Взаємозв'язок політики і моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Взаємозв'язок політики і моралі в історії

2. Політика і мораль - вічні союзники і супротивники

3. Політична етика сучасності

4. Політика і мораль українського суспільства

5. Власна думка

Висновок

Література

Вступ

Політика і мораль - важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

Для етики ключовим є поняття вчинку, як свідомого та наміреного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна доброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з'являються в особі внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації. А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось цілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб'єктивне задоволення (як-от горнятко кави після смачного обіду), або те, що є об'єктивним добром для мене (наприклад, бормашина стоматолога, коли у мене болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від мого чи будь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимості є завжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу “героїзм”, “велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво суперечить оцьому “для”. І коли перших два типи значимості можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в результаті ми отримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас дати на них належну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи задоволення. (Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його порятувати, навіть якщо при цьому ми наражаємося на небезпеку). Правда, відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завжди з'являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення до цінності (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і суттєво інакшими, аніж те задоволення, яке може нам дати щось суб'єктивно задовольняюче. Даючи належну відповідь на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичної замкненості, тоді як постійне прагнення до задоволення поневолює і замикає нас в ній.

Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це - діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід'ємним правом кожного індивідуума, а отже - і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту - інших цілей політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльності присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а решта людей мала би очікувати “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей - “спільного добра” - можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять. Завдання “авторитету” є - зорганізувати громадян для осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов'язання громадян до їх осягнення. Зобов'язати же громадян можна лише певними приписами, які є обов'язковими для всіх (включно з “авторитетом”) і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є неможливою без законів (тобто без “позитивного права”). Очевидно, що закони як обов'язкові приписи мають сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні “авторитету” повинні бути засоби примусу до виконання законів (у випадку небажання їх дотримуватися добровільно) та засоби допомоги, де громадяни їх дотримати неспроможні. Одне і друге зветься “державним апаратом”.

Політика та мораль є двома чи не єдиними феноменами людського буття, котрі протягом всієї людської історії відігравали роль найголовніших регуляторів суспільного розвитку. Їх поява продиктована самою появою людини, її потребою в координаційній силі, котра б брала на себе інструменти управління, розмежуючи вічну дилему між добром та злом, справедливістю та несправедливістю.

Зближує їх те, що і та і інша відносяться до сфери соціального вибору, тому достатньо рухомі та мінливі. Їх зміст зумовлений впливом багатьох факторів, починаючи від історичних і соціокультурних і закінчуючи суб'єктивними уявленнями і випадками.

Однак, обидва ці два феномени ґрунтуються на принципово різному підґрунті, використовуючи власний арсенал методів, відповідно знаходяться в постійному конфлікті між собою. Тому питання про можливість поєднання політики і моралі є надзвичайно актуальним як для філософії, так і для політології.

Це питання пройшло складний історичний розвиток і відповідь на нього коливалась під тиском історичних та соціокультурних факторів і пройшла декілька етапів: від ідеї абсолютної єдності моралі та політики в Античній філософії до їх рішучого протиставлення в період пізнього Середньовіччя і повної ідеологізації цього питання в філософії марксизму. Варто сказати, що головними детермінантами, на співвідношення моралі і політики в історичному розвитку є рівень складності суспільних відносин, котрий і диктує домінування політики над мораллю та характер суспільної свідомості, котрий генерує місце і вплив моралі на суспільство.

Характерно, що складність співіснування політики та моралі утворює перш за все причина появи політики. Обидва явища відіграють роль суспільного регулятора, але тут варто зазначити, що поява політики, умовно кажучи, державного владного апарату, була викликана неможливістю моралі виконувати свою регулюючу функцію, для її виконання потребувався принципово інший механізм - механізм примусу, котрий на певному етапі гармонійно співіснував з мораллю, доки не почав суперечити її положенням.

Мораль, перетворюючись на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитросплетіння, переживає ситуацію самовтрати, самозникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розумінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політики, погоджуючись на все нові й нові саморуйнівні для неї поступки.

Питання про пріоритет політики чи моралі розв'язувалося протягом усієї історії людства і, як правило, на користь політики. З міцністю передсуду закріпилося уявлення про те, що до політики мало застосовні моральні критерії, а політик, котрий керується моральними нормами, наперед прирікає себе на невдачу. В цьому положенні є певний елемент істини. Справді, в ході досягнення поставленої мети політик, котрий не гребує будь-якими порушеннями норм моралі, абсолютно вільний внутрішньо у виборі засобів, що забезпечують найкоротший шлях до мети, й, можливо, легко досягне її, на відміну від свого моральнішого конкурента, обплутаного, з точки зору принципового «амораліста» від політики, всілякими «хибними» догмами добра та людяності.

1. Взаємозв'язок політики і моралі в історії

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи.

З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття - добро, справедливість, чесність, порядність - не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують. Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси - тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі - одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність. Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування "кожному належне": "... цар має бути царем, міністр - міністром, батько - батьком, син - сином". На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом - дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутністю морального обов'язку вважали необхідність дотримуватися належного. Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії - Геракліт, Демокрит, Платон, Аристотель. В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: "Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни".

Демокрит тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави - її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокрит доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона - не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей "розчиняється у всезагальному", тобто у державі.

Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава ("Політія") є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика - наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі - всемогутня воля Бога, підкорятися їй - моральний обов'язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.

Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому - етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні - підступність, насильство, вбивство, обман тощо. "Мета виправдовує засоби", - це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина - егоїстична істота, керується законом самозбереження. "Війна всіх проти всіх" загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу ("левіафан"), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: "Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків". Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції - бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких - закріпити і гарантувати цей закон. Тому "благородна" природа істинної моралі уможливлює "розумний" державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей брали активну участь й українські вчені - філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людини "свободної волі", здатності "вибирати те, що стосується мети" (Г. Кониський).

Концепцію "громадського гуманізму" представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава ("освічена монархія") повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Моральний обов'язок громадян - служити державі, керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті відстоював французький політичний мислитель Ж. -Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв'язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з'ясовували І. Кант і Г. -В. -Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і політичну дійсність ("те, що дійсне, те розумне"), з іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К. Марксу, який прагнув з'ясувати суспільні засади політичних та моральних поглядів, причини соціально-політичного та морального відчуження людей. Формула Маркса - "... мета, для якої потрібні несправедливі засоби, - несправедлива мета". Він виступив проти "моралізуючої критики" політики, з'ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обставини людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку всіх. Водночас Маркс абсолютизував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебільшував значення революційного насильства.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв'язку з чим його називали "новим Макіавеллі". Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб - насильство. Однак не завжди участь у політиці - аморальна. На основі принципів християнської моралі ("не вбий", "не свідчи неправдиво") і вимог раціональної політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу). Вебер пропонував розмежувати "мораль переконання" (Кант) і "мораль відповідальності" (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають "другого дихання" ідеї "облагородження" політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

2. Політика і мораль - вічні союзники і супротивники

Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб'єктом.

Суб'єкт політики - великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава).

Суб'єкт моралі - вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль).

Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика - мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика "розмовляє" із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі - це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у "верхів", так і в "низів" спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження - головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі:

· Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

· Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

· Об'єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв'язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і мораль "мусить" обмежитися власними поняттями і проблемами, "не має втручатися" у теоретичні й практичні справи політики.

· Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв'язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. За словами французького історика і політолога Ж. -Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

3. Політична етика сучасності

політика мораль етика корупція

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 p.) "інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства". Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях - основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як "брудної справи", згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення - узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв'язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї "розумного егоїзму". В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема "протистояння" політики і моралі не є нерозв'язною. Етизація політики - необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в ї політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні, аморальні дії.

"Не так політика псує характери, як характери політику" (Л. Українка).

Політична етика - одна із модифікацій етичної науки, прикладної, "службової" моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти "на прокат" - люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб'єктів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. "Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю", - такі поради американських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування - шлях до розв'язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії - інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика - це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв'язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. "Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших", - зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспроможна розв'язати проблему зла, то принаймні зобов'язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв'язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв'язання політичних проблем - ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом "політичної технології", бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про "реальний прагматизм" (Д. Белл, Ф. -У. Франкен), "справедливу нерівність" (Дж. Роулс), "легітимну державу" (X. Карраседо); "справедливу державу", згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають "абсолютний характер".

Політична етика - відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи - визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

4. Політика і мораль українського суспільства

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична культура сучасної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% - не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не влаштовує. Цей феномен пов'язаний з амбівалентною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало "азіатських" слідів - автократизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв'язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між "бажаним і дійсним". Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова "про остаточну побудову комунізму".

Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так, прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної, правової держави і про початок переходу до наступного періоду - "втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні". Та через деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться насамперед про тричленну вербальну конструкцію: "демократична, соціальна, правова держава", яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної реакції у зв'язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст., початку XXI ст., схоже, відбуваються "поза народною душею".

Інша етична колізія, пов'язана з поняттями "ми" і "вони", утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі. "Ми" - це ті, хто не має влади, вважає себе "простим народом", і "вони" - ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі "ми" відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю; "вони" - таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи суспільній практиці.

У помірних розмірах ця неадекватність може компенсуватися політичною мораллю, у непомірних - призводить до розкладу політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування, від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування політичної етики, пов'язана із зростанням претензій громадян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери. Квазіполітика охоплює всю сферу зв'язків держави з суспільством, всі типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями.

Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів. Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом (якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів. Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного порядку.

До влади приходить багато випадкових людей, а політична етика передбачає наявність моральних переконань і відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних політиків, які повинні виходити не з кон'юнктурних міркувань, а мислити державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і громадянську позиції.

Свідченням моральної цілісності державних і громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності, догматизму, застою.

Соціально-політична мораль - дещо інший культурний феномен, ніж індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми. Але не можна ігнорувати їх взаємозв'язку і взаємозумовленості. Якщо члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському моральному клімату вадять лихослів'я, злодійство, хуліганство, пияцтво, неохайність, не пунктуальність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському етносі осуду. Причина цього - в слабкій сформованості раціоналізованої індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових зв'язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення категорії індивідуальної совісті та самоцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що визнає множинність ціннісних відносин, зобов'язань і планів життя, які часто несумісні), ця теорія передбачає необхідність людини робити вибір між тим, що вона вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не вимагає толерантності до морально хибного, примиренності добра й зла.

Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водночас може відбити охоту дотримуватись морально неприйнятного способу життя, викорінюючи умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдаватися до примусу, щоб зупинити "самоцінних" осіб від неприйнятної діяльності, поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право використовувати примус, щоб не було завдано шкоди іншим людям, оскільки її завдання - забезпечити людям реальні можливості для особистого життя і реалізації самоцінної позиції. Вона може примусово втручатися в автономію одних, щоб захистити автономію інших. Водночас держава не може втручатися в їхню автономію з будь-яких інших причин. Фундаментальне моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального плюралізму повинно стати важливим аспектом політичної етики, в основі якого толерантність, а не нейтралітет.

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного, перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових обов'язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати, несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси - усе це є розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його - означає відновити моральне здоров'я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів політичного життя, вона служить невід'ємним компонентом стабільності політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його політичної свідомості.

5. Власна думка

Політика та мораль як сукупність цінностей і норм не правового характеру пов'язані між собою. Громадськість оцінює політику і політиків категоріями справедливості, честі.

Відсутність жорсткої політичної конкуренції та правових механізмів цивілізованого усунення конкурентів з арени, наявність договірних „нічиїх” між політичними угрупуваннями не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю зводиться до таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальної мети (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницької) морально виправдані;

3) жодна мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

Якість наших законів цілком дозволяє будувати вільну сильну державу. Закони пишуть, виконують і контролюють люди, але якщо в цих людей немає сильних моральних принципів, то і закони перетворюються на пусті папірці чи ще гірше - на інструмент наживи, корупції і розправи з опонентами.

Корупція - один із головних індикаторів рівня моральності суспільства. На сучасному етапі корупція є однією з головних загроз національній безпеці та демократії в Україні, зокрема, корупція:

* гальмує соціальний прогрес, перш за все, становлення демократичного громадянського суспільства;

* заважає повноцінній реалізації прав і свобод громадян;

* заперечує принцип верховенства права, а її швидке поширення й надалі обумовлене недосконалістю як правових норм, так і моральних якостей вітчизняного суспільства;

* утискає свободу слова, оскільки корумпована влада переважно зацікавлена в неадекватному, некоректному висвітленні мас-медіа корупційних процесів в країні;

* поширюється внаслідок недосконалості системи державного управління від найнижчого до найвищого рівня, яка досі дозволяє чиновникам на власний розсуд розпоряджатися національними ресурсами;

* породжує недовіру громадян до влади через зневіру населення в справедливість у вирішенні наявних проблем і потреб;

* сприймається владою й переважною більшістю населення як звичне явище, а можливість її подолання викликає великі сумніви;

* призводить до падіння міжнародних рейтингів України і небажання закордонних інвесторів вкладати свої капітали в її розвиток.

Ми мусимо розуміти, що всі проблеми в економіці та політиці - це проблеми моралі. Знання основ економіки чи політики нічого не означають, якщо вони не підкріплені ще декількома якостями - здатністю тримати своє слово і свій курс незмінним, здатністю тримати інтереси держави вище, аніж власні інтереси.

Колосальна проблема нашого суспільства - це постійні скандали з так званими «мажорами», представниками «світського життя», дітьми політиків, чиновників і відомих бізнесменів. Вони чинять свавілля навіть стосовно працівників міліції. Наприклад, вони своїми дорогостоячими автомобілями вбивають людей на дорогах і вважають, що є господарями життя. А чом би їм так і не вважати? Адже вони практично завжди залишаються безкарними. Так, коли звичайні люди бачать усе це, то у них зникає віра в справедливість. Вони і самі починають жити за такими ж принципами.

Отже, по-перше, державний службовець має бути зобов'язаний керуватися моральними принципами безкорисливості, незалежності, відповідальності і непідкупності, узгоджуючи свої особисті інтереси із суспільними, що є невід'ємною умовою його службової діяльності. Тільки моральне оновлення поряд із фундаментальними економічними й політичними реформами спроможне забезпечити нашій країні пристойне місце в світовому співтоваристві, порятувати далекосяжні плани реконструкції країни від ударів об рифи дрімучого егоїзму, підлоти, безсовісності, недбальства, лінощів, апатії, озлоблення й підозріливості

По-друге, суспільство має усвідомити, що подальший його розвиток можливий лише за умов виховання, освіти й дотримання моралі. Без постійного культивування поваги до людської особистості та її прав,співчутливості до нещасних, самотніх та убогих, сорому за власні непорядні вчинки, здатності до розумного самообмеження, самокритичного погляду на власну персону неможливо створити цивілізоване суспільство..

Висновок

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему, в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів системи. Якісна визначеність політики, її суть полягає в тому, що це є такий вид регулюючої діяльності суспільства, що поєднує, погоджує, «стикує» політичні інтереси різноманітних соціальних сил, інтереси з приводу державної і іншої влади, з приводу визначення важливості і пріоритетність перспективних і поточних суспільних завдань і проблем, що мають значення для всіх членів суспільства, громадян держави.

Таким чином, політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки,як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту.

Стаючи служницею політики, мораль чинить акт історичного самогубства, і якщо ще й залишається в змісті політики, то тільки на правах своєрідних правил внутрішнього розпорядку у внутрішньогрупових стосунках між «своїми», правил, які виступають скоріше умовними й постійно порушуваними регуляторами й орієнтирами «внутрішньовидової» боротьби.

Мораль не може бути засобом досягнення будь-яких політичних цілей,навпаки, саме політика має бути засобом досягнення ідеалів моралі як мети. В гуманному й демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів.

Багатолітній досвід спостереження над політикою, її результатами на рівні теоретичної свідомості та на рівні здорового сенсу сформував стійкий стереотип - політика справа брудна. Доказів на користь тези скільки завгодно надають і реалії сучасності. Природним наслідком такого переконання стало прагнення вчених «розвести» політику та мораль, довести, що мораль повинна знаходитись поза політикою, що тільки в умовах автономії вона зберігає в чистоті принципи та цінності. Але в такому випадку мораль приречена на практичну безплідність, вона позбавляється однієї з найважливіших функцій - духовно-практичного засвоєння світу, відривається від базової основи та реального життя людей, «відмовляється» від суспільного призначення - погоджувати інтереси окремого морального суб'єкту з інтересами всього співтовариства людей, регулювати взаємовідносини людей з допомогою моральних норм, принципів, цінностей.