Політичні аспекти нової енергетичної доктрини Російської Федерації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні аспекти нової енергетичної доктрини Російської Федерації

Магда Є.В

На тлі масштабного розгортання світової фінансово-економічної кризи, що супроводжується підвищенням конкуренції за енергетичні ресурси, Російська Федерація фактично розпочала втілювати власну нову енергетичну доктрину, реалізація якої повинна призвести до зміцнення позицій Росії в колі найбільших світових енергетичних гравців. Російська енергетика стала головним політичним аргументом Кремля в процесі повернення на карту глобальної великої політики.

Низка подій 2008 року в Росії, таких як ліквідація РАО ЄЕС, організаційне оформлення "газової ОПЕК", відхід зі сфери енергетики А. Чубайса і прихід в ІНТЕР РАО ЄЕС І. Сєчіна дозволяють окреслити загальні нариси нової російської "енергетичної доктрини". За таких обставин, світова криза виступила лише в ролі каталізатора процесу її ухвалення. На сьогодні в сфері російської енергетичної політики існують десятки різнопланових різновекторних процесів. Більшість з них характеризуються не лише зіткненням різних кланових інтересів, а й (більшою мірою) зіткненням конкуруючих енергетичних доктрин. Дозволимо собі припущення, що доктрина Чубайса-Христенка, що домінувала в Росії з кінця ХХ століття, поступово витісняється енергетичною доктриною Путіна-Сєчіна.

Мета даної статті проаналізувати зміни в енергетичній політиці Російської Федерації, особливу увагу звернувши на поєднання енергетичного і політичного факторів. У ній буде простежено не лише контури нової російської енергетичної доктрини, а й проаналізовано зовнішньополітичні напрями, через які ця доктрина активно використовуватиметься на глобальному рівні.

Передумови формування нової енергетичної доктрини Росії

Головним стимулом, що зумовлює появу нової енергетичної доктрини Росії, є нова ситуація в світі, що виникла внаслідок розвитку фінансово-економічної кризи. Нині відбувається велике переформатування не лише всієї світової (в т.ч. російської) економіки, а й політичного, енергетичного, культурно-цивілізаційного простору. Росія несподівано зіткнулася з сукупністю нових викликів, ігнорування яких створює реальну загрозу її існуванню. На цьому тлі енергетика це сфера, де російська відповідь може виявитись найбільш ефективною[16]. Відтак, відбувається перехід від старої енергетичної доктрини Чубайса-Христенка до нової доктрини Путіна-Сєчіна.

За ствердженням російських експертів, енергетична доктрина Чубайса-Христенка має наступну сукупність характеристик. Передусім, в просторовому вимірі вона зорієнтована на еволюційну експансію на пострадянському просторі в рамках концепції "ліберальної імперії"[1,89]. До її пріоритетів належала лібералізація російського ринку енергетики. Для неї характерне кланово-корпоративне мислення та рефлективно-ситуаційні дії в рамках концепції "енергетичної наддержави" під час вирішення різнопланових проблем.

Відповідно до цієї доктрини Росія вбачається "енергетичним донором" Європи, а система зовнішніх зв'язків включає в себе епізодичні контакти з ОПЕК та іншими ключовими гравцями на світовому ринку енергетики. Характерна особливість енергетика не входить до сфери життєзабезпечення неконкурентоспроможних прошарків населення. Енергетична доктрина Чубайса-Христенка не має проекції на (зовнішньо) політичну сферу, крім системи контролю над ключовими посадами в уряді. "Ручне управління" економікою в умовах домінування експортної складової це основа "енергетичної доктрини" Чубайса-Христенка. Фінальною датою реалізації доктрини є 2011 рік час переходу Росії на світові ціни на енергоресурси на внутрішньому ринку[6].

Водночас, доктрина Путіна-Сєчіна передбачає таку сукупність характеристик. В просторовому вимірі вона зорієнтована на глобальні перспективи у форматі світового ринку енергетики. До її пріоритетів можна віднести участь у світовій політиці з позицій реалій світового енергетичного ринку. Для неї характерне проектне мислення та орієнтація на довгострокове стратегічне партнерство під час вирішення різнопланових проблем. У проекції майбутнього Росія вбачається як глобальний гравець на світовому енергетичному та політичному ринку. Система зовнішніх зв'язків передбачає довгострокові, технологічні контакти з ОПЕК та іншими ключовими гравцями на світовому ринку енергетики. Сама ж доктрина має чітко окреслені зовнішньополітичну і внутрішньополітичну складові. В часовому вимірі доктрина Путіна-Сєчіна включає в себе спектр проектів, що реалізуються в рамках розвитку Росії до 2020 року, і стратегію розвитку енергетики країни до 2100 року включно[7].

Наявна світова криза породжує нові виклики для російської енергетики. Падіння цін на енергоресурси звужує російському керівництву поле для маневрів. Загострення конфліктів з транзитерами, насамперед, з Україною, актуалізує зовнішньополітичний вектор, передусім, направлений на Європу. Разом з тим надзвичайна політизація енергетики, перетворення її на новий "імперський аргумент" закриває перед Росією інші можливості для повернення до клубу глобальних впливових гравців, і зводить її виключно до ролі "енергетичного експортера" і не більше[17].

Аналізуючи наслідки реалізації для Росії енергетичної доктрини Чубайса-Христенка варто зазначити наступне. Відповідно до характеристики цієї доктрини перехід Росії на світові ціни на енергоресурси на внутрішньому ринку, в умовах відсутності економічних механізмів захисту більшості громадян країни, це гарантована дестабілізація суспільно-політичної ситуації та системний підрив довіри до влади, що в умовах нинішнього стану РФ загрожує розвалом країни[6].

Доктрина Путіна-Сєчіна також працює на олігархічно-бюрократичні кола російського істеблішменту з тією лише різницею, що її (зовнішньо) політичні складові створюють у населення країни ілюзію відтворення могутності, притаманної Радянському Союзу, та гучних перемог на зовнішньополітичному фронті. Фактично, вона сприяє консолідації населення навколо владної верхівки, прикриваючись державними інтересами. Це, у свою чергу, дозволяє В. Путіну, І. Сєчіну та іншим урядовцям і надалі експлуатувати енергетичні ресурси Росії, передусім, у власних цілях.

Основні риси нової енергетичної доктрини Росії

Одним з факторів, що дозволяє відзначати появу нової енергетичної доктрини Росії, став виступ президента РФ Д.Медвєдєва на о. Сахалін 18 лютого 2009 року на відкритті заводу з виробництва скрапленого природного газу (СПГ). У цьому виступі можна виокремити низку аспектів, що складають основу згаданої доктрини. До них можна віднести наступні.

Регіональна та глобальна енергетична безпека. Російський президент відзначив, що перед Росією відкрились нові можливості зі зміцнення регіональної і глобальної енергетичної безпеки.

Місце РФ в глобальних енергетичних процесах. В даному контексті акцентовано увагу на недопущенні ситуації, за якої ключові питання енергетичного співробітництва і діалогу у світі вирішатимуться без участі Росії. За такої постановки питання стає зрозумілою гостра реакція Кремля на домовленості між Україною та ЄС про модернізацію української ГТС, досягнуті в Брюсселі у березні 2009 року.

Нова міжнародно-правова база. Д.Медвєдєв наголосив на необхідності створення нової правової бази в сфері фінансово-економічних відносин та енергетичної безпеки. Така робота російським лідером вбачається спільно зі структурами ООН, громадськими організаціями та всіма компаніями, що займаються постачаннями енергоресурсів[2].

Формати міжнародного співробітництва в сфері енергетики. Російський президент вважає, що наразі існує необхідність нових технологічних форм міжнародного співробітництва. Передбачається активізація діалогу з країнами СНД і ЄврАзЕС, з Європейським Союзом, США та іншими провідними державами світу. Окремим елементом є більш тісна координація діяльності з країнами ОПЕК та з іншими державами-експортерами газу. енергетика політика глобалізація конкуренція

Система ціноутворення на світовому енергетичному ринку. В даному контексті відзначається необхідність власної позиції щодо ціноутворення на основні продукти енергетики в світі в у мовах кризи міжнародної фінансової системи.

Інформаційно-аналітичне забезпечення енергетичної безпеки Росії. Нині російський президент виокремлює у якості однієї з основних проблем в енергетичній сфері слабкість аналітичної та інформаційної бази. З огляду на це заявлено про наміри розвивати власні незалежні центри прогнозування стану світових нафтогазових ринків, створити єдину інформаційно-аналітичну систему. В цьому контексті в червні 2009 року віце-прем'єр РФ І. Сєчін заявив про початок розробки питання створення Російської енергетичної агенції для роботи як інформаційно-аналітичного центру із залучення технологій з енергозбереження і енергоефективності на базі Росінформресурсу при Міненерго[9].

Енергозбереження і енергоефективність. Дана проблема є вкрай актуальна для Росії з огляду на низький рівень енергозбереження і енергоефективності попри зусилля, що докладаються.

Точки зростання російської енергетики. В даному контексті особлива увага приділяється початку виробництва скрапленого природного газу, вихід на світовий ринок цього продукту і закріплення за собою окремого його сегменту. Крім того, російська влада планує виявити всі потенційні "точки зростання" в енергетичній сфері для їх подальшого використання[7].

На тлі зазначених характеристик нової енергетичної доктрини РФ важливим для аналізу є наведення показників нинішнього рівня видобутку газу і нафти в Росії. З офіційних російських джерел відомо наступне. Видобуток газу "Газпромом" у 2008 році зріс на 0,2% з 548,6 мільярди в 2007 році до 549,7 мільярди кубометрів. Відзначимо, що це на 11,3 млрд. куб. м. менше запланованого і менше, ніж було видобуто в 2006 році (556 млрд. куб. м.). В червні 2008 року глава "Газпрому" О.Міллер вважав, що обсяг видобутку "Газпрому" в 2008 році може скласти 53 млрд. куб. м., а в перспективі видобуток газу "в 2010 році повинен скласти не менше 570 млрд. куб. м., в 2015 році 610-125 млрд., а в 2020 році 650-670 млрд. куб. м.[15,347]. Проте, фінансово-економічна криза внесла свої серйозні корективи в плани російського енергетичного керівництва, зокрема, в зменшенні показників видобутку. Наразі більшість експертів не готові прогнозувати підсумки видобутку нафти і газу в Росії у 2009 році.

Конкурентна стратегія втілення нової енергетичної доктрини Росії складатиметься з таких ключових напрямів як: контроль над енергетичними ресурсами, доступ до ринків, контроль над транспортними шляхами та конкурентне домінування. Для досягнення цих цілей використовуються як традиційні (експорт корупції, непрозорих методів ведення бізнесу, тіньових фінансових трансфертів тощо), так і нові біфуркаційні методи ведення конкурентної боротьби, в основі яких лежить філософія нестабільності і хаосу[8].

На думку багатьох експертів, нині російська влада починає усвідомлювати нову жорстку реальність, що пов'язана зі стрімким зростанням рівня світової конкуренції між країнами. Наразі російська енергетична доктрина у виступі президента Медведєва визначена лише в загальних рисах, російський президент більше веде мову про комплексний план розвитку енергетики Росії. В такому контексті зазначена доктрина це не технічне завдання до виконання. У зв'язку з цим, невдовзі слід очікувати нових кроків Кремля з розвитку власної енергетичної політики.

Росія і Глобальна енергетична хартія

Нариси вищезгаданої нової російської енергетичної доктрини найбільш яскраво проявились у двох найважливіших з енергетичної точки зору подіях 2008 року. Перша з них суттєве зближення ОПЕК і Росії, що дозволило вийти на рівень стратегічного партнерства з можливим у перспективі членством РФ в ОПЕК. Друга сьома міністерська зустріч Форуму країн-експортерів газу (ФКЕГ), в якій взяли участь представники 16 держав. На зустрічі було розглянуто і прийнято проект Статуту ФКЕГ, а також вироблені доручення і необхідні документи для створення міжнародної міжурядової організації «Форум країн-експортерів газу". До цього слід додати домовленість, досягнуту між Росією, Іраном та Катаром у жовтні 2008 року про створення "газової ОПЕК"[6]. Зазначені події стали базовими чинниками для розбудови нової енергетичної стратегії Росії.

Однією з обов'язкових умов закріплення на світовому рівні ринку енергоресурсів Росії як провідного гравця з подальшою конвертацією цього впливу у питання зовнішньополітичного рівня, є створення і запуск в роботу Глобальної енергетичної Хартії. Фактично, відсутніх нині єдиних спільних та універсальних правил гри в енергетичній сфері. Поява та ухвалення такого документу на міжнародному рівні дозволить Росії відносно "малою ціною" закріпити за собою провідний енергетичний статус зі збереженням його протягом значного часу в перспективі. Вірогідно, провідною платформою для напрацювання положень Глобальної енергетичної Хартії стануть країни ОПЕК, учасники ФКЕГ та держав, що входять до "газового" ОПЕК[15,526].

Варто відзначити, що вищезазначеними учасниками список гравців, що визначатимуть глобальні енергетичні правила, звісно, не обмежується. Глобальна енергетична Хартія не може бути створена без участі більшості країн, що є членами ООН. Саме тому, для Росії вкрай важливими також є країни АСЕАН, а також Китай, Південна Корея, Індія, Австралія і Нова Зеландія. Тим паче, що Китай та Індія демонструють все більш агресивну поведінку на міжнародній арені у боротьбі за джерела енергоресурсів. Нереальним вбачається і прийняття Глобальної енергетичної Хартії без згоди та участі США і Європейського Союзу.

Сам механізм прийняття Хартії може складатися з трьох етапів. Перший вироблення узгодженого документу більшістю країн нетто-експортерів енергоресурсів. Другий проведення міжнародної конференції під егідою ООН з питання прийняття Глобальної енергетичної Хартії. Прийняття рішення про порядок зняття протиріч між ключовими положеннями між Глобальною та європейською енергетичними хартіями. Третій прийняття Глобальної енергетичної Хартії на Генеральній Асамблеї ООН з подальшою ратифікацією Хартії на рівні суверенних держав[8,112].

Глобальна енергетична Хартія може стати розумним компромісом найбільш розвинених держав світу на тлі зростаючого дефіциту енергетичних ресурсів і неодмінного зростання конфліктів між провідними гравцями у боротьбі за власну енергетичну безпеку. Вона може стати результатом синтезу і домовленостей між концептуальним баченням країн нетто-експортерів енергоресурсів і концептуальним баченням країн нетто-імпортерів енергоресурсів. Вбачається, що положення Хартії будуть обов'язковими для всіх країн, що її ратифікують.

Безпека Європи і нова російська енергетична політика

Аналізуючи безпеку Європи в контексті енергетики відзначимо, що основоположним документом в цій сфері є Європейська енергетична хартія. Нагадаємо, що ідея Європейського енергетичного співтовариства була висунута колишнім прем'єр-міністром Голландії Р. Любберсом на засіданні ЄС в червні 1991 року. В грудні цього ж року Хартія була підписана в Гаазі більшістю західноєвропейських держав, ЄС (як окремою стороною), Австралією, Канадою, Туреччиною, США і Японією. Для перетворення намірів і декларацій Хартії в юридичні зобов'язання було прийнято Договір Енергетичної Хартії (ДЕХ). З 1994 року до нього приєднались 53 сторони (51 держава, а також Європейське співтовариство і Євратом як окремі сторони) 20 країн і 10 міжнародних організацій мають статус спостерігача. США і Канада підписали Хартію, але не підписали ДЕХ. Австралія, Білорусь, Ісландія, Норвегія і Росія підписали ДЕХ, але не ратифікували його[13].

Розглядаючи проблематику енергетичних відносин Росії і Європи слід зазначити, що президент Д. Медведєв і прем'єр-міністр РФ В. Путін неодноразово вимагали внести зміни до Хартії, які дали б Росії як країні-постачальнику енергоресурсів такі ж права, як і європейським країнам-споживачам у всіх аспектах.

У квітні 2009 року Д.Медведєв висунув пакет пропозицій до "Великої Вісімки" і "Двадцятки", СНД та ЄС зі співробітництва в сфері енергетики, включаючи транзит енергоресурсів. В центрі його пропозицій було створення нового документу на місті договору про Енергетичну хартію, який би забезпечив в рівній мірі баланс інтересів і регламентував би обов'язки для всіх і виробників енергоресурсів, і споживачів, і транзитерів.

У відповідь Європейський союз в квітні 2009 року схвалив "третій пакет" з лібералізації енергетичного ринку, що суттєво ускладнив для видобувних компаній (в першу чергу, РАТ "Газпром") боротьбу за право володіти розподільчими мережами. Тепер, відповідно до рішення ЄС, кожна країна має право відмовити тій чи іншій компанії у входженні на місцевий ринок, якщо вважатиме, що ця компанія загрожує енергетичній безпеці членів Євросоюзу. У травні 2009 року голова Єврокомісії Ж.М. Баррозу заявив, що ЄС не має наміру відмовлятися від Енергетичної хартії, але готовий до обговорення нових пропозицій Росії.

У відповідь на це російський МЗС повідомив уряд Португальської Республіки про те, що Російська Федерація відмовляється приєднатися до міжнародної Енергетичної хартії, а також до протоколу Хартії з питань енергоефективності "і відповідним екологічним аспектам, підписаним від імені РФ в Лісабоні 17 грудня 1994 року". Таке розпорядження було підписане 6 серпня 2009 року прем'єр-міністром Росії В. Путіним[13]. Це означає фактично перехід відносин ЄС Росія в сфері енергетиці до нового, більш прагматичного і жорсткого формату, а також те, що віднині Москва прагнутиме робити ставку на двосторонні контакти з кожною окремою країною Європи, ігноруючи ЄС як структурне ціле. Саме тому, вже в серпні 2009 року спостерігається активізація енергетичних переговорів Росії з Туреччиною та Німеччиною.

Водночас, після російсько-української газової війни 2009 року у Європейському Союзі зростає усвідомлення, наскільки питання диверсифікації джерел постачання енергоресурсів є серйозним для безпеки існування європейських держав. Жорстка позиція Росії по відношенню до України при формуванні ціни на газ з реальним припиненням газових поставок, в багатьох спостерігачів в Європі і Сполучених Штатах викликало і продовжує викликати питання відносно російської економічної політики і зростаючої залежності ЄС і США від імпорту енергоносіїв. Для багатьох нових членів ЄС, а також країн-сусідів Росії це вже стара проблема[17].

Фактично до кінця 2008 року спроби східноєвропейських країн порушити це питання в західних столицях відкидались. Лише після того, у січні-лютому 2009 року Польща, Болгарія, Угорщина, Чехія та навіть Німеччина опинились без обіцяних і підкріплених відповідними договорами обсягів російського газу ситуація почала змінюватись в сторону зменшення залежності від Росії. Саме тому, зросла політична вага будівництва газопроводу "Nabuссо" та з'явилась Брюссельська енергетична декларація між Україною та ЄС[4].

Оцінюючи використання Кремлем газу як "геостратегічної" зброї зазначимо, що в цьому випадку на карту поставлено значно більше, ніж просто постачання енергоносіїв до Європи. Зростаючий контроль Москви над енергопостачаючою інфраструктурою та ринками центральної Європи має довгострокові наслідки для безпеки, при чому не лише енергетичної, для всього Старого Світу.

Колишній економічний радник Кремля, Андрій Ілларіонов, вважає, що тенденція Росії використовувати енергію як зброю у своїх відносинах з іншими країнами повинна привернути увагу західних урядів, насамперед, ЄС. На його думку, така політика розпочалась ще в 1990 році, коли Москва зупинила постачання енергоносіїв в країни Балтії, намагаючись придушити в них рух за незалежність. У 1993 та 1994 роках Росія скоротила постачання газу в Україну, аби не лише змусити Київ сплатити за попередні поставки газу, але й для того, щоб послабити позицію України з Чорноморського флоту та всієї енергетичної інфраструктури. Навіть Білорусь, а непрямим чином і Польща з Литвою постраждали від переривання поставок в 2004 році, викликаних політично мотивованими спробами оволодіти білоруською газотранспортною системою[10].

Що стосується російсько-українського енергетичної взаємодії та діалогу варто відзначити наступне. Співробітництво між Росією та Україною в енергетичній сфері складалось протягом тривалого періоду часу. Цьому сприяли інтенсивні торговельні відносини між двома країнами, що не переривались протягом століть. Нині російсько-українські енергетичні відносини носять вимушений характер і зумовлені тим, що поки ані Україна, ані Росія не можуть обійтись без послуг одна одної. Можна констатувати, що суттєво зросло використання політичного фактору в енергетичному питанні, і ця тенденція стала причиною падіння рівня і якості двостороннього співробітництва [3].

В таких умовах Україна, як і країни Європейського Союзу, не може вичікувати за тих політичних і енергетичних викликів, що породжені діями Росії та світовою кон'юнктурою. Адекватною відповіддю на зростаючий дефіцит енергоресурсів, є не лише інтенсивне впровадження енергозберігаючих технологій, а й перехід на власні енергоресурси чи їх замінники.

В даному контексті заслуговує на увагу заява прем'єр-міністра України Ю.Тимошенко на щорічних зборах Світового конгресу українців 20 серпня 2009 року. За її словами, протягом 3-5 років Україна ліквідує енергетичну залежність від Росії. Зокрема, вже зараз відбувається скорочення споживання природного газу, заміщуючи його іншими видами палива. Тимошенко наголосила, що в 2008 році Україна закуповувала 52 млрд. куб. м. газу, в 2009-му 33 млрд. куб. м., а в 2010-му планує закупити лише 25 млрд. куб. м. російського газу. За словами прем'єра, Україна почала розробку власних уранових запасів, а основою енергетичної незалежності стане енергозбереження і видобуток власного газу[11].

Необхідність реформування енергетичного сектору України і побудові енергетичних відносин з Російською Федерацією на економічній, а не політичній основі зумовлена також багатьма зовнішніми чинниками. Не лише Росія і Європейський Союз не задоволені українською енергетичною політикою, а й Сполучені Штати Америки все виразніше проявляють своє розчарування і стурбованість цим питанням.

Зокрема, під час візиту в Україну в липні 2009 року віце-президент США Джозеф Бай ден піддав політику уряду в енергетичному секторі жорсткій критиці. За його словами, держава виділяє значні субсидії на імпортований природний газ, який продається всередині країни. Диспропорція між ринковими цінами і цінами на дешевий газ, який держава продає споживачам, спричинила утворення чорного ринку, на якому процвітає корупція. Великі субсидії призвели до того, що Київ покладається на імпорт російського газу за цінами, нижчими за ринкові, а це дозволяє Москві безпосередньо впливати на економіку України.

І хоча Дж. Байден і не вжив слова "Росія", він наголосив, що реформа енергетичного сектору є вкрай важливою для незалежності і національної безпеки України. І заявив, що лише коли країна лібералізує свій газовий ринок, вона позбудеться залежності від іноземних держав і їхніх постачальників[14].

Ще декілька слів про боротьбу Європи та Росії за енергоресурси Центральної Азії. На сьогодні головні канали транспортування енергоносіїв із Центральної Азії та Східного Каспію до Європи проходять через Росію й Україну. Росія, використовуючи сприятливі історичні умови, фактично встановила монополію на реекспорт центральноазіатських енергоресурсів. ЄС, на противагу Росії, пропонує центральноазіатським країнам розвивати інші шляхи. Він прагне замкнути проекти "Транскаспійський", "Баку-Тбілісі-Ерзурум" і "Nabuссо" в єдиний коридор поставки газу з цього регіону до Транс'європейської енергетичної мережі. Однак газопроводи "Транскаспійський" і "Nabuссо" все ще залишаються проектами, а російські трубопроводи є реаліями сьогодення, що дозволяють центральноазіатським виробникам уже зараз заробляти на своїх енергоресурсах[5].

Невеликі корективи в цю ситуацію вніс останній конфлікт між Росією та Туркменістаном, коли вибух газопроводу навесні 2009 року на російсько-туркменському кордоні призвів до конфлікту між двома країнами, який з часом лише посилився. Нині керівництво Туркменістану прагне відійти від політики замикання енергетичного (передусім, газового) експорту виключно через Росію. У зв'язку з цим, суттєво зростають шанси на використання туркменського газу в проекті "Nabuссо".

Слід також згадати точку зору Європейського Союзу, який вважає, що Туреччина має стати новим посередником у транзиті центральноазіатських енергоносіїв, і розглядає цей шлях як додатковий до російського транзиту, зважаючи на великі розвідані запаси туркменського газу. Проте останні масштабні російсько-турецькі домовленості, укладені під час серпневого візиту 2009 року прем'єр-міністра РФ В.Путіна в Туреччину ставлять під питання згадані плани ЄС.

Додамо, що на думку російського експерта М. Хазіна, нині роль енергетичного співробітництва у світі в цілому поступово падає. Це зумовлено тим, що світова економічна криза ще не досягла свого "дна", а головна її риса падіння сукупного попиту, яке в світі досягне позначки 25%, а в Сполучених Штатах і більше. В такій ситуації попит падатиме на будь-яку продукцію, в тому числі і на енергоносії. При цьому не виключено, що це падіння буде навіть більш сильним. Це означає, що енергетичні важелі російської дипломатії втрачатимуть свою ефективність і будуть доповнені іншими підсилюючими чинниками[12].

Список використаних джерел

1. Астахов А.С., Бушуев В.В., Голубев В.С. Устойчивое развитие и национальное богатство России. М.: ИАЦ Энергия, 2009. С.89.

2. Выступление на открытии завода по производству сжиженного природного газа. Официальный сайт Президента России. 18.02.2009. http://www.kremlin. ru/text/appears/2009/02/213032.shtml.

3. Жизнин С. Энергетическая дипломатия России. М., 2005. С.230.

4. Зеркалов Д.В. Мировая энергетика: хрестоматия К.: Науковий світ, 2009. 174с.

5. Мартинюк В. Зовнішня енергетична політика ЄС: висновки для України. Українська правда. 19.02.2008. http://www.epravda.com.ua/ publications/47babe9cc1f0d.

6. Маслов О. Конкурентная стратегия президента Медведева: комплексный план развития энергетики России и новая российская энергетическая доктрина / Независимое аналитическое обозрение от 20.02.2009. http://www.polit.nnov. ru/2009/02/20/rosenergdoctr5.

7. Маслов О. Мировой кризис и новая энергетическая доктрина России / Независимое аналитическое обозрение от 03.01.2009. http://www.polit.nnov. ru/2009/01/03/rosenergdoctr.

8. Мировой нефтегазовый рынок: инновационные тенденции. Под ред. д.т.н. В.В. Бушуева, д.э.н. Е.А. Телегиной и д.э.н. Ю.К. Шафраника. М.: ИАЦ Энергия, 2008. 358с.

9. Российское энергетическое агентство может появиться уже в 2009 году. РосбалтБизнес. 10.06.2009. http://www.rosbalt.ru/2009/06/10/646856.html.

10. Смит К. Безопасность Европы и российская энергетическая позиция. Центр европейских политических исследований. -http://dialogs.org.ua/ crossroad_full.php?m_id=6982.

11. Тимошенко стане через три роки незалежною від Путіна. Українська правда. 20.08.09. http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/20/100122.htm.

12. Хазин М. Время "трубной" дипломатии прошло. 07.08.2009. http:// fintimes.km.ru/56641.

13. Хрусталев М. Россия сбросила с себя газовую удавку Европы. 06.08.2009. http://news.km.ru/rossiya_sbrosila_s_sebya_gazovuy.

14. Шпігель П. Байден вважає помилковою енергетичну політику України. Главред. 23.07.2009. http://inozmi.glavred.info/articles/1684.html.

15. Энергетика России (1920-2020 гг.). Том 2. Энергетическая политика на рубеже веков. М.: ИД Энергия, 2008. 1032с.

16. Aslund A., "Unlike Putin, Medvedev Took Charge Quickly," Moscow Times, May 21, 2008, http://www.moscowtimes.ru/article/1028/42/367599.htm.

17. Woehrel S. Russian Energy Policy toward Neighboring Countries. Congressional research service. 20.05.2009. http://www.fas.org/sgp/crs/row/ RL34261.pdf.

Размещено на Allbest.ru