Політична система Республіки Білорусь

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Політична система Республіки Білорусь

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У сучасних політичних словниках світу навряд чи можна знайти більш поширеного і в той же час більш суперечливого терміна, ніж "політична система". Про політичну системі або про політичну організацію суспільства в різних країнах і особливо в Білорусі зараз говорять і пишуть не стільки фахівці в галузі гуманітарних та суспільних наук, скільки так звані "популісти". Зі сторінок академічних журналів та інших спеціальних видань тема політичної системи перейшла на сторінки популярних і непопулярних і непопулярних газет, різних пропагандистських брошур і журналів, а також інших видань, розрахованих на широкого масового читача.

Поняття «політична система» є одним з базових у сучасній політичній науці. Воно дозволяє представити політичне життя, політичний процес в певній цілісності, стійкості, підкреслюючи структурну, організаційно-інституційну і функціональну боку політики, її зв'язок з іншими сферами суспільства.

Політична система існує нерозривно з державою, оскільки держава є чи не найголовнішим елементом політичної системи. Виникнення політичної системи практично пов'язане з виникненням держави взагалі, так як з його виникненням починається виникнення різних недержавних утворень. "Аристотель згадує про партії гори і рівнини в рабовласницької Греції". У житті феодального суспільства важливу роль грали такі об'єднання власників, як громади, гільдії, цеху. "Держава та недержавні організації пануючих і пригноблених класів у своїй сукупності і становили політичну систему конкретного класового суспільства". Однак політичні організації того часу були далеко не досконалі, але навіть і сучасні системи ще далекі від ідеальних, тобто від таких, які б задовольняли інтереси всіх верств населення. До політичної системі суспільства взагалі і до Білоруської зокрема проявляється дуже загострене і суперечливе увагу. Це слід розглядати позитивно лише в тому випадку, коли "ставиться мета - зрозуміти і пояснити, а не свідомо" затемнити "і спотворити сьогодення і минуле, розмірковувати на основі глибокого і різнобічного аналізу навколишньої дійсності, а не шляхом ворожіння на кавовій гущі." Цей похід навряд чи можливий без різнобічного розуміння того, що являє собою політична система, її природа, зміст, призначення. Як вона розуміється в західній і марксистської політології, як розуміється і представляється зараз?

Політична система Республіки Білорусь

Прийнято вважати, що саме поняття «система» в науковий обіг ввів німецький біолог Л. фон Берталанфі (1901 - 1972) у 20-х роках ХХ ст. для позначення процесів обміну клітини з зовнішнім середовищем. Він розглядав систему як цілісність, як сукупність взаємопов'язаних елементів.

Одним з перших теорію систем до аналізу суспільних процесів застосував Т. Парсонс (1902 - 1979), що представив суспільство як взаємодія чотирьох підсистем (економічної, політичної, соціальної та духовної), що знаходяться у відносинах взаємозалежності і взаємообміну. Призначення політичної підсистеми він бачив у забезпеченні інтеграції, виробленні та реалізації спільних цілей

Використання категорії «система» при аналізі політики пов'язано з ускладненням політичного простору, процесами демократизації політичних відносин. У політологію це поняття було введено в 50-х-60-х роках ХХ століття. До цього для опису владних відносин використовували поняття «тип правління», а трохи пізніше «система правління». Їх вживання зводило політику до діяльності держави, виділяло його в якості основного суб'єкта владних відносин. До певного моменту це відображало політичну реальність. Однак поява і закріплення прав і свобод особистості, громадянського суспільства в країнах Західної Європи та США призвело до того, що індивід не тільки підкорявся, але і впливав на процеси прийняття значущих для всього суспільства рішень, створюючи для цього політичні організації (партії, рухи і т . д.). Влада перестала бути монополією держави, а владні відносини набули більш складний характер, оскільки в них стали брати участь недержавні суб'єкти. Усвідомлення складності і багатовимірності політичних відносин призвело до необхідності перегляду панував в той період інституційного підходу до пояснення політики. Введення системного підходу в політичну науку пов'язано з пошуком універсальних закономірностей і механізмів, що забезпечують суспільству стійкість і виживання в різних умовах. Дуже важливим моментом розуміння сутності політичної системи суспільства є з'ясування двох базових понять - національна (об'єднавча, інтегративна) ідея та національні інтереси держави. В останні роки в офіційний лексикон стало входити слово "національний": Доктрина національної безпеки, національні інтереси Республіки Білорусь, Загальнонаціональне телебачення і т.д. Дане слововживання свідчить про істотне лексичному і, безумовно, світоглядному зсуві в розумінні термінів "нація", "національний". У розумінні нації, закріпленому ООН, "національний" означає "державний", причому держава в даному контексті - це не просто сукупність управлінських і примусових інститутів і установ, а політично організована сукупність громадян.

Коли мова йде про національну державу, то воно не зводиться до домінування однієї етнічної групи в суспільстві, а, навпаки, відображає певний рівень розвитку, "емансипації" держави до цивільно-правовим станом. Національне самовизначення Білорусі пов'язано з державним становленням білоруського народу. Національний характер повинен досягти самосвідомості політичного суверена. Національне буття зміцнюється державним духом. Народ Білорусі, знайшовши державність, завершив консолідацію в єдину націю. Тому засновниками держави, носіями його суверенітету і єдиним джерелом утворення державної влади є всі громадяни Республіки Білорусь.

Становлення білоруської держави значною мірою було пов'язане з цивільно-правовими та політичними відносинами, а не тільки з етнічними. У нашій державі самоідентифікація відбувається по єдності культурно-історичної долі.

Право на політичну єдність дається не минулим (древнім традиційним), а майбутнім, розуміється як певний план спільної діяльності. Отже, об'єднавчим принципом суверенних держав є єдність культурно-історичної долі, що об'єднує загальногромадянська ідея (єдині соціально-культурні цінності для досягнення громадянської злагоди) і усвідомлення елітами національно-державних інтересів Перехідні, трансформаційні суспільства потребують об'єднуючою ідеєю. Її можна називати по-різному - загальнонаціональної, загальногромадянської, інтегративної. Загальнонаціональна інтегративна ідея повинна бути піднесеною, благородної, спрямовувати до ідеалу, ґрунтуючись на життєвих потребах людини. Вона не повинна бути ворожою іншим державам. Вона об'єднує людей не тільки по спільності етнічного походження та мови, а й з культури, самоідентифікації, а також за громадянством як нерозривному зв'язку людини або групи зі своєю державою

У плюралістичному демократичному суспільстві при існуванні безлічі ідеологій різних політичних сил (партій, груп інтересу) повинна існувати сфера базових цінностей, навколо яких формується згода більшості членів суспільства, здійснюється суспільний вибір шляхів і перспектив суспільного розвитку.

Плюралізм думок та наявність загальнодержавної об'єднавчої ідеї не протистоять один одному. Має бути єдність з приводу базових цілей і цінностей, того, до чого прагне суспільство. Відсутність консенсусу з приводу базових цілей і цінностей суспільного розвитку, розкол громадської думки (наявність діаметрально протилежних поглядів з найбільш актуальних політичних питань у значної частини населення приблизно в рівних частинах) становлять загрозу стабільності держави. У розвинених консолідованих демократіях такий консенсус досягнутий. Свідченням тому служить механізм спадкоємності і політичної відповідальності, коли при зміні влади на чергових виборах не відбувається соціальних потрясінь. Влада має легітимний характер, існує довіра не тільки персонально політичним лідерам, а й політичним інститутам. У підставі білоруської загальнонаціональної ідеї - національні інтереси як система базових положень, що визначають спрямованість і зміст життєдіяльності громадян. Національні інтереси - базове поняття в політиці. Національні інтереси - це фундамент, стрижень усього суспільного будинку, державного устрою. Вони є соціальними за своєю природою і державними по призначенню. Національні інтереси - це усвідомлення і вираження потреб народу. Національні інтереси пов'язані з умовами життя людей, їх потребами. Політики цим потребам і потребам надають форму цілей. Національні інтереси розглядаються в декількох площинах. У першу чергу, виділяють політичні та економічні інтереси держави.

Національні інтереси тісно пов'язані з національною безпекою. Білоруський вчений С.М. Князєв зазначив: "Національна безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз". Центральним питанням державного управління є визначення цілей держави, досягнення яких покликане забезпечувати всі структури державного апарату. В даний час в суспільстві вже склалося єдине уявлення про головну мету розвитку держави - забезпеченні національної безпеки, хоча конкретизація і розукрупнення цієї мети залишається питанням дискусійним.

Національна безпека - це спосіб контролювати ті внутрішні і зовнішні умови, які відповідно з громадською думкою даної держави є необхідними для забезпечення самовизначення і автономії, процвітання і добробуту

Отже, найважливішим компонентом і національної безпеки, і національних інтересів є характеристика стану самого суспільства. Національно-державні інтереси проходять еволюцію разом із зміною соціальних відносин, станом суспільства, роллю країни на міжнародній арені, динамікою геополітичної ситуації. Внутрішня і зовнішня політика будь-якої держави, багато в чому має ситуативний характер. Разом з тим, зберігається ядро незмінних інтересів, таких, як суверенітет, територіальна цілісність, стабільність, безпека, забезпечення гідного рівня життя, сприятливе екологічне середовище.

Процес усвідомлення національних інтересів - складна еволюція і правлячих еліт, і всього суспільства. На справжньою стадії розвитку Білорусі він знаходить чітко виражені риси. Наші сусіди - країни Балтії та Польща - свій вибір зробили на користь західних цінностей через входження в ЄС. В Україні конституційно закріплена стратегічна довгострокова мета входження до ЄС. Білорусь обрала шлях побудови союзної з Росією держави при визнанні необхідності багатовекторної зовнішньої політики.

Базові національно-державні інтереси Білорусі - збереження і зміцнення незалежності та суверенітету нашої країни, її територіальної цілісності; інтереси забезпечення безпеки, самозбереження; захист прав і свобод громадян; самоідентифікація та затвердження своїх інтересів у відносинах з іншими народами через збереження миру і стабільності в міжнародних відносинах .

Економічні інтереси: підтримання забезпеченості економіки країни енергетичними та сировинними ресурсами, конкурентоспроможність виробництва, збереження робочих місць, стабільність грошової одиниці, екологічну рівновагу.

Отже, вкрай важливо правильно обрати орієнтири і пріоритети розвитку держави в постійно мінливих умовах, що відображають унікальність, неповторність білоруського досвіду, нашої історії.

У 1999 р. Інститутом соціально-політичних досліджень при Адміністрації Президента випущений збірник "Національна ідея і національні інтереси Республіки Білорусь" за результатами міжнародної науково-практичної конференції 19 листопада 1998 У збірнику запропоновано такі ідеї: порядок, законність, справедливість, національне відродження. Політолог М.А, Ермоліцкій запропонував таку формулу білоруської державності: суверенітет і ефективність.

Політика починається з людей, з їх спільного життя. Коли інтереси, потреби, переконання вступають в різні конфлікти, виникають політичні проблеми. Проте державні інститути не реагують на конфлікт до тих пір, поки проблема не виходить на порядок денний органів влади. Порядок денний складається з тих проблем, які потрапляють у поле зору політичних лідерів і урядових посадових осіб. Але при цьому важливо, що "сполучні інститути" борються за висунення своєї проблеми на порядок денний політики (це чітко простежується в діяльності партій, громадських об'єднань, груп інтересу). Різні проблеми отримують суспільне звучання через різні громадські форуми, такі, як ЗМІ, виборчі кампанії, референдуми.

Центри прийняття політичних рішень здійснюють державне управління. Державне управління - це наука про характер і функціях держави та її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу, про цілеспрямоване курсі дій органів влади з формування та реалізації найважливіших напрямку державної політики, про сутність і зміст процесів прийняття політичних (управлінських) рішень. По суті, управлінські рішення, будучи видом людської діяльності, складають суть державного управління. Центри прийняття найважливіших державних рішень у Республіці Білорусь: Президент Республіки Білорусь, Уряд (Рада Міністрів), Парламент (Національні збори), система судів. Центри прийняття політичних рішень реагують на політичний порядок, виробляючи державну політику.

Державна політика - це цілеспрямований курс інститутів державної влади на дозвіл суспільних проблем. Функціонування будь-якої політичної системи - це процес переробки інтересів і потреб суспільних груп у різні напрямки державної політики, такі, як: промислова, податкова, кредитно-фінансова політика, політика в галузі підприємництва та приватного бізнесу, інвестицій, соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, екологічна політика, молодіжна політика і т.д.

Реалізацією (імплементацією) політичних рішень займаються органи державного управління - адміністративний апарат різних гілок влади на національному та місцевому рівнях. Державна політика впливає на інтереси, потреби, переконання громадян. Це створює нові проблеми, які потребують прийняття політичних рішень.

Виділяють 2 способи зміни політичної системи:·

· Революція·

· Еволюція

В умовах революційного способу зміни політичної системи влада (політична та економічна) повністю переходить в руки переможців. При цьому питання легітимності залишається відкритим.

Після цього настає фаза встановлення рамкової моделі політичного режиму і створення конституції. Цікаво зауважити, що затягування фази торгу або тривала відсутність рамкової моделі дуже небезпечно - воно може призвести до втрати легітимності «тимчасової влади» або «переговорного інституту» - як це сталося, наприклад, в Росії в жовтні 1917 р. Але не менш небезпечно і встановлення рамкової моделі, що не відповідає зростаючим вимогам громадянського суспільства або затягування з проведенням виборів, позбавляють тимчасова влада легітимності. У цьому випадку також можлива повторна втрата вже новою владою своєї легітимності, як це трапилося в серпня 1792 р. у Франції або у вересні 1993 р. в Росії.

Отже, легітимність нової влади, яка виникла в результаті революції вимагає додаткового підтвердження (встановлення). особливо слід відзначити, що наявність демократичних процедур при первинному встановленні легітимності є основою майбутнього політичного майбутнього даної влади.

Висновок

політичний суспільство білоруський державний

Існує чимало робіт, в яких розкриваються (і при цьому нерідко перебільшуються) методологічні можливості і риси теорії політичної системи. Однак разом з тим не можна не помітити, що в буржуазній літературі за останні роки з'являється все більше публікацій, що містять досить критичні висловлювання на адресу теорії політичної системи і що ставлять інший раз під сумнів її методологічні можливості. Досить типовим в даному випадку є вислів М. Вайнштейна про те, що "прийняття вченими на озброєння концепції системи зовсім не означає дозволу яких би то не було з існуючих теоретичних проблем. Воно означає лише умовне визначення тих рамок, в межах яких можуть вестися дискусії про політичне життя в цілому ".

Нерідкі також зауваження ряду політологів і соціологів (особливо тих, хто виступає проти подання про теорію політичної системи, як про глобальну і методологічно універсальної концепції) про те, що застосування різних варіантів теорії політичної системи слід обмежувати лише певними сферами політичного життя, в яких "вони могли б бути в максимальному ступені корисними ", і цілями, яким вони служать і заради досягнення яких вони, власне, й існують. "Будучи далеко не досконалим інструментом наукового пізнання, - скептично висловлюється про методологічних можливостях теорії політичної системи американський політолог П. Неттл, - концепція системи, навіть у її найвужчому сенсі, знаходиться під загрозою стати яблуком розбрату між її прихильниками і супротивниками" і виявлятися лише як мінімально корисна концепція зважаючи на її суперечливого розуміння і тлумачення.

На адресу теорії політичної системи, що розглядається в методологічному плані, західними авторами висловлюється чимало й інших критичних зауважень. Однак вони аж ніяк не свідчать про методологічної неспроможності чи про відсутність у ній, яких би то не було раціональних зерен і достоїнств.

Конкретні шляхи еволюції політичної системи різноманітні в різні епохи і в різних суспільствах. Однак принцип її просторово-часових змін постійний. Такими ж інваріантними є принципи її організації, чи принципи політичної організації суспільства. Політична система в кожен даний момент чи період її історії постає як конкретна політична ситуація, відносно тривала в часі і стабільна. Від стану суспільних відносин, рівня розвитку суспільства залежить, чи буде ця ситуація статичною або рухливою, а, отже, чи буде динамічною і сама політична система чи ні. Динамізм політичної системи відрізняється від нестабільності, він визначає спроможність системи розвиватися, адаптуватися до змін в суспільстві і його зовнішньому оточенні, в змішаних організаційних системах і реагувати на ці зміни. Жорсткі статичні системи неминуче змушені протидіяти розвитку суспільства, вступати з ним у конфлікт, вдаватися до насильства і виживати, в кінцевому рахунку, за рахунок суспільства. "В давнину, в окремих регіонах, подібні стабільні системи (деспотичного азіатського типу, пов'язані з так званим азіатським способом виробництва) існували необмежено довго і руйнувалися головним чином у результаті навал ззовні та загибелі держави". У Новий час термін життя таких систем, як правило, дуже обмежений і завершується суспільними і політичними кризами, революціями чи глибокими реформами. Прискорення історичного процесу і глибокі перетворення матеріального і духовного життя сучасного людства привели до утворення нового динамічного типу політичної організації суспільства, з більш вільними відносинами між частинами і елементами політичної системи, між державою і суспільством, з розвинутим соціальним контролем політичного життя і регулярно діючими правовими, політичними і культурними механізмами суспільних перетворень. Динамічна стабілізація таких систем забезпечує їм більшу життєздатність і довговічність.

Політичний режим як спосіб функціонування тієї чи іншої політичної системи визначається як соціальними факторами відповідної держави, так і моральними, і світоглядними засадами суспільства.

Обстановка у світовому співтоваристві кінця XX століття свідчить, що антидемократичні режими історично і політично зжили себе. Світ еволюціонує в бік цивілізованої демократії. У цьому зв'язку виникає надія, що наступне сторіччя стане остаточною її перемогою.

Через політичні режими правлячі суб'єкти роблять безпосередній вплив на народ в цілому і кожної людини окремо.

Демократія, як свідчить історичний досвід цивілізацій, дає більш широкий вихід енергії і соціальній творчості особистості, ніж інші типи політичних режимів. Вона виступає потужним засобом подолання різних видів диктатури і деспотичних правлінь. Саме такий політичний режим склався в нашій республіці.

Список використаної літератури

1. Арон Р. Етапи розвитку політичної думки. - М., 1993. - 272 с.

2. Глухова А.В. Політичні процеси і політичні процедури. -Вороніж: ВДУ,

3. Глухова А.В. Типологія політичних конфліктів. - Воронеж, 1997. -151 С.

4. Здравомислов А.Г. Міжнаціональні конфлікти в пострадянському просторі.

5. Історія політико-правових навчань / Під ред. О.М. Хорошилова. - М.: ЮНИТИ

6. Карасьов В.І. Феномен політичного лідерства. - Воронеж, МОДЕК. 2000. - 176 с.

7. Кретов Б.І. Сучасні західні концепції лідерства / / Соціально-гуманітарні знання

8. Мангейм Дж., Річ Р. Політологія. Методи дослідження. - М.: Весь світ, 1997.

9. Політичний словник / За ред В.Ф. Халитова. - М.: Вища школа, 1999.

10. Радугин А.А., Радугин К.А. Політологія. Учеб. Посібник для вузів / Під ред. А.А. Радугіна. - М.: Центр, 2000.

Размещено на Allbest.ru