Деспотизм і демократія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕСПОТИЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

А. Старик

Державний інститут підготовки кадрів вул. Металістів, 17, 03057, Київ, Україна

Стаття присвячена політико-правовим аспектам розуміння деспотизму та демократії, співвідношення понять держава та громадянське суспільство. Вони розглядаються не тільки з позицій історії політичних і правових учень або сучасних концепцій, а й часових форматів держави та громадянського суспільства.

Ключові слова: деспотизм, демократія, держава, громадянське суспільство.

До середини XVIII століття всі без винятку європейські політичні мислителі застосовували термін “громадянське суспільство” (лат. societas civilis) для опису такого типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів, завдяки чому забезпечується мирний порядок і справедливе правління. У цій традиції, що прямує ще з античності, “громадянське суспільство” і “держава” розглядалися як рівнозначні та взаємозамінні терміни. Бути членом суспільства означало бути громадянином, тобто членом держави, й, таким чином, діяти відповідно до його законів і утримуватися від вчинків, що завдають шкоди співгромадянам. Таке розуміння громадянського суспільства можна знайти в Д. Юма, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта [1, c. 35-72].

У другій половині XVIII століття класична концепція громадянського суспільства починає розпадатися. У наступне сторіччя сам термін продовжує залишатися ключовим словом європейської політичної думки, однак його зміст Починає істотно змінюватися. До середини цього сторіччя громадянське суспільство й держава, що пов'язувались традиційно з уявленнями про societas civilis, уже розглядаються як різні соціальні явища [2].

Першим кроком до розмежування понять “держава” і “громадянське суспільство” стала спроба виправдати сучасну форму societas civilis (суверенна централізована конституційна держава) і одночасно вказати на необхідність протиставити її авторитарному потенціалу як засіб захисту незалежні громади всередині традиційного громадянського суспільства. Ця спроба призвела до того, що класична концепція отримала “внутрішню тріщину” [3, c. 37].

Якщо звернутися до доктрини фізіократів, можна зауважити, що протиставлення природного суспільства, під яким розумілась сфера економічних відносин, і політичного суспільства було постійною темою. Ця перша стадія модернізації концепції громадянського суспільства характерна передусім для англо-французького регіону, хоча з деяким запізненням ті ж ідеї відображені й у творах німецьких філософів. Стосовно англо-французького регіону, то як на ілюстрацію англійський дослідник Дж. Кін посилається на працю філософа шотландського Просвітительства А. Фергюсона “Нариси з історії громадянського суспільства” (1767).

У Фергюсона громадянське супільство ще не стає сферою соціального життя, відмінною від держави. Для нього громадянське суспільство - це тип політичного порядку, що удосконалює ремесла, культуру й “громадянський дух” за допомогою управління, правових норм і системи збройних сил. Аналізуючи еволюцію громадянського суспільства з часів класичної Греції й Римської республіки, Фергюсон вбачає в сучасному йому громадянському суспільстві риси, що його громадянського духу”. На його думку, однією з головних причин цього явища є те, що поглиблення поділу праці роз'їдає громадянські зв'язки, в результаті чого громадянське суспільство розпадається на частини, жодна з яких не одушевлена духом самого суспільства як єдиного цілого [, c. 41]. Втрата громадянського духу нейтралізує насторожене ставлення громадян до влади й тим створює передумови для виникнення деспотичного правління. За Фергюсоном, деспотизм - це форма олігархічної держави, що втихомирює своїх підданих і ухиляється від дотримання їх традиційних громадянських прав, застосовуючи бюрократичне регулювання, обман й збройну силу [5, c. 42]. [1] Деспотизм може бути відкинутий лише за умови, якщо громадяни зуміють піднятися до рівня суверенної конституційної монархії. Централізоване державне управління, засноване на нормах права, здатне обмежити політичні зловживання й забезпечити підданим громадянські свободи, а також право на власність. Однак подібне державне управління не в змозі здійснювати свої функції повною мірою, оскільки ті, хто безпосередньо управляють суспільством, схильні постійно порушувати державні закони.

Тому необхідно створення асоціацій громадян, здатних контролювати ефективність державного управління, обмежуючи сваволю влади. Втім, Фергюсон не зважився на подібні висновки, хоча й був близький до них.

Другий етап у розвитку понять “держава” й “громадянське суспільство” був пов'язаний з ідеєю про те, що громадянське суспільство має законне право захищати себе від держави. На цьому етапі уявлення про розмежування громадянського суспільства й держави складається під впливом утопічних надій на майбутнє та відзначається ідеями соціальної рівності, громадянських свобод і обмеженим конституційним правлінням [6, c. 43]. Ці ідеї, пов'язані з американською й французькою революціями, стали надбанням англійської й французької політичної думки й практично не мали жодного розвитку в Німеччині, де зберігалася наполеглива віра в просвітницькі реформи зверху.

Прикладом нового підходу до протиставлення “громадянське суспільство - держава” є робота одного з „батьків-засновників” США Т. Пейна “Права людини” (1791-1792). Пейн вважав, що людині від народження властива схильність до громадського життя. Ця природна товариськість спонукує людей установлювати одна з іншою “мирні й щасливі відносини змагання й солідарності”. Таким чином, ідея громадянського суспільства - це апріорна ідея, що вказує на природний стан людської свободи. Легітимна держава - не більш, ніж делегування влади, викликане міркуваннями суспільної користі. Чим досконаліше громадянське суспільство, тим більше воно саморегулюється й тим менш має потребу в регулюванні з боку держави. З цього випливає: громадянське суспільство - безумовне благо, а держава - неминуче зло. Тому державна влада повинна бути обмежена на користь громадянського суспільства.

Ця ідеальна картина є далекою від реалій сучасного Пейну світу, де панує деспотизм і де держави придушують народи, повертаючи їх до стану варварства. Залежність від сваволі й капризів політичних деспотів робить підданих неосвіченими й по-рабському слухняними; вони деградують і стають жертвами загальної системи політичного відчуження. Пейн указує, що саме на деспотичні держави лягає відповідальність за патріархальну владу в країні, соціальне розшарування й збройні конфлікти. Однак деспотичні держави слабкі й непопулярні з-за своєї “штучності”. Тому крах політичної сваволі - лише справа часу. Згідно з Пейном, легітимною є держава, що керується засадами природного права й активної згоди вільних і рівних людей, які є носіями справжнього суверенітету. Природні права дані Богом і є передумовою того, що люди діють вільно й розумно, не порушуючи природних прав інших. У цьому сенсі природні права є політичною “архімедовою точкою” при оцінці легітимності правління [7, c. 47].

Цивілізований уряд - це конституційний уряд, що не має прав, але лише має обов'язки стосовно громадян. Він керується конституцією подібно, як суд керується законом. На третій стадії розмежування громадянського суспільства й держави акцент переноситься на необхідність регулювання й обмеження громадянського суспільства засобами правового, адміністративного й політичного контролю. Найбільш послідовного розвитку нова ідея (“держава проти громадянського суспільства”) набула в німецькій політичній філософії, де вона виникла як консервативний протест проти революційних декларацій про відокремлення громадянського суспільства від держави [8].

На противагу Пейну видатний представник класичного німецького ідеалізму Г.В.Ф. Гегель розглядав громадянське суспільство не як субстрат природного життя людей, а як продукт історичного розвитку. За Гегелем, громадянське суспільство - це явище сучасного життя, що не могло виникнути раніше, оскільки громадянське суспільство містить ринкову економіку, суспільні класи, корпорації й інститути, що забезпечують суспільний добробут, а також цивільне право, що регулює відносини всередині громадянського суспільства [9]. Гегель не погоджується з вірою апологетів природного права в можливість гармонійного стану громадянського суспільства. На його думку, громадянське суспільство скоріше нагадує поле битви, де один приватний інтерес постійно зіштовхується з іншим. Це довільне протистояння інтересів призводить до того, що громадянське суспільство паралізує й руйнує власний демократичний плюралізм. Убачаючи головну причину роз'єднаності й нетерпимості усередині громадянського суспільства в його соціальній поляризації, Гегель має на увазі переважно бюргерів (буржуазію), яких вважає людьми аполітичними. Бюргер байдужий до традиційних привілеїв, не виявляє інтересу до суспільних справ і зацікавлений тільки своїм збагаченням. Саме бюргерський егоїзм перетворює громадянське суспільство в арену економічної конкуренції між приватними особами, позбавленими громадянського почуття відповідальності. Із-за цього громадянське суспільство не в змозі саме впоратися з властивими йому конфліктами [10]. Щоб залишатися громадянським, воно повинне бути впорядковане політичними засобами. Тільки наявна над ним публічна влада (конституційна держава на чолі з монархом) може виправити існуючу несправедливість і об'єднати розрізнені інтереси в єдине політичне співтовариство.

На думку Кіна, гегелівська версія відносин між громадянським суспільством і державою міститься між теоріями Фергюсона й Пейна. З одного боку, держава не розглядається як всевладний контролер, що безпосередньо визначає існування всіх інших суспільних інститутів; за межами необхідного для держави мінімуму владних повноважень вона може й повинна залишати досить широку сферу свободи для людей, що діють у громадянському суспільстві. З іншого боку, підкреслюється, що публічна влада не може обмежувати себе роллю адміністративного органу, що лише час від часу втручається в життя громадянського суспільства.

Гегель висуває дві умови, за наявності яких державне втручання є виправданим. По-перше, якщо воно має на меті усунення несправедливості й нерівності всередині громадянського суспільства. По-друге, вища державна влада вправі прямо втручатися в справи громадянського суспільства для захисту й сприяння здійсненню загального добра; при цьому державна влада сама визначає, що саме становить загальне добро. Ці дві умови в сукупності створюють широкі можливості для державного регулювання й домінування держави в суспільному житті. З цього приводу Кін зауважує, що страх перед деспотизмом, яким були мотивовані міркування Фергюсона й Пейна про громадянське суспільство, у Гегеля проймається глибокою вірою в ефективність державного регулювання. Для Гегеля деспотизм - справа минулих часів. Ось чому проблему противаг владі всеохоплюючої держави він залишає без розгляду. Це явно суперечить його висловлюванням на підтримку незалежного громадянського суспільства, що гарантує свободу законослухняним громадянам [11, c. 54].

На четвертій стадії розвитку концепції громадянського суспільства знову активізується тема захисту суспільства від суверенної влади держави. Страх перед тим, що громадянське суспільство буде поступово „задушено” новими формами державного регулювання, призводить до пошуків політичної системи, що гарантувала б стабільне представницьке правління й суспільні свободи. З особливою наполегливістю ця тема звучить в творах англійських і французьких політичних мислителів (Дж. Ст. Міль, Л.Ж. де Сталь, А. Токвіль та ін.). У Німеччині ця тема не мала помітного розвитку, принаймні до 1850 року.

Кін аналізує новий етап у розвитку концепції громадянського суспільства на прикладі роботи Токвіля “Про демократію в Америці” (1835-1840). Досліджуючи американське суспільство й державу, Токвіль приходить до висновку, що сучасні нації перебувають перед загрозою нової форми деспотизму - деспотизму виборної держави. Як це не парадоксально, але час, коли все більш зростає роль демократичних механізмів, одночасно сприяє поступовому зосередженню влади в руках централізованої адміністративної держави, що, з одного боку, охороняє благополуччя громадянського суспільства, а з іншого боку, віднімає в цього суспільства його свободи [12, c. 55]. Новий деспотизм не має прецеденту. Він тим більше небезпечний, що нації, що асоціюють деспотизм із «аристократичними» часами й властивими їм формами влади, не усвідомлюють його негативних наслідків. Токвіль писав, що «велика демократична революція» захоплює все нові й нові сфери сучасного йому життя. Демократичні механізми розбудили й запустили в дію споконвічне прагнення до досягнення рівності. Боротьба за рівність стала домінуючим моментом у сучасних демократіях. Ідеал звільнення від деспотизму змінився метою - досягнення гарантованої державою соціальної рівності. В ім'я демократичної рівності й загального блага держава усе більше втручається в повсякденне життя громадянського суспільства, в результаті чого цінності свободи й рівності вступають у суперечність між собою. У завершальному підсумку державне втручання в життя своїх громадян переростає в особливий вид опікунської влади, що контролює життєдіяльність людей до дрібних деталей. Мирно, за допомогою демократично сформульованих і застосовуваних законів сучасний державний деспотизм перетворює громадян у пасивних суб'єктів, від яких чекають лише того, щоб вони наділили своєю довірою “прихильну” владу, а самі займалися сімейними справами, роботою, споживанням й розвагами. У такий спосіб здійснюється “демократична контрреволюція”, що через незнання й з найкращими намірами підтримується більшістю громадян. Стривожений загрозою “самопридушення” демократичних свобод, Токвіль вбачав головну політичну проблему сучасності в тому, як зберегти демократичні тенденції рівності, не заплативши за них свободою. Він підкреслював, що ця проблема не може бути вирішена шляхом скасування політичних інститутів. Активні й сильні державні інститути - необхідна умова демократичних свободи й рівності. Йдеться про створення противаг, що не дозволяють державі зловживати своєю владою. У політичній сфері ця мета може бути досягнута, якщо забезпечити розподіл влади між багатьма й різними суб'єктами. Розподіл законодавчої, виконавчої й судової влади перешкоджає зайвій централізації й монополізації влади. Токвіль також підкреслює важливість участі громадян у діяльності державних інститутів. Прикладом такої участі є журі присяжних, що слугує засобом самоврядування громадян і одночасно вчить їх тому, як чесно й неупереджено керувати іншими. Участь у журі змушує громадян усвідомити власні зобов'язання стосовно суспільства [13, c. 60].

Політичні противаги “демократичному деспотизму” повинні бути посилені противагами усередині самого громадянського суспільства. Такою противагою може бути створення й розвиток різноманітних громадських асоціацій, які не підпорядковані контролю з боку державних інститутів (наукові й літературні товариства, релігійні й муніципальні організації й т.п.). Право на асоціації усередині громадянського суспільства повинне бути невідчужуваним. Як вважав Токвіль, законодавець не може знищити це право, не зазіхнувши при цьому на самі основи суспільства. Плюралістичне громадянське суспільство, що самоорганізується і незалежне від держави, є невід'ємною умовою демократії. Завершуючи свій історичний нарис, Кін звертається до “Німецької ідеології” К. Маркса й Ф. Енгельса, де походження й значення терміну “громадянське суспільство” пов'язується винятково з капіталістичною стадією товарного виробництва й обміну. Він вважає подібне трактування неточним й однобічним. Еволюція уявлення про громадянське суспільство, підкреслює Кін, була викликана насамперед ходом політичного розвитку. Острах деспотизму й надія на запобігання від нього - ось що керувало політичними філософами кінця XVIII - початку XIX століття. Образ деспотизму, яким він з'являється в “Духові законів” Ш. Монтеск'є й роботах інших авторів XVIII сторіччя, багато в чому має вигадані риси, але цей вимисел став імпульсом до розвитку творчої думки й підготував перетворення старої ідеї societas civilis в одну з провідних концепцій політичного мислення [14].

Аналогічних поглядів на проблему відносин між державою й громадянським суспільством дотримуються Х. Даалдер і Ш. Ейзенштадт [15, c. 1-11]. Х. Даалдер підкреслює, що світ здавна знав державні утворення, але термін “держава” у макіавеллівському сенсі й тій реальності, що він відображає, - порівняно недавнього походження. У зв'язку з цим пропонується виділити з історичної низки систем соціального управління таку систему, властивості якої найбільш точно характеризують державу як суб'єкт управління соціальними процесами. Такими, що історично сформувались, властивостями, Даалдер вважає:

1. Розмежування світської й духовної влади.

2. Суверенітет. Поняття суверенітету має два виміри - зовнішній (жодний чинник не має права приймати рішення й здійснювати їх усередині даної території) і внутрішній (ніхто усередині даної території не має права на державні рішення, крім монарха й, отже, суверена).

3. Пряме правління. Без цього принципу важко уявити сучасну державу. Завдяки прямому правлінню піддані отримали можливість стати громадянами.

Сама ідея громадянства не нова; вона існувала в Древній Греції й у республіканському Римі, почасти навіть у Римській імперії. Однак лише для сучасної держави характерні ефективні прямі зв'язки між урядами й громадянами.

4. Відокремлення суспільного (державного) і особистого. Насамперед це було відокремлення державних і особистих справ самого суверена; разом з ним тривала автономізація й окремих інститутів (фінансових, економічних). Контроль над соціальною реальністю, що значно ускладнилася, зажадав розвитку судів.

5. Зростання значення права. Поняття закону й легітимної влади існували ще в античності, збереглися вони й у Середні віки. Для сучасної держави новелою стало те, що римське право почало використовуватись як інструмент державної влади; право стало ототожнюватися з юридичним вираженням влади суверена. Згодом сама королівська влада стала об'єктом права: король може встановлювати закон, але він не може бути над ним (звідси, наприклад, верховенство парламенту над королем в Англії).

6. Кількісне зростання державних агентів як інструментів управління. Це було інституційним проявом розвитку процесу диференціації того, що колись було королівським двором.

7. Зростаюче втручання держави в соціальні й економічні справи. Держава все більш стає головним агентом із встановлення нормативних стандартів соціальної життєдіяльності й гарантом їх реалізації. Не випадково, що уряди, які здійснювали активну політику територіальної безпеки, стали найбільш інтервенціоністськими й бюрократичними (Франція, Прусія). Не випадково також й те, що саме в Прусії виникла камералістика й гегелівська філософія, а в наполеонівській Франції, що „пожала” плоди революції, були створені органи центральної влади з такими повноваженнями, про які французькі королі могли лише мріяти.

8. Держава й суспільство. У розвитку сучасної держави сфери, що відокремилися, - держава й суспільство стали свідомо розрізнятися, не маючи аналогів в інших соціумах. Так, наприклад, індивідуум був політичним агентом і громадянином уже в древніх Афінах, однак там він був таким лише в рамках полісу й за допомогою нього, хоча по суті він не був відокремлений від суспільства. Криза полісу призвела більшою мірою до приватизації індивідууму, ніж до набуття ним індивідуальної соціальної ролі.

Останнє - новоєвропейське досягнення, поява індивідуального віруючого, тобто людини, що вступає в стосунки з Богом без посередництва церкви (результат Реформації). Ієрархічна організація поступилася місцем асоціації віруючих. Втрата в Новий час єдиної віри стимулювала розвиток світських поглядів на політичну владу.

Якщо в XVIII столітті в Європі вважалося, що правами громадянства володіють лише ті, хто є соціально й матеріально незалежними (третій стан як еквівалент нації у Французькій революції), то поступово розвивалася інша ідея: добрій державі потрібні незалежні, суверенні громадяни, в іншому разі виникає велика ймовірність перетворення державної влади в тиранію. Така постановка питання вимагала від держави не лише визнання й поваги прав особистості, але й забезпечення добробуту громадян [16].

Специфічним феноменом будь-якого політичного суспільства є влада.

Більшість сучасних учених вважає, що дослідження влади є основним змістом політико-правової науки [17]. Оскільки влада зустрічається у всіх соціальних групах, остільки варто відрізняти владу в масштабах політичного суспільства й у масштабах груп, не ототожнюючи при цьому владу й управління громадським життям. Як відзначається в літературі, поняття влади стосовно до політичного суспільства відноситься до розряду комплексних (багатофункціональних) понять [18]. Дане поняття насамперед допускає розмежування предметів влади (економічних, політичних, правових, пропагандистсько-ідеологічних і т.д.), соціальних груп (панівних і непанівних) і способів влади (влада за допомогою економічних, правових і т.д. важелів). У політичному суспільстві головним видом влади є політична влада, що характеризується соціальним пануванням тих чи інших суспільних груп. З появою державних утворень центральним інститутом політичної влади стає держава, яка може мати різноманітні характери (монархічний, демократичний, олігархічний і т.д.). В основі всіх державних утворень перебуває апарат примусу (норми права, воля тирана й т.п.). Саме держава володіє монополією на примус стосовно всіх членів суспільства. До основних форм прояву влади в масштабах політичного суспільства відносяться:

1) панування, що допускає певний ступінь підпорядкування одних соціальних груп іншим; демократія громадянство легітимний деспотизм

2) володарювання як здатність здійснювати волю володарів (владу імущих);

3) управління процесами громадського життя за допомогою певних соціальних інститутів (економічних, політичних, правових, культурних і т.д.);

4) організація взаємодії й взаємозв'язку основних компонентів громадського життя (організація господарського життя, різноманітних засобів комунікації й т.д.);

5) контроль за здійсненням відповідних процесів і одержанням очікуваних результатів [19].

Сучасне політичне громадянське суспільство, до складу якого входять величезні маси людей, не спроможне (за рідкісним винятком) співпрацювати з малими соціальними групами. Та й більші за розмірами групи, якщо не визначена їхня роль і місце в системі виробництва та якщо вони не в змозі заявляти про свої соціальні інтереси політичними методами, не завжди заслуговують на увагу володарів. Панівних представників політичного суспільства приваблюють не просто більші соціальні групи, а групи, що мають пряме відношення до політики, до боротьби за владу, до керівництва суспільством . Такими більшими групами є класи, розходження між якими визначаються передусім їхніми відношеннями до панівних форм власності [20]. Контроль над застосуванням влади є найважливішим питанням політики. Цей контроль не може обмежуватися діяльністю офіційних державних інститутів. У демократичному суспільстві він буде тільки тоді ефективним, коли діяльність державних інститутів буде підсилена діяльністю партій, професійних спілок та інших громадських організацій, що викривають за допомогою засобів масової інформації зловживання володарів й потребуючих активізації відповідних соціальних інститутів, що перебувають на стражі законності й порядку [21].

На думку професора Інституту історико-політичних досліджень при Римському університеті К. Монгардіні, події останніх десятиліть ХХ сторіччя серйозно змінили зміст політичного представництва, що лежить в основі сучасної демократичної держави. Нинішня криза політичного представництва є результатом того, що раціональна модель політичної організації втратила свою ідеологічну значимість. В умовах кризи представництва політика втрачає реальний зміст. Типовим відображенням її деградації є тенденція, за якої все в суспільстві перетворюється в політику, а сама політика тих чи інших партій стає уособленням партійних інтересів вузької групи осіб. Головними наслідками кризи представництва, що поглиблюється, вважає Монгардіні, є: по- перше, збільшення розриву між надіями на соціальні зміни до кращого й результатами діяльності держави; по-друге, відхід людей від громадського життя. Все це виливається в різні форми соціального відчуження, байдужості, втечі від політики або протесту. Позбувшись ідеологічного й морального значення, представництво виявилося зведеним до простого “віддання голосу” на користь “симпатичного” політичного діяча. У таких умовах правлячі групи прагнуть замаскувати свою політичну й моральну слабкість за допомогою посилення організаційних структур відповідних партій, з яких вони вийшли на політичну сцену або які підтримують їх. Це політичне маневрування може мати за наслідок зростання тоталітарних чи диктаторських настроїв в організаційних партійних структурах. Подібні настрої в партійному середовищі слугують живильним ґрунтом для реорганізації партії в напрямі її централізації, посилення контролю за низовими ланками, що стимулює ріст партійної бюрократії. За відсутності ідеологічних механізмів, що забезпечують прихильність виборців до партії, різноманітні партії ліберального типу змушені “полювати” за голосами навіть тих, чиї інтереси від них далекі. Подібна ситуація потребує від партії більших витрат на соціологічні й психологічні дослідження потенційних виборців, щоб їх можна було будь-якими засобами “перевербувати” до своїх прихильників. Це дуже нагадує маркетингову діяльність з вивчення політичного ринку й проштовхування на нього неходового, але добре “упакованого товару” [22].

Історичний досвід засвідчує, що держава часто буває лише знаряддям інтересів найбільш могутніх класів або соціальних груп усередині якого-небудь класу. Така держава орієнтується винятково на інтереси панівних меншостей.

Аби обмежити свавілля володарів, й потрібна правова держава, що втілює в собі одним з принципів розмежування держави й суспільства в ім'я інтересів суспільства, для якого держава є найважливішим суспільним інструментом і нічим більше. Сьогодні політологи й правознавці усе більше воліють мовити про цілі державного будівництва, використовуючи терміни «культура», «культурне будівництво», «культурна діяльність держави», тим самим підкреслюючи гуманістичний, а не поліцейський характер сучасної держави. Відтепер правовою визнається держава не з погляду її цілей, а з погляду форм і способів її соціально-політичної діяльності. По-іншому, істотним для правової держави періоду державно-монополістичного капіталізму є питання не про те, куди спрямовується діяльність держави, а про те, як вона здійснюється, тобто питання про те, як держава править [23].

Підсумовуючи викладене, можна відзначити, що сучасна політико-правова наука перебуває перед низкою складних проблем, що вимагають негайного вирішення, тому що глобальні кризові явища в економіці й політиці багатьох сучасних держав викликають значну стурбованість у широких верствах їх громадськості.

Література

1. Keane J. Despotism and democracy: The origins and development of the the distinction between civil society and the state 1750-1850 // Civil society and the state: New Europian perspectives / Ed. by J. Keane. - London; New York, 1988. - P. 35-72.

2. Актуальные проблемы правоведения за рубежом. - Вып. 1. - М.: ИНИОН, 1989. - 186 с.; Бержель Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с фр. - М.: Nota Bene, 2000. - 576 с.; Каленский В. Г. Государство как объект социологического анализа. (Очерк истории и методологии исследования). - М.: Юридическая литература, 1977. - 184 с.; Кленнер Г. От права природы к природе права. - М.: Прогресс, 1988. - 320 с.; Мальцев Г. В. Понимание права: подходы и проблемы. - М.: Прометей, 1999. - 419 с.; Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. - М.: Изд-во «Юристъ», 1996. - 576 с.

3. Keane J. Despotism and democracy. - P. 37.

4. Ibid. - P. 41.

5. Ibid. - P. 42.

6. Ibid. - P. 43.

7. Ibid. - P. 47.

8. Нерсесянц В. С. Философия права. - М.: Изд. группа ИНФРА * М - НОРМА, 1997. -652 с.

9. Маньковский Б. С. Учение Гегеля о государстве и современность. - М.: Наука, 1970. -119 с.

10. Лукач Д. Молодой Гегель и проблемы капиталистического общества: Пер. с нем. - М.: Наука, 1987. - 616 с.

11. Keane J. Despotism and democracy. - P. 54.

12. Ibid. - P. 55.

13. Ibid. - P. 60.

14. Кассирер Э. Философия Просвещения: Пер. с нем. - М.: РОССПЭН, 2004. - 399 с.

15. Daalder H. European political traditions and processes of modernization: Groups, the individual and the state // Patterns of modernity. - New York, 1988. - Vol. 1. - N 1. - P. 22-43; Eisenstadt S. N. Introduction: Historical traditions, modernization and development //Ibid. - P. 1-11.

16. Аверьянов В. Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. - К., 1990. - 148 с.

17. Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология: Методы исследования: Пер. с англ. - М.: Изд-во «Весь Мир», 1997. - 543 с.

18. Barnes B. The nature of power. - Cambridge: Polity Press, 1988. - XIV, 205 p.

19. Schwarzmantel J. J. Structures of power: An introduction to politics. - Brington, Sussex: Wheatsheaf; New York: St. Martin, 1987. - 270 p.

20. Гаджиев К. С. Политическая наука. - М.: Международные отношения, 1995. - 400 с.

21. Hoffman J. State, power and democracy: Contentious concepts in practical political theory. - Brighton, Sussex: Wheatseaf; New York: St. Martin, 1988. - 219 p.

22. Hall J. A. Liberalism: Politics, ideology and the market. - Chapel Hill: Univ. of North Carolina Press, 1988. - 254 p.

23. Narveson J. Libertarian idea. - Philadelphia: Temple, 1988. - XIV, 367 p.

Размещено на Allbest.ru