Вестмінстерська модель політичної системи як підґрунтя стабільності індійської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вестмінстерська модель політичної системи як підґрунтя стабільності індійської держави

Ігнатьєв П.М.

Політичний розвиток Індії виступає взірцем для наслідування у конфліктному південноазійському регіоні, а в науковому відношенні цікавим прикладом того, як функціонують демократичні інституції у другій найбільшій за чисельністю населення країні світу з гетерогенним населенням, різноманіттям мов, релігій і етносів. В статті ставиться завдання дослідити особливості політичної системи як важливого чинника внутрішньої стабільності Індії та її геополітичного середовища. Серед авторів, що займались цією проблемою, варто виділити О. Борділовську, що писала про кастовий фактор у політичному житті Індії; І. Горобця, який здійснив порівняльний аналіз внутрішньополітичного становища Індії та Пакистану наприкінці 90-х років XX століття; О. Чувпила, що розкрив особливості становлення найстарішої партії країни Індійського Національного Конгресу; І. Поліхи, що досліджував питання популяризації правих індуїстських сил. Однак в У країні практично відсутні оригінальні дослідження особливостей політичної системи Індії на сучасному етапі, що актуалізує значення даної наукової роботи.

На формування політичних інституцій країни та її партійне життя вплинули такі чинники, як запозичення британських принципів урядування, створення у колоніальну добу високопрофесійного аппарату державних службовців (Civil service ol India), варново-кастовий устрій, наявність найбільшої у світі мусульманської меншини, другорядне суспільно-політичне становище жінок і їх боротьба за свої права, значний відсоток бідного і неграмотного населення, який за своєю чисельністю перевищує середній клас, помірний рівень урбанізації і наявність регіональних кланів.

В Індії діє Вестмінстерська система, коли вся повнота влади належить прем'єр-міністру, який спирається на більшість у нижній палаті парламенту, сформовану партією-переможцем парламентських перегонів чи партійною коаліцією. «Головний» міністр несе перед нею відповідальність за свої дії і може бути відправлений у відставку нижньою палатою. Звичайно це не означає перевиборів, скоріше за все члени коаліції знайдуть під час консультацій нову кандидатуру прем'єр-міністра і буде знову сформовано Кабінет міністрів. Двопалатний парламент представлений нижньою палатою (545 місць) й верхньою палатою (250 місць). Для одноосібного управління країною партія повинна отримати 272 депутатські мандати в нижній палаті, тобто стати переможцем по системі «половина мандатів плюс один», оскільки двох представників англо-індійської спільноти призначає президент [1, с. 143]. Президент країни вважається символічним актором у політичному процесі. Більшість функцій глави держави церемоніальні, хоча він і призначає прем'єр-міністра і міністрів кабінету міністрів, але робить це за рекомендацією парламенту. Президент виступає з щорічними посланнями і може розпустити парламент у випадку неможливості формування коаліції з присутніх там партій. Однак на нього покладається важливе завдання нагляду за територіальною цілісністю Індії, оскільки, будучи головнокомандувачем, він має право запроваджувати у штатах пряме президентське правління. Президент призначає губернаторів, які є його представниками на місцях, наглядають за регіональною політикою і можуть рекомендувати йому задіяти цей механізм в тому чи іншому штаті, якщо певні події загрожують його стабільності [1, с. 135].

Владу в федеральних одиницях здійснюють місцеві законодавчі збори через партії, що мають у них більшість. Вони обирають раду міністрів штату і головного міністра, яких формально затверджує губернатор. Законодавство передбачає, що до компетенції штатів належать підтримання суспільного порядку, судові функції, місцеве самоуправління, медицина і освіта, місцеві шляхи сполучення, сільське господарство, зокрема проведення аграрної реформи [2, с. 109].

В Індії є низка ознак демократичної країни, але одночасно її характеризує велика кількість парадоксів політичного розвитку. Тут сформувався досить значний 300-мільйонний середній клас, який виступає підґрунтям її стабільності. Хоча в кожному штаті є його представники, варто зазначити, що осередками їх помешкання є південні та південно-західні федеральні одиниці Тамілнад, Гуджарат, Махараштра, Карнатака та Андхра-Прадеш. Громадяни Індії, що належать до цієї категорії населення, або працюють у приватному секторі та сфері послуг, або є родичами представників індійської діаспори, що регулярно переказують додому зароблені кошти. З іншого боку, прем'єр-міністр Манмохан Сінгх наводить національну статистику, в якій підкреслюється, що 80 відсотків із 457 мільйонів індійців, що працюють, отримують менше ніж 20 рупій на день (44 рупії обмінюється на один долар). Нині Світовий Банк рекомендує, щоб мірилом бідності вважалася сума в 1,25 долара на день, яку може витратити на себе одна особа, оскільки в останнє десятиліття споживчі ціни (особливо на рис і м'ясо) невпинно зростали. Це свідчить про те, що в країні зберігає свою актуальність питання бідності, осередком якої вважаються штати північних і північно-східних регіонів. Політоголи переконані, що бідні та неписьменні верстви населення не можуть брати повноцінну участь у політичній діяльності через особливості свого способу життя, пов'язаного з необхідністю фізичного виживання, однак в Індії, де представники відсталих північних штатів традиційно виявляють високу активність на виборах, це правило не діє. Зокрема, на виборах 2004 року голосувало 57 відсотків громадян, що мали право голосу, а на останніх виборах 2009 р. явка виборців перевищила 60 відсотків.

Синонімом нерівності виступає варново-кастова система, яка регламентує місце індійця в суспільстві. Безумовно, вона існує й існуватиме надалі, маючи подвійне значення для політичного життя. З одного боку, деякі нижчі касти та «відсталі» племена вимагають «компенсаційних» прав для себе (і отримують їх в завдяки позитивній дискримінації), але з іншого кастовий устрій забезпечує стабільність, бо для індійців із нижчих каст ця інституція є традиційною і непорушною. Крім того, для більшості «недоторканих» проблемами залишається як фінансування власних партій і політичних рухів, так і можливість брати безпосередню участь у політичному житті, оскільки вони переважно працюють на вищі касти. Виразом цього став той факт, що до останнього часу жодна політична сила, що представляла «недоторканих», не була взмозі здобути перемогу на парламентських виборах у будь-якій федеральній одиниці. Ситуація зазнала докорінної зміни тільки в 2007 р., коли на перегонах у найбільшому штаті Уттар-Прадеші (який вважається кузнею кадрів для політичної еліти країни) перемогла партія далітів «Бахуджан Самадж», внаслідок чого вона здобула право одноосібно формувати уряд. Її лідер Маяваті має намір у майбутньому претендувати на посаду прем'єрміністра. Враховуючи, що в Уттар-Прадеші 114 мільйонів виборців, це дуже серйозний виклик для загальнонаціональних партій, який може стати прецедентом для усієї Індії.

Ще однією чисельною категорією виборців, які справляють значний вплив на результати волевиявлення в країні, є мусульмани. Вони є більшістю в Джамму і Кашмірі, а в решті штатів не представляють гомогенної організованої громади й позбавлені фінансового ресурсу для проведення активної політичної діяльності. Внаслідок цього в країні налічується два десятки дрібних мусульманських партій, не спроможних вийти на вищий, національний рівень. За таких обставин представники ісламу змушені голосувати за Індійський Національний Конгрес, як за загальнонаціональну партію, хоча роки перебування при владі конгресистів не змінили другорядного стану общини у соціально-економічному житті Індії [3].

Парадоксальною рисою політичного життя Індії залишається домінування серед провідних політиків представників релігійних меншин, жінок і нижчих каст. Про відносний лібералізм у цій сфері свідчить присутність на визначних державних чи партійних посадах у країні, де 82 відсотками населення є індуси, таміла-мусульманина Абдула Капама (в минулому президент), вихідця з нижчої касти Нарайяна (президент), сикха Манмохана Сінгха, італійки Соні Ґанді (керівниця ІНК). Характерно, що діти Індіри Ґанді Санджай і Раджів обрали собі дружин відповідно з сикхської общини Пенджабу і з Італії, хоча це могло вплинути на популярність самої Індіри на півночі Індії [4]. В 2007 р. колегією виборщиків із федерального парламенту і місцевих законодавчих асамблей була обрана перша в історії Індії жінка-президент Пратібха Патіл, яка до того була губернатором штату Раджастхан і тривалий час працювала міністром у кількох урядах ІНК. В 2009 р. представниця «відсталих» каст Нейра Кумар стала першою жінкою-спікером в історії нижньої палати парламенту. Обидві політичні діячки належать до партії ІНК, що свідчить про бажання цієї політичної сили сприяти поки символічному залученню жінок у політичне життя країни. Вищенаведені факти вказують на те, що населення не сприймає політичне життя винятково через призму войовничого індуїзму, а представники маргінальних прошарків населення неодноразово потрапляли на вищі державні посади, незважаючи на варново-кастові забобони, що панували в країні.

Важливою рисою індійської демократії є чітка організація виборчого процесу, яка дозволяє ефективно здійснювати волевиявлення для 650-700 мільйонів виборців у декілька етапів, при тому, що значний відсоток виборців неписьменний і потребує допомоги з боку держави для реалізації свого виборчого права. Так, у парламентських перегонах 2009 р., що проходили в 5 окремих етапів, могли взяти участь 714 мільйонів чоловік, для яких було підготовано 800 тисяч дільниць. Як правило, виборча кампанія проходить без помітних ексцесів, незважаючи на погрози з боку представників сепаратистських рухів і наксалітів зірвати її в окремих районах. До участі в агітації нерідко долучаються відомі суспільні діячі та зірки Боллівуду, які закликають населення не залишатися байдужим до долі країни.

Унікальною рисою Індії, як країни з досить молодими демократичними традиціями, є дотримання принципу «всі рівні перед законом» який гарантує певну легітимність судової влади в очах широких верств населення. В якості прикладу можна навести судове переслідування Нарасімхи Pao і скандал навколо постачання гаубиць від шведської компанії «Бофорс» армії Індії, фігурантом якого став Раджів Ґанді (посмертно визнаний, до речі, винним у отриманні коштів від цього виробника за сприяння в укладанні контракту) Корупційні скандали призводили до падіння популярності IHK в період з 1989 по 1991 рр. і з 1996 по 1998 рр.[5, с. 397]. Свого часу значних політичних складнощів зазнала Індіра Ґанді, яка була змушена давати пояснення про деякі зловживання владою під час дії надзвичайного стану. Низка високопосадовців (зокрема колишній міністр оборони Дж. Фернандес) і адміралів у відставці сьогодні знаходиться під загрозою кримінального переслідування за свою нібито небезкорисливу участь у схемах придбання складних систем озброєнь для збройних сил. Таким чином, завдяки чіткій роботі судової влади були створені небезпечні прецеденти для політичної еліти, що допомогли усунути найбільш яскраві вияви корупції.

До негативних рис індійської демократії можна віднести вибори до асамблей штатів, на яких далеко не всі політичні сили грають за однаковими правилами. Якщо збройні сили країни є аполітичними і фактично виступають гарантом стабільності системи, то поліцейський апарат на місцях не може вважатися таким. Служителі закону нерідко сприяють правлячій у штаті партії, не затримують злочинців, що зривають виборчі мітинги опозиції, відмовляються реєструвати злочини проти нижчих каст і мусульман, не звертають увагу на порушення на виборах. Справа в тому, що вищі поліцейські чини є призначенцями головного міністра і домінуючих у законодавчій асамблеї штату вищих каст, тому вони не зацікавлені у поразці своїх покровителів. Невирішеність земельного питання у багатьох штатах також створює умови для тиску напередодні місцевих виборів на бідні прошарки населення, працевлаштовані на землях великих фермерів і землевласників. вестмінстерський політичний система індія

Партійне життя Індії досить конкурентне, адже інтереси виборця представляють 230 партій та рухів, зареєстрованих для участі у виборах 2009 р. Партія може бути визнана виборчою комісією загальнонаціональною чи регіональною, в залежності від результатів на попередніх перегонах, а не від наявності мережі партійних представництв у всіх штатах країни.

Якщо вона досягає перемоги у 4 штатах, то вже вважається загальнонаціональною, а якщо у меншій кількості федеральних одиниць тоді регіональною. Внаслідок здобуття загальнонаціонального статусу за партією закріплюють ексклюзивні символи (нерідко релігійного характеру), які допомагають розрізняти її агітаційні матеріали неписьменним виборцям [1, с. 142]. Дві найбільші партії це Індійський Національний Конгрес і «Бхаратія Джаната парті». Домінування IHK у політичному житті країни визначалось такими чинниками як історичні традиції партії (найстаріша в Індії масова політична сила, створена в 1885 р.), її активна участь у деколонізації Британського Раджу в 1947 р., розгалужені представництва у більшості регіонів Індії, харизматичність членів правлячої родини Неру-Ґанді, низка зовнішньополітичних успіхів, серед яких доцільно відзначити такі, як перше ядерне випробування 1974 р. і перемоги у війнах із Пакистаном. Однак посилення впливу руху гіндутви і прихід до влади «Бхаратії Джанати» можна пояснювати як важливістю релігійного чинника в житті Індії в 90-х p. XX століття (оскільки населення в добу економічної кризи звернулося по допомогу до релігії), так і прорахунками ІНК, який занадто довго керував країною і певною мірою розчарував виборця, що зажадав «свіжої крові». Партія влади втратила багатьох прихильників через корупційні скандали, жорстку політику обмеження народжуваності, яку проводила Індіра Ґанді в найчисленніших північних штатах (до 70-х p. XX століття IHK традиційно набирав тут найбільшу кількість голосів), і неоліберальні реформи. Виборці пригадали IHK і неспроможність кардинально покращити становище мусульман і нижчих каст [5].

В 1998 р. до влади прийшла «Бхаратія Джаната парті», як альтернативна IHK сила, а експерти заговорили про появу двопартійної системи. Підтримка для руху хіндутви надходила з північних штатів поясу БІМАРУ і з багатьох районів процвітаючого штату Махараштри. В цілому, партія менш популярна на сході, на північному сході та півдні Індії, де вплив вплив мають комуністи, регіональні політичні рухи та ІНК. «Бхаратія Джаната» вважається політичною силою націоналістів, вищих каст, жителів міст і середнього класу, хоча уподобання його представників насправді розподілені між «БД П» та ІНК. Tаким чином, «Бхаратію» навряд чи можна вважати загальнонаціональною партією, оскільки охоплення нею різних регіонів Індії обмежується релігійним чинником.

Період перебування при владі «Бхаратії Джанати» (1998-2004 рр.) запам'ятався як набуттям Індією ядерного статусу, так і продовженням неоліберальних реформ, розпочатих ІНК. Однак у партії виникло три серйозні проблеми, які вона так і не зуміла розв'язати до останнього часу. По-перше, наявність в лоні «Бхаратії» великої кількості праворадикальних організацій робила неможливим проведення скоординованої поміркованої політики щодо релігійних меншин. Якщо партійні лідери і відзначались обережним підходом до комуналістьких питань у період із 1998 по 2004 рр., то вже представники середньої ланки дозволяли собі відверті пошози на адресу мусульман і християн. Яскравою ілюстрацією цього може бути поведінка внука Індіри Ґанді Варуна, який вирішив приєднатися до «БДП» і незадовго до початку парламентських перегонів 2009 р., виступивши із низкою антимусульманських промов. «Яструби» в таборі «БДП» назвали Варуна сафроновим героєм, а лідер партії Лал Крішна Адвані утримався від публічної критики молодого колеги. Як результат, висловлювання

Варуна погіршили позиції партії серед поміркованих виборців на півночі Індії. Перебування в «Джанаті» ще одного політика подібного спрямування Нарендри Моді, колишнього головного міністра штату Гуджарат, де в 2002 р. відбулись комуналістські погроми, ще більше дискредитує її репутацію. По-друге, в «БДП» так і не зуміли здійснити достойну зміну поколінь, оскільки верхівка партії представлена людьми похилого віку. У віці 79 років залишив активну політику колишній прем'єр-міністр Атал Біхарі Ваджпаї, що мав проблеми з серцем і штучний колінний сустав. За таких умов на вибори партію повів радикальний політик Лал Крішна Адвані, якому виповнився 81 рік. Молоді люди в Індії звичайно не симпатизують комуналістським течіям, тому виникає проблема залучення подібного виборця до лав прибічників «Джанати», що має імідж партії пенсіонерів. Враховуючи, що в Індії 51 відсоток населення молодший 25 років, це серйозний електоральний резерв, який «БДП» не може поки що використовувати. По суті, партії гіндутви потрібен кандидат, який може одночасно виступати символом націоналістів і уособленням успіху ринкових реформ, залучаючи своєю харизмою до її лав виборців широкого спектру, як молодих, так і представників старшого покоління. Такою фігурою між би стати колишній міністр закордонних справ і фінансів Джасвант Сінгх, однак він залишив лави «Джанати» влітку 2009р. через нищівну критику однопартійцями його схвальної книги про «батька Пакистану» Мухаммеда Aлi Джинну, якого націоналісти в Індії вважають винуватцем поділу священної території Бхарату на Індію та Пакистан. Tаким чином, серед трьох основних політичних фігур залишилась одна Адвані, але він за станом здоров'я не може претендувати на лідерство у довгостроковій перспективі. Нарешті, ще однією помилкою «БДП» вважають те, що партія сприяла зростанню ВНП Індії і становленню середнього класу, але одночасно не запровадила заходів для покращення життя величезного прошарку населення, що мешкав за межею бідності у сільській місцевості [6].

Можна стверджувати, що IHK переграла «БДП» на виборах 2009 р. Справа в тому, що прем'єр-міністр Манмохан Сінгх звернув увагу на бідних мешканців Індії і намагався за підтримки правлячої коаліції вирішити вікові проблеми суспільства завдяки модернізації, максимально лібералізувавши економіку для залучення коштів ТНК. Було зроблено багато і самою державою. З цією метою Сінгх використав значні фінансові ресурси, накопичені у роки рекордного 9-відсоткового зростання ВНП, на десятки витратних програм боротьби з злиденністю. Таким чином, IHK і його союзники безпосередньо апелювали до 400 мільйонів чоловік, що живуть на межі, чи за межею бідності. Кошти були асигновані на проекти соціального значення, освітні й медичні заклади, будівництво доріг, продовольчі субсидії бідним і фермерам. Тому індійські політологи вважають, що IHK покладається на сільську місцевість і молодого виборця в містах, а «БДП» лише на консервативних жителів міст і заможних землевласників [7].

Економічні здобутки IHK позитивно сприйняті населенням, тому воно спокійно поставилось до резонансної поразки спецслужб і поліції країни в боротьбі з тероризмом у Мумбаї в листопаді 2008 року. Багато політиків у «БДП» вирішили, що «теракт століття» в найбільшому мегаполісі призведе до неминучого падіння популярності ІНК, оскільки він не достатньо рішуче відреагував на цей виклик [8]. Однак цього не сталося, хоча в історичній ретроспективі виборці традиційно голосували «хвилями» під впливом резонансних подій. Принагідно можна пригадати переможні для IHK вибори 1971 р. та 1984 р, які відбувалися відповідно на тлі вирішальної перемоги Індії у війні з Пакистаном і трагічної загибелі Індіри Ґанді. Як було зазначено вище, після останніх виборчих перегонів з'ясувалося, що пересічного індійця більше цікавили економічні проблеми, а не протистояння з сусідньою державою, до якого вже всі звикли і більше не сприймали в якості важливого чинника політичного життя.

Раніше, ще в 2004 році IHK не тільки виграв парламентські вибори, але й довів, що іноземне походження Соні Ґанді не стало перешкодою до перемоги. На тих перегонах партії також вдалося здійснити зміну поколінь, оскільки до парламенту потрапив 34-річний син Соні Рахул Ґанді, фінансовий консультант і випускник Гарварду. Його провели через безпечний «домашній» округ родини Махеті, який раніше використовували Раджів і Санджай. Соні Ґанді в 2004 році виповнилося 57 років і вона могла претендувати на посаду прем'єр-міністра, однак відмовилася від неї, обравши кандидатом досвідченого технократа Манмохана Сінгха, якому вже було за 70 років. Як представник релігійної меншини, він повинен був підкреслити демократичний характер ІНК, а його бездоганна репутація приваблювала виборців, що стомилися від корупції партії влади в інші історичні періоди. Рахул у великій політиці вже п'ятий рік і став досить популярним серед індіців. Тому найбільш ймовірний план родини Ґанді збереження за Сінгхом посади прем'єр-міністра ще на два роки, за одночасної передачі одного з відповідальних міністерських портфелів Рахулу, для того, щоб він набрався необхідного досвіду управлінської роботи в уряді [9]. Згодом економіст похилого віку піде у відставку за станом здоров'я, а на його місце претендуватиме син Раджіва Ґанді.

Вибори 2009 р. засвідчили суттєве зменшення популярності лівих сил. Комуністи, що домінували на політичній сцені Західної Бенгалії та Керали десятиліттями, не змогли здобути достатньої кількості голосів виборців, навіть використовуючи потенціал цих «рідних» для них штатів. Ймовірно, свою роль зіграла азійська фінансова криза, адже зазначені вище федеральні одиниці традиційно постачали робочу силу до регіону Перської затоки. З поверненням мігрантів місцева влада не змогла забезпечити їм належного працевлаштування, виникли проблеми безробіття і падіння соціальних стандартів життя населення. Йе додав дивідендів лівим силам і вихід із урядової коаліції в 2008 р. на знак протесту проти імплементації ядерної угоди зі СІЛА, здійсненої правлячою верхівкою на чолі з ІНК, оскільки багато виборців сприйняли це як зраду курсу на здобуття статусу великої держави [10].

Отже, Індія потребує політичної стабільності для залучення інвестицій і вирішення масштабних завдань розвитку, які характерні для неї внаслідок величезної кількості населення, спадщини економічного ізоляціонізму і нерівномірності розвитку регіонів. Прихід до влади «Бхаратії Джанати» породив, по-суті справи, двопартійну систему, яка була дієвою в період з 1998 по 2009 рр., однак економічні успіхи урядів Конгресу і вдала зміна поколінь у цій поміркованій партії повернули їй позиції найголовнішої сили в політичному житті. Це дозволяє країні виступати стабільним прогнозованим партнером для своїх південноазійських сусідів. Зазначимо, що сталі традиції індійського демократичного врядування справили позитивний вплив на регіональне середовище, де протягом кількох останніх років позначила себе тенденція до демократизації політичних режимів південноазійських країн. Зокрема, Бутан втратив статус абсолютної монархії завдяки реформуванню «зверху», в Непалі було проголошено республіку, на Мальдівах розширено участь населення в управлінні державою, демократичні парламентські вибори відбулись у Пакистані і Бангладеш, внаслідок чого від влади було усунено військові кола [11]. Таким чином, політична система Індії Вестмінстерського типу має такі риси як стабільність, плюралізм, позитивна дискримінація, боротьба за владу сотень учасників передвиборчого процесу, що представляють різні етнічні та релігійні групи, ротація політичних еліт шляхом проведення «прозорих» виборів. В підсумку зазначимо, що Індія, як осередок традицій демократії у Південній Азії, отримала нагоду для тіснішої співпраці з країнами регіону, які на сучасному етапі у своїй більшості здійснили вибір на користь демократичних інституцій.

Список використаних джерел

1. Индия сегодня. Справочно-аналитическое издание / [авт.-сост. Горячева А.М., Клюев Б.И., Самозванцев А.М. и др.]. М.: Ариаварта-Пресс, 2005. С. 135145.

2. Ванина Е.Ю. Индия: страна и ее регионы / Е.Ю. Ванина, И.А. Ефремова, И.М. Семашко М.: Эдиториал УРСС, 2000. 360 с.

3. Varshney Ashutosh. Ethnic conflict and civil life: Hindus and Muslims in India/ Varshney Ashutosh. New Haven: Yale university press, 2003. P.148-151.

4. Shastri Tharoor. Land of a better story. India and soft power / Shastri Tharoor // Global Asia. 1997. Volume 2. Number I. P. 70-76.

5. Политические системы и культуры Востока / JI.Б. Алаев., В.М. Ахмедов, Р.И. Беккин и др.; [под ред. А.Д. Воскресенского]. М.: Восток Запад, 2006.

6. Dawn. 2009. September I.

7. Dawn. 2009. May 23.

8. The Tribune. 2008. December 10.

9. Boston Globe. 2004. May 14.

10. Dawn. 2009. May 31.

11. The Tribune. 2009. February 23.

Размещено на Allbest.ru