Формування багатопартійності в Україні в 1990-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План:

1. Утворення української багатопартійної системи у 1990-х роках

2. Політичні партії лівого спрямування

2.1 Шляхи становлення

2.2 Загальна характеристика

2.3 Комуністична партія Укрїни

2.4 Соціалістична партія України

2.5 Селянська партія України

2.6 Висновок

3. Політичні партії правого спрямування

3.1 Праві партії

3.2 Становлення авторитету «правих» партій

3.3 Народний рух України

3.4 Українська республіканська партія

3.5 Українська Національна Асамблея - Українська народна самооборона

4. Центристські партії

4.1 Ідеї центризму: шлях до політичного впливу

4.2 Політичні партії центру: стан і проблеми

4.3 Ліберальна партія України

4.4 Партія праці України

4.5 Привабливість ідей соціал-демократизму

4.6 Політичні блоки: вимушеність чи об'єктивний процес

5. Сучасні розвиток партійної системи

Використана література



1. Утворення української багатопартійної системи у 1990-х роках

Після серпневих подій 1991 р., після чого процес формування багатопартійності в Україні набирає не тільки широкого розмаху, а й стає на певну юридичну основу. Правовий статус політичних партій закріплюється реєстрацією в Міністерстві юстицій республіки, триває діяльна підготовка до прийняття Закону про політичні партії, що дало змогу швидше сформувати демократичну політичну систему держави.

Багатопартійність 80-90-х років в Україні не була викликана нагальною соціально-класовою потребою, як це було на початку століття. Тепер соціально-політичні проблеми загострювалися й активно дискутувалися не широкими народними масами, а групами політиків, які вийшли на політичну арену і набували популярності, нерідко нетривалої, на фоні абсурдної, багато в чому потворної політики та непослідовної політики тодішнього радянського керівництва, управлінських структур на місцях.

Реальний «плюралізм», зокрема у формі багатопартійності, на який покладалися великі надії, як більш-менш завершений ще не склавсяхоча, здавалося б, цьому було приділено чимало часу . Тривале панування КПРСяк партії-“авангарду” обумовило особливі труднощі на шляху утворення дієздатних партій звичайного “неавангардного”типу. Більшість з них виникала на антикомуністичній хвилі, народжувалося з бунту проти монополії однієї партії.



2. Політичні партії лівого спрямування

2.1 Шляхи становлення

З проголошенням незалежності лівий рух пройшов певну еволюцію.Після заборони КПУ в країні фактично не було організацій лівого напряму. Встановилося своєрідне панування націонал-демократичних партій та рухів, в ідеологічно-пропагандистській діяльності яких домінували націонал-радикалістські настрої. На численних мітенгах та маніфестаціях це сприймалося, як боротьба проти імперського тоталітаризму за національну незалежність.

Проте вже восени 1991 р. лівий політичний рух заявив про себе створенням та реєстрацією Соціалістичної партії України на чолі з О.Морозом. Ще через півроку була створена Селянська партія України (березень 1992 р.). У жовтні 1993 р. після тривалої політичної боротьби було відроджено Комуністичну партію України, після чого лівий рух в Україні набув масовості та політичного впливу.

Сьогодні три політичні партії - КПУ, СПУ, СелПУ - організаційно та ідейно-політично найбільше сформовані, досить структуризовані у центральних керівних органах та на місцях. Беруть участь у формуванні сучасної політичної системи.

Є щекілька політичних партій, які враховуються лівими силами. Серед них Прогресивна соціалістична партія України, Партія комуністів (більшовиків) України, Союз комуністів України - Комуністична партія України, Оновлена Комуністична партія України.

2.2 Загальна характеристика

Загальні риси цих партій: пріорітет державних форм господарювання; державна власність на землю і всебічна підтримка державних господарствколгоспно-радгоспного типу; повернення комунальних послуг до вартісного рівня радянських часів; відродження безплатної системи охорони здоров'я та освіти; припинення процесу розшарування суспільства на купку багатіїв й зубожіння мільйонів; побудова держави та політичної системи за активної участі трудящих; зміцнення зв'зків з колишніми радянськими республіками і в першу чергу з Російською Федерацією; опозиція до існуючої влади тощо.

Існує велика розбіжність у підходах й оцінках цих проблем, шляхах їх вирішення, усередині цих партій більшість цих проблем розцінюється нерівнозначно.

2.3 Комуністична партія України

Комуністична партія України відроджена й заснованау жовтні 1993 р., налічує усвоїх рядах 140 тисяч членів. Має свої обласні комітети по всій Україні, а також 624 комітети в містах та районах республіки, 5172 первинні партійні організації. Тираж центрального органу КПУ - газети “Комуніст” у січні 1997 р. становив 100 тисяч примірників, з них більше 97 тисяч за передплатою. Найчичисельнішими партійними організаціями комуністів є кримська, харківська, чернігівська.

Комуністи - депутати Верховної Ради України сформували найбільшу депутатську фракцію.

Серед членів ЦК, керівних органів на місцях практично всі мають вищу освіту, є середних видатні діячі науки та культури.

У комуністів є внутрішньопартійні проблеми. Стурбованість у керівництва викликає незадовільна робота серед трудящих (робітничого класу, селянства, інтелігенції), а також молоді.

Нова програма КПУ у соціально-економічній сфері враховує потребу в корегуванні суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в Україні: частково визнається право на власність, бо реально вже понад 60% власності перебуває у володінні юридичних осіб; наголошується на необхідності створення умов для чесної праці незалежно від форм власності, якщо вона націлена на вирішення загальнонародних завдань. У загальнонародній же власності залишаються базові галузі народного господарства, земля, природні ресурси, надра.

2.4 Соціалістична партія України

Соціалістичну партію України було створено восени 1991 р. після заборони діяльності КПУ. Зареєстрована Міністерством юстиції України 25 листопада 1991 р., налічує 35 тисяч членів партії. Керівником її обрано Олександра Мороза, колишнього секретаря обкому КПУ, а на час обрання - вже відомого тоді політика, депутата Верховної Ради України, секретаря комісії з питань агропромислового комплексу.

Складалася СПУ з колишніх членів КПУ, значна частина яких вступила до СПУ тимчасово, щоб проводити політичну боротьбу за відродження комуністичної партії. Проте і після відродження КПУ партія соціалістів зберегла свою політичну вагу і вплив у певних регіонах держави (Донецька, Луганська, Житомирська, Львівська, Дніпропетровська, Київська області). Соцпартія видає свої друковані органи - теоретичний та політичний журнал “Вибір” і газету тижневик “Товариш” українською та російською мовами. Політичним тріумфом СПУ було обрання О.Мороза головою верховної ради України. Певна політична стабільність Соцпартії пов'язана з прагненням удосконалювати свою соціально-економічну та внутрішньо-політичну програму відповідно до реальних змін у житті держави.

На III загальнопартійній конференції СПУ (лютий 1996 р.) в соціально-економічному плані було визначено:

1.первинність виробничо-промислової політики;

2.захист та підтримка власного товаровиробника;

3.розвиток внутрішньої та зовнішньої кооперації;

4.реальне забезпечення державою пріорітетності галузей і виробництв, в першу чергу високотехнологічних, базових для промисловості та сільского господарства та енергетики;

5.збереження основи для прогресивних технологій в агропромисловому комплексі, недопущення розвалу колективних господарств;

6.виведення економіки з “тіні”, керованість макроекономічних процесів державою, приборкання корупції та злочинності, розмежування державної та недержавної форм власності;

7.підпорядкування інтересам виробництва фінансово-кредитної політики, контроль за діяльністю банків;

8.утвердження пристижу чесної праці, її мотивації;

9.підготовка кадрів за рахунок держави, підтримка науки, культури, освіти, охорони здоров'я;

10.реформування системи оплати праці та пенсійного забезпечення. СПУ важливе значення надає посиленню ідеологічної та організаційної роботи.

Партія соціалістіву 1996 р. зазнала досить прикрих втрат, колисерйознісуперечкиукерівнійверхівціпризвелидорозривузпартієюдоситьвідомихлідерівсоціалістів Н. Вітренко (доктора економічних наук), В. Марченка (відомого парламентаря) та О. Божка (керівника СПУ у Києві). Н. Вітренко та В .Марченко заснували Прогресивну соціалістичну партію України (зареєстрована Міністерством юстиції України у квітні 1996 р.). О. Божко заснував свою політичну структуру “ТрудоваУкраїна”. Про ці політичні об'єднання, які просоціальну базу відомо дуже мало, крім частих й різких виступів, в тому числі на сторінках газет, самих лідерів, спрямованих протии О. Мороза.

За останні роки імідж лідера партії соціалістів неухильно зростав, і тепер він стабільно посідає друге-третє місце практично у всіх соціологічних опитуваннях. До того ж наявність у лівому русі двох найвідоміших політичних лідерів - керівника КПУ П. Симоненка й керівника СПУ О. Мороза - вносить певний елемент суперництва між ними, який старанно прагнуть підштовхнути й загострити деякі політичні сили.

2.5 Селянська партія України

Селянська партія України (СелПУ) є третьою найбільшою складовою лівого руху. Партія була заснована у січні 1992 р. в Херсоні, куди прибуло 217 делегатів з 11 областей республіки. Навесні того ж року зареєстрована Міністерством юстиції України. На сьогодні СелПУ має в своїх рядах понад 100 тисяч членів, 17 обласних та понад 350 районних організацій. Головою партії з 1992 р. є Сергій Довгань, директор радгоспу “Космос” з Херсонщини, депутат Верховної Ради України, керівник фракції аграрників, член Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності.

СелПУ найменш відома представникам політичної науки й політичним оглядачам, бо усі свої з'їзди проводить за зачиненими дверима, тісно спілкується з КПУ та СПУ, але має свої чіткі погляди на внутрішньополітичні проблеми держави. Вищими органами партії є збори, конференції та з'їзди, які обирають Раду партії й секретаріат. Практичну організаційну роботу між з'їздами проводить секретаріат партії.

У своїй програмі СелПУ стоїть на позиції визначення суверенітету України, за соціально-економічний розвиток України, вважає неприпустимою суцільну приватизацію усієї колгоспно-радгоспної власності.

2.6 Висновок

Створення 1996 р. пової Аграрної партії під егідою президентських та урядових структур може вплинути на становище й статус СелПУ, бо ця нова партія, щоб здобути підтримку багатомільйонного електорату у виборах, широко декларує свою увагу до великих сільскогосподарських об'єднань держави, їх керівників. Наявність же у владних структур відповідних коштів та матеріально-технічних засобів може повернути кількість прихильників лівої партії на користь партії влади з центристськими намірами.

Загалом щодо сучасного лівого руху в Україні можна зробити деякі висновки:

Ш Лівих партій менше у багатопартійній палітрі України, але за кількістю членів вони більші, краще ідеологічно та організаційно згуртовані, мають значний вплив на населення;

Ш ліві партії ще не згуртовано в міцний політичний блок, але певні зусилля до цього останнім часом докладаються;

Ш відсутність представників лівих партій в уряді і президентських структурах надає їм політичної переваги.



3. Політичні партії правого спрямування

3.1 Праві партії

На зорі незалежності у 1991-1992 роках здавалося, що політичне панування на завжди або на дуже довгий час перейде до політичних партій і рухів суто національної орієнтації.

Після серпня 1991 р. політична перевага цих сил була набагато більшою, фактично тотальною. Політичні партії націонал-ліберального, консервативного, демократичного, радикального напрямків активно діяли не тільки на маніфестаціях, а й на урядово-державних рівнях, у Верховній Раді, засобах масової інформації.

Сьогодні в Україні налічується 13 партій національного та націоналістичного напряму, якіу відчизняній політології одержали класифікацію “правих”, або партій “консерватизму“. Найвизначнішими партіями правого спрямування є Народний Рух України (55 тисяч), Українська республіканська партія (15 тисяч), Конгрес українських націоналістів (15 тисяч), Християнсько-демократична партія (12 тисяч), Українська національна асамблея (10 тисяч) та Демократична партія України ( 6 тисяч ). Інші партії цього блоку налічують у своїх рядах від 1 до 4 тисяч членів і мають більш вузькокорпоративний або незначний регіональний вплив. Загальна кількість партій правої орієнтації становить 130 тисяч чоловік.

3.2 Становлення авторитету «правих» партій

Становлення та зростання авторитету правих партій пов'язано зі створенням незалежної державності України, найважливішими віхами якої було проголошення декларації про державний суверенітет України (16 липня 1991 р.) і прийняття Акту про незалежність України (24 серпня 1991 р.). Створений у 1989 р. Народний Рух України став організацією, яка фактично привела до ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Значення падіння політичного престижу партій правого напряму можна простежити за результатами виборів до Верховної Ради України у 1994 р., а також виборів президента України в кампаніях 1991 - 1995 рр.

3.3 Народний Рух України

політичний партія україна демократизм

Народний Рух України (НРУ) - найчисельніша та впливова політична партія правої орієнтації, налічує в своїх рядах 55 тисяч членів, має первинні осередки, районні та крайові організації, центральні органи (з'їзд, який обирає Голову, пешого заступника Голови, членів Центрального Проводу, Малу раду - органи Руху, що постійно діють в період між з'їздами). Найбільші крайові організації Руху у Львівській, Тернопольскій, Рівненській областях. НРУ як політична партія сформувалась у 1992 р. (юридична реєстрація у 1993 р.) і своїм корінням виходить з суспільно - політичної організації “Рух”, що виникла у середовищі українських письненників у 1989 р. і об'єднала навколо себе Товариство української мови, Демократичний союз та Українську Гельсінську Спілку.

Як політична партія НРУ бере активну участь у всіх внутрішньополітичних подіях в Україні. Він має свої друкованні видання “Час/Time” і “Народну газету”, його лідери часті гості на телебаченні. До парламенту України обрано 22 депутати від Руху, які виступають окремою фракцією. Депутатські мандати було здобуто у 8 областях.

Але рух не став лідером правого й правоцентриського блоку. Його жорстка боротьба з УРП і ДемПУ послабляла вцілому позиції правого руху. Зокрема, член Центрального Проводу Руху В. Цимбалюк заявив, що ці партії “дискутували ідеї демократії, оскільки своєю принциповою позицією створювали в народі уявлення, що демократи перебувають при владі і несуть відповідальність за нинішній стан речей у державі.

3.4 Українська республіканська партія

Друга за значенням і вагомістю політична партія правого напряму - Українська республіканська партія (УРП) - знала кращі часи. Створена з надр Української Гельсінської Спілки у квітні 1990 р., УРП швидко набирала популярності завдяки довить солідній групі лідерів, активних борців проти радянського ладу, колишніх політв'язнів. Це Л. Лук'яненко, С. Хмара, брати Микола та Богдан Горині, М. Поровський, О. Шевченко та інші. На час установчого з'їзду УРП нараховувала 2300 членів, на час II з'їзду (червень 1991 р.) - 8 тисяч, на час III з'їзду (травень 1992 р.) - близько 12000. Після III з'їзду блтзько тисячі членів УРП на чолі з С.Хмарою вийшли з партії і створили Українську консервативну республіканську партію (УКРП). Свого п'ятирічного ювілею УРП досягла досить згуртованою політичною структурою, в якій налічувалося 14 тисяч членів партії. Вона мала 12 своїх представників у Верховній Раді.

Під час виборів президента держави УРП підтримувала кандидатуру Л.Кравчука. Була в опозиції до Л.Кучми, але й після його перемоги підтримала у 1995 р. Конституційний Договір, провела корекцію політичного курсу. Скрутні часи для УРП почалися після VI з'їзду (жовтень 1995 р.), коли Львівська і Київська організації “зробили” головою партії до того нікому не відомого політика регіонального рівня Богдана Ярощинського, народного депутата України. Свавільне рішення Б.Ярощинського про входження партії до політичного блоку з КУН викликало незадоволення. Партія опинилась на порозі чергового розколу, який стався на початку 1997 р.



3.5 Українська Національна Асамблея-Українська народна самооборона

Досить відомою в Україні, серед націонал-радикального крила політичних партій, є Українська Національна Асамблея-Українська народна самооборона ( УНА-УНСО ). Партія сформувалась на основі одного крила Української міжпартійної асамблеї (УМА) на чолі з Р. Шухевичем, яка виникла у 1990 р. У серпні 1991 р. було утворено Українську національну самооборону (УНСО). Пізніше вони об'єдналися, і як самостійна політична партія УНА-УНСО була зареєстрована Міністерством юстиції України у грудні 1994 р. До цього партія вже налічувала в своїх рядах близько 10 тисяч членів, а на виборах до Верховної Ради провела депутатами трьох своїх активістів - О. Вітовича і Я. Ільясевича від Львівської області й Ю. Тиму від Тернопільскої.

УНА-УНСО видає часописи “замковагора”, “Українські обрії”, “Голос нації”,“Черкаськазона”, “Наша справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”.

Соціально-економічні, політичні, правові й духовні програмні положення УНА-УНСО за характером націоналістичні.

У вересні 1995 р. було анульовано запис у Державному реєстрі Міністерством юстиції України й відмінено реєстрацію та легальний статус партії УНА-УНСО. Але на прикінці 1997 р. партію знову було зареєстровано і в передвиборній кампанії вона здобула нову легальність.

Таким чином, більшість партій націонал-демократичної й націоналістичної орієнтації поки що не спроможні спрямувати свою діяльність на розробку конструктивних варіантів виходу з кризового стану, переважно розшукують явних та підозрюваних ворогів.



4. Центристські партії

4.1 Ідеї центризму: шлях до політичного впливу

Ліві-праві віддзеркалюють політичну непримеренність у сучасному суспільному житті. Основою конфронтаційності в політиці були глибока криза в соціально-економічній сфері, падіння духовності, зростання злочинності й курумпованості. Треба було пом'якшити гостроту напруженості.

Уже в 1993 р. президент України Л. Кравчук вперше звернувся до ідеї центризму, організації перед виборами якщо не блоку, то хоча б співпраці політичних сил на засадах центризму. Він вважав, що орієнтація на політичні сили центристського характеру дозволить забезпечити еволюційний характер розвитку суспільства, уникнути конфронтаційності дій різних політичних сил, сприяти компромісу різних гілок влади,згуртуванню самого суспільства.

Сьогодні з понад сорока політичних партій, які діють у політичному процесі України, майже 28 вважають себе центристськими.

Політологічна наука розглядає це політичне явище - партій центристського напряму - як зміну конфронтаційного стилю мислення та дій на стиль партнерства, взаємодоповнення, компромісу.

Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб вибрати політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему.

Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги, центром відмежуваннявід радикалізму.

4.2 Політичні партії центру: стан і проблеми

Більшість центристських політичних партій України не відрізняються чітко ідеологічно-організаційною структурованістю, не мають своїх осередків на місцях, фактично не зв'язані з основними соціальними верствами населення. В основній масі - це партії-карлики, які налічують у своїх радах від тисячі до кількох тисяч членів. Таких партій за підрахунками 23-28. Це свідчить не лише про політичну кволість усередині самих партій, а й вкрай незначну їх впливовість у суспільстві.

Народні депутати - представники центристських партій входили до парламентських фракцій “Єдність”, “Центр”,“Міжрегіональна депутатська група”, “Реформи”.

Представники центристських партій більше, ніж інші, поєднані з президентськими владними структурами у центрі та на місцях, а також з урядом України.

Ми поки що відрізняємося від Європи та США тим, що там середній клас становить більшість чи близько до більшості населення. Тому фактично надійна соціальна база центристських партій України відсутня, а самі партії - це здебільшого своєрідні політичні мундири невеликих угруповань сучасних власників капіталу або чиновної бюрократії, до яких залучено окремих представників рзних прошарків суспільства.

В Україні відсутні належні умови для формування середнього класу. А це означає, що у вітчизняного центризму поки що немає соціальної опори і мабуть ще довго не буде. Ось чому чітко простежується інша тенденція - залучення до тієї чи іншої центристської партії відомих політиків або чиновників із різних владних структур, позапартійних депутатів Верховної Ради, впливових діячів на місцях та інших.

4.3 Ліберальна партія України

Сьогодні за вагомістю серед політичних партій центристського напрямку лідерство належить Ліберальній партії України, в рядах якої налічується 65 тисяч членів, а найбільші її осередки розташовано у Донецькій, Черкаській, Харківській, Луганській областях. Партія має свої друковані органи: “Вісник Ліберальної партії України”, газети “Взгляд”, “Голос одеських лібералів”. Створена у вересні 1991 р.у Донецьку місцевим мільйонером І. Маркуловим (нині виїхав на постійне місце проживання за кордон), ЛПУ до свого п'ятнадцятиріччя має 28 регіональних та понад 300 міських і районних організацій.

Проте в самому керівництві партії тривала постійна напруженість, що призводила до конфліктів. Тому звідти було усунено таких лідерів партії, як Т. Кисельова, О. Соскін(пізніше перейшов у правонаціоналістичну УНКП, а з квітня 1996 р. став її головою).

Головою ЛПУ з січня 1996 р. є Володимир Щербань, народний депутат України, колишній голова адміністрації Донецької області, звільнений з цієї посади за вимогою тогочасного голови уряду П. Лазаренка. Вищий орган ЛПУ - з'їзд, який обирає Голову партії, Голову Виконкому партії та Керуючу Раду ЛПУ.

4.4 Партія праці України

Партія праці України ( ППУ ) налічує понад 31 тисячу членів, відіграє помітну роль в центристському русі. Найчисельніші місцеві організації має в областях Донецькій, Дніпропетровській, Кримській.

У своїх програмних документах ППУ проголошує побудову суспільства соціальної демократії, забезпечення матеріального добробуту і вільного духовного розвитку людини праці на основі соціально орієнтованої ринкової економіки, використання досягнень науковтехнічного прогресу. Головою партії з 1992 р. є колишній віцепрем'єр-міністр України Валентин Ландик, який входить до складу політичної ради при Президенті України.



4.5 Привабливість ідей соціал-демократизму

Соціал-демократичне крило українського центризму репризентоване двома політичними партіями: Соціал-демократичною партією України (СДПУ), очолюваною Ю. Буздуганом, доситьвідомим політиком, і соціал-демократичною партією України (об'єднаною) (СДПУ(о)) на чолі з В.Онопенком. Загальна чисельність цих партій 21-23 тисячі, а найбільші місцеві організації у Луганській, Київській, Полтавській, Житомирській областях.

СДПУ створено у травні 1990 р., і вона була єдиною партією української соціал-демократії до 1995 р.

Марно шукати якусь розбіжність у програмах обох партій. Програми побудовані на єдиних принципах свободи, справедливості, соціально орієнтованої ринкової економіки,залучення України до процесів європейської інтеграції тощо. Але є проблема особистої антипатії лідерів Ю. Бздугана та В. Онопенка.

4.6 Політичні блоки: вимушеність чи об'єктивний процес

Корінний перехід на нову виборчу систему у виборах 1998 р., де вага політичних партій або блоків постає у значно вищих мірах, змусив багатьох центристських лідерів звернутись до проблеми об'єднання. Найгучнішою політичною подією в цьому плані було відродження громадсько-політичного об'єднання “Нова Україна”.

“Нова Україна” була заснована у 1992 р. групою відомих політиків з метою проведення політичних та соціальних реформ, щоб вивести суспільство на шлях становлення України,як правової демократичної держави.

Швидко набирає політичні очки створена у грудні 1996 р. Аграрна партія України, головою якої спочатку було обрано віце-прим'єра Михайла Зубця. У березні 1997 р. в Києві пройшов з'їзд цієї партії, який обрав головою АПУ Катерину Ващук, народного депутата України від Волинської області, голову правління агрофірми “Колос”.

Більшість вітчизняних політологів дотримується думки, що політичний вплив партій на формування політичної системи України дуже незначний. З цим можна погодитися, бо сама держава перебуває у перехідному періоді та в умовах жорсткої соціально-економічної кризи, а її політична система в процесі перебудови. Багатопартійність в Україні відзначається гострою конфронтаційною боротьбою між партіями лівого та правого напрямків і кволістю, дуже низькою популярністю центристських партій.

В умовах формування та зміцнення нової політичної системи українській багатопартійності доведеться пройти ще порівняно неблизький шлях становлення, щоб стати справжньою - реальною і впливовою складовою цієї системи.



5. Сучасні розвиток партійної системи

Сьогодні багатопартійність в Україні має фактично три політичних напрями, тобто ласичну схему, яка харвктерна для більшості сучасних демократичних держав. Це політичні партії лівої, правої, та центриської орієнтацій.

Уважне знайомство з партійними програмами, з програмними документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну ідентичність, а й фактичну єдність - за оцінкою основних проблем внутрішньополітичного та міжнародного життя, з питань формування державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічнихцілей, у тому числі й місця Укараїни в новому геополітичному просторі. Відмінність же пов'язана з тактичними моментами та підходами, загалом з другорядними питаннями й політичними оцінками.

Соціально-економічна ситуація в державі, загострення внутрішньополітичної боротьби спонукають їх лідерів постійно дбати про зміцнення авторитету своїх партій, оскільки перспектива політичної поразки для деяких з них може означати і політичний крах.

Тенденція об'єднання політичних партій та активна робота щодо посиленнявпливу на громадські організації та рухи помітні вже тепер. Зокрема, Комуністична партія України у своєму новорічному привітанні трудящим зробила заяву: “Компартія України орієнтується на мирний прихід трудящихдо влади на чолі з лівими силами - комуністами, соціалістами, селанською партією - на виборах у 1998 та 1999 роках”

Не відстають у цьому й праві та право-центриські партії.З ініціативою політичного об'єднання виступив Рух, який зумів зосередити навколо себе такі політичні об'єднання: Конгрес української інтелігенції (Іван Драч), Товариство “Просвіта” (Павло Мовчан) і Всеукраїнське об'єднання ветеранів (Ігор Юхновський).

Намагання сформувати центриський предвиборний блок простежується і в партіях ліберальро-демократичної орієнтації. Слід звернути увагу, що до цієї низки політичних сил України певну зацікавленість виявляють представники президентських та урядових структур. Здається, період, коли політичні лідери та їх оточення активно дистанціювалися від будь-якої партійної належності минув. Тепер президентські та урядові кола усвідомили, що від формування демократиної політичної системи в Україні їм не заховатися за ширмою якоїсь невиразної позапартійності. Настав час чіткого політичного визначення. А це означає, що партійно-політична належність майбутніх українських президентів, глав урядів та їхніх кабінетів стає реальністю. Тому й триває нині у владних колах та структурах пошук свого партійно-політичного обличчя. Тому й шляхи обираються різні. Помітними, однак, є тут три тенденції.

Перша виявляється у прагненні ввійти в довіру і вступити до лав ужесформованих партійних систем, здебільшого правої та право-центриської орієнтації. Проте такий шлях дається дорогою ціною, бо потребує значних політичних поступох цим силам, що неминуче викличе політичне обурення опонентів.

Друга тенденція пов'язана зі спробами створити “власні” політичні партії, які могли б стати ідеологічними бастіонами у майбутніх виборах.

Третя тенденція полягає у сробах блокуватся з партіями центриської орієнтації. Але малочисельний склад більшості цих партій слабо впливає на електорат республіки. Відсутність надійної соціальної бази та програмна невиразність теж роблять такий альянс примарним.



Використана література

1. Шевченко В.Ф. Історія українських політичних партій. - К. 1999 р.

2. Білоус А.О. Політичні об'єднання України. - К. 1995 р.

3. Яблонський В.М. Сучасні політичні партії України. - К.: Альтпрес, 1999 р.

4. Голобуцький Ф.П. Політичні партії України. - К. 1996 р.

5. Нікітін С.В. Політичні партії в незалежній Україні. - К. 2001 р.

6. Гончарук В.Г. Народний Рух України. - К. 1997 р.

Размещено на Allbest.ru

...