність, чревату можливістю обвального розвитку подій.

Корпоративний режим персоніфікує собою влада бюрократичних, олігархічних або тіньових (неформальних, кримінальних) угруповань, що сполучають владу й власність і на цій основі контролюючих процес прийняття розв'язків. Держава стає притулком сил, які використовують прерогативи офіційних органів для захисту своїх вузькогрупових інтересів. Економічною підставою такої системи влади є розгалужена в держуправлінні система квот, дозвільний порядок реєстрації підприємств, відсутність контролю над діяльністю державних службовців. Найпоширенішою економічною передумовою корпоративного авторитаризму є держпідприємництво, у результаті якого чиновники одержують величезні особисті доходи. Державні інститути, що володіють формальними правами, не можуть протистояти цим групам, що контролюють прийняття розв'язків, що й девальвують значення легітимних каналів участь населення у владі. Корпоративний перерозподіл ресурсів, як правило, виключає політичні партії й інші спеціалізовані групи інтересів із процесу прийняття розв'язків. Останнім часом у деяких суспільствах став складатися олігархічно-корпоративний тип політичної системи, за якої вплив на важелі влади мають представники найбільш багатих кіл суспільства, великого капіталу. Також при такому режимі тіньові, кримінальні структури контролюють значну частину державної економіки й приватного сектору. У таких державах має місце процес злиття влади із криміналом, а корпоративні принципи відносин елітарних груп якісно знизили вплив на владу ідеологічно орієнтованих асоціацій (партій), що представляють інтереси різних широких верств населення.

Режими особистої влади (Індія при І. Ганді, Іспанія при Франко, Румунія при Чаушеску) персоналізують усі політичні відносини в очах суспільної думки. Твердий характер правління в комбінації з певними традиціями некритичного сприйняття влади нерідко дає економічний ефект, приводить до активізації населення й росту легітимності режиму. Однак така система влади нерідко провокує політичний терор з боку опозиції.

2.2 Тоталітарні недемократичні режими

Тоталітаризм (від ар. totalite - сукупність, повнота, від лат. Totus - весь цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці Х. Андерт у праці “Джерела тоталітаризму” (1951). Вона знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії в перевазі теоретичного над політичним життям [6; 97]. Це спричинило атомізацію суспільства, розпад авторитету, традиції, релігії. На базі атомізації та утворення маси виникло нове безкласове тоталітарне суспільство, тобто походження тоталітаризму Х. Арендт бачить у зламі класового суспільства і відсутності будь-якої суспільної структури [5; 354]. Вона наголошувала, що тоталітарна влада не припускала ніякої діяльності, наслідки якої неможливо передбачити, а тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх політичних орієнтацій замінити шарлатанами і дурнями, бо такі люди є найбільшою гарантією стабільного режиму.

Основні ознаки тоталітарного режиму [6; 132]:

- жорстокий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

- відсутність легальної опозиції, непримиримість до інакодумства;

- наявність обов`язкової для всіх офіційної ідеології;

- знищення громадянського суспільства;

- проголошення принципу політичної єдності держави і народу;

- повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу і виконавчу владу;

- існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

- всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

- державний монополізм в економіці;

- мілітаризація суспільства;

- культ особи вождя.

Умовно тоталітарні режими можна поділити на дві течії - праві та ліві. До правих відносять фашизм та націонал-соціалізм, до лівих - комунізм та його різновиди. Почнемо аналіз з фашистських режимів на базі італійського фашизму.

Тоталітарні режими, офіційною ідеологією яких був фашизм, отримали назву фашистських. Серед трьох типів тоталітаризму цей є найбільш раннім. Щоб зрозуміти сутність цього режиму, необхідно перш за все дослідити саме явище фашизму.

Фашизм як організований рух виник у 1919 р. і був очолений Беніто Муссоліні. Його базою став крайній європейський націоналізм ХІХ ст. (частково це обумовило те, що фашизм у майбутньому розвивався лише у країнах Західної Європи). Народження фашистських настроїв було пов'язано з консервативною реакцією на стрімкі суспільні зміни у європейських суспільствах у другій половині ХІХ ст. - індустріалізацією, концентрацією фінансової та підприємницької власності у вузьких колах населення, стрімкий розвиток капіталізму та класове розшарування суспільства [18; 17]. На відміну від соціалістів, ці націоналістичні рухи не ставили під питання принципи приватної власності, ринку та найманої праці. Вони виступали за так званий «здоровий» капітал у противагу «паразитичному та антинаціональному» [18; 98]. 23 березня 1919 року фашизм отримав офіційне оформлення у вигляді Національної фашистської партії на чолі з Б. Муссоліні [18; 57]. Пізніше, завдяки загостренню фінансової та політичної кризи в Італії, йому вдалося розширити свій вплив у владних колах та врешті узурпувати владу, встановивши власну диктатуру.

Притаманними фашизму ознаками є:

- агресивний націоналізм;

- антимарксизм (замість нього - ідея антимарксистського соціалізму) ;

- антидемократія та антилібералізм;

- корпоративізм як основа організації суспільства;

- ідея боротьби як основи розвитку особистості;

- ідея єдності індивіда і держави;

- ідея єдності нації і держави;

- означення нації як історичної групи індивідів, пряме заперечення расової теорії;

Таким чином, фашизм - це націоналізм та побудована на ньому форма державного правління та політичного режиму, ознаки якої наведені вище. Саме цим фашизм відрізняється від націоналізму (націоналізм не пропонує своєї форми правління). Фашизм не має таких ознак, як антисемітизм та расизм. Мусоліні в "Доктрині фашизму" прямо заперечує расову теорію і стверджує наступне: "Нація не є раса , чи визначена географічна місцевість, але триваюча в історії група, тобто множина, об'єднана однією ідеєю" [3; 11]. Докорінна різниця між фашизмом та комунізмом спостерігається у тому, що фашизм категорично відкидав ідеї соціалізму радянського зразка, тобто націоналізацію усіх засобів виробництва. Акцент робився саме на приватних підприємців. У світі набув розвитку у першій половині ХХ сторіччя. У більшості країн фашизм зійшов нанівець після закінчення другої світової. Зараз розглянемо більш радикальну форму фашизму - націонал соціалізм.

Нацистські тоталітарні режими - політичні режими правого руху, ключовою ідеологією яких є націонал-соціалізм. В класичному виді нацизм існував лише в Третьому Рейху за правління А. Гітлера. У дещо видозмінених формах нацизм закріпився у європейських колоніальних володіннях в Африці після Другої світової війни, але до сьогоднішнього часу подібних режимів майже не залишилося.

Націонал-соціалізм - політична ідеологія, один з різновидів фашизму. Як рух сформувався у Німеччині у роки після Першої світової війни. Основною причиною виникнення нацизму стала поразка Німеччини та надзвичайно тяжке економічне та політичне становище, що склалося після війни. Тоді ж нацизм отримав чіткий антисемітський та антикомуністичний. Крім того, подібні настрої були характерні для тогочасного німецького суспільства, і саме на це націонал-соціалізм і робив акцент [1; 134]. Завдяки вмілим маніпуляціям з соціумом та харизматичності Адольфа Гітлера, нацисти зуміли пробитися до влади та остаточно затвердитися у 1933 році, коли націонал-соціалістична робітнича партія (НСДАП) стала єдиною правлячою партією у німецькому уряді. Слід відзначити також те, що момент сплеску популярності нацистів у суспільстві випав саме на період Великої Депресії, під час загострення економічної та політичної кризи у Німеччини.

Нацизм був дуже схожий з фашизмом ,виражалося це у неприйнятті комунізму у будь-яких формах [1; 148]., запереченні принципів демократії та лібералізму, возведенні націоналізму на державний рівень. Ще однією рисою був акцент обох режимів на імперське минуле обох країн - італійські фашисти апелювали до величі Римської Імперії, тоді як німецькі нацисти - до Першого (Свячена Римська Імперія) та Другого (Німеччина за часів канцлерства О. фон Бісмарка) Рейхів. Однак мали місце і докорінні різниці:

- домінування соціального дарвнізіму (соціологічна теорія, згідно з якої закономірності природного відбору та боротьби за виживання, запропоновані Ч. Дарвіном у природі, поширювалися на відносини у людському суспільстві) ;

- ідея переваги арійської, «нордичної» раси, поділ суспільства на «арійців» та «недолюдин» (Untermesch) [1; 345]. Домінування расизму в усіх сферах суспільного та політичного життя. Ця тенденція знайшла відображення перш за все у науці - особливого розвитку набула наука «расової гігієни», євгеніка;

- радикальний антисемітизм, що почав проявлятися з самого заснування націонал-соціалізму [1; 345]. З ідеологічного протистояння до 30-х років, він переріс у тотальне переслідування євреїв після 1933 р. ;

- пропаганда ідеї «розширення життєвого простору», яка фактично виправдовувала мілітаристську політику нацистів;

- незважаючи на те, що спочатку програма націонал-соціалістів проголошувала підтримку середніх та малих ремісників та боротьбу з світовим фінансовим капіталом, при владі нацисти усіляко лобіювали інтереси крупних промисловців [18; 230]. Так, наприклад, не проводилося націоналізації концерну А. Круппа та Ф. Порше.

В цілому ми бачимо, що нацизм являє собою фашизм з ярко вираженим расистським та капіталістичним відтінком

Тепер розглянемо тоталітарні режими лівого крила - зокрема комуністичні

До комуністичних відносять тоталітарні режими, які керуються прокомуністичними силами та спираються на марксизм. Найбільший розвиток марксизм отримав наприкінці ХІХ ст. завдяки працям Ф. Енгельса, К. Маркса та В. Леніна. Зумовлено це було суспільно-економічними процесами: в результаті індустріалізації з'явився новий соціальний прошарок - пролетаріат. Конфлікт пролетаріату з буржуазним шаром зумовив розвиток ідей соціалізму, з якого і з'явився марксистський соціалізм. В чистому вигляді комунізм передбачав повне відмирання інституту держави в наслідок світової революції. Також передбачалася ліквідація поділу суспільства на класи, відмова від приватної власності та грошового обігу та реалізація принципу «від кожного -- за здібностями, кожному -- за потребами». Але якщо врахувати те, що комунізм в світових реаліях є неможливим, згодом він зазнав значних змін та починаючи з 20-х років ХХ сторіччя розколовся на декілька течій, які власне і закріпилася в країнах, які в наслідок цього стали тоталітарними комуністичними. Серед усіх різновидів комунізму слід виділити три основних - це сталінізм (СРСР), маоїзм (КНР), та чучхе (КНДР). Зупинимося більш детально на особливостях кожної з цих трьох течій

Сталінізм - система державного управління та сукупність державної політичної системи та ідеології, що ґрунтувалася на ідеях марксизму-ленінізму у трактовці І. Сталіна. Як напрямок у комунізмі сформувався на початку 20х років, після смерті В. Леніна. У той час Сталіним було дещо змінено основні доктрини ленінізму. Ці зміни і стали основою для майбутнього режиму. Сталінізму характерні наступні риси:

- теоретичне обґрунтування можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні за буржуазного оточення у випадку запізнення світової революції. Тобто сталінізм пішов іншим шляхом, ніж марксизм-ленінізм, який вбачав першочерговим проведення світової революції, а вже потім побудова соціалізму на шляху до комунізму;

- проголошення марксистської ідеї вимирання держави можливою через посилення держави та державної влади. «Відмирання держави прийде не через послаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити залишки вмираючих класів і організувати оборону проти капіталістичного оточення, яке далеко ще не знищене і не скоро ще буде знищено.» [3; 25] ;

- домінування керуючої комуністичної партії та обов'язкове ідеологічне виховання у дусі партії;

- провадження планової економіки з повним одержавленням власності на засоби виробництва;

- відсутність приватної власності на землю, колективізація селянського прошарку населення.

Крім очевидних недоліків тоталітаризму, в сталінізму була ще одна істотна вада - він був майже нездатний само реформуватися [10]. Якщо брати приклад СРСР часів правління Сталіна, то фактично це був режим однієї людини, що помер разом з нею. Подальші керівники СРСР не спромоглися успішно реформувати складену систему та ефективно нею керувати.

Маоїзм - ідеологічний напрямок комунізму, що з'явився у 20-х роках ХХ сторіччя. Суттєво вплинули на нього ідеї марксизму, сталінізму та китайської філософії. Саме останнє зумовило специфічний характер цієї течії. Засновником маоїзму став Мао Цзедун, що довгий час був лідером КНР. До характерних рис маоїзму можна віднести:

- центральне місце займає ідея «світової революції». Згодом це положення було усунено на другий план;

- ідея перманентності революції, яка слугувала стимулюючим фактором для розвитку суспільства;

- бюрократія в маоїзмі представлена як новий буржуазний клас та загроза реставрації капіталізму;

- містить концепцію нової демократії, як вищої форми контролю народних мас над правлячою компартією шляхом відкритого повстання проти буржуазної бюрократії;

- персоніфікація народних мас.

Але головною відмінністю маоїзму від сталінізму стала його здатність до внутрішнього реформування. Протягом ХХ сторіччя маоїзм постійно змінювався, що допомогло йому уникнути розпаду та ізоляції. Завдяки внутрішній гнучкості та динамічності Китай зміг адаптуватися до сучасних реалій та стати однією з провідних країн світу

Чучхе - північнокорейська інтерпретація марксизму, що виникла наприкінці 20-х років ХХ сторіччя та затвердилася як державна ідеологія КНДР у 1956 році [4; 25]. Ця ідеологія дещо схожа зі сталінізмом, оскільки також ґрунтується на ідеї побудови соціалізму в окремо взятій країні. Однак чучхе є найбільш радикальним серед інших течій комунізму. Наведемо характерні риси ідеології чучхе:

- відмова від ідеї світової революції та концентрація на будівництві соціалізму власними силами, повний ізоляціонізм у зовнішній політиці;

- мілітаризація суспільства задля встановлення загальнодержавної системи самооборони;

- автократія, тобто курс на забезпечення автономності економіки та незалежності від світового ринку.

Провадження ідеології чучхе в КНДР протягом майже 50 років призвело до того, що країна опинилася в міжнародній ізоляції та скрутному економічному становищі [10]. Цей варіант комунізму є найменш вдалим з тих, що реалізовувалися на практиці.

Отже, незважаючи на таке різноманіття авторитарних та тоталітарних режимів, є риси, що їх об'єднують. Головною з них є відмова від демократичних цінностей - розподілу влади, участі народу у владі, гарантії прав та свобод людини, тощо. Життя тоталітарного суспільства суворо регламентоване державною ідеологією, супротив якій веде за собою жорстокі санкції з боку держави. Однак навіть найбільш жорстким режимам притаманні деякі відступи у бік демократії, про що і буде розповідатися далі.

глава 3. Демократичні тенденції у розвитку недемократичних режимів

У більш менш цілісному вигляді теорія політичних режимів склалася до 50-х років нашого століття. Проте багато питань і до теперішнього часу залишаються дискусійними. Існують також проблеми, теоретичні виводи про розвиток яких зазнали істотні зміни. Це стосується питання про переростання тоталітарних режимів у демократичні. У 70-х роках вчені Фрідріх і Бжезінський зробили висновок, що тоталітарний режим не здатний змінюватися, що його можна знищити лише ззовні [9; 347]. Проте життя показало помилковість такої точки зору. Тоталітарні режими здатні еволюціонувати. Це довела хвиля процесу, відомого як демократизація, що торкнулася більшості існуючих недемократичних режимів у другій половині ХХ сторіччя.

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі в порівнянні з попередніми хвилями демократичного процесу є її глобальніший характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. Причини глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється С. Гантінгтон пояснює наступними чинниками:

1) Криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем;

2) Безпрецедентне зростання світової економіки в 60-ті роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу;

3) Серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-ті роки;

4) Зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство);

5) Демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який грав стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль по зміні режиму в інших країнах [12; 78].

Історичний досвід показує, що на первинних етапах тоталітарні (особливо ліво - тоталітарні, тобто комуністичні) і авторитарні політичні системи можуть забезпечити значне економічне зростання або повного державного контролю над економікою (у всіх соціалістичних країнах), або високої міри державного регулювання економіки. З одного боку, - СРСР і багато соціалістичних країн, а з іншої - такі країни, як Бразилія, Уругвай, Південна Корея, Тайвань і ін., на певних етапах тоталітарного і авторитарного правління досягли величезних економічних успіхів за рахунок мобілізації ресурсів, контролю за вартістю і ціною робочої сили, державного регулювання експорту т імпорту і так далі.

Проте у всіх автократичних державах як лівої, так і правої орієнтації державний контроль або державне регулювання, що зіграли раніше певну позитивну роль в економічному розвитку, поступово себе вичерпали, приходячи в протиріччя з об'єктивними потребами ринкової економіки. Важливим конкретним економічним чинником було також і те, що нафтовий бум 70-х років до середини 80-х років змінився різким зниженням світових цін на нафту. Це не могло не відбитися негативно на економічному стані низки країн експортерів нафти, зокрема на колишньому СРСР. Таким чином, передкризові або кризисні процеси в економіці країн з автократичними режимами з'явилися серйозною економічною передумовою кризи їх легітимності.

У останній чверті двадцятого століття легітимність ставала усе більш уразливою стороною авторитарних і тоталітарних режимів. Якщо у минулому легітимність автократичних режимів була обумовлена такими чинниками, як традиція, релігія, право спадкоємства престолу (у абсолютних монархіях) і так далі, то впродовж XX століття інструментом легітимності недемократичних систем служать тоталітарна ідеологія і націоналізм. Якщо перша майже у всіх випадках напередодні третьої хвилі демократизації була характерна для ліво - тоталітарних і ліво - авторитарних режимів, тобто для країн так званої світової соціалістичної системи і ряду держав соціалістичної орієнтації на третьому світі, то націоналізм був основним засобом ідейно-політичної легітимності для право-авторітарних режимів, головним чином в країнах, що розвиваються.

Для багатьох несоціалістичних автократичних систем ідеологічним виправданням авторитарного правління були апеляція до порядку і націоналізм. У більшості країн з короткочасним демократичним правлінням обстановка крайньої дестабілізації і політичного хаосу, нерідко у поєднанні з погіршенням економічної ситуації і різким зниженням життєвого рівня, в значної частини населення асоціювалася саме з демократією. У багатьох країнах (особливо Латинської Америки і Африки) це полегшувало здійснення переворотів і переходів до авторитарного правління. В ході безпосереднього функціонування останнього знаряддям легітимізації режиму є націоналізм, зв'язаний висуненням і розвитком тези про загальнонаціональну єдність. У ряді випадків, як правило, в умовах кризи авторитарного правління, націоналізм виходить за рамки внутрішньої політики держави, перетворюється на засіб зовнішньополітичної експансії і одночасно переслідує мету укріпити легітимність системи, що істотно похитнулася. В той же час на практиці це нерідко наводить до протилежних результатів.

Узагальнення конкретно-історичного емпіричного матеріалу дозволяє виділити стадії демократизації, як загальноісторичного процесу, що охоплює всі хвилі цього процесу. І тут представляє істотний інтерес спроба змоделювати стадії становлення демократичного режиму, зроблена в 1970 р. американським політологом Д. Растоу, який виділяє наступні стадії демократизації:

а) Попередня умова;

б) Підготовча фаза;

в) Фаза ухвалення рішень;

г) Фаза звикання [11; 53].

Як попередню умову автор даної класифікації виділяє національну єдність. Причому поняття національна єдність означає не проповідь національно-державної винятковості, що протистоїть іншим національно-державним утворенням, (що характерний для більшості тоталітарних і авторитарних режимів) і навіть не суб'єктивну самоідентифікацію всіх громадян з певною нацією. Підготовча фаза пов'язана з початком боротьби за демократичне оновлення суспільного устрою. У багатьох випадках, особливо в рамках першої хвилі процесу демократизації, демократія представлялася не стільки як самоціль, скільки як засіб позбавлення те тих або інших соціальних злий (деспотичного правління, тяжкого положення значної частини населення і так далі). Для даної стадії характерні поляризація суспільства, яка, проте, існує в рамках вищезазначеного поняття “ національної єдності ”. Важливою рисою підготовчої фази є формування демократично орієнтованої політичної еліти, здатної очолити маси рядових членів суспільства, невдоволених існуючим положенням справ. Як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме ця фаза найчастіше є вирішальній для подальшого процесу демократизації. Фаза ухвалення рішень, яка зрештою є результат попередньої боротьби за демократизацію, пов'язана із зміною політичних інститутів і політико-правових норм суспільства у бік поліархичній демократії. Вона може протікати у формі досягнення домовленості між представниками політичних еліт, результатом чого може стати ухвалення відповідних законів, а також у формі референдумів і перших альтернативних виборів на багатопартійній основі. У тимчасовому плані тривалість даної фази також варується від країни до країни. І, нарешті, завершальна стадія - фаза звикання є вирішальною для закріплення демократичних завоювань. Саме в рамках даного етапу демократичні норми, сталі на попередній стадії ухвалення рішень, приймають безповоротний (або навпаки, оборотний) характер. За останні десятиліття в сучасній політичній науці була введена в обіг нова категорія - консолідація демократії. Її мінімалістське визначення має на увазі безповоротність сталих демократичних політичних структур, коли визначеність процедур веде до значного обмеження “невизначеності результатів”, тобто коли недемократичні результати практично виключені.

У різних країнах процес переходу до демократії специфічний, проте, на основі порівняльного аналізу доцільно виявити деякі загальні риси. Один з теоретиків і політичних керівників процесів демократизації в Іспанії Ф. Гонсалес пише: “не вважаю, що є якась універсальна модель політичного переходу,застосовна у світовому масштабі. Набагато доцільніше порозмислити про елементи, які найчастіше зустрічаються і є найбільш загальними для будь-якої політичної зміни при переході від диктаторської форми до демократичної” [13; 46]. Гонсалес, зокрема, відзначає наступні елементи: бажання змін, воля більшості до перетворень в суспільстві; здібність членів суспільства до угоди, до домовленості.

Початок в суспільстві політичної кризи - одна з істотних загальних рис процесу переходу до демократії. Кризова ситуація, як показує іспанський досвід, є попередником переходу до демократії за наявності в населення даної країни певної політичної культури і здібності до відповідних змін. Тим більше, якщо йдеться про еволюційний перехід. Які елементи культури маються на увазі? Перш за все, традиційна пошана волі більшості і в той же час визнання за кожним членом співтовариства і окремими меншинами (будь то соціальними або етнічними) захищати свої інтереси, виражати свою волю. Нетерпимість, ворожість у взаєминах, непримиренний антагонізм, що розділяє суспільство на полярні соціально-політичні полюси, перекреслюють можливість досягнення домовленості між політичними силами і реальності компромісів, необхідних в ході будь-яких соціальних демократичних перетворень.

З політичною національною кризою суспільство може покінчити за умови здійснення якісних змін системи, а не окремих часткових змін і поступок з боку застарілого режиму. Реформування політичної системи у напрямі введення демократичних інститутів і норм, розширення (або встановлення) прав і свобод громадян; переростання обмежених реформ (якщо вони мають місце) в глибоких і всеосяжних, внаслідок чого до влади приходять і у влади закріплюються достовірно реформаторські сили - таке головний вміст політичного переходу до демократії. У цьому вузловому процесі просліджуються, як правило, свої етапи: проведення реформ в рамках існуючого режиму, чому останній вже не в силах перешкоджати; здійснення реформ, безпосередньо руйнуючих авторитарний режим. Між цими етапами можливі сплески політичної кризи, аж до відкритих масових виступів народу проти політичних інститутів, що розклалися. Так було, наприклад, в східноєвропейських країнах, що відносилися до радянського блоку.