Політичний вектор епохи постмодерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичний вектор епохи постмодерну

Пода Т.А.

Сучасний стан філософської рефлексії характеризується певним набором проблем, які визначають її місце та специфіку у суспільному та науковому просторі сьогодення. Одна з них - постмодерн, під яким зазвичай визначається філософема, тип світогляду та методологічна програма, що пояснює низку актуальних проблем та питань, характерних для сучасної стадії суспільного розвитку.

На відміну від минулого століття, національні держави у світі не настільки міцні, як, наприклад, до Другої світової війни, це пояснюється глобалізацією світової економіки та орієнтацією її не на виробництво, а на споживання. Світ сенсів Модерну, замінюється світом образів Постмодерну, за зовнішнім блиском яких приховується невпевненість та страх. Саме на цьому наголошують західні дослідники В. Вельш і К. Харт.

"Заміна індустріального виробництва на постмодерне суспільство послуг і постмодерної активності, економічна переорієнтація від глобальних концептів на стратегії диверсифікації, структурні зміни комунікації через нові технології, новий науковий інтерес до недерміністських процесів, до структур самоорганізації, до хаосу і фрактального виміру, філософське розставання із суворим раціоналізмом і сцієнтизмом та перехід до множинності конкуруючих парадигм, - усе це є процесами, які демонструють важливі зрушення порівняно з позицією модерну" [1,с,24].

"Одно дело избавиться от иллюзий модерна, и совсем другое - научиться жить без них, более того, жить с тем, что они породили. С исчезновением имперской мощи вы получаете маленькие злые государства, а с развитием американского интернационализма - интернациональный терроризм. В эпоху постмодернизма важно то, что он позволяет жить без иллюзий, которыми соблазнял модерн" [2,с.24-25].

Світове суспільство загалом та українське зокрема набувають нових рис та характеристик, нових життєвих стандартів, породжених вимогами часу. Через розмивання кордонів між економікою, політикою і суспільством починається нова боротьба за владу і протистояння владі. Змінюються також потреби та цінності суспільства, форми та механізми участі країн та громадян у світовому цивілізаційному процесі.

Сьогодні людство нарешті має усвідомити, що живе не в постіндустріальному суспільстві, яке намагалося здійснити мрію про "упорядкування масового суспільства" (Д. Белл), а в постмодерному суспільстві, яке самовизначається і постійно трансформується (А. Етціоні).

Початок нового тисячоліття ознаменувався істотними змінами у сфері міжнародних відносин та співробітництва, початком нової історичної епохи, позначеною прагненням до утвердження життя людини та розвитку цивілізації як магістрального напрямку світової політики.

Дослідження постмодерну знайшло відображення у роботах Н. Автономової, І. Ільїна, С. Куцепал, В. Личковахи, В. Лук'янця, В. Ляха, Н. Мотрошилової, В. Окорокова, В. Подороги, М. Рикліна, М. Савельєвої, О. Соболь, Г. Тульчинського, О. Хоми, І. Цехмістро, В. Ярошовця та ін.

У контексті постмодерністського дискурсу феномен світової політики досліджувався Ж. Бодрійяром, Ж. Дельозом, Ж. Дерріда, П. Козловськи, Ж.-Ф. Ліотаром, Ю. Крістєвою, А. Бадью, А. Туреном, які вказали на процес розмивання традиційного соціокультурного простору, втрату національної ідентичності та репрезентували формування нового загально-цивілізаційного варіанту розвитку внаслідок взаємовпливів різноманітних етносів. Згідно з переконаннями філософів-постмодерністів, сучасний світ перетворюється на своєрідну матрицю завдяки впровадженню глобальної комунікативної мережі, яка породжує негативне відношенні до історичного етнокультурного минулого народів, нав'язує власні стереотипи, образи, стилі поведінки й мислення практично всім країнам світу. Це актуалізує необхідність вироблення нової парадигми щодо розуміння загально-цивілізаційних тенденцій. постмодерн неолібералізм соціум капітал

Мета статті - аналіз можливості використання постмодерної методології при дослідженні актуальних проблем світової політики.

Практично всі дослідники під терміном "постмодернізм" розуміють сучасний напрямок у філософії, що базується на критиці модернізму. Проте, В. Вельш вказує на суперечливість та невизначеність даного поняття. Причин для цього мислитель визначає декілька: по-перше, суперечка стосовно легітимності терміну постмодерн, оскільки постмодерн, на думку деяких дослідників, "це просто старе вино у нових бурдюках, а балачки навколо нього є тільки рекламною акцією модних пророків, захоплених новизною, або погано прихованою спробою тих, хто, проголошуючи нову епоху, хоче позбутися невиконаних зобов'язань сучасності" [1,с.21].

Друга причина полягає у невизначеності сфери вживання поняття "постмодерн", яка пролягає від літературознавства та архітектури аж до теології і медитації.

По-третє, суперечливим є і хронологічне визначення постмодерну. Традиційно зауважують, що уперше термін був ужитий німецьким філософом Рудольфом Панвіцом у 1917 році для характеристики "нігілізму" Західної культури та позначення наступної вершини культури, яке має настати після модерного занепаду. Вдруге цей термін з'явився у 1934 році, у праці іспанського літературного критика Федеріко де Оніса, яка мала за мету критику літературного модернізму. "Специфічний для іспанської та латиноамериканської поезії "постмодернізм" в Оніса - це фаза коректури, яка тривала з 1905 до 1914 pp., настала ж вона після "модернізму" (1896-1905), який потім оновився і посилився в "ультрамодернізмі" (1914-1932). Таким чином, постмодерн тут є нетривалою - реактивною - інтермедією між першим і другим, посиленим, модернізмом" [1,с.27].

Дуже важливим у контексті нашого дослідження є використання терміну "постмодерн" у підготовленому Д. Сомервелом однотомному виданні перших шести частин праці А. Тойнбі "Дослідження історії", де постмо- дерною визначається фаза європейської культури, що починається у 1875 році, коли відбувається перехід політики від національно-державних пріоритетів до глобальної взаємодії.

У 1950-1960 роках термін "постмодернізм" з'явився і поширився у Франції, у царині літературної критики естетичного модернізму, а у 70-х роках минулого століття його почали застосовувати і в архітектурі з легкої руки Чарльза Дженкса, американського архітектора і архітектурного критика.

Тріумфальне поширення терміну "постмодернізм" пов'язане з французькою філософською рефлексією. Як відомо, у 60-х роках минулого століття у філософській думці Франції відбулися значні зміни - з'явилася група молодих інтелектуалів, які критикували не лише французькі академічні та політичні інституції, а й саму філософію. Це рух, який був своєрідним міксом марксизму, екзистенціалізму та феноменології. Молоді вчені заперечували можливість математичного вивчення та моделювання людської поведінки, а отже - заперечували один з основних принципів модернізму. Вони вважали, що на відміну від фізики, хімії та біології, гуманітарні науки повинні зрозуміти як людина сприймає навколишній світ, тобто потрібно вивчати не голі факти, а розуміння людиною їх значення. Для того, щоб зрозуміти причини сучасного відчуження людини від керування її власним буттям, вони провели історичний аналіз для виявлення факторів, які зумовили хибний шлях розвитку сучасної цивілізації. Необхідно було повернутися до істинної, вільної людини, проте, це зовсім не означало відмову від сучасних досягнень, а сприймалось як реконструкція суспільства та моральної культури.

Представники нової течії оголосили про неможливість раціонального дослідження "істини", ілюзорність будь-яких узагальнень, неможливість існування чіткого і єдино правильного знання, репресивний характер усіх сучасних інституцій західної цивілізації. Вони критикували позитивні філософські та політичні положення, виявляли усі приховані способи соціального домінування. У 1960 - 1970 роки їх критичний аналіз мав очевидне політичне підґрунтя і стосувався критики західного імперіалізму та расизму, а також опосередковано виявлявся у розвитку феміністичного руху.

Одночасно відбулися зміни і в англійській та американській філософії, де на той час домінували традиції позитивізму - напрямку, який доводив, що логічний аналіз у поєднанні із науковими методами дослідження дасть можливість систематизувати знання та вирішити основні проблеми. У 1960-х роках з'явилися сумніви стосовно цілей та сподівань філософії позитивізму.

На початку 50-х років минулого століття американський соціолог і філософ А. Гелен розробив теорему "постісторії", згідно з якою історичні можливості людства вичерпані, індустріальні суспільства характеризуються наявність репродуктивної форми, тому не потребують ніяких інновацій. Єдине, що розвивається і розвиватиметься - це соціоекономічний апарат забезпечення постійно зростаючих людських мас. Залишаються лише рушійні сили інституційно-технічного характеру, а культурно-духовні перетворюються на театр. Завдяки наявності префіксу "пост-" у назвах обох феноменів, їх певний час намагалися порівняти або навіть ототожнити, проте, як зауважує В. Вельш, сплутати постмодерн і з постісторією можна було хіба що на самому початку. Бо тоді у висловах про постмодерн насправді містився діагноз знесилення. Але потім він дуже швидко перетворився на виразне проголошення нових можливостей, ставши таким чином основним діагнозом і прогнозом майбутнього. Відтоді він провіщає майбутнє, епоху зростання різноманітності, нових констеляцій та інтерференцій, тоді як постісторія означає припинення відмінностей і фазу нездоланної індиферентності [1,с.32].

He викликає сумніву і той факт, що модерн та постмодерн кревно пов'язані між собою, і, якщо перший у найзагальнішому сенсі означає "сучасність", то другий, відповідно, - постсучасність (досить модний термін у західній філософській рефлексії), під яким розуміється поняття, яке "означає проміжок історичного часу, який хронологічно починається з того періоду, коли основи індустріального устрою були підірвані, і спрямовується у майбутнє" [3,с.296].

Як зауважує Д. Затонський, модерна та постмодерна епоха постійно змінюють одна одну, перша з них характеризується як період позитивного знання, історичного оптимізму, віри в майбутнє та масового натхнення, а друга - постає періодом епістемологічної невпевненості, сумніву, скепсису, розчарування [4].

"Жертвами" постмодерного скепсису стають головні поняття та цінності західного світу, віками виплекані та оспівані міфологеми - "свобода", "об'єктивність", "істина", "емансипація духу", "смисл", "універсальність", "логоцентризм". Саме тому Ж.-Ф. Ліотар стверджував, що постмодернізм - це відмова від гранднарративів, певних пояснювальних матриці, які були вироблені буржуазним суспільством задля власної само легітимації, і які втратили силу в епоху постсучасності.

Для М.Фуко, Ж. Дельоза, Р. Барта, Ж. Лакана стає очевидним фіктивний характер свободи людини, оскільки дійсними суб'єктами історії оголошуються або мова (Ж. Дерріда, Р. Барт, Ю. Крістєва), або лібідозні механізми бажання (Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз), або влада-знання (М. Фуко).

Роботи французьких авторів, яких досить часто називають і постмодерністами, і деконструктивістами, і постструктуралістами, дали старт дискусіям щодо можливості використання постмодерну як методології наукового та соціально-філософського аналізу. Найбільш широко це поняття почало використовуватися у соціології для аналізу типів соціальних систем та визначення етапів історичного розвитку людства, досить згадати роботи 3. Баумана [5], Ж. Ліповецькі [6], А. Турена [7], П. Козловські [8], Д. Грея [9] тощо.

Евристично виправданим та перспективним є використання постмодерної концепції у дослідженнях проблем світової політики, при аналізі інформаційних та медійних технологій, тендерних досліджень, соціальної антропології.

Друга половина минулого століття характеризується появою новітньої парадигми розвитку суспільства взагалі та теорії громадянського суспільства зокрема, яка створюється під впливом постмодерну і переосмислює класичну політичну теорію та теорію громадянського суспільства. Визначальними при формуванні цієї парадигми стають такі риси постмодерну як відсутність загальновизнаних критеріїв верифікації, визнання обмеженості класичного раціоналізму, наростання соціальної ентропії, реконструкція традиційних бінарних опозицій (центр-периферія, панування-підкорення), заперечення соціально-владних відносин як певних наративних практик, перегляд ціннісних та етичних норм, плюралізація типів можливої політичної поведінки тощо.

Згідно з новітньою (постмодерною) парадигмою, сучасний світ відзначається постійними змінами та трансформаціями, викликаними процесами глобалізації, інформатизації та віртуалізації, які перетворюють внутрішню структуру, зміст та зовнішній вигляд людства. Цілком можливо, що оптимістично налаштовані дослідники мають рацію і світова спільнота дійсно прямує до єдиного економічного та інформаційного простору, проте зараз світ зіткнувся з цілою низкою проблем, основними серед яких можна вважати наявність децентрованого, "ризоматичного" образу мислення та гранично рухливого суспільства, виникнення нової системи цінностей та пріоритетів, посиленням соціального відчуження та загрозою втрати ідентичності.

Головним стратегічним ресурсом суспільства залишається влада, але вона також підлягає трансформації - це вже влада інформацією та засобами цієї інформації, яка має за мету досягнення інформаційної переваги для контролю і управління свідомістю населення країни через засоби масової інформації. Саме тому посилюється роль систем телекомунікації та Інтернету, інформація стає товаром і ресурсом розвитку, виникають нові недержавні комунікації, які формують віртуальну систему цінностей та пріоритетів у суспільстві, посилюється роль інформаційно-телекомунікаційних технологій, які можуть поставати як чинником забезпечення національної безпеки, так і перетворюватися на засіб ведення інформаційних війн. Змінюються традиційні моделі ідентичності, які пов'язувалися з етнічною, релігійною, віковою належністю, їх замінюють нові конструкти, детерміновані типом знань, освіти, мірою роботи з інформацією, рівнем мобільності. Як зауважує Е. Гіденс: "На кону войовничих зіткнень у 21 столітті фундаменталізм протистоятиме космополітичній терпимості. У глобалізованому світі, де передача інфломації та іміджотворення повсюдно стали узвичаєною практикою, ми постійно контактуємо із тими людьми, хто думає і живе інакше, ніж ми. Космополіти вітають і позитивно сприймають такі сполучення культур. Фундаменталісти вважають їх дражливими і небезпечними. Чи то у царині релігії, чи етнічної ідентичності або націоналізму, усюди вони знаходять прихисток у поновленій і очищеній традиції - і, доволі часто, у насильстві" [ 10,с.9].

Певних якісних трансформацій зазнають також держава та громадянське суспільство. Так, наприклад, роль та вплив держави багато в чому залежить від розвитку інфосфери, а громадянське суспільство вже не може розвиватися у традиційних громадянських корпораціях та асоціаціях індустріального зразка. Це стало причиною того, що сучасні дослідники громадянського суспільства прагнуть віднайти нові форми соціальної взаємодії та соціального захисту, а тому потрактовують громадянське суспільство як "кооперативне" (Д. Кліффорд), "завершене" (Д. Маклелланд), "організаційне" (Р. Престус), "інформаційне" (Д. Маклюен), "активне" (А. Етціоні) та ін.

Сучасні дослідження вже не акцентують увагу на протиставлення "держава - громадянське суспільство", а підкреслюють роль особистості у формуванні громадянського суспільства глобалізованого зразка, адже особистість постіндустріального типу усвідомлює власну громадянську свободу, на основі якої вдосконалює соціальні цінності та утверджує необхідність розвитку специфічних недержавних колективностей, які перетворюються на чинники громадянського суспільства та визначають соціальні зв'язки.

Варто зазначити, що постмодерн певною мірою відсторонений від проблем світової політики, які ніколи не були самостійними об'єктами у постмодерних студіях, а виступали лише частковими приватними аспектами більш широких феноменів суспільного буття.

Зміни, які відбуваються останнім часом у світі, наближають постмодерністські теорії до політичного поля сучасності. Це, перш за все, швидкі темпи модернізації світової економіки, збільшення ролі недержавних інституцій, зникнення стабільних пізнавальних принципів та критеріїв, непередбачуваність та плинність світової політики. Усе це постає аргументами на користь постмодерної тези про нездатність наукового співтовариства досліджувати світ таким, яким він є насправді. Про це неодноразово зауважував М. Фуко, коли поставив під сумнів здатність соціально-політичних наук пізнати свій предмет. Причин такого стану речей філософ визнавав декілька" вислизання, реконструкція буття, вплив влади та капіталу на гуманітарні дослідження, комерціалізація внутрішнього та міжнародного життя.

Через перехід реальної влади у світі до представників фінансово-промислової олігархії, військово-промислового комплексу та спецслужб, усе сильніше усвідомлюється неприродність, нещирість сучасного суспільного життя, перетворення реального світу на світ симулякрів, знаків, що позбавлені значення (Ж. Бодрійяр). Симулякри захопили не лише сферу повсякденності завдяки телебаченню та Інтернету, вони проникають у сферу політики як міжнародні угоди, пакти, союзи, які являють собою лише яскраву піар-акцію, пусту форму, позбавлену будь-якого змісту.

Все вищезазначене актуалізує проблему використання постмодерної методології при дослідженні політичного стану сучасного соціуму, адже саме завдяки таким базовим матрицям постмодерну як онтологія симулякра, деконструкція категорій "істина", "очевидність", "центр" ілюструється закономірний характер розвитку західної цивілізації, доводиться, що постіндустріальне суспільство є соціально-економічною основою постмодерну, а неолібералізм - його політичним підґрунтям.

Список використаних джерел

1. Вельш В. Наш постмодерний модерн / В. Вельш. - K.: Атьтерпрес, 2004. - 328 с.

2. Харт К. Постмодернизм / К. Харт. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2006. - 272 с.

3. Новая философская энциклопедия. В.4 т. Т.З. - М.: Мысль, 2001. - 472 с.

4. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств / Д.В. Затонский. - Харьков: Фолио; М.: ACT, 2000. - 256 с.

5. Бауман 3. Индивидуализированное общество / 3. Бауман. - М.: Логос, 2002. - 390 с.

6. Липовецки Ж. Эра пустоты: Эссе о современном индивидуализме / СПб,: Владимир Даль, 2001. - 330 с.

7. Турен А. Повернення дієвця / А. Турен. - К.: Альтерпрес, 2003. - 320 с.

8. Козловски П. Культура постмодерна: общественно-культурные последствия технического развития / П. Козловски. - М.: Республика, 1997. - 240 с.

9. Грей Д. Поминки по Просвещению" Политика и культура на закате современности / Д. Грей. - М.: Праксис, 2003. - 368 с.

10. Гіденс Е. Нестримний світ" як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гіденс. - K.: Альтерпрес, 2004. - 100 с.

Размещено на Allbest.ru