Польсько-українське примирення у політичних концепціях опозиційного журналу "Oboz"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польсько-українське примирення у політичних концепціях опозиційного журналу "Oboz"

польський український примирення тоталітаризм

Боротьба з тоталітаризмом і радянським поневоленням за незалежність і демократію складали основний зміст опозиційних рухів Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) періоду біполярності. Поразка анти- тоталітарних виступів в Угорщині 1956 p., придушення Празької весни 1967 р. та запровадження військового стану в Польщі у 1981 р. сприяли утвердженню переконання у взаємопов'язаності опозиційних рухів всіх народів регіону. Пріоритетне місце відводилося співробітництву польського і українського визвольних рухів та досягненню міжнаціонального примирення.

Важливу роль у розробці політичних концепцій польської опозиції відіграв підпільний журнал «Oboz» («Табір»), Проблема польсько-українського примирення розглядалася як необхідна передумова суспільно-політичних змін у Центрально-Східній Європі. Складовими цього процесу були розробка нової конфігурації безпеки регіону, розв'язання проблеми кордонів і національних меншин.

Еволюція польсько-українського примирення у діяльності опозиційних сил стала предметом наукових досліджень відносно недавно. Цій проблематиці присвячено публікації Ю.3айцева[1], С.Стоєцького[2], Я.Маліцького[3] та ін. Зважаючи на недостатню дослідженість теми, завданням цієї публікації є аналіз проблем польсько-українського примирення у політичних концепціях журналу «Oboz» та відображення у них тенденцій, характерних для польської опозиції.

«Oboz» почав виходитиз 1981 р. заредакцією Єжи Таргапьського, більш відомого під псевдонімом Юзеф Дарський. Після виїзду Є.Таргальського на Захід у 1983 р. редактором № 5-7 був Я.Маліцький, а пізніше - А.Ананіч[6]. Дизайн «Obozu» містив польський напис, де всередині букви «о» стилізовано зображено контури регіону ЦСЄ. У редакційній статті стверджувалося залежність ситуації у Польщі від змін у всьому комуністичному таборі. Велику частину публікацій журналу становили передруки з опозиційної преси інших країн U,CG[4,s.l78;5;7,s.V-VI].

Основними складовими елементами польсько-українського примирення виступала розробка нової системи безпеки ЦСЄ та місця в ній України, розв'язання проблеми кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів. З перших публікацій утверджувалася думка про пріоритетне значення України для незалежності країн ЦСЄ. Зокрема, у статті Р.Шпорлюка стверджувалося, що будь-яке посилення суб'єктності України автоматично збільшує безпеку і незалежність Польщі. І навпаки, вилучення України як політичного фактора навіть у рамках СРСР, означає загрозу існуванню її західних сусідів[8,з.22]. Ахіллесовою п'ятою СРСР польська опозиція вважала національні проблеми. Найсильнішим осередком незалежницьких тенденції була У країна і від неї залежав також розвиток інших національних рухів. Потужність українського опозиційного руху ґрунтувалася також на підтримці з боку чисельної і добре організованої української еміграції[9,8.51].

Нова система регіональної безпеки уявлялася як федерація народів ЦСЄ. У дискусії стосовно майбутнього геополітичного устрою ЦСЄ частина публіцистів хотіла реалізації союзу Польщі з Україною, який мав стати віссю майбутньої федерації ЦСЄ. Геополітичний устрій ЦСЄ у статті В.Мазярського уявлявся у вигляді конфедерації 3 або федерацій: чесько-польсько-словацької, румунсько-угорської, югославсько-болгарсько-албанської, литовсько-латвійсько-естонсько- фінляндської і білорусько-української. Передбачалося захист прав малих націй та підтримка їхнього національного розвитку [ 10,s.85-88]. На обкладинці № 4 і 5 «Obozu» було опубліковано карту ЦСЄ, яка передбачала появу Московської держави, України, Білорусії, Литви, Латвії і Естонії, об'єднання Німеччини та Румунії з Молдавією, збереження цілісності Чехословаччини і Югославії.

Українська незалежність оцінювалася як основна передумова змін у ЦСЄ. Наводилася заява голови АБН Я.Стецька про розвал російської тюрми народів і комунізму як єдину альтернативу атомній війні, оскільки ядерну зброю неможливо використати проти повсталих народів. Перемога національно-визвольної боротьби приведе до тривалого і справедливого миру, опертого на принципі «Свобода народам! Свобода людині!»[1 l,s.90].

На конференції АБН від імені поляків виступав Є.Іранек-Осмецький, який заявив, що самостійно ні Польщі, ні У країна не зможуть визволитися з-під радянського поневолення. Tому необхідним є створення польсько- української політичної вісі, яка опираючись на підтримку Заходу, зможе підважити основи радянської імперії. Визволення Польщі і України автоматично означатиме повернення незалежності балтійським країнам і Білорусії, виведення радянських військ з країн Варшавського договору та сприятиме розв'язанню внутрішніх протиріч Югославії[12,8.96].

Більш чітко ця проблема була поставлена у виступі Є.Іранека- Осмецького на симпозіумі «Єдність народів у боротьбі за визволення» 11 листопада 1982 р. в Карлсбергу. Він стверджував, що визволення

ЦСЄ повинне стати результатом^ не військової акції, а діяльності зацікавлених народів та суспільств. їм протистоятиме могутність Москви, яка складається з 3 елементів: російського народу, інших народів СРСР та сателітних держав. Найбільший людський, військовий і економічний потенціал серед сателітних держав складає Польща, а серед складових СРСР - Україна. Україна матиме визначальне значення у справі зменшення потенціалу Москви. На потенціал ПНР після подій 1981 p. СРСР розраховувати не може. «Якщо б він мав справу на Україні із ситуацією, подібною до польської - радянська сила була б практично паралізована і минула б загроза інтервенції, що дотепер остаточно вирішувало провал всіх незалежницьких спроб у Східній Європі». Для майбутнього успіху визвольної боротьби Є.Іранек-Осмецький пропонував апріорне розв'язання польсько-українських проблем, зокрема справи кордонів. Він стверджував, що Польща, якщо хоче утримати кордон на Одрі і Нисі, не може вимагати повернення Галичини і Львова. Відновлення польсько- української конфронтації означатиме провал визвольної боротьби обох народів. Польсько-українська співпраця здатна розвалити СРСР. Наслідками цих процесів стане також повалення комунізму в НДР та об'єднання Німеччині 13,s.54],

Після доповіді Є.Іранека-Осмецького було прийнято резолюції, які стверджували, що справедливе і тривале розв'язання проблем ЦСЄ вимагає тісної співпраці Польщі і України. Обидві країни повинні становити фундамент нового укладу сил і нової європейської рівноваги сил. Констатувалося, що спільні інтереси України і Польщі неспівмірно переважають спірні питання. Усі спірні питання пропонувалося передати на розв'язання шляхом мирних переговорів суверенним урядам обох країн, які будуть призначені парламентами після проведення вільних виборів[ 14,s.56],

У 1988 р. Є.Таргальський займався приготуванням польського номера «Сучасності», до якого було розроблено анкету. Запитання стосувалися доцільності піднімання польським опозиційним рухом українського питання, меж польсько-українського порозуміння, політики стосовно українців у Польщі, проблеми кордонів та видання польськомовного номеру «Сучасності»[ 15,s.47],

У відповіді В.Шукальського стверджувалося, що питання про висунення українського питання не є протиставленням простої схеми «антиукраїнськість проти проукраїнськості». Це проблема співвідношення двох поглядів на польську політику: реалістичного прогорбачовського та проукраїнського. Прогорбачовський погляд налаштований на отримання обмежених здобутків, але більш правдоподібних у тодішньому укладі сил. Проукраїнський погляд ставить метою отримання повної незалежності і демонтаж радянської держави, однак у тому укладі сил його успіх був малоймовірним. Перший варіант був спрямований на отримання короткотривалих цілей, а другий - довготривалих. Серед основних умов, які впливали на успіх української справи, тобто на перетворення її з малоймовірної на реальну, автор вважав діяльність самого українського визвольного pyxy[16,s.48-53].

Складний розвиток відцентрових процесів в СРСР та нездатність радянського керівництва справитися з проблемами вплинули на переконання демократичної опозиції у необхідності не надавати підтримки М.С.Горбачову та вимагати негайного розпуску Радянського Союзу. У прийнятому 4 липня 1990 р. у Празі зверненні 22 колишніх дисидентів перетворення СРСР на незалежні демократичні держави розглядалося як альтернатива міжнаціональним конфліктам. Встановлення добросусідських відносин між новими державами, на думку авторів, може привести у майбутньому до створення між ними Спільного Ринку[ 17,s. 106].

Складністю у міжнародних відносинах ЦСЄ відзначалася проблема кордонів. Редакція «Obozu» не проводила спеціальної дискусії стосовно проблеми кордонів та загалом визнавала концепцію паризької «Kultury» і Є.Гєдройця[18]. На сторінках журналу появлявся широкий спектр публікацій, в яких пропонувалося застосування концепції непорушності, лібералізації, федералізації чи пролонгації у розв'язанні проблеми кордонів.

Редакція «Obozu» схилялася до концепції непорушності кордонів. У статті угорського публіциста І.Бібо, розглядаючи два варіанти розв'язання проблеми кордонів: непорушність і реваншизм, пропонувалося концепцію status quo[19,s.23,25].

Складність проблеми кордонів детермінувала популярність федералістської концепції. Польський публіцист К.Бєльський називав спроби проведення ліній кордонів у ЦСЄ змаганням з квадратурою кола - «як би не ділити, кроїти, різати, завжди знайдуться такі, які крикнуть, що це несправедливо. І зможуть обґрунтувати це слушними аргументами». Неможливість проведення справедливих кордонів К.Бєльський розглядав аргументом на користь федералізації ЦСЄ. «Може не слід проживаючих тут народів розділяти та ізолювати, а навпаки - створити їм умови для існування в єдиній державній CTpyKTypi»[20,s.27-28],

Одночасно редакція розмежовувала питання політичних і культурних впливів. У травні 1988 р. у Кракові проходила виставка картин А.Гроттгера з колекцій львівських музеїв, яка неоднозначно сприймалася польськими відвідувачами. У книзі відгуків залишалися записи: «Te, що польське, повинно бути у Польщі» і «Якщо ви забрали Львів, віддайте хоч Гроттгера!». У коментарі публіциста «Obozu» зазначалося, що картини художника, який жив у Львові, мають право у цьому місті залишатися, незалежно від того, яка там тепер влада. Вимога повернення картин А.Гроттгера - це позбавляння себе прав на Львів. «He на його повернення, а на почуття культурної спільноти». Автор пояснював, що прихильники політичного повернення до Львова таким чином втрачають його культурно і хочуть окопатися у теперішніх кордонах. Тому автором пропонувалося відмову від спроб політичного повернення східних кресів, не втрачаючи одночасно культурні зв'язки з цими perioHaMii[21,s.l30].

Редакція позитивно оцінювала лібералізацію кордонів між державами nCC[22,s.44], Зокрема у процесі угорсько-румунського примирення висувалися пропозиції формування нового устрою на плюралістичній демократії, культурній і територіальній автономії, децентралізації та свободі пересування[23,8.47].

Криза комуністичних режимів та очікування геополітичних змін актуалізували питання кордонів в ЦСЄ. Значного розголосу набула спільна декларація шести опозиційних організацій: «Свобода- Справедливість-Незалежність», політичного руху «Визволення», Ліберально-демократичної партії «Niepodleglosc» (ЛДПН), видавництва «In Согроге», політичної групи «Воля» та групи часопису «Niepodleglosc», які виступили із «Пропозицією спільної позиції щодо польсько- українського, польсько-білоруського та польсько-литовського кордону». У декларації стверджувалося, що територіальні конфлікти багаторазово ділили, сварили і загрозливо ослаблювали як поляків, так і українців, білорусів та литовців. Єдиним способом подолання таких конфліктів вважалося непорушність існуючих кордонів.

Згадані опозиційні політичні організації звернулися до Президії Конференції українських політичних партій і організацій (КУППО) з пропозицією визнання існуючих кордонів. У відповіді КУППО у травні 1986 р. зазначалося, що «ми свідомі факту, що визначення теперішніх кордонів було результатом порозуміння учасників нещасливої Ялтинської Конференції і вони не є виразом волі наших народів. Визнаючи однак теперішній стан як реально існуючий факт, заявляємо наше принципове твердження, що ніхто в світі не має права вирішувати проблеми кордонів наших держав, крім наших народів і вибраних ними державних органів в наших вільних і суверенних державах»[24,з.96-97].

Активізація польсько-українського діалогу дала можливість досягнути у березні 1987 р. у Парижі домовленості між КУППО, з одного боку, та ЛДПН і організацією «Свобода-Справедливість-Незалежність», з другого боку. З польської сторони декларацію підписав Є.Таргальський, з українського боку - В.Малиновім, який отримав повноваження від президента УНР М.Плавюка. У документі відзначалося, що не маючи можливості розв'язувати питання кордонів у правному аспекті, сторони вважають, що існуючі кордони повинні бути збережені між майбутніми незалежними українською і польською державами. Визнання існуючих кордонів кваліфікувалося як необхідна умова польсько-української співпраці у боротьбі за незалежність. Сторони зобов'язувалися до поборювання у своїх середовищах тенденцій до територіальних претензій, виступали за толерантну політику стосовно національних меншин та виражали надію, що майбутні польський і український парламенти, обрані шляхом вільних виборів, також визнають існуючі кордони[25]. Виходячи з того, що рішення стосовно майбутнього ЦСЄ повинні приймати самі суспільства,

В.ІПукальський називав абсурдними визначення майбутніх кордонів наперед. Однак слід працювати над створенням суспільного клімату, який у майбутньому дозволить безконфліктно розв'язати ці питання[16,8.53]. Концепція пролонгації проблеми кордонів передбачала відкладення проблеми кордонів на період після отримання незалежності[26,8.153].

Важливу складову процесу примирення становило питання політики стосовно національних меншин. Політика денаціоналізації оцінювалася як рівнозначна з порушенням фундаментальних людських прав[ 16,s.52;27,s.46], Переважало переконання у необхідності лібералізації національної політики. Стверджувалося, що в період інтеграційних процесів епоха національних держав ставала анахронізмом. Співіснування народів пропонувалося укласти на наступних принципах:« повна свобода пересування і вибору місця проживання; доступ до освіти, преси, радіо, телебачення, книжок і т.д. на національній мові». Недопущення до вибуху ненависті, шовінізму або міжнаціональної боротьби на етапі отримання незалежності вважалося однією з передумов успіху опозиційних рухів HCe[28,s.88].

Журнал активно висвітлював історичні епізоди польсько-українського примирення. Зокрема, надрукував доповідь Є.Штендери про спроби польсько-українського порозуміння на рівні підпільних організацій УПА і WiN у 1945-1947 pp.[29,s.36-47].

Зверталася увага на необхідність підтримки і активізації українського визвольного руху. У публікаціях «Obozu» прослідковуються оцінки потужності українського національно-визвольного руху та репресії з боку тоталітарного режиму. Польський варіант визвольної боротьби розглядався українськими опозиціонерами як зразок для наслідування[30,з.34]. Про прагнення експортувати польські методи боротьби на інші країни соціалістичного табору свідчить розповсюдження у 1984 p. «Solidamosci^ Walcz^c^» на території УРСР листівок на українській і російській мовах[31]. Приклад великого голоду в Україні мав стати застереженням стосовно загроз для інших народів, що перебували під російською окупацією[32,з.6-38].

Журнал ознайомлював польського читача із ситуацією в УРСР та можливістю польського впливу на українські події. Зверталося увагу на активізацію української меншини в ПНР, висунення нею національних і релігійних вимог та підтримку їх з боку польської ono3iini'i[33,s.27- 33;34,s.39-47;35,s.l06-124;36,s.60-77;37,s.l 19-125]. Польська опозиція спостерігала за розвитком українського дисидентського pyxy[38,s.83- 86;39,s.73-74;40,s.83], Редакція відслідковувала прояви політичного життя української еміграції, яка вимагала повної автономії республік СРСР, окремого представництва в ООН, права ведення закордонної політики та права оголошення незалежності на підставі національного референдуму.

Зверталася увагу на необхідність подолання міжнаціональних стереотипів. Журнал звертав увагу на систематичне і послідовне формування ЗМІ СРСР негативного стереотипу поляка після 1981 р. та обмеження контактів радянських громадян з nHP[41,s,128],

Журнал «Ob z>> активно впливав на формування ідеології польської опозиції та громадської думки польського суспільства у напрямку польсько-українського примирення. Після демократичних трансформацій кінця 1980-х рр. політичні концепції «Obozu» стали реалізовуватися як елемент урядової доктрини східної політики. Довголітня діяльність польської опозиції сприяла усвідомленню важливості українського питання для гарантування польської незалежності, утвердженню непорушності кордонів, лібералізації політики щодо національних меншин та подоланню негативних стереотипів, вплинувши на формування добросусідських відносин Польщі і України.

Список використаних джерел

1. Зайцев Ю. Польська антикомуністична опозиція і Рух Опору в Україні: від порозуміння до координації дій // Україна-Польща: історія і сучасність. - Вип. 13. - 4.2. -K., 2003. -С. 17-33.

2. Стоєцький С. Незалежна Україна в історії польської політичної думки XX століття // Україна-Польща...- С.33-50.

3. Malicki J. Studium Europy Wschodniej і Studia Wschodnie w Warszawie // Oboz. - №41.-2003.-S. 163-175.

4. Cecuda D. Leksykonopozycjipolitycznej 1976-1989. - Warszawa, 1989. -224

5. Інтерв'ю з Єжи Таргальським, Варшава, 22.08.2006.

6. Інтерв'ю з Яном Маліцьким, Варшава, 26.07.2004.

7. Od Redakcji // Oboz. -№1.-1981,- S.'V-VI.

8. Szporluk R. Poiityka 1978 - Spojrzenie w przeszlosc і przyszlosc // Oboz. - № I. - 1981.

9. Agurski М. Zagadnienie narodowe w ZSRR // Oboz. - № I. - 1981.

10. Optymista. Konfederacja pi^ciu federacji // Oboz. -№ 3. - 1981. - S.85-88.

11. Kronika wydarzen. ZSRR // Oboz. - № 7. - 1983.

12. Kronika wydarzen. Ukraina // Oboz. - № 7. - 1983.

13. Iranek-Osmecki J. Geopolityczne warunki dla realizacji suwereimosci narodow Еітору Wschodniej // Oboz. -№ 11. - 1987. - S.47-55.

14. Dokiimenty Carisberskie//Oboz. -№ 11. - 1987.

15. Wspolczesnosc // Oboz. - № 14. - IX 1988. - S.47^18.

16. Szukalski W. Pomi^dzy irredenta a ugod^. Uwagi na marginesie ankiety «Suczasnisti» // Oboz. - № 14. - IX 1988. - S.48-53.

17. Apel Praski // Oboz. - № 19. - 1990. - S.103-106.

18. Інтерв'ю з Яном Маліцьким, Варшава, 26.07.2004.

19. Bibo I. Konsolidaeja Europy Wsehodniej // Oboz. - № 11. - 1987. - S.23, 25.

20. Bieiski K. StajniaAugiasza// Oboz. -№ 11. - 1987. -S.27-28.

21. Kaszka J. Slon a «sprawa obozowa» // Oboz. -№ 16. - 1989. - S. 129-130.

22. Onaszychgranicaeh//Oboz. -№ 11. - 1987. -- S.41^44.

23. Dialog w^giersko-nmnmski // Oboz. - № 11. - 1987. - S.44^17.

24. Komunikat Konfereneji Ukrainskieh Partii і Organazaeji Politycznyeh w kwestii stosunkow polsko-ukrainskich // Oboz. - № 13. - III. 1988. - S.96-97.

25. Arehiwum prywatne J.Tardgalskiego w Warszawie.

26. Nie ustalamy granic // Oboz. - № 17. - 1990. - S. 148-153.

27. NN. Ukrainey wpowojeimej Polsee // Oboz. -№ 3. -XI-XII. 1981. - S.34^16.

28. Optymista. Konfederaeja pi^eiu federacji // Oboz. -№ 3. - 1981. - S.85-88.

29. Sztendera J. W poszukiwaniu porozumienia: Ukrainski і polski nieh podziemny w lataeh 1945-1947//Oboz. -№ 14. -IX. 1988. - S.36-47.

30. Prokop M. Strajki w Poisee і wnioski ukrainskie // Oboz. - № I. - 1981. - S.33-35.

31. Kronika wydarzen. Ukraina//Oboz. -№ 9. -Lato 1984.

32. Oleskiw S. Smiere narodu. Wielki glodnaUkrainie, 1932-33 // Oboz. -№ 9. -Lato 1984.-S.6-38.

33. Szporluk R. Wspolczesna Ukraina: problemy і perspektywy // Oboz. - № 3. - XI-XII. 1981. - S.27-33.

34. Markiis V. Sytuaeja wyznaniowa Ukraineow w Polsee і Polakow w Ukrainie // Oboz. -№ I. - 1981.- S.39--47.

35. Rusakiewiez M. Przyezyny і skutki procesu reemigracji Ukraineow na tereny poludniowo-wschodniej Polski // Oboz. - № 17. - 1990. - S.106-124.

36. Olszanski L.A. Uwagi о historycznej ci^glosci Ukrainy // Oboz. - №

18. - 1990. -S.60-77.

37. Niluk J. «Zustriczi» znaczy «Spotkania» // Oboz. -№ 16. - 1989. - S. 119-125.

38. Sprawa Wjaezeslawa Czomowola // Oboz. - № 4. - S.I.: Drukamia im. Balysa Gajauskasa, I-II. 1982. - S.83-86.

39. Stus W. Z lagrowego zeszytu// Oboz. -№ 11. - 1987. - S.73-74.

40. ListAnatola Marezenki do uczestnikow pohelsinskiej konferencji przegl^dowej w Wiedniu // Oboz. - № 14. - IX. 1988.

41. Olszanski Т.А. Pierwsza proba dokumentacji terroru wolynskiego (1939-1945) // Oboz. -№ 19. - 1990. - S.116-130.

Размещено на Allbest.ru