Національна стратегічна культура у політиці безпеки й оборони Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЧНА КУЛЬТУРА У ПОЛІТИЦІ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ ФРАНЦІЇ

Кравченко В.В.

Французька стратегічна культура є ключовим питанням у вивченні сучасної політики безпеки П'ятої республіки. Вона часто залежить від географічного становища та історичної спадщини. Географія та войовничі сусіди постійно змушували Францію розвивати оборонну концепцію.

Дослідженню витоків французької стратегічної культури присвятили свої праці багато сучасних істориків-міжнародників. Зокрема британський вчений Шон Грегорі, розглядаючи сучасну оборонну концепцію Республіки та її відповідність викликам XXI ст., приділяє увагу соціальній та історичній основі стосунків між армією та суспільством та визначає її вплив на еволюцію оборонної стратегії [1]. Так само історичний підхід до дослідження використовує інший британський дослідник Джон Кігер. Він вивчає змінну військовій стратегії Франції починаючи з 1870 р. й зазначає, що саме умови ворожого зовнішнього середовища спонукали французів обрати оборону за армійську домінанту [2]. Відомий французький історик-критицист Гі Окуингем, досліджуючи «культурні океани» сьогодення створив навіть окремий термін - «французьку систему». Вона гармонійно, у історичному вимірі, поєднує найбільш закрите у світі суспільство, що впливає на централізовану тоталітарну та бюрократичну модель зв'язків між силою (армією) та мистецтвом (владою) [3].

Тісно поєднана з географією, й у багатьох випадках зумовлена цим, французька історія та її соціокультурні елементи сформували підґрунтя сучасної політики безпеки. Серед історичних елементів, які є найбільш актуальними й для сьогоденних дебатів з питань безпеки та оборони, можна виділити п'ять основних тем: стосунки з Німеччиною, взаємини між нацією та армією, французька імперія, зрадливі союзники та зважливість військових технологій. Кожне з цих питань відображає французьку національну свідомість та слугує підсиленню у побудові рамок мислення щодо питання оборони, яке залишається наполегливо концептуально реалістичним, державно центричним, упевненим у власних силах та сфокусованим на зовнішніх загрозах. Як писав британський дослідник Джон Чипмен: «Жодна інша колишня імперія не була настільки переконаною у власному ставленні до минулого, не була настільки успішною у перенесенні очевидно застарілих образів могутності у політичний дискурс наприкінці XX сторіччя, як Франція» [4, р. 9]. національна оборона стратегічний Франція

Історична константа визначила основну оборонну ідею Франції. П'ять разів між 1789 та 1944 pp. - у 1814 p., 1815 p., 1870 p., 1914 р. та 1940 p. - Франція була завойована й це слугувало, кажучи словами аналітика «увічненим та універсальним засобом нагадування о реальності загрози» [5, р. 167]. Найбільш часто інструментом такої загрози була Німеччина (у 1870 p., Пруссія), яка стала серцевиною французького стратегічного оборонного планування. У історичному контексті ця ідея генерувала, перевтілившись у найголовнішу загрозу для Франції, що розглядалась як національна idee fixe. Дуже влучно висловився з цього приводу французький історик та журналіст Андре Фонтен, коли у 1952 р. відмітив, що «Франція має німецьку політику - й більше ніякої» [6, р. 265]. Незважаючи на роки відновлення дружніх відносин та поглиблення стосунків співробітництва, які розвивались між Францією та Німеччиною після Другої Світової Війни, осторога щодо Німеччини залишилась дуже впливовою та такою, що лежить в онові мислення.

Після невдалої спроби забезпечити довгострокове вирішення німецького питання у історії через колективну безпеку, нейтральність чи роззброєння, Франція у другій половині XX сторіччя сприйняла Німеччину через різноманітні двосторонні та багатосторонні угоди, спрямовані на стримування Німеччини та на забезпечення засобів, завдяки яким Франція зможе вплинути на розвиток Німеччини. Ці засоби були розпочаті у 1952 р. Паризьким договором, який створив Європейське Об'єднання вугілля та сталі, та поглиблені через Західноєвропейський союз (1954 p.), приєднання ФРН до НАТО (1955 p.), двостороннім Єлисейським договором (1963 p.), ОБСЄ (1975 p.), Єдиним європейським актом (1986 p.), Маастрихтським договором по Європейському Союзу (1992 p.), Економічним та монетним союзом (1999 p.), Лісабонськими домовленостями (2007 p.). У сучасному контексті однією з ключових тем політики оборони є близькість франко-німецьких відносин у європейському контексті та зростаюча напруженість французьких підозр щодо Німеччини, різниця між інтересами та перспективами розвитку двох країн.

Втім німецька проблема для французів крізь призму європейської інтеграції все ж не вбачається нездоланною. Історія двосторонніх відносин довгий час носила занадто антагоністичний характер. Тож задля примирення, в ідеалі, потрібно було встановити зв'язок між позитивними та негативними тлами минувшини, аби минувшина не стала, за висловленням Анрі Руссо, «минувшиною, яка не минає». Французькі й німецькі історики змогли в повоєнний час розпочати діалог і запровадити регулярні зустрічі в місті Шпеєр, пізніше у форматі Інституту європейської історії (Майнц, Німеччина), щоб розробляти методику, яка дає змогу позбавити коренів думку, яка ототожнювала сусіда з ворогом. Така методика знайшла себе у ідеї«Abenland», тобто Європи як спадкоємниці християнського Заходу, аби розробити понаднаціональне тлумачення Історії [7, с. 100]. Як результат, у 2006 р. був розроблений та впроваджений підручник з всесвітньої історії, який спільно розробили французькі та німецькі дослідники після майже 70 років консультацій та дискурсів. Цей проект був, як його назвав німецький історик Фріц Керн, «планом Келлога для науки», що дозволяє з оптимізмом дивитись у майбутнє для двох народів Об'єднаної Європи.

Другий елемент випливає з наслідків череди завоювань, та стосується унікального погляду на місце армії у Франції та взаємин військових та народу. Починаючи від часів французької Революції, країною часто керували солдати, від Наполеона до де Голля - але не армія. Ta в жодній іншій великій європейській державі XIX сторіччя, за виключенням Іспанії та Росії, військові сили так часто не застосовувались на власній території, як у Франції. Парадоксально, що не зважаючи на політичну нестабільність, армія ніколи не робила спроби нав'язувати власні політичні рішення, не втручаючись навіть у критичні моменти перед обличчям викликів політичному режиму, зберігаючи власний імідж армії (Jagrande пшене). Частково це можна пояснити тим, що Франція все XIX сторіччя знаходилась у стані що найменш «холодної війни» з власними сусідами, роблячи захист кордонів найважливішим завданням армії; та ще частково тим, що реалізація особистих інтересів солдат та інтересів такої армії, краще сприяли уникненню політичної залученності. Незважаючи на це, республіканська думка продовжувала розглядати військових з підозрою, навіть коли республіканство як устрій було в жодному разі не спроможнім зайняти власне місце. Інциденти, такі як Буланжизм, коли популярний військовий міністр генерал Буланж майже організував переворот у 1880-х рр. задля усунення режиму республіканців, чи справа Дрейфуса у 1890-х pp., коли армія почала асоціюватись з реакційними ідеалами, підсилювали негативне сприйняття військових, особливо лівими силами. Це сприйняття було підсилено у XX сторіччі, коли військовий цинізм у відношенні до політичної влади призвів до проявів непокори, заколоту та навіть до падіння режиму у 1958 р. Взаємна підозра між цивільною та військовою владою вплинула на французьку військову стратегію та оборону.

Французька армія також була від початку XIX століття набагато більш гетерогенним утворенням, ніж армія Великої Британії чи Німеччини. Імперативи континентальної підготовленості та колоніальних війн на виснаження демографічних зусиль, у купі з політичною точністю гарантування того, що армія не перетвориться у Преторіанську гвардію, нав'язали необхідність масової військової повинності. Військова служба, породжена Французькою Революцією, що призначалась для створення нації солдатів-громадян, стала «кровним податком», який від 1889 р. мав бути сплаченим, в теорії, всіма громадянами нації. Незважаючи на непопулярність, служба в армії була представлена як національне втілення республіканських цінностей, гарантія проти військової диктатури, що вижила до 2002 р. й визначала природу армії, та те, що вона спроможна зробити. Ця політична функція ускладнюється її стратегічною діяльністю та інколи залишається недіючою, що стало очевидним під час війни у Перській затоці 1991 р. Всі формування були змушені відмовитись від призову та повторно комплектувались виключно професійними солдатами, щоб дозволити їм брати участь у сучасній війні поза межами Європи, через те, що призов став жертвою політичних спекуляцій. Вже не в перше, французи протистояли з питання, чи в змозі вони створити армію або політично надійною, або військово-ефективною.

Третій історичний елемент будується навколо французької імперії та методу її втрати. На момент свого розквіту Імперія складалась з територій у Південній частині Тихого Океану, Південній Америці, Карибському басейні, більшій частині Північної та Західної Африки, на Близькому Сході, Мадагаскарі та в Індокитаї, покриваючи територію у 12 млн. кв. км., із загальним населенням понад 100 млн. чол. [8, р. 843-854]. Хоча існування Імперії було раціоналізоване на підґрунті mission civilisatrice Франції, власне сама Імперія існувала та підтримувалась сумішшю окупації, підкорення, відчуження та винищування, що була характерною для розвитку всіх європейських імперій, проте поліпшене ідеологією асиміляції, концепцією яка дозволяла кожному мешканцю Імперії стати громадянином Франції та бути представленим у парламенті.

Прив'язаність Франції до Імперії проявилась у тім, що в період з 1870 і до 1962 pp., французькі стратегічні пріоритети зіштовхувались з дилемою обов'язків або на континенті, або у колоніях. Франція вочевидь відмовлялась вибирати між двох, що часто призводило до руйнівних наслідків. Оскільки незалежність Франції була врятована політикою та формуваннями генерала де Голля, які складались, за більшою мірою, з вихідців з колоній, зрозуміло, чому позитивні імперські амбіції панували після закінчення Другої світової війни. Втім, Франція була не в силах попередити перехід до незалежності територій Імперії. У 1946 р. Франція була змушена під натиском британців та американців покинути Сирію та Ліван; у 1954 р. Франція отримала поразку після семирічної війни у В'єтнамі; у 1956 р. стали незалежними Мороко та Туніс, а вже у 1960 р. де Голль заборонив формально колоніалізм, надавши незалежність всім африканським територіям, зберігши лише Алжир, незалежність якого була здобута двома роками пізніше після закінчення восьмирічної кровопролитної війни. Таким чином країни родини франкофонів стали просто франкомовними країнами або суверенними територіями, які пов'язані з Францією офіційними домовленостями, які часто мають військову спрямованість.

Внаслідок цього сучасний безпековий контекст обумовлюється тим, що Francophonie зараз нараховують близько 150 млн. чол.., що дозволяє Франції претендувати на глобальну роль, допомагаючи подолати пережитки Імперії, та таким чином зберігаючи вплив у більшості країн Північної та Західної Африки. Для Франції ідея глобальних інтересів невід'ємно пов'язана з уявленням французької першості й величі, з глибоким історичним корінням, та з думкою, що глобальні інтереси збільшують французьку могутність та вплив у Європі.

Четверте історичне уявлення, що впливає на розгляд сучасних питань оборони та безпеки, це зрадливі союзники. Історія, зокрема історія XX ст., підтвердила реалістичні принципи, того що, як помітив колишній міністр оборони Франсуа Льотард у 1994 р. «у момент правди нація не має друзів» [9]. Іншими словами, історія показала, що Франція не в змозі покластися на власних союзників у кризисні часи та потребує, а це у свою чергу впливає на неї, підтримки, акцентованій на впевненості у власних силах та національному інтересі. Об'єктом такого аналізу були стосунки з «англосаксами», Великою Британією та Сполученими Штатами Америки, та, загалом, курс довіри до союзників, який, принаймні на думку французів, не відбивав інтереси Республіки. Наприклад, через небажання британців та американців наказувати Німеччину у 1918 p., або через американську відмову брати на себе відповідальність у Лізі Націй, або через відхід британців з Дюнкерка у 1939 р. та затоплення французьких кораблів у Мерель-Кебір, через запізню реакцію американців на Другу світову війну, подій у Дьєн Бьєн Фу та у Суеці.

Історія підтверджує істину, що ключова перевага, як у дипломатії, так й на полі бою, досягається завдяки досконалості військових технологій. Уроки одержаних поразок та розробки захисних технологій були вивчені у 1914 p., коли французька масована піхота зіткнулась с кулеметами, та ще раз вивчена у 1940 p., коли вражаюча але статична та анахронічна лінія Мажино довела недоречність такого захисту Франції перед обличчям бліцкригу. Відтоді технологічна перевага стала гарантією французької безпеки, ідеєю, що найбільш ясно втілилась у розробці французької ядерної зброї та знайшла своє продовження під час реформ збройних сил у 1990-ті pp..

Час від часу змінюються конфігурації міжнародної системи, характер викликів та загроз. Сучасні реалії вимагають від оборонних доктрин гнучкості та спроможності до швидкого реагування, модернізації та професіоналізації армії, багатостороннього розвитку збройних сил та інтегрованості до міжнародних командних структур. Втім французька стратегічна культура зберігає значний вплив на формування зовнішньополітичних засад, безпекових ініціатив та визначення сучасної оборонної стратегії П'ятої Республіки.

Список використаних джерел

1. Gregory S. French Defence Policy Into the Twenty-First Century. - L.-N.Y., 2000. - 276 p.

2. Keiger J. France and the World Since 1870. - London: Arnold, 2001. - 272 p.

3. Hocquenghem G. La Beautfi du mfrtis: Rfiflexions d'un francophobe. - Paris: Ramsay, 1979. - 348 p.

4. Chipman J. French Power in Africa. - Blackwell Press, 1989.

5. Howorth J. `The defence consensus and French political culture', War and Society in Twentieth Century France. - Berg Press, 1991.

6. Keiger J. `France and international relations in the post-Cold War era: some lessons of the past' // Modern and Contemporary France. -Autumn, 1995.

7. Мінк Ж., Неймаєр JI. Європа та її болісні минувшини. - K., 2009.

8. Details taken from Dominique Fremy and Michele Fremy. - Le Quid, Robert Laffont, 1983.

9. Entretien avec Fran3ois Lfiotard // Le Quotidien - 6 March 1994.

Размещено на Allbest.ru