Серед найважливіших завдань, які стоять перед сучасним українським суспільством, особливо напередодні парламентських і президентських виборів, чільне місце посідає пошук і висування на вирішальні посади нових людей, здатних на перетворення в державі й на проведення політики, що задовольняла б потреби населення.

Роль і місце особистості, що стоїть на чолі історичного процесу, завжди були чималі, а тим більше в умовах радикальної зміни суспільних структур, розвитку глобальних проблем, що надає соціально-філософському осмисленню питання політичного лідерства особливу актуальність [7].

Про це свідчить той факт, що інтерес до лідерства й спроби досліджувати цей складний і важливий соціальний феномен сягають глибокої давнини. Так, уже античні історики Геродот, Плутарх й інші приділяли політичним лідерам головну увага, вбачаючи в героях, монархах і полководцях творців історії. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробив Ніколо Макіавеллі [1]. У його трактуванні політичний лідер це володар, який згуртовує й представляє все суспільство. Розроблені Макіавеллі практичні поради для правителів, що припускають митецьке сполучення хитрощів і сили, високо цінували Кромвель, Наполеон і багато інших видатних політиків минулого та сучасності.

Американська й західна наука приділяє темі політичного лідерства досить велику увагу. У США, Канаді, Європі багато хто говорить про деякий феномен політичного лідерства. Відома американська дослідниця М. Герман підрозділяє фактори, що визначають феномен лідерства на наступні основні групи: історичний контекст; психологічні характеристики лідера; прихильники лідера; відносини між лідером і його послідовниками; поведінка лідера. Робота над темою феномена лідерства забезпечує інтерес широкої публіки й попит самих політиків, тобто, одночасно, приносить рідке поєднання слави й грошей.

У той же час проблема політичного лідерства залишається однією з малодосліджених проблем у вітчизняній українській науці, що не сприяє росту ефективності й результативності дій політичних лідерів, не створює достатньої наукової основи для осмислення місця лідера в умовах переломного періоду в історії України.

Ми вважаємо, що це можна пояснити двома основними причинами. По-перше, проблема політичного лідерства виникає тільки за наявності певних політичних умов і політичних свобод [2]. Тобто, коли йде безперервна політична боротьба людей, що належать до різних партій і фракцій. Внаслідок чого політичне лідерство як практичний феномен виявилося в центрі уваги вітчизняної політології відносно недавно. По-друге, спостерігається незацікавленість правлячих еліт у рівних, компетентних політичних опонентах, внаслідок чого вивчення механізмів функціонування інститутів політичного лідерства, політичного керівництва, політичних еліт як важливого складового українського демократичного соціуму залишається незапитаним.

Але об'єктивна необхідність суспільного життя вимагає від науки цілісної інформації про лідерство. Саме тому в статті ми проведемо дослідження політичного лідерства з точки зору політологічного напрямку пізнання й розглянемо деякі проблеми політичного лідерства в сучасному українському суспільстві.

Політологія розглядає політичне лідерство як феномен влади, досліджує його природу, механізми функціонування, вплив на суспільство, а також розробляє методи й практичні рекомендації з їхнього відбору й ефективного керівництва. Трактування явища лідерства й розуміння його причин пройшли значну еволюцію і являють собою приклад великого різноманіття підходів. Свого роду етапом у цьому прогресі в Україні стала поява в 2002-200З роках колективної шеститомної фундаментальної роботи "Політична історія України. ХХ століття", де значна увага приділена діям суб'єктивних факторів політичного розвитку на суспільно-політичні процеси в Україні з кінця XIX до початку XXI століття, зокрема радянського часу [4]. Автори доходять справедливого висновку, що політика неможлива без політичних лідерів. Однак їхня діяльність реалізується за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних факторів, типу суспільства в цілому, типу політичного режиму, парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного й технічного розвитку, типу культури, ступеня інтеграції конкретного суспільства у світове співтовариство^]. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дій, результативність, задоволення запитів і інтересів того суспільства, що бачить свою перспективу в його існуванні. Політичне лідерство не може відбутися без широкої соціальної підтримки.

У сучасній науці за спільних вихідних позицій, лідерство характеризується неоднозначно. Можна виділити наступні основні підходи до його трактування:

лідерство це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху донизу, а також те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб;

лідерство це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана із прийняттям рішень, це керівна посада;

лідерство це вплив на інших людей.

Визначення політичного лідерства як влади, здійснюваної для того, щоб спонукати членів нації до дій, показує, що влада лідерів здатна, по самій своїй природі, згуртувати громадян для спільних зусиль по поліпшенню стану справ у суспільстві.

До функцій політичного лідера можна віднести: представницьку (уміння сформулювати й виразити інтереси тих соціально-політичних сил, які він представляє); організуючу (уміння організувати й направити очолювані ним політичні сили на реалізацію завдань, що постають перед ними); керівну (керівництво діями політичних сил, які він очолює).

Історичний досвід, зокрема України, свідчить, що політичне лідерство є не тільки впливовим фактором національного соціального й культурного розвитку, але й основою духовної безпеки людини й суспільства [8]. Його можливості зберігати й утверджувати змістові координати державної системи, формувати сприйняття й образ держави у світі дають можливість розглядати політичне лідерство не тільки як впливовий професійний і соціальний інститут, але і як ефективний інструмент внутрішньої й зовнішньої політики, важливу умову успішного розвитку української політичної нації [5]. Суспільна потреба у відновленні політичних і економічних структур вимагає здорових культурних і моральних основ. Аморальні вчинки й дії політичної еліти є першим індикатором "хворого" суспільства. Подолання кризи цінностей має на увазі вихід за рамки економічних і раціональних міркувань у сфері моральності й духовності. У духовно "хворому" суспільстві неможлива політична й економічна стабільність. Рішення політичних, соціальних, духовних проблем пов'язане з поступовим звільненням владних структур від деформацій і перекручувань.

Для систематизації дослідницьких зусиль політологів представляється виправданим відокремити зовнішні умови, які впливають на формування й діяльність лідера, від його власних внутрішніх психологічних характеристик і поведінки. Таким чином, в характеристиці феномена політичного лідерства ми виділимо макро (ситуаційні фактори) і мікрорівні (особистість політика).

До найбільш значимих ситуаційних факторів варто віднести: політичний лад, національно-історичну ситуацію, культурно-національний аспект, соціальний аспект, політико-практичний аспект, політичний шлях лідера, сферу ірраціонального й несвідомого.

Відповідність поглядів політика національному менталітету й культурним традиціям народу є важливою умовою сприйняття людьми його соціально-політичних і економічних проектів. Диференціація політиків за соціокультурними або етнонаціональними ознаками нерідко має вирішальне значення під час самовизначення виборця в ході голосування.

Найважливішою складовою менталітету нації, стрижнем її психології є національний характер сукупність визначальних національних рис, уявлень народу про самого себе, що передаються з покоління в покоління стереотипів поводження й спілкування. До найсуттєвіших рис українського національного характеру, які фактично формувалися в умовах гармонічного злиття українців-хліборобів з навколишнім середовищем, можна віднести: універсалізм, синтетичність світосприймання; пріоритетність моральних початків, консерватизм, прихильність традиціям, статичність у сімейних відносинах і високе значення полової моралі; високу чуттєвість і емоційну чутливість; волелюбність, прагнення до незалежності; демократизм; інтровертованість вищих психічних функцій; схильність до створення малих груп за принципом взаємних симпатій, а не єдності цілей і спрямованості дій; практичність, практичний розум і прагнення до самоосвіти, орієнтація не на слова, а на конкретні дії, пріоритет сенсорних відчуттів, упевненість у собі, працьовитість, прихильність до землі.

Українцям властиві комплекс "пригнобленого, гнаного й скривдженого", тепле співчутливе відношення до "гнаного за правду", наявність в національній міфології героїчних образів "рятівників народу". На думку Дж. Кемпбела, для того, щоб надії на "порятунок" від економічних і соціальних незгод ув'язались у свідомості мас із тією або іншою особистістю політика, останній повинен у своїй політичній біографії пройти ряд етапів, характерних для міфів про мандрівного героя: піднесення ("перший подвиг"); вигнання ("ходіння в народ", "сьорбнув народного лиха"); повернення в новій славі ("щоб захистити народ і покарати його кривдників") [9].

Сучасна українська політична практика дає нам велику кількість підтверджень даної теорії.

Сьогодні центральне місце в дослідженнях, присвячених проблемі політичного лідерства, посідає індивідуальність політика, а саме: його особистість; покликання до політичної діяльності; стиль керівництва; професійні навички; воля й відповідальність; політичний імідж лідера; керівна команда політичного лідера; способи здійснення цілеспрямованого впливу на електорат [3].

політичне лідерство суспільство влада

Недостатньо лише проаналізувати вплив ситуаційних факторів та особистості політика на феномен лідерства, потрібно також звернути увагу на його структуру. Залежно від формалізованості функцій, їхнього втримування й характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виділяють три блоки елементів.

Перший державний апарат управління й система управління з відповідним розподілом функцій між різними органами влади. Через механізми цього блоку політики різних рівнів одержують владні повноваження, тобто створюються умови для формальної номінації фактичного лідера. Тут складається свого роду нормативно-операційний кодекс (який містить стереотипи поводження, способи дій, ідеологію політичних функціонерів), а також формалізується діяльність політика по управлінню суспільством у рамках існуючих інститутів. Зміст концепції або політичної програми лідера на цьому щаблі не грає помітної ролі.

Другий блок складових механізму політичного лідерства являє собою систему неюридичних регуляторів діяльності політика (устав громадської організації, партії, релігійні приписання й т.п.). Він формується під впливом інтересів соціальної верстви, на який, насамперед, опирається політик. Така система складається як відносини між лідером і його "адресатом". Вони виникають під час реалізації лідерської програми (її зміст прямо впливає на характер цих відносин). Крім того, на поведінку політика тут впливають погляди й переваги, стереотипи мислення й поведінка даної соціальної верстви.

Сукупність детермінант лідерства в третьому блоці визначається сутністю зв'язків двох складових: між лідером і іншими потенційними суб'єктами політичного діяльності. Якщо співвідношення лідер "послідовники" конституюється в другому блоці, то співвідношення соціальна верства (у тому числі й лідер) суспільство в цілому у третьому блоці. Характер таких зв'язків безпосередньо визначається змістом лідерської концепції, оскільки вона не тільки відбиває політичні інтереси конкретної верстви, але й здійснює зворотну дію, формуючи їх.

Як механізм, політичне лідерство перебуває на першому соціальному рівні, тобто на рівні малої соціальної групи, що інтегрована певними вузькими політичними інтересами. В основному вважають, що в малій групі лідер керує й направляє дії групи, що, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Тобто, коли проявляється суб'єктивна активність і самого лідера, і членів групи, які висувають вимоги до лідера, доцільно говорити про лідерство, що за змістом є суб'єкт-суб'єктною дією. В умовах прояву суб'єктної активності лише особистістю, тобто керівником групи, доцільно говорити про політичне керівництво, де група є об'єктом впливу, а взаємини здобувають характер суб'єкт-об'єктної політичної дії.

Як спосіб вираження інтересів населення політичне лідерство існує на другому соціальному рівні, тобто на рівні політичних партій, рухів. На відміну від групових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення. Саме активність, тобто суб'єктність складових відносин між політичним лідером і частиною населення детермінує спосіб адекватного вираження інтересів частини населення, що підтримує конкретного політика і його програму дій. Елементи політичного керівництва при цьому гнітяться тотальним впливом настроїв великої групи (частини населення).

Як організація влади політичне лідерство опиняється на третьому, вищому, рівні, коли політичні дії лідерів поширюються на все суспільство або найбільшу його частину, за умови поділу влади, соціального розшарування населення країни й т.д. При таких обставинах здійснення влади як головної складової політичного лідерства залежить як від об'єктивних (умови, динаміка здійснення політичних процесів, існуючі інститути й т.п.), так і суб'єктивних особливостей.

Українське політичне лідерство як науково-теоретична категорія це, по суті та змісту, багатошарове, багатоаспектне явище, рольове й функціональне значення якого виражено особливостями й своєрідністю не тільки самого феномена, але й культурно-історичною й національно-психологічною своєрідністю, особливістю українського суспільства й держави. У цьому контексті аналіз специфіки сучасного українського політичного лідерства багато в чому вимагає врахування здатності політика, опираючись на національні традиції, здійснювати конструктивні раціональні дії в рамках сучасних цивілізаційних процесів.

На жаль, в Україні практично відсутні дослідження політичних процесів, які передували здобуттю незалежності України, з метою розуміння складових здійснення політичного лідерства. Зневага накопиченим досвідом викликає в політичної верхівки ілюзію можливості почати написання суспільно-політичного життя із чистого аркуша. При цьому боротьба в основному ведеться по відстоюванню й визнанню пріоритету інтересів, прав і свобод політичної взаємодії між окремими політичними групами, які стоять при владі [10].

Сьогодні в Україні формується загальнонаціональна система політичного лідерства, що повинна базуватися на придбаному політичному досвіді всіх попередніх епох, кожна з яких збагатила вітчизняну політичну історію. Зміна суті й функцій політичного лідерства, його моделі визначається динамікою суспільних перетворень і конкретною історичною ситуацією. Подальший розвиток України (не тільки в політичній сфері) багато в чому залежить від побудови адекватної системи політичного лідерства, що на сучасному етапі відповідала б актуальним потребам українського суспільства. Позитивний перелом нинішньої ситуації може відбутися в умовах плюралізму, конкуренції між різними політичними силами, готовності їхніх лідерів слідувати демократичним і загальнолюдським цінностям. Для цього необхідні демократичні процедури й влада народу у значенні можливостей реального вибору своїх лідерів, які здатні бути послідовними у відстоюванні тих позицій, завдяки яким вони боролися за довіру виборців.

Список використаних джерел

1. Выдрин Д. Политика: история, технология, экзистенция. К.: Лебедь, 432с.

2. Гринвич О.И. Лицо власти: российская политическая элита. 1998-2000 гг. К.: Наукова думка, 2002.

3. Дэнкен Жан-Мари. Политическая наука. М., 1993.

4. Курас И.Ф. Политическая история Украины. ХХ век. В 6 т.к.: Генеза, 2002-2003.

5. Михальченко Н.И. Украина как новая историческая реальность: запасной игрок Европы. Дрогобыч: ВФ "Возрождение", 2004.488с.

6. Такер Р. Сталин. Путь к власти: 1879-1929 // История и личности. М., 1990.

7. Татенко В. Лидеры XXI // Социально-психологические студии. К.: Издательский дом "Корпорация", 2004.198с.

8. Траверсе А.А. Лидерство и элиты в процессе становления украинской политической нации // Сборник статей "Элиты и цивилизационные процессы формирования наций". К.: ООО УВПК "ЕксОб", 2006. С.299-306.

9. Траверсе А.А. Политическое лидерство и политическое руководство в Украине как проблема исторической политологии // Сборник научных записок. Вып.25. К.: I, 2004. С.80-91.

10. Шаповал Ю.И. Украина ХХ века: лица и события в контексте тяжелой истории. К.: Генеза, 2001.

Размещено на Allbest.ru