Культура та ідеологія в системній взаємодії за збереження цілісності суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура та ідеологія в системній взаємодії за збереження цілісності суспільства

Костиря І.О.

Питання збереження цілісності суспільства стає одним з наріжних у полікультурних державах і є цілком актуальним для сучасного розвитку України. Як кількісні дані, так і їх концептуальне осмислення підтверджують, що в етнокультурному вимірі українське суспільство помірно гетерогенне (всупереч публіцистичному міфу про понад «130 націй і народностей»), а з точки зору відмінностей у політичній культурі регіонів воно поляризоване. Загалом, йому властивий багатовимірний культурний плюралізм. Тому етнонаціональна політика, спираючись на досвід багатонаціональних, багатоетнічних і регіонально поділених держав, повинна запобігати перетворенню будь-яких ліній культурного поділу (мовних, етнічних, територіальних) на «лінії розколу». Її найголовніші завдання полягають в «інтеграціїрізних, але рівних» на засадах спільних громадянських цінностей і патріотизму та формування загальноукраїнської національної ідентичності.

Такі теоретико-методологічні принципи управління культурою відповідають провідній міжнародній практиці та рекомендаціям, що надаються профільними організаціями та форумами. Загалом, якщо спробувати визначити в кількох коротких положеннях, у чому конкретно бачиться роль культури як складника людського розвитку з боку сучасних міжнародних інституцій, і на яких саме напрямках мається на увазі забезпечити радикальне піднесення цієї ролі, то таких головних напрямків чотири: збереження культурно-історичної спадщини; доступ до культурних надбань та практик; розвиток творчого потенціалу суспільств; сприяння культурному різноманіттю в сучасних суспільствах. Останньому положенню найчастіше відводиться провідна роль. Так, у підсумковому документі міжнародного форуму з культури й розвитку (Оттава, червень 1998 р.) національним урядам пропонується: «Урядам слід взяти на себе зобов'язання бути провідниками культурного різноманіття, а не уніформізації, й адекватними заходами підтримувати різноманіття культур в їхніх країнах. Культурне різноманіття є фундаментальним правом людини, тому держави повинні забезпечувати його збереження й розвиток». Слід сказати, що незважаючи на відносний занепад культурної сфери, особливо у частині фінансового та правового регулювання, деякі з означених принципів державні діячі намагаються втілити у вітчизняній політиці. Зокрема, згідно позиції колишнього Міністра культури та туризму України В. Вовкуна «цінною частиною єдиної культурної спадщини українського суспільства є культури всіх етносів, національних меншин, що здавна населяють Україну. Турбота про збереження культур і мов усіх етнічних груп та корінних народів належить до важливих завдань державної політики. Передбачені законом заходи повинні сприяти перетворенню потужного культурного потенціалу, яким володіє наша країна, на культурний капітал.

Але щоб перетворення у сфері культури почали утворюватися, треба цілісна програма на державному рівні. Між тим навіть після набуття Україною незалежності культурна політика в ній якщо і зазнає якихось змін, то аж ніяк не на краще. На перший погляд, вона цілком відповідає тому розумінню ідеї культурного відродження, котра національно-демократичними силами розглядається як необхідна умови відродження національної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення незалежності. Особливо важливими вважалось законодавче вирішення проблеми державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення «національних» церков автокефальної православної та греко-католицької. Але закони починають працювати лише тоді, як будуть знайдені механізми, котрі приведуть їх до дії.

На тлі затяжної економічної та соціальної кризи розмови про відродження культури досить швидко перейшли в розмову про її порятунок, виживання. На культуру повинен виділятись порівняно високий відсоток національного доходу. Тим більше це повинна робити Україна, чия мова, культура в умовах імперсько-шовіністичної політики СРСР була на межі зникнення. В риториці програмних документів владних структур немає браку звернень до сакрального змісту поняття національно-культурного відродження, відтворення духовності та менталітету українців, хоча в саме цей час як ніколи для нас є актуальним саме практичний досвід європейських регіонів у надзвичайно важкій роботі захисту культури в умовах вільного ринку. На жаль, така ситуація трапилась навіть не з вини влади (хоча й для неї сфера культури є одним з найголовніших дієвих чинників легітимації її та політичного ладу), а з вини самої творчої еліти, яка сьогодні поки що неспроможна формувати будь-яку самостійну колективну думку і заявити про себе як про дійсно свідому конструктивну силу. Схоже на те, що для національно-демократичних сил державна незалежність стала головною і єдиною священною метою, самоціллю, котра у більшості випадків не була підкріплена реальними планами політичної, економічної та ідеологічної трансформації українського пострадянського суспільства.

І сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально-економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин та перетворення культурного потенціалу у культурний капітал в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають головними чинниками економічного, політичного і взагалі духовного відродження України.

Приклад демократичних країн зі складною структурою культурних відмінностей показує, що навіть найліберальніші держави не лише дбають про права меншин, а й займаються політикою національного будівництва (саме такий термін вживає сучасний теоретик лібералізму В.Кимлічка і він є дуже доречним для України), творення культурного ядра політичної нації, включно з підтримкою та закріпленням єдиної офіційної мови, творення та поширення національних міфів та символів як складової процесу формування політичної нації та загальнонаціональної ідентичності.

В Україні певний культурно-ідеологічний вакуум на тлі ідеологічного плюралізму відбився на не системності реформ та нестабільності політичного процесу перші роки незалежності, адже від стану та спроможності культурних орієнтирів, концепцій розвитку значною мірою залежить якість взаємозвязку між економічними і політичними трансформаціями. Після зруйнування старого компартійного механізму ідеолого-культурної обробки населення поки що не створено нового цілісного механізму вироблення та здійснення державної культурної політики (власне, не сформувалося ще навіть нової національної ідеології, яка б відбивала погляди не самих лише політичних еліт, а й широких суспільних верств). Сьогоднішнє українське суспільство це «складне перехідне суспільство, яке вимагає системи базових вартостей, визначених економічних і соціокультурних орієнтацій. Саме й тому надзвичайно важливою проблемою виступає соціокультурна ідентифікація України, тобто усвідомлення своєї тотожності з певною культурною моделлю на основі національної ідеї».

Відповідаючи на поставлене самим же дослідником запитання «Що таке національна (українська) ідея», В. Лісовий, наприклад, відзначає, що вислів «національна ідея» застосовується, в основному, у трьох основних значеннях: а) цим висловом позначають важливу для суспільства ідею будь-якого змісту; щодо якої існує згода більшості громадян; в обох випадках цю ідею розглядають як таку, що сприяє громадянському єднанню; б) ідею нації; в) особливості національної свідомості; з останнім пов'язане застосування цього вислову для позначення національного ідеалу («мрії»), призначення нації (в тому числі нації) тощо.

Для буття нації, вважає вчений, важлива не тільки, а часто не стільки наявність деяких об'єктивних особливостей в культурі чи політичній історії, скільки те, в чому самі люди вбачають свою особливість, свою відмінність від інших націй. Це самоусвідомлення має своїм важливим складником певні ціннісні орієнтації і волю тобто, «діяльне утвердження себе як колективної «особистості».

У цьому сенсі ще І. Франко відзначав суть національної ідеї саме в її складності як «синтези бажань, потреб і змагань близьких, практично легших і трудніших до осягнення бажань та змагань далеких, таких, що лежать поза межами можливого... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести цих людей до найбільших зусиль, до найтягших жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях».

Сучасний дослідник М. Розумний відзначає що, у найважливішому і найзагальнішому вияві національна ідея постає для рефлектуючої свідомості як ідея нації, вважаючи при цьому, що зміст слова «нація» властивий праісторичній колективній свідомості, яка завжди поділяла світ на «своїх» і «чужих». На думку автора, про ідею слід говорити як про трансцендентальну передумову людського пізнання. Для визначення сутності національного важливе значення має «національний образ», який часто виступає як «національна мрія». Цілісність образу України, стверджує дослідник, була передумовою творчості Шевченка, Костомарова, Куліша, Лесі Українки та інших, кожен з яких при цьому творив «свою Україну». Однак принципом організації такої цілісності є ідея. На певному етапі ця цілісність має конституюватися як самість. Для пробудження національного організму до життя необхідно, щоб у аморфній структурі образу з'явилося ядро, довкола якого на новій основі організуються смислові поля національної культури.

Безумовно, національна ідея це феномен, що на відміну від політичних ідеологій, має більш широкий культурний характер.

Відомий український суспільствознавець та історик В.Липинський саму культуру визначав через її «націєтворчу» та «націєохорончу» функцію». Згідно нього «сума певних суспільних вартостей що в боротьбі за існування себе оправдали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи (що їх створила, себто народу, нації) найкращими творить те, що ми називаємо культурою».

На нашу думку, дискурс, що точиться більше 17 років довкола «національної ідеї», «ідеології держави», передбачає не державно-кланову, етногрупову чи класову ідеологію. Як зазначено в Конституції України, суспільне життя має своїм підґрунтям економічну, політичну та ідеологічну багатоманітність і жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов'язкова (ст. 15). Конституційний принцип політичного плюралізму аж ніяк не суперечить існуванню в суспільстві консолідуючої національної ідеї, яку б сприйняло все населення, «бо ніхто в світі, за словами С.Вовканича, не відкидає її як визнаний духовно-ідеологічний феномен розвитку державності».

Таким чином, національна ідея також втілена в ідеї державотворення і відображає ціннісно-нормативні паттерни взаємовідношення держави й громадянського суспільства, мас і еліт, соціальних груп з державою та поміж собою. Зокрема, цю тезу конкретизує В. Воловик: «ідеологія державотворення постає як сукупність теоретично обґрунтованих альтернативних ідей і поглядів, що виражають ставлення до існуючої системи державного устрою та її можливих змін, які сприйняті як правильні і потрібні співгромадянами конкретного суспільства, утвореними ними соціальними шарами і групами, що певною мірою беруть участь у практичній реалізації цих ідей і поглядів». Інші сучасні українські дослідники Г. Кривчик та В. Бараєв зазначають роль національної саме у збереженні культурної унікальності та поступу нації. «Під автентичною національною ідеєю слід розуміти саме комплекс теоретичних положень і розумово психологічних феноменів, які, з одного боку, відображають дійсний процес формування нації, а з іншого сприяють йому».

Одночасне втілення національної ідеї у культурному та державнополітичному полях дозволяє розглядати її як можливий принцип управління культурою. Більше того, національна ідея та національна культура, як сфера її практичного втілення, можуть і повинні стати тими могутніми соціальними чинниками, які здатні вирівнювати й згладжувати закономірні регуляторні неспроможності ринкової економіки (ринкового господарювання) та влади (держави як регулятора ринкових конкурентних відносин), формувати оптимальну й самобутню національну модель господарювання й адміністративного управління, які базуватимуться на ментальних особливостях, ідейно-культурних, економічних і політичних традиціях суспільства.

Тому питання формування національної ідеї належить не лише до соціально-політичної, морально-етичної й культурної сфер суспільного життя. Необхідно усвідомити, що це питання безпосередньо пов'язане з проблемою ефективного забезпечення пропорційного й сталого суспільного розвитку, з формуванням у суспільстві системи внутрішніх (ціннісних, культурних, морально-етичних) і зовнішніх (нормативно-правових, адміністративних, економічних) регуляторів, які збалансовуватимуть інтереси різних індивідів і соціальних груп та стануть механізмом вироблення й реалізації загальносуспільних інтересів.

Національна ідея повинна бути ідеологічним ядром для формування стратегії суспільного розвитку, стати необхідним ціннісним й ідейнокультурним змістом, який має наповнити діяльність органів влади та інститутів громадянського суспільства в Україні, створити для них потужні нематеріальні стимули й орієнтири та відчуття власної місії, забезпечити високий рівень їх організаційного розвитку й менеджменту; стати соціальним алгоритмом, комунікативною мовою у діалозі й плідному партнерстві державного, приватного й громадського секторів.

При цьому проблема полягає не тільки у відсутності усталених методів і механізмів державного впливу на формування й реалізацію національної ідеї, а переважно в тому, що державна влада, яка утворилася на тлі радянського моноідеологічного режиму та однопартійної політичної системи, до цього часу, захопившись ідеєю «політичного плюралізму» не усвідомила державотворчу роль національної ідеї, як фундаменту, на основі якого буде формуватися громадянське суспільство. Таким чином, можна стверджувати, що чисельні як загальнодержавні, так і регіональні програми не знайшли до цього часу суспільної підтримки і виявилися приреченими до забуття багато в чому тому, що не знайшли відгуку у свідомості громадян, їх підтримки.

Український дослідник В.Дрешпак розглядає дану тему, визначаючи її як «ідеологічний супровід» державних та регіональних програм, під яким розуміється широкий спектр технологій, що базуються на комунікативних підходах і мають на меті обґрунтувати для широкої громадськості та ключових політичних гравців необхідність упровадження таких програм, залучитися їх підтримкою на етапі реалізацій.

Більшість сучасних українських науковців та дослідників не відкидають важливості та необхідності втілення національної ідеї як провідного чинника побудови державної політики як всередині держави так і в світі в цілому. Проте достатньо багато дискусій точиться навколо її наповнення адже базові цінності у такому випадку повинні не лише формулюватися, а й бути прописані у стратегічних документах, мають бути перекладеними на мову конкретних політичних дій, стати базою державної політики як комплексу практичних заходів. З цього приводу ще М. Драгоманов підкреслював, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки ґрунтом і формою варіацій.

Отже питання змісту національної ідеї, наповнення її певними цінностями, що можуть стати засадничими принципами управління культурою та українською державою в цілому є вельми актуальним та невирішеним ані в теоретичному, ані в практичному плані. З одного боку, «українська національна ідея виходить з автохтонності української нації і формується на базі екзистенціально-гуманістично орієнтованої національної ментальності українського народу. Вона базується на глибокому усвідомленні приналежності кожного українця до української національної спільноти, ідентифікації його з цією спільнотою, формуванні уявлень про її типові риси, історичні й духовні цінності, етнічну територію, мову. Важливою рисою української національної ідеї є її укоріненість в історичному минулому, піклування про історичну долю нації в теперішньому, а значить розуміння суті нерозв'язаних проблем, національних інтересів, поступу українського народу».

З іншого боку, відомий західний політолог А. Степан досліджує національну державу й державу-націю, доводячи, що саме друга модель має бути в основі нової національної ідеології та відповідної моделі для Української держави як такої, що визнає плюралізм культур, мов, етносів.

Досвід формування й реалізації національної ідеї як на вітчизняному ґрунті, так і в зарубіжних країнах, свідчить про необхідність модернізації національної ідеї, зміст якої полягає в збереженні й стабілізації на конституційних засадах здобутої державності.

В. Скуратівський та В. Трощинський виділяють три підходи до визначення світоглядноорієнтаційних засад сучасної української національної ідеї. Згідно з першим підходом, у її основу має бути покладена ідея прав і свобод людини, згідно з другим український націоналізм, згідно з третім адекватне поєднання загальногромадянської й етнічної складових. Перший підхід, як зазначає автор, за всіх переваг не вирізняє самобутність українського народу з одного боку, а з іншого трактування поняття свободи відбувається в різних народів по-різному.

Другий підхід передбачає боротьбу українського народу за власну державність. Однак, оскільки націоналізм в Україні не має глибоких культурних і економічних коренів і не відіграє консолідуючої ролі в суспільстві, швидше навпаки, про що згадувалося вище, то цілком очевидно така ідеологія не може бути основою української національної ідеї.

Найбільш перспективним видається третій підхід, згідно з яким національна ідея має стати тим ядром, навколо якого повинна інтегруватися поліетнічна спільнота, що є джерелом і синтезом стратегічних діянь держави. Однак, на нашу думку, в управлінні етнонаціональними процесами національна ідея повинна, окрім вищезазначеного, виступати і в якості системоутворюючого чинника державної політики у сфері національних відносин.

В. Брюховецький з цього приводу зауважує: «вирізняючи та формуючи національну ідею для України, необхідно шукати не тільки ті «больові точки», що роз'єднують нас, а й «точки дотику», що об'єднають. Адже найважливіше завдання національної ідеї саме для України це не лише забезпечення достойного життя людей (це само собою зрозуміло для будьякого народу), а, насамперед, згуртування нації, яка упродовж досить тривалого часу була розірвана».

Отже серед багатьох національних цінностей та інтересів, що можуть стати основою об'єднуючої національної ідеї М. Патлах виділяє пріоритетні: забезпечення суверенітету держави; створення цілісної системи національної безпеки; безконфліктне входження У країни до міжнародного суспільства як рівноправної держави та створення стабільних умов для розвитку стосунків із країнами, в яких вона має власні інтереси; охорона конституційного ладу; гарантування прав національних меншин, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що становлять народ України; подолання економічної кризи, забезпечення внутрішньополітичної стабільності суспільного життя; розроблення державної ідеології.

Видається можливим запропонувати такі принципи формування національної ідеї в Україні як багатоскладовому суспільстві, враховуючи її державні інтереси: мультикультуралізм (як принцип культурної політики полікультурного суспільства); принцип культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості за умов відмови від нав'язування самосвідомості; збереження й розвиток мовного різноманіття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності; визнання пріоритету міжнародноправових актів у сфері культури.

На нашу думку саме такі цінності складові національної ідеї можуть бути покладені у принципи управління розвитком культури в Україні. Проте сучасні реалії глобального середовища диктують нові вимоги до ефективного управління у сфері культури. Перед національною культурою в цілому та державою в галузі управління нею постає завдання протидії руйнаційним та суперечливим іншодержавним ідеологічним впливам.

Глобалізація економічної та політичної активності супроводжується хвилями трансформації в сфері культури, процесом, що називають «культурною глобалізацією», або конвергенцією глобальної культури. При цьому мова йде насамперед і головним чином про фабрикацію символів культури. Глобальні ринки збуту споживчих товарів і інформації роблять неминучим вибір того, що підлягає поглинанню.

Крім того культурна глобалізація перекреслює ототожнення національної держави з національно-державним суспільством, зіштовхуючи один з одним транскультурні форми комунікації і життя, уявлення про відповідальність і етнічну приналежність, про те, якими бачать себе й інших окремі групи й індивіди.

Отже глобалізація, безперечно, несе певні загрози та виклики для розмивання та уніфікації унікальних національних культур.

Для України можливість стати полем та пасивним об'єктом для реалізації національних ідей інших націй підсилюється в силу її геополітичного становища.

«Специфіка геополітичних координат України, зауважує Ф. Рудич, полягає в її належності одночасно до двох регіонів Європи та Євразії, причому в обох У країні належить периферійне положення. Американський політолог С. Хантінгтон також розглядає Україну як державу, що локалізована на порубіжжі між двома протилежними цивілізаціями, примирення яких не передбачається.

Отже розглядаючи У країну як нову державу, яка прагне посісти належне місце в Європі, дослідники відзначають украй суперечливий і негативний феномен «зникнення» України з глобальної та інтелектуально-культурної арени наприкінці 90 х років XX століття. Як песимістично відзначає з цього приводу Т. Возняк: «Україна стратегічно запізнилася із формуванням «нації» та «держави». Начасі об'єднання консолідованих єдностей (зрілих націй) у глобальне ціле. Натомість сучасна Україна радше скидається на матеріал для побудови інших (щонайперше модерної російської, але також і американської, канадської та ізраїльської) спільнот. І, на думку деяких вчених «для України мова йде «не про пошук способу зайняти місце в центрі світу в своєрідній єдності суперництва й співробітництва, а про те, щоб не дати відсунути себе на периферію і не посісти програшної позиції на узбіччі глобального світу».

культура політика суспільство

Список використаних джерел

1. Колодій А. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризоваиості / А.Колодій // Агора. Випуск 3: Україна регіональний вимір. Київ: Стілос, 2006. С, 69-91.

2. Гриценко О. Культура і влада: теорія і практика культурної політики в сучасному світі: монограф. / Олександр Гріценко. Київ: УЦКД, 2000. 228 с.

3. Report on: At Home Inthe World: An International Forum/ Omirski M.J., Clubb P. (eds.) // The Cost of Culture: Patterns and Prospects of Private Arts Patronage. NY: American Council for the Arts, 1989. P. 143-145.

4. Вовкун В. Національна культура це і є національна ідея [Електронний ресурс] / В. Вовкун // Дзеркало тижня. 2008. №27(706). 19 липня 1 серпня.

5. Набидська О. Національна культура в генезі національної самосвідомості / О. Набидська.

6. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин / Вілл Кімлічка [перекл. з англ.]. Харків: Центр освітніх ініціатив, 2001. 176 с. (Серія: «Демократична освіта»).

7. Бідзюра І.П. Філософія системних реформ в Україні на рубіжі століть: [монограф.] / І.П.Бідзюра. К: Навчальна книга, 2004. 189 с.

8. Медвідь Ф. Християнські засади української національної ідеї / Ф. Медвідь // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 1999. С. 91-94.

9. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? / В.Лісовий // Націоналізм: антологія. 2-ге вид. упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. K.: Смолоскип, 2006. С. 453-479 с.

10. Франко І. Поза межами можливого / І.Франко // Вивід прав України. Львів: Слово, 1991. С. 59-77.

11. Розумний М. Національна ідея та її самозаперечення / М. Розумний // Сучасність. 1996. №3. С. 58-63.

12. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Вячеслав Липинський ред. Я. Пеленський. K.: КиївФіладельфія, 1995. 470 с.

13. Вовкаиич С. Українська ідея: пріоритет інтелекту людини і нації / С. Вовканич // Схід. 1998. №7. С, 37-45.

14. Воловик В. Основні фактори становлення ідеї державотворення / В.Воловик // Віче. 2001. №12. С, 22-31.

15. Кривчик Г. Національна консолідація як умова державотворення в Україні (частина II)/Г. Кривчик, В. Бараєв // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. №3. С,24-37.

16. Дрешпак В. Символ у контексті соціально-психологічних методів державного управління / В. Дрешпак. // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук пр. Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. Вип. 3(29). С,20-29.

17. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу / М.П. Драгоманов. // Вибране / Упоряд. Р.С. Мігцук; Ю.В., приміт. Р.С. Мігцука, B.C. Шандра. K.: Либідь, 1991. 688с.

18. Медвідь Ф. Християнські засади української національної ідеї / Ф. Медвідь // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 1999. С. 9194.

19. Stepan A. Ukraine: Improble Democratic «Nation-State» But Possible Democratic «State Nation» / Alfred Stepan // Post-soviet Affairs. 2005.

19. Скуратівський В. Гуманітарна політика в Україні: навч. посіб. / В. Скуратівський, В. Трогцинський, С. Чукут. K.: Міленіум, 2002. 262 с.

20. Брюховецький В. Передмова / В. Брюховецький // Україна в пошуках себе. K.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. 328 с.

21. Патлах М. Національний інтерес як важлива детермінанта національного виміру суспільства / М. Патлах // Нова парадигма: Альманах наукових праць. Запоріжжя, 2000. Випуск 18. С.114-122.

22. Дрожжина С. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти: монограф. / С.Дрожжина. Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. 151с.

23. Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика : хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів / уклад. І.Ф. Кононов, В.П. Бородачов, Д.М. Топольськов. Луганськ: Альма Матер-Знання, 2002. 664 с.

24. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма ответы на глобализацию / Ульрих Бек; пер. с нем. А.Григорьев, В.Седельник. М.: Прогресс-Традиция, 2001. 385 с.

25. Рудич Ф. Україна, Росія, Свроатлантика: деякі аспекта взаємовідносини / Ф. Рудич // Персонал. (10) «Украина в современном геополитическом пространстве». 2000. № 2(56). С.7-14.

26. Возняк Т. Украдена Україна. До формування української політичної нації Електронний ресурс / Т.Возняк // Суспільно-політичний часопис І. 2001. Число 22.

27. Колодко Г. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн / Гжегож В. Колодко. K.: Основні цінності, 2002. 248 с. (Серія: «Сучасна думка»).

Размещено на Allbest.ru