Політична наука в Україні: стан, проблеми, перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Політична наука в Україні: стан, проблеми, перспективи

Вступ

Сучасний етап розвитку політичної науки в Україні можна охарактеризувати як період стабільності. Окреслено предметне поле політології, визначено проблематику і методи досліджень. Вийшли друком монографічні праці, присвячені актуальним проблемам політичної науки, підручники, навчальні посібники. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Поряд із такими «старими» журналами, як «Віче», «Політика і час», з'явилися нові часописи політологічного профілю - «Політична думка», «Нова політика», «Людина і політика», «Розбудова держави», «Політичний менеджмент».

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім.В. Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Зріс чисельно, і це особливо приємно, корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Про зростаючий інтерес до політології, як і про труднощі в її становленні, свідчить і те, що з ключових проблем цієї науки тривалий час точились - не вщухають і нині - гострі дискусії.

1. Предмет політології, основні підходи до його визначення

Питання про автономний характер предмета науки постає в період інституалізації тієї чи тієї галузі знання як особливої академічної дисципліни. Проблема ця, зазвичай, виникає практично в кожній науці і в кожній країні у певний момент у рамках своєї національної академічної школи.

Коли ми говоримо про предмет науки, то він йде в парі з категорією об'єкт науки. Об'єкт і предмет як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне й одиничне. Об'єкт вивчення - це те, що творить проблемну ситуацію і на що спрямовується процес пізнання. Об'єкт відносно автономний і має чіткі межі.

Предмет науки - це категорія, яка означає певну цілісність, що виділяється із світу об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Предметом науки є найбільш значущі властивості об'єкта, окремі його аспекти, сегменти чи взаємозв'язки.

Отже, основна структурна відмінність предмета полягає в тому, що в предмет науки охоплює лише головні істотніші властивості та ознаки об'єкта.

Важливу роль у вивченні питання про предмет політології і в інтернаціоналізації її академічного визнання відіграв відомий Міжнародний колоквіум з питань змісту і структури політичної науки (Париж, 1948), організований за ініціативою ЮНЕСКО. Політологи з різних країн домовились про єдиний міжнародний стандарт у розумінні об'єкта, предметного поля і меж політичної науки, згідно з яким остання має містити такі основні компоненти:

- політичну теорію (теорію політики та історію політичних ідей);

- політичні інститути. Центральне правління (урядування або центральний уряд, регіональне і місцеве управління); урядування (місцевий уряд, адміністрація та місцеве самоврядування), публічне адміністрування, судова система, економічні й соціальні функції управління, порівняльний аналіз політичних інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу правника тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика та соціальні сили, які його творять і реалізують;

- партії, рухи і асоціації. Групи тиску. Вибори. Інформація і громадська думка. Участь громадян в управлінні та адмініструванні;

- міжнародні відносини (міжнародні організації і світова політика) [3, с. 12].

В рамках ЮНЕСКО у 1949 р. в було створено Міжнародну асоціацію політичних наук, яка об'єднує більшість національних організацій. Вона періодично проводить свої з'їзди, які роблять вагомий внесок у розвиток політичних досліджень.

Отже, сучасне уявлення про предмет політичної науки сформувалося тільки в ХХ ст. після того, як склалася ціла система стійких політичних цінностей, виникла суспільна й академічна потреба в системному вивченні політики.

У різних країнах розуміння предмета політичної науки складалося неоднаково, а тому немає його єдиного визначення. Відмінності в розумінні предмета політичної науки пояснюються не тільки національними особливостями і традиціями, а й багатогранністю політики як суспільного явища.

У зв'язку з багатогранністю об'єкта політичної науки можна говорити про так зване широке, інтегративне і вузьке тлумачення предмета політології. Зауважмо, що це не суперечить одне одному. У широкому значенні політологія як наука охоплює все політичне знання, представляючи комплекс дисциплін, які вивчають політику, політичну сферу життя суспільства, тоді як у строгому значенні політологія як загальна теорія політики вивчає лише специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, досліджуючи особливий тип механізмів відносин і взаємодій між владними і підвладними.

Вужче тлумачення предмета політології, згідно з яким, крім інших суспільних наук, до яких потрапляють політичні об'єкти, має існувати й особлива наука - загальна теорія політики або політологія у вузькому значенні цього слова. Ця спеціальна теорія політики вивчає: політичну сферу життя суспільства і людину не в загальному ряді багатьох інших об'єктів (як філософія, соціологія, історія та ін.), а як єдиний і основний об'єкт; не окремі аспекти політичного життя (психологія, правознавство, демографія та ін.), а як багатомірну цілісну систему; і як основний предмет - пізнання іманентних, властивих тільки політиці закономірностей владарювання, тобто стійких тенденцій і зв'язків, які повторюються у своєрідних людських відносинах, взаємодіях між владними і підвладними людьми. У такому значенні політологія зі своїми концептами, внутрішніми механізмами владовідносин пронизує аналіз усіх вимірів політики - від державних інститутів до психології і культури владарювання, і як загальна теорія політики акумулює та інтегрує наукові результати, одержані за допомогою наукового арсеналу інших видів суспільствознавства.

Можна також простежити, що уявлення про зміст і межі предмета політології пройшли деяку еволюцію і не раз змінювалися. Наприклад, за останні 100 років погляди на предмет політичної науки двох найвпливовіших у світі національних політологічних шкіл і традицій таких, як американська і французька декілька разів зазнавали змін.

Якщо наприкінці ХІХ - початок ХХ століття в центрі уваги західної політології є держава, її інститути, то в 30-50 роках ХХ століття увага зосереджується на політичній поведінці людей, а потім на владних відносинах між ними.

Це зумовлено зміною об'єкта пізнання, тобто зміною політичного життя, засобів пізнання, методів політичної науки. Тому в нашій науковій літературі широко обговорюються різні погляди щодо предмету політології. Одні автори розглядають політологію як науку про політичну діяльність взагалі, тобто про всі процеси, які відбуваються у політичному житті. На думку інших, політологія як наука вивчає спрямування і зміст політичного процесу, його суб'єкти і рушійні сили, ідейно-політичні доктрини. На думку С. Алексєєва, предметом політології є політична система. В. Бебик у монографії «Політологія для політика і громадянина» зазначає, що предметом політології є такі феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура [1, с. 108]. Якщо систематизувати перелік цих явищ, то всі вони є елементами структури політичної системи загалом.

Деякі вчені, зокрема польські автори монографії «Елементи теорії політики» обмежують предмет політології «політичною суб'єктивністю» [5, с. 19], акцентуючи специфіку політики як суб'єктивного чинника. Таке звуження предмета обмежує вивчення політики аналізом політологічних доктрин, ідеалів, соціально-психологічних аспектів поведінки політичних суб'єктів, поменшує можливості розуміння джерел і рушійних сил політичного процесу. Французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають політичну науку як науку про конституйовані держави, їхню організацію, уряди тощо.

Отже, якщо проаналізувати різні погляди на предмет політології, то останнім часом вони акумульовані у двох підходах. Згідно з першим, предметом вивчення політології є держава, згідно з другим, політологія розглядається як наука про політичну владу взагалі.

Тлумачення політології як науки про державу пов'язано насамперед з етимологією слова «політика», адже слово «polis» означає «місто», що вказує на просторові межі громадянської діяльності. Це зумовлено й історично масовим характером явища. Як зазначає французький філософ Анрі Лефевр з цього приводу: держава є загальносвітовим явищем. Центральне місце і в західних суспільствах, і в суспільствах, які перебувають у перехідному стані, займає проблема держави. Макс Вебер розглядає політичну науку як «науку про державу, як спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє правом законного примусу».

Проте такий «державознавчий» підхід викликає деякі застереження. Держава - не єдина інституція сфери політики: у політизації суспільного життя беруть участь політичні партії, групи тиску, громадські організації, корпорації, засоби масової інформації тощо.

Щодо другого підходу, політологія - наука про політичну владу, то тут є набагато більше аргументів «за». Г. Лассвуел писав: «Коли ми говоримо про науку в галузі політики, ми маємо на увазі науку про владу». Категорія «політична влада» найповніше виражає суть і зміст феномена політики. Без влади нема політики, бо сама влада виступає засобом її реалізації. За словами Т. Парсонса: «Влада в політиці має таке ж значення, як гроші в економіці, енергія у фізиці». Категорія «політична влада» - універсальна й охоплює всі політичні явища. Держава є одним із засобів реалізації політичної влади.

Отже, влада як вираження політичної і державної волі, є тим специфічним критерієм, завдяки якому політологія виокремлюється як самостійна наука. Вона має свій об'єкт і специфічний предмет пізнання. Об'єктом політології є політична сфера суспільства, всі явища і процеси, які в ній відбуваються. Предметом політології є закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державно організованому суспільстві.

Утім, не можна вважати, що предмет сучасної політології повністю викристалізувався. Проблематика політичної науки буде і далі розвиватися і змінюватися разом зі зміною політичних реальностей, глобалізацією суспільного життя. Як пише Карл Поппер: «Наука - це не система безперечних і стійких тверджень, а ряд сміливих передбачень, які повинні пройти серйозні випробування, перш ніж будуть прийняті» [12, с. 317].

Політологія, будучи єдиною за своєю суттю наукою, внутрішньо диференційована й охоплює низку дисциплін, які відображають окремі аспекти політики, політичної сфери, взаємовідносини з суспільством (політична філософія, політико-правова теорія, політична соціологія, політична психологія, політична географія та ін.). Їх об'єднує загальний об'єкт дослідження - політичне життя суспільства у всій різноманітності його конкретних виявів. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета.

Водночас ми повинні говорити і про політологію як навчальну дисципліну, тому що паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як академічна дисципліна, політологія має внутрішню структуру, основними елементами якої є: історія політичних вчень; теорія політики; прикладна політологія. Теорія політики є основною частиною політології як академічної дисципліни. Вона вивчає політику, політичну владу як цілісний предмет, має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи та політичних процесів; моделі політичної участі й політичного лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики - державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Отже, теорія політики становить основний зміст політології як навчальної дисципліни.

Окрему галузь науки про політику становить прикладна політологія, основним змістом якої є розроблення політичних технологій: ухвалення політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів, лобіювання тощо. Практична політологія проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розроблення експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів [4, с. 173]. Отже, прикладна політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політичної влади. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів, процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного результату.

Порівняльна політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів, епох є окремою галуззю науки про політику.

Отже, політологія - це спеціальна теорія політики, яка відрізняється від інших наук тим, що вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряді багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія, чи історія, а як єдиний і основний об'єкт; вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну цілісну систему; головним своїм предметом має пізнання властивих цій системі закономірностей формування і розвитку політичної влади, форм і методів її функціонування. Предмет політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях і принципах.

політологія український наука

2. Становлення української політології

Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані ста рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави (Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Український науковий інститут у Берліні, філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма, Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського).

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені вітчизняні політологічні центри, що розгорнули свою діяльність: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Українська асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Українська академія політичної науки, Філософська ліга України та Соціологічна асоціація України, Асоціація політичних психологів України, Український центр політичного менеджменту та Центр соціологічних і політичних досліджень «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів України [9, с. 235-236, 673].

Утвердженню політичної науки в українському суспільстві у сучасних умовах сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на поширення політичних знань у молодіжному середовищі. Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру Міністерства освіти і науки України.

В Україні вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти і науки на підготовку фахівців за спеціальністю «Політологія». Слід зазначити, що більшість із цих вузів - це Національні університети, а ті, що перебувають у приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих приватних вузів також намагається готувати майбутніх політологів.

Це свідчить про те, що є попит на політологів. Він зумовлений трансформаційними процесами, що відбуваються в суспільстві - становленням демократичних інститутів влади, розвитком громадянського суспільства і правової держави, залученням до політичного процесу великої кількості організованих соціальних груп. Крім того, представники владної вертикалі усвідомлюють, що ухвалення політичних рішень (як основний базовий вид політичної діяльності) неможливе без комплексного аналізу, досліджень їх якості та прогнозування можливих наслідків, підбиванням підсумків тощо. Ці дослідницькі процедури ефективно можуть виконувати тільки професійно підготовлені фахівці, які, крім досвіду роботи, повинні мати серйозну теоретичну основу (знання законів політичних наук та закономірностей політичного світу).

Отже, головним завданням сучасної політології є навчально-просвітницька діяльність, формування нової політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє важливу роль. Невідкладне завдання - поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян - усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій [14].

Еволюції політології, переходу її до вищого рівня також сприяло створення нових і перейменування наукових та науково-публіцистичних видань, розроблення навчальних програм й випуск відповідних підручників (від 1991 року в Україні підготовлено понад двадцять підручників з політології, що в загалом забезпечують викладання політичної науки, і частина з них вже витримала кілька перевидань. Це підручники С. Гелея і С. Рутара, О. Бабкіної і В. Горбатенка, В. Бебика, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, А. Колодій, П. Шляхтуна та ін.), словники, енциклопедії та монографії.

У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових журналів: «Політологічні читання», «Політична думка», «Нова політика», «Людина і політика», «Людина і влада», «Український соціум», «Політичний менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільно-політичних журналів, як «Віче», «Сучасність», «Політика і час», «Персонал», «Політика і культура», «Розбудова держави», «Політичний портрет України» та ін.

Загалом етап трансформації політичної науки відбувся практично безболісно.

Важливе значення для розвитку політології як самостійної науки мало створення наукових рад із захисту докторських дисертацій. Загалом, спостерігається стійке зростання кількості захищених дисертацій, внаслідок чого з'явилася можливість обговорювати проблеми власне української політичної науки, розширювати її методику, активізувати дослідження.

Радикальні ціннісні зміни, які відбулися в Україні останніми роками, визначені високим рівнем політизації українського суспільства. Змінилися структури влади та її методи, політична надбудова суспільства, створено багато політичних партій і рухів, змінилася внутрішня й зовнішня політика. І це також сприяє якісним змінам у вітчизняній науці про політику.

Варто зазначити, що тільки на сучасному етапі відбувся перехід від ідеологізованого комплексу соціальних наук до проміжної ланки - політології. Без неї, напевно, не можна було б обійтися. Але тільки через десятиріччя почалося обговорення проблеми власне політичної науки. Реформування в галузі викладання політичної науки й осмислення цієї науки в Україні свідчить про її самостійність, особливість і внутрішню цілісність.

Початковий період української політології, як вважають вітчизняні вчені, наближається до кінця. Вона повинна переходити на якісно новий етап свого розвитку. Це означає, по-перше, знаходження політологією статусної й організаційної самостійності. В університетському житті - перетворення у факультет з того придатка у вигляді кафедри чи відділення, яким вона є здебільшого, при таких дисциплінах, як філософія, право, історія та тощо. По-друге, політології треба досягнути свого професійного самовизначення. Їй потрібно перестати бути певним «універсальним знанням» про політику взагалі. Для політології настав час диференціації і спеціалізації за досить автономними галузями, подібно до того, як та ж філософія, наприклад, диференціюється у вигляді онтології, епістемології, загальної теорії етики, логіки і т.д. По-третє, закінчився період підручників і приходять часи авторських курсів і методик викладання, авторських пакетів першоджерел [6, с. 124].

«Порятунок політичного знання - у розвитку його як власне знання, як науки, продукт якої сам стає соціальним фактом, захищеним відповідним статусом і авторитетом. Це припускає дії у двох напрямах. З одного боку, вивчення політики повинно бути концентрованим на пізнанні політичної реальності нашої країни. Таке самозосередження потрібне, щоб предметно, структурно і, в підсумку, дисциплінарно самовизначитися. Хоча б заради того, щоб не починати навчального процесу з вибачень, що «наш предмет ще не сформувався»… З іншого боку, важлива інституціональна експансія. Найменування «кафедра політології» явно незрівнянно тому предмету, який варто викладати і досліджувати. Кафедра завжди при факультеті» [11, с. 123]. Потрібний проект факультету політичних наук.

Стратегія реформування системи викладання політичної науки в Україні, як вважає доктор філософських наук, завідувач кафедри політології О. Габрієлян, повинна охопити всі рівні: методологічний, організаційно-управлінський, інституціональний, кадровий, навчально-методичний. Ця складна і повинна починатися зі створення критичної маси політологів, залучених до процесу викладання, що поділяють новітні принципи. Молода генерація політологів, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами, дає підстави сподіватись на краще майбутнє політології.

Академічна й університетська політологія повинні об'єднатися і таким чином активно розвиватися в межах університетів, виявляючи характер теоретичної політології подвійного застосування: у навчальному процесі та для розвитку самої науки. Доцільною є також організація підготовки й перепідготовки викладачів політології, науковців і професійних політиків загальнодержавного та місцевого рівнів, викладання в усіх навчальних закладах України цієї навчальної дисципліни як обов'язкової за повною програмою.

Важлива також політологія радників - це інститут, що є спільником (на рівні порад) в ухваленні та втіленні (на рівні конкретних завдань) політичних рішень, здійснює моніторування їхніх наслідків, коригує (знову-таки на рівні порад і консультацій) державну політику. Це не тільки конкретні політологи, які виконують такі функції, але й чимало відкритих і напівзакритих державних установ.

Статус політолога привласнюють сьогодні самостійно без будь-якої наукової акредитації. Останнім часом радіо і телекоментатори, оглядачі, не маючи професійної підготовки в цій галузі знань, пропонують свої досить суб'єктивні судження від імені науки про політику, знижуючи її авторитет. Тому становлення професійної корпорації політологів приведе до професіоналізації політологічної публіцистики [2, с. 50].

Для плідного функціонування політичної науки потрібно також створювати різні політологічні організації і центри та докласти зусиль для їхньої взаємодії на загальному рівні. Жодна інституція не може розвивати всі напрями і спеціалізації сучасної політичної науки, яких понад сорок. Тому на місцях мають виникати сильні університетські кафедри, що спеціалізуються в тій чи тій галузі політичної науки, зі своїми виданнями і вченими радами. Це і творитиме єдине ціле - політичну науку в Україні. Такі перетворення вписуються в загальну логіку трансформування країни з її декларованим європейським вибором і децентралізацією як умовою розвитку.

Політичні феномени в Україні потрібні вивчати порівняно з аналогічними політичними феноменами в успішних, розвинених країнах. Маючи прагматичну цінність цих досліджень для внутрішнього вжитку, вітчизняні дослідження стануть цікавими і для зовнішнього світу. Цей шлях найефективніший у подоланні розриву між рівнем розвитку політичної науки у світі й в Україні. Водночас політична наука одержить специфічних рис бути українською. Для цього доцільно створити українську політологічну школу, тобто з ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки, які б за своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень інших політологічних шкіл.

Отже, політична наука в Україні поступово посідає чільне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні трансформаційні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у становленні і розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної ситуації у країні. Водночас існують чинники, що сприяють рухові політології до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів.

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для так званого цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна з класичного погляду західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку, вирішальне слово належить політології, яка зі свого боку має вели кий вплив на вдосконалення якісних характеристик українського суспільства, його державності та культури.

3. Проблеми та перспективи політичної науки в Україні

Деякі вчені вважають, що оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава. Була спроба теоретично обгрунтувати цю концепцію у вигляді «наукового націоналізму». «Науковий націоналізм» як провідна категорія концепції державотворення і в теоретичному, і в практичному сенсі є неспроможною. Слід наголосити: національну ідею, національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбуття України, безперечно, слід враховувати в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Ця ідея має сприйматися всіма громадянами країни. Адже вона не є ідеологією у вузькому значенні слова. Це - проект спільного життя громадян певної держави. Національна ідея - це прагнення нації до кращого життя відповідно до її можливостей і традицій. Сьогодні такою об'єднуючою ідеєю могла б стати ідея викорінення бідності та забезпечення цивілізованих стандартів життєвого рівня громадян. А в майбутньому - ідея соціального партнерства, яка поступово послаблює відносини відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, зокрема Австрії, де цей демократичний інститут функціонує багато років.

І все ж у нашій багатонаціональній країні пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а її народ загалом. Тобто не етнічна спільність, а поліетнічне суспільство, в основі якого - політична нація. В Україні вона складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці (корінне населення) дають назву країні, українська мова визнається державною. Така нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізаційних принципах громадянського суспільства. І лише політичній нації під силу вивести із кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвиткові мов інших етнічних груп, об'єктивно висвітлювати героїчну і трагічну історію українського народу, позбутися комплексу меншовартості, уявлення про одвічно підневільний, стражденний народ, які все ще нас супроводжують.

За громадянсько-правовим принципом, відображеним в Конституції України, сформовано владні структури, інші політичні інститути, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Проте до останнього часу владні структури діють неефективно. В чому причини?

По-перше. Не спрацьовує визначений Конституцією механізм стримувань і противаг функціонування владних структур. Внаслідок цього вони діють неефективно, втратили довіру переважної більшості громадян. Не вдається запровадити верховенство закону в усі сфери громадського життя. Неузгодженість дій влади призводить до перманентної кризової ситуації, яка охоплює політичну - низький рівень довіри громадян до владних структур, економічну - неспроможність виробити національну програму розвитку економіки, соціальну сферу - зубожіння переважної частини населення.

Найглибшою і найнебезпечнішою є криза в духовній сфері. Саме тут спостерігається втрата громадянами, особливо молоддю, політичних і соціальних орієнтирів. Негативно впливають на суспільну свідомість поширення правового нігілізму, безвідповідальності, зростання злочинності, корупції. Опозиційні настрої стосовно влади не згасають.

По-друге. Політична еліта України, яка виросла в умовах СРСР, не сформувалась як справжня еліта, а тому неспроможна вирішувати загальнодержавні завдання. В сучасній Україні політичну еліту репрезентують колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники націонал-демократії. Перші, прийшовши до влади, коли бракувало досконалих законів, у переважній більшості стали дбати про вузькі власні інтереси. Інші, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявились безпорадними при вирішенні складних соціальних і економічних проблем. Правда, це не заважає їм збагачуватися особисто. У результаті до влади на всіх рівнях прийшла переважно олігархізована, корумпована бізнес-еліта.

По-третє. Поза політичним процесом опинився середній клас, який міг би стати противагою олігархізації суспільства. Те, що в країні не сформовано чіткої політики стосовно утвердження середнього класу (лише 12 відсотків населення відповідає основним критеріям цього соціального прошарку, в розвинутих країнах Заходу середній клас складає 60 - 70 відсотків), призводить до прогресуючої маргіналізації суспільства - «витіснення» потенційних представників середнього класу (фахівців малого і середнього бізнесу, менеджерів, технічну, наукову, художню інтелігенцію, кваліфікованих робітників) у категорію неімущого, бідного населення, тобто в «протестний» елемент [14].

Першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є визначення стратегії демократичного облаштування. Сутність проблеми полягає в практичній реалізації демократичного принципу, згідно з яким, за визначенням Авраама Лінкольна, йдеться про владу народу, здійснювану народом в інтересах народу. Владні органи повинні бути під реальним, а не уявним контролем громадян і спиратися у своїй діяльності на їхню довіру і підтримку. Владні структури повинні обиратися не для того, щоб їм підкорялись (підкорятися необхідно праву і закону), а для того, щоб вони служили громадянам.

Україна, згідно з її Основним Законом, є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [5]. Отже, коли говоримо про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то йдеться про устрій, де парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем'єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. Головним у такій державі є верховенство закону в усіх сферах громадського життя та підпорядкованість владних органів законам.

Йдеться, зрештою, про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Для цього слід:

- зосередити зусилля Президента на визначенні та здійсненні стратегічних завдань розвитку держави, зміцненні її економічної та національної безпеки;

- розширити повноваження і підвищити відповідальність Верховної Ради за формування професійного дієздатного уряду і здійснення ним програми діяльності. Верховна Рада має давати згоду як на призначення, так і на звільнення Прем'єр-міністра, а також на затвердження всього складу уряду;

- наділити уряд, який нині є фактично безправним, відповідними повноваженнями та піднести його відповідальність за стан справ в економічній, соціальній, гуманітарній і зовнішньополітичній сферах. Підкреслимо: і в зовнішньополітичній сфері. Уряд має бути наділений повноваженнями призначати і звільняти голів районних і обласних державних адміністрацій;

- забезпечити реальну незалежність від владних структур і прозорість діяльності судових органів. Здійснити реформу правозахисних органів;

- здійснити адміністративну реформу та реформу органів самоврядування;

- запровадити жорстку систему контролю за використанням державних коштів, зокрема високими посадовими особами (закордонні відрядження, службовий транспорт, побут).

Наступною передумовою ефективної діяльності владних органів є підвищення правової і моральної відповідальності їх керівників за стан справ у галузі, якою вони керують.

Одна з проблем тут - викорінення проявів корумпованості в державному апараті. Чинні закони не передбачають жодної відповідальності чиновників за дії, що завдають збитків державі. Концептуальною основою нормативно-правових актів з питань боротьби з корупцією має бути не документування наслідків цього явища, а створення умов, які б унеможливлювали корупційні прояви. Томас Джефферсон: «Протистояти корупції і тиранії треба до того, як вони заволодіють нами. Краще взагалі не пускати вовка у вівчарню, ніж сподіватися на те, що зумієш видерти йому зуби й кігті після того, як він туди увійде» [13].

Ефективність діяльності владних органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності управлінців. У владних структурах повинні працювати тільки підібрані за конкурсом професіонали, які бажають і спроможні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінська еліта покликана володіти політичною культурою, тобто досконало знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно застосовувати ці знання, налагоджувати відносини з колегами. Належить активно включити в процес державного управління молоду генерацію політиків і управлінців.

Стратегічним напрямком реформування політичної системи є формування інститутів громадянського суспільства. Громадянське суспільство - це основа правової держави, його становлення відбувається з її утвердженням. Дійове і сильне громадянське суспільство урівноважує енергію влади, яка без стримуючих факторів готова перейти в стан соціальної агресії. Якщо основним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його наріжним каменем є соціальні інститути, покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів і прагнень. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як політичні партії, професійні об'єднання, асоціації, творчі спілки, система освіти, сім'я, церква. Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно:

- прийняти досконалий закон про громадські об'єднання;

- за допомогою освіти, засобів масової інформації сприяти засвоєнню кожним громадянином положень Конституції, інших законодавчих актів, підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і середніх закладах освіти;

- забезпечити на законодавчому рівні залучення представників опозиції до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття і відповідальності за реалізацію законів;

- запровадити постійні зустрічі (національна асамблея, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів для обговорення і розв'язання конфліктних питань суспільного розвитку.

Висновки

Стан політології в Україні пов'язаний з логікою трансформації нашого суспільства та особливостями розвитку наукового знання. Своєрідний політологічний ренесанс, який нині спостерігаємо, приховує в собі небезпеку компрометації цієї науки, масового напливу дилетантів і непрофесіоналів, прагнення приручити політологію, зробити її зовнішньо респектабельною служницею чинної влади. Останнє обумовлюється тим, що ми не маємо традицій незалежності гуманітарної науки. Певні групи вчених зберегли й посилили свою залежність від влади, інші розійшлися по партіях і рухах і переймаються теоретичним обслуговуванням їх інтересів.

Водночас є фактори, що сприяють розвиткові політології. Це наявність певної інституціональної бази, чималий корпус висококваліфікованих політологів. Молода генерація науковців, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами. Отже, є підстави сподіватися на краще майбутнє політології [15].

Ключовим завданням політології є навчально-просвітницька діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури громадян, зокрема - молодого покоління. У цих процесах політологія як навчальна дисципліна відіграє незамінну роль. Політичні знання мають утвердитися в усіх сферах свідомості. Йдеться передусім про поширення політологічних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентарів, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян - усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури.

Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій. Звичайно, це не означає, що всі люди мусять сісти за посібники з політології. Знання про політику засвоюються через ЗМІ, публічні зустрічі з політиками та управлінцями. Проте цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах є базовим у засвоєнні систематизованих знань про демократію. Грунтовно вивчивши основи політології, випускник, зрештою, має відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, вміти професійно оцінювати реалістичність (чи утопічність) здійснюваної політичної модернізації і тим самим стати на шлях творення політичної філософії життя, формування правової свідомості, активної громадянської позиції.

Підвищення рівня викладання політології і, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політологічними знаннями зумовлюють необхідність існування державної програми розвитку політичної науки й освіти. Мають з'явитися навчальні цикли з політології на радіо і телебаченні. Необхідно удосконалювати систему підготовки та перепідготовки кадрів політологів, збільшити вакансії в аспірантуру і докторантуру, забезпечити державну підтримку видань політологічної літератури тощо. Важливо, щоб влада була зацікавлена в об'єктивних дослідженнях та розглядала політологію як суттєвий інтелектуальний ресурс суспільства.

Список використаної літератури

політологія український наука

1. Бебик В. Політологія для політика і громадянина: Монографія. - К.: МАУП, 2003. - С. 108.

2. Габрієлян О. Політична наука в Україні: стан і перспективи // Політична думка. - 2001. - №4. - С. 47-56.

3. Грицианский П.С. Политическая наука во Франции: критические очерки. - М., 1975. - С. 12.

4. Дегтярев А.А. Прикладная политология (программа учебного курса) // Политические исследования. - 1997. - №3. - С. 169-176.

5. Элементы теории политики / Перевод с польского. Под редакцией с предисловием д-ра филос. наук В.П. Макаренко. - Ростов-на-Дону, 1991. - С. 19.

6. Капустін Б.Г. Підхід до вивчення політології в цілому і напрямок «Політична філософія» // Поліс. - №1. - 2001. - С. 124.

7. Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду становлення // Сучасність. - 1994. - №10.

8. Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // Політологічні читання. - 1992. - №1.

9. Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшушенка та ін. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Ґенеза, 2004. - С. 235-236, 673-674.

10. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових доповідей і статей. - К., 2000.

11. Поляков Л.В. Загальна оцінка становлення і викладання політичних наук у Росії // Поліс. - №1. - 2001. - С. 123.

12. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - Т. 2. - К.: Основи, 1994. - С. 317.

13. Сайт http://www.politik.org.ua

14. Сайт http://postua.info/conf_cafedra_2007.htm

15. Сайт http://cynici.at.ua/publ/politichna_nauka/politichna_nauka_v_ ukrajini_stan_i_perspektivi/2-1-0-10

Размещено на Allbest.ru