Проблема політичного лідерства в демократичному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема політичного лідерства в демократичному суспільстві

Науменко О.С

Розповсюдження ліберальної ідеології з її фокусуванням на принципах демократії, за якими народ є носієм влади, піддали сумніву класичний ідеал лідера: сьогодні лідер вже не є мудрим та доброчесним правителем, головне завдання якого полягає у виявленні суспільного блага та його досягненні. На противагу цьому, сьогодні лідер є представником народу і його діяльність чітко обмежена вдоволенням інтересів носіїв влади народу.

Дана проблема підсилюється й тим, що «одним із способів обґрунтування сучасної «ліберальної» демократії є філософське визначення, згідно із яким у людському житті немає об'єктивних цінностей, а є лише суб'єктивні індивідуальні вибори»[2,гл.1]. Іншими словами, існування суспільного блага теж видається сумнівним, а інтереси народу є на стільки різноманітними, що їхнє поєднання та вдоволення видаються майже нереальним завданням.

Сьогодні таку проблему мають держави із демократичними формами правління. Парадокс ситуації в тому, що люди все ще занадто покладаються на лідера мудрий і доброчесний лідер із класичного ідеалу повинен колись прийти до влади та змінити життя на краще. З іншого боку, люди вже не готові поступатися владою, яку має на увазі демократичний режим, тому лідер не повинен перевищувати свої повноваження, визначені принципами демократії. Таким чином, існує дисонанс між уявленням щодо того, що повинен робити лідер, і його реальними можливостями. За таких умов розчарування лідерською діяльністю є неминучим. Не виключенням у цьому аспекті є й українське суспільство із його лідерами, з яких жоден не може називатися ані мудрим та доброчесним правителем, ані власне представником народу.

Отже, постає низка питань, аналіз яких і є метою даної статті: якими повинні бути відносини між лідером та послідовниками?, чи повинен лідер у своїй діяльності покладатися на власні судження або його діяльність обмежена тим, що йому делегували?

Передусім потрібно зауважити, що проблема взаємодії між лідером та послідовниками є фундаментальною для дослідження феномену політичного лідерства, і дана проблема аналізувалася в творах багатьох філософів та політологів. Серед вітчизняних дослідників варто згадати В.Горбатенка, М.Михальченка, А.Пахарєва, М.Пірен, Ф.Рудича. В даній статті увагу буде зосереджено на доробках таких дослідників як Аристотель, Дж.Гаррингтон, Т.Карл і Ф.Шмітер, І.Кант, Дж.Мілль, Ф.Фукуяма та Р.Хейфец.

В межах класичного ідеалу, за якого лідер є наймудрішим та найдоброчеснішим, відносини між лідером та послідовниками розглядалися за принципом поступки. Хоча з появою концепції народного суверенітету вимоги до відносин між лідером та послідовниками змінилися, припущення щодо поступки залишилося таким самим: незважаючи на участь громадян у формуванні політики, фактичне управління здійснюється елітою. Дослідники еліт в демократії Т.Дай та Г.Зіглер визначають, що такий підхід «є процесом ухвалення рішень представниками людей, а не прямим ухваленням рішень самими людьми»[5,с.18].

Така ідея відображена навіть у творах філософа Дж.Локка, апологета концепції народного суверенітету. Коли політична спільнота сформована, початкова дія людей встановити правила для того, щоб охороняти та сприяти суспільному благу. Коли сформована законодавча влада, роль людей змінюється. Хоча вони й продовжують виявляти свій суверенітет на виборах, в повсякденному житті від людей очікується поступка або прийняття діяльності представників народу.

Однак, із підсиленням ідеї народного суверенітету, наголосі на приватних правах та індивідуалізмі у сучасному суспільстві, принцип поступки стає все більш суперечливим. Французький політичний теоретик А.Токвіль вперше піддав сумніву припущення щодо поступки в демократії чим більше люди наближаються до рівності, тим менше вони схильні до безумовної віри в певну людину або клас.

Це, у свою чергу, призвело до появи нових відносин між лідером та послідовниками. Тепер замість поступки з боку більшості до мудрості та доброчесності меншості, від останньої очікується, що вона буде втілювати бажання більшості. Ідеологія «простої людини» і наголос на приватних інтересах призвели до появи низки нових очікувань щодо того, яким має бути взаємозв'язок між лідером і послідовниками. В егалітарних суспільствах лідери почали бути не просто непотрібними, але й небажаними.

З того моменту як лідери почали називатися представниками народу, у сприйнятті останнього вони перестали бути кращими. Якщо верховенство влади належить народу, то люди є кращими за лідерів. Така зміна говорить про те, що характер взаємодії між лідерами і послідовниками вже не може розглядатися за допомогою принципу поступки.

Разом із тим, у великих та складних сучасних демократичних суспільствах представництво є неминучим. Як зазначали американські вчені Ф.Шміттер і Т.Карл, «центральним питанням є не те, чи буде існувати політична еліта <...>, а те, як це представництво обиратиметься і відповідатиме за свої дії»[9,с.79].

Слід наголосити, що для функціонування демократії потрібні як лідери, так і послідовники. Тому взаємодія лідера та інших членів суспільства повинна інтегрувати компетентність лідера із суверенністю народу.

Представництво в даному контексті є необхідною ланкою між лідером та послідовниками: представництво поєднує компетентного лідера із бажаннями людей, рівнозначно важливими елементами для забезпечення функціонування демократії. Однак, такі відносини повинні керуватися принципом взаємної поступки.

Давньогрецький філософ Аристотель проводив чітку межу між достоїнствами лідерів та послідовників. Звичайно, правління народові філософ не довіряв: «Допускати таких до зайняття вищих посад небезпечно: ані маючи відчуття справедливості, ані розсудливості, вони можуть чинити то несправедливо, то помилково»[1,1281Ь26-28]. Однак, Аристотель все ж таки вважав, що коли люди збираються разом, їхнє сприйняття є достатньо добрим, і у поєднанні із кращим класом вони навіть корисні для держави[1,1281Ь35].

Отже, відповідь на те, якою має бути взаємодія між лідером і послідовниками, у Аристотеля досить чітка. Люди ні в якому разі не повинні управляти державою, однак їхнє відсторонення може мати негативні наслідки, тому можна «надати їм участі в дорадчій та судовій владі»[1,1281Ь31]. Таким чином, Аристотель був одним із перших філософів, який констатував необхідність як лідера, так і послідовників. Послідовники довірятимуть компетентному лідеру управління державною, в той самий час, вони обмежуватимуть діяльність лідера, а їхні вимоги та очікування скеровувати цю діяльність.

Англійський публіцист епохи Англійської революції XVII ст. та ідеолог нового дворянства Дж.Гаррингтон більш конкретно аналізував питання взаємної поступки, оскільки його завданням було знайти точки дотику між аристократією та простими людьми тогочасної Англії. Фактично, він досліджував таку ж саму проблему взаємодії лідера та послідовників. Для цього Гаррингтону, як і Аристотелю, довелося проаналізувати різні можливості учасників творення загального добробуту. У природній аристократії він вбачав тих, чия мудрість і доброчесність могла сприяти політичним процесам. Людям же, які не володіють такою мудрістю, відводилася участь тих, хто судитиме та оцінюватиме ідеї лідерів з огляду на суспільні інтереси. Така взаємодія, результатом якої має бути реалізація суспільних інтересів, не може відбуватися без взаємної поваги та добровільної згоди[6].

Англійський мислитель Дж.Мілль також пропонує варіант взаємодії між лідером та послідовниками. Його завданням також було створення «політичного засобу, який би забезпечував здійснення компетентного впливу в демократії <...> такого впливу, який би на практиці поєднувався із вимогами принципу участі»[11,с.90].

Метою взаємодії між лідерами і послідовниками Мілль теж вважав мудру політику і заохочення егоїстичних індивідів бути громадянами. Такої взаємодією Мілль називав те, що поєднує розуми тих, ким керують, із розумами тих, хто здійснює управління[11,с.79-80].

Роль лідера у скеровуванні політичних процесів, роль народу в оцінці лідера та підтримці ініціатив, що мають на меті реалізацію суспільного інтересу. Мілль відстоює вищий статус політичного лідера не лише тому, що він належить до еліти, а тому, що лідер може скерувати політичні процеси таким чином, щоб вдосконалити громадян. Беручи участь в політичних процесах, громадяни сприятимуть досягненню суспільних інтересів.

Ідея взаємної поступки у Мілля набуває, на відміну від попередніх дослідників, раціональності: люди не повинні сліпо підкорюватися божественному лідеру, однак, лише за допомогою взаємодії можлива реалізація їхніх інтересів. Звідси постає питання, чи існує оптимальний баланс між взаємній концесії лідера та послідовників.

Як зазначалося, в демократичних теоріях роль лідера зводиться до задоволення бажань народу «за допомогою людей, самими людьми та для людей». Звичайно, інтереси народу є пріоритетними. Разом із тим, обмеженість ролі лідера створює дисбаланс: як було виявлено, для функціонування демократії потрібна рівнозначна участь як лідера, так і людей. Тому необхідно детальніше проаналізувати, в чому полягає поступка лідера або ступінь обмеженості його діяльності з огляду на участь народу.

Локк визначав, що лідер не заслуговує на суспільну підтримку, якщо він зловживає владою. Однак, для сучасних демократичних суспільств цього замало: потрібно визначити стандарти лідерської діяльності та поведінки. В даному контексті, цікавими є висновки сучасного американського дослідника Н.Бові у праці «Теорія лідерства Канта»[4]. Бові починає з визначення, що у теоріях Канта поняття лідерства є дещо суперечливим. Лідери повинні мати послідовників, однак, ця ідея ускладнюється твердженням про те, що «люди схильні вважати послідовника нижчим за статусом, ніж лідер», і «для багатьох поняття «лідер» має ієрархічне і навіть елітистське значення»[4,с.185]. Бові визнає, що «моральна філософія Канта є егалітарною <...> до людей мають ставитися із повагою. Кант доводить, що людина не може використовувати іншу як засіб»[4,с.185-186]. Таке твердження співвідноситься із категоричним імперативом: дія має бути основана на нормі, яка бачиться універсальним імперативом.

Бові вважає, що теорію Канта можна застосувати до пояснення взаємодії між лідером і послідовником: «слід зазначити, що лідери не порушують категоричного імперативу. Лідери не мають використовувати послідовників як засіб досягнення власної мети <...> тому теорія лідерства Канта полягає в участі послідовників <...> лідер за Кантом не є таким наївним, щоб вірити, що всі його рішення будуть одностайно схвалені <. > але правила, які визначають процес прийняття рішень повинні бути такими, щоб усі люди могли брати участь у прийнятті рішень та мати змогу схвалювати їх»[4,с.188].

«Людина повинна діяти так, якби вона була членом ідеального царства цілей, в якому людина є суб'єктом і носієм влади одночасно»[4,с.189]. Формулювання категоричного імперативу за допомогою конструкту «царства цілей» пояснює ту межу, за якою лідер повинен виявляти поступку народу: якщо лідер ставить себе на місце народу, він не зловживатиме владою, а спрямує свою діяльність на реалізацію суспільних інтересів. Тому такий лідер не є «вищою інстанцією» щодо прийняття рішень. Навпаки, за діяльності такого лідера рішення приймаються послідовниками. «Лідер пропонує, а не нав'язує рішення <...> Кантівський лідер допомагає у вирішенні спірних питань, але сам не ухвалює рішення. Приймати рішення це порушувати автономію інших членів суспільства»[4,с.190-191].

Відповідно, принципами діяльності лідера мають бути забезпечення врахування інтересів тих, на кого впливає його діяльність; забезпечення їхньої участі в процесі визначення норм до їхнього остаточного схвалення; співпраця у встановленні процедур, які забезпечують правові відносини між учасниками процесу. Як висновок, діяльність лідера, що не визначається категоричним імперативом, і, отже, вищезазначеним принципам, суперечить принципу взаємної поступки.

Однак, як було визначено, принцип взаємної поступки також стосується й народу. Професор Гарвардського університету, сучасний дослідник феномену лідерства Р.Хейфец позначає це питання «відповідною залежністю» в демократичному режимі. За Хейфецом, така залежність виникає доволі часто, а її позитивним аспектом є наступне: «залежність є відповідною в контексті взаємних інтересів і необхідного уміння для досягнення цих інтересів»[7,с.70]. До необхідних умінь належать якості лідера. Звичайно, люди різняться за своїми вміннями та рівнем обізнаності. Тому кращі з них лідери повинні спрямовувати ці якості на участь в публічному дискурсі.

Головним принципом ідеї взаємної поступки з боку громадян є не позбавлення останніх автономії, оскільки діяльність лідера, як було описано вище, має відповідати певним принципам, а довіра в політичному контексті. «В сучасній <...> державі довіра уособлює рішення, коли і за яких умов ми надаємо свободу дій іншим <...>»[8,с.32]. Довіра до політичного лідера з боку громадян є проявом підтримки або вираженням відповіді на діяльність лідера, що співпадає із вимогами та очікуваннями громадян: «Довіра це частина динаміки відносин між лідером та послідовниками»[10,с.102].

Разом із тим, важливо зауважити, що довіра є лише передбаченням того, що поки невідоме. За визначенням американського філософа Ф.Фукуями, «довіра це очікування, що виникає у членів суспільства, щодо того, що інші члени суспільства поводитимуть себе більш чи менш передбачено, чесно і з увагою до потреб оточуючих, в злагоді із деякими суспільними нормами»[3,с.52].

Таким чином, діяльність лідера визначається ступенем довіри, для чого сучасний дослідник феномену лідерства К.Рушіо вводить поняття «зони свободи дій»: «високий ступінь довіри не виключає потреби відповідальності, однак надає лідеру певної свободи дій <...> зона свободи дій залежить від ступеня довіри громадян, довіра розширює цю зону, а недовіра звужує»[8,с.35]. Таким чином, мінливість «зони свободи дій» співвідноситься із максимою, за якою політична довіра є завжди умовною.

В даному контексті важливо визначити, чим спричиняється довіра. За Рушіо, це передусім особистість лідера: «одним із факторів, що визначає свободу дій, це власне лідери, їхня мудрість та чесність <...> Довіра вибудовується на вірі в тому, що лідери мають на меті суспільне благо, а не власні інтереси»[8,с.40]. Однак, такий лідер співвідноситься із лідером, описаним в класичних теоріях. Звичайно, якщо така людина існує, вона може прийти до влади, однак, умовою цього є досконале функціонування політичних інститутів у демократичному суспільстві передусім, виборчої системи. Крім того, зовсім не завжди самі люди здатні зробити правильний вибір.

На додаток до мудрості та доброчесності іншим фактором довіри до лідера є узгодженість інтересів між лідером та людьми, тому збереження довіри залежить від задоволення очікувань. Таким чином, здатність лідера відповідати суспільним цілям є визначним для отримання довіри з боку послідовників та розширення «зони свободи дій».

Отже, взаємна поступка у взаємовідносинах між лідером та послідовниками передбачає відповідні обов'язки обох сторін. Динаміка цього процесу зумовлює особливий характер відносин між лідерами та народом, які уособлює суспільний договір. Лідер та послідовники мають очікування щодо внеску кожної сторони, і коли такі очікування задовольняються, кожен залишається на своєму місці.

Від лідера очікується достатнього рівня обізнаності та вмінь, і, звичайно, орієнтацію на суспільний інтерес. Крім того, здатності перетворювати індивідів на громадян. У свою чергу, від людей очікується здатність поступитися власними інтересами заради спільних. Також очікується, що люди активно братимуть участь в політичних процесах. Люди також повинні визнавати необхідність лідера.

У динамічних взаємовідносинах лідера і народу, очікування та сподівання останнього знаходять своє відображення в діяльності лідера. Якщо діяльність лідера задовольняє вимоги людей, вони виказують довіру лідеру, що розширює його «зону свободи дій». Таким чином, сподівання людей є силою та вектором змін, які реалізуються за допомогою діяльності лідера. Детальніший аналіз механізму перетворення очікувань і сподівань народу на рішення лідера, а також зворотній зв'язок у таких відносинах становить подальші наукові розвідки у даному напрямі.

політичний лідерство суспільство демократичний

Список використаних джерел

1. Стевенсон. Л. Десять теорий о природе человека [Електронний ресурс] / Л.Стевенсон, Д.Хаберман ; пер. с англ. В.Васильев. М.: СЛОВО/SLOVO, 2004. Режим доступу до книги: http://psylib.org.ua/books/stevl01/index.htm

2. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Ф.Фукуяма ; пер. с англ. Д.Павлова, В.Кирющенко, М.Колопотин. М.: АСТ; Ермак, 2004. 730с.

3. Bowie, N.A Kantian Theory of Leadership [Електронний ресурс] / Norman Bowie // The Leadership and Organization Development Journal. 2000. Vol. 21. p. 185-193. Режим доступу до статті: http://www.emeraldinsight. com/10.1108/01437730010335427

4. Heifetz, R.A. Leadership Without Easy Answers / Ronald A. Heifetz. Cambridge, Mass.: Belknap/Harvard University Press, 1994. 348pp.

5. Ruscio, K.P. The Leadership Dilemma in Modern Democracy / Kenneth P. Ruscio. Cheltenham, UK: Edward Elgar Publishing, 2004. 160pp.

6. Schmitter, P.C. What Democracy Is . and Is Not / Philippe C.Schmitter & Terry Lynn Karl // Journal of Democracy. 1991. Vol. 2. #3. p.75-88.

7. Solomon, R.C. Ethical Leadership, Emotions, and Trust: Beyond «Charisma» / Robert C. Solomon // Ethics, the Heart of Leadership ed. by Joanne B. Ciulla ; foreword by James MacGregor Burns. 2 nd edn. Westport, Conn.: Praeger Publishers, 1998. p. 83-102.

8. Thompson, D. John Stuart Mill and Representative Government / Dennis Thompson. Princeton: Princeton University Press, 1976. 241pp.

Размещено на Allbest.ru