Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми застосування синергетичного підходу при дослідженні політичної кризи

Ставченко С.В.

Дослідження феномену кризи в сучасній політичній науці вимагає синтезу наявних методологічних підходів. Поряд із системним підходом синергетична парадигма поступово звойовує чільне місце серед найбільш продуктивних в описі та аналізі сутності, генези, закономірностей розвитку та управління кризовими ситуаціями в політиці. Метою даної статті є спроба виявити в синергетичній парадигмі найбільш продуктивні та актуальні аспекти та напрямки дослідження політичної кризи.

Серед наявних підходів до аналізу політики ефективною з точки зору дослідження феномену кризи вважається загальна теорія систем, яка представляє політичні явища у вигляді системи, тобто цілісності взаємодіючих елементів, що функціонує в соціальному середовищі. Концепція політичної системи дозволяє визначити межі структурного, організаційного, інституційного (або змішаного) утворення, що функціонує в межах політичної сфери, тобто здійснює політичну владу або за неї змагається, а також прогнозувати поведінку системи та її окремих інститутів. В процесі функціонування політичної системи мають місце нестабільні стани як наслідки впливу деструктивних викликів зовнішнього або внутрішнього середовищ. Нестабільний стан політичної системи характеризується зниженням її адаптивних можливостей та неефективність функціонування як системи в цілому, так і її інститутів, і може бути названий кризовим. У даному контексті криза також може означати зупинку функціонування системи або її елементу (інституту), який загрожує цілісності системи, а значить потребує прогнозування та вчасних управлінських рішень [1]. Отже, поняття кризи в такому аспекті можна визначити як стан системи, що характеризується нестабільністю системи та зниженням ефективності та адаптивності її функціонування, що потребує управлінських заходів для збереження цілісності та системних властивостей.

У цілому системний підхід дозволяє виявити структурні параметри феномену кризи в політиці, але інструментарій загальної теорії систем не дозволяє повного мірою проаналізувати ґенезу та сутність феномену кризи внаслідок його складності і багатоаспектності. Подальший розвиток ідеї системності призвів до виникнення принципу синергизма, що сформувався на початку 1980-х років, коли принцип системності був підданий серйозній критиці. Принцип синергизма, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного підходу й став усе активніше висуватися на перший план серед інших методологічних принципів дослідження політичних явищ і процесів. Тобто доповнення системного підходу концепціями нелінійності розвитку соціальних систем, детермінованого хаосу, біфуркації, аттракторів, що лежать в основі синергетичної парадигми, відкривають дослідникові додаткові можливості для глибшого осмислення та прогнозування політичної кризи.

Синергетика - міждисциплінарна наука, яка виникла на перетині фізики, хімії, біології, що досліджує процеси самоорганізації та дезорганізації (хаотизації) у відкритих нерівноважних системах будь-якої природи. Для опису соціальних процесів та систем в синергетиці використовується концепт нелінійності, що дозволяє представити соціальні системи як нелінійні складні утворення. Ідея нелінійності містить в собі поліваріантність, альтернативність вибору шляхів еволюції та їх незворотність, в наслідок чого в нелінійних системах мають місце такі процеси як інтеграція, архітектурне об'єднання структур з ускладненням ієрархії та ймовірний розпад цих структур на етапі їх ускладнення. В. Афанасьева зазначає, що нелінійний аспект дослідження соціуму дозволяє виявити основні закономірності суспільного розвитку, пояснити характер історичних процесів [2].

В основі принципу синергизма, на думку багатьох дослідників, лежить досягнення мультиплікаційного, або синергетичного ефекту множення. Так, один з основоположників обґрунтування цього принципу болгарський учений Н. Стефанов, характеризуючи його як нове явище в інструментарії людської діяльності, що володіє величезними можливостями підвищення ефективності суспільного виробництва й інших сфер суспільної діяльності, виділив наступні найважливіші особливості мультиплікаційного (синергетичного) ефекту (див.: [3, с.32-33]). По-перше, це ефект постійного наростання й множення; по-друге, він є спільним, тобто незрівнянно більшим, ніж сумарний ефект окремих частин системи; по-третє, він є інтегральним, тобто охоплює не тільки яку-небудь певну сферу, але й сусідні з нею пізнавальні або практичні простори. Звідси слідує, що принцип синергизма полягає в розробці конкретного й діючого механізму одержання високого й постійно наростаючого ефекту синергії. Крім того, дослідження механізму функціонування принципу синергизма дозволяє виділити в ньому такі важливі ефекти, як: дифузії, тобто проникнення ідеї в сусідні області; резонансу, коли ідея або нововведення стимулює зміни в інших об'єктах, а не просто засвоюється ними; стартового вибуху, тобто своєрідної реакції; акселерації, або прискореного росту; супровідних змін, якими є проміжні й побічні результати.

У цілому, синергетичний підхід дозволяє описати виникнення та розвиток будь-яких соціальних або економічних систем, інститутів, спільнот як процеси самоорганізації, що відбуваються у нелінійному, нерівноважному, відкритому соціумі або його підсистемах. Зародження, становлення, формування соціальних спільнот розглядаються у термінах самоорганізації, тоді як заміна державного устрою або політичного режиму, перехід до нового типу економічної політики представляються біфуркаціями системи. Під біфуркацією у синергетиці мається на увазі якісна зміна стану системи, що відбувається при зміні внутрішніх та зовнішніх параметрів і обумовлене її власним нелінійним законом розвитку. На ранніх етапах розвитку соціуму переважають простіші структури, які поступово ускладнюються внаслідок певної послідовності біфуркацій. При чому в соціальних та політичних системах в результаті біфуркацій обов'язково з'являються складні впорядковані або хаотичні структури. У відповідності до класифікації біфуркацій у синергетиці, вони бувають жорсткими та м'якими [2, с.123-124]. До м'яких біфуркацій відносяться політичні реформи, які не зачіпають глибинні основи політичного ладу, такі як політична культура, геополітичні орієнтації і т.д. До жорстких біфуркацій відносять революції та кризи, оскільки революції, як і кризові ситуації мають наслідками докорінні зміни в системі управління, розстановці політичних сил. У такій концепції, щоправда, маються на увазі кризи загальносистемні, тоді як інституційні або організаційні кризи можуть супроводжувати навіть політичні реформи м'якого характеру.

Таким чином, принцип синергизма, який "обростає" власного методологією, підсилює вплив як на соціальне пізнання в цілому, так і на його окремі ланки й сьогодні стає провідним принципом за рахунок ідей і положень, що стимулюють творче мислення та інтуїцію.

Синергетичний підхід дуже добре поєднується з постулатами інших методологічних принципів. Зокрема, B. C. Білоус [4] зробив спробу зіставити діалектичні та синергетичні підходи до аналізу динамічного розвитку будь-якого політичного процесу. Аналіз і всебічне вивчення діалектичних та синергетичних підходів, на його думку, дає підстави стверджувати, що:

способи пізнання, що є фундаментом діалектики та синергетики, доцільно не протиставляти, а використовувати водночас, доповнюючи один одного, поширюючи методологічні основи теоретичної та практично - політичної діяльності на всіх рівнях;

політична сфера суспільства на сучасному етапі розвитку вкрай насичена зіткненнями необхідних (детермінованих) і випадкових явищ та процесів;

у політиці інколи зовсім незначні за історичними масштабами події, випадкові політичні акції, самовиникаючі та самоорганізуючі процеси виступають причинами розхитування державних основ, а інколи й основ світового порядку;

аналіз сучасного політичного життя переконує, що, з одного боку, тенденції й закономірності безумовно існують, а з другого - випадкове, самовиникаюче, самоорганізуюче, самоврядне в політичному процесі становить все більшу його частину;

діалектика не ігнорує випадковість, а тлумачить її як відображення в основному зовнішніх, несуттєвих, нестійких, епізодичних зв'язків реальної дійсності, що є однією з форм прояву необхідності;

синергетика визначає випадковість у політичному процесі і діяльності як цілком стійку, характерну властивість, умову існування й розвитку самого політичного життя.

Політична криза, як і революція або інші різкі зміни у розвитку політичних систем, з точки зору синергетики є закономірними та виникають в той момент, коли в системі сформувались передумови для цього. Якщо ж таких передумов в системі нема або вони ще не сформовані, то зазначені зміни не є тривалими та стійкими, не підтримуються законом розвитку системи (наприклад, насильницькі перевороти). C цьому контексті слід зазначити, що технологія створення криз в політиці передбачає створення як раз тимчасових, короткотривалих станів системи, які не зачіпають глибинних системних параметрів розвитку. Але, в той же час, створена штучно криза (в політичній або соціальній системах) може стати однією з передумов до справжніх радикальних системних перетворень, готуючи до них масову свідомість, наприклад. Побудова синергетичних моделей для окремої системи та використання математичних методів дозволяють робити обґрунтовані прогнози розвитку цих систем [5, с.63-72; 6, с.122-130].

Відповідно до синергетичного підходу соціальним та політичним системам сувора циклічність властива лише на ранніх стадіях розвитку, тоді як на пізніх стадіях мають виникати вже ускладнені аттрактори, коли періоди впорядкованого розвитку змінюються періодами детермінованого хаосу. Детермінований хаос містить в собі прояви поведінки системи, які не мають суворої періодичності і передбачають зміну системних характеристик в режимі хаосу, але в певних передбачуваних межах. Отже, можливість передбачення дій складних соціальних систем є досить обмеженою, відповідно і передбачення виникнення кризових станів системи.

Проблема прогнозованості політичної кризи може бути описана за допомогою концепції аттракторів. У процесі розвитку нелінійної системи породжуються специфічні структури - аттрактори, які розглядаються як цілі еволюції, які можуть бути як правильними, так і хаотичними структурами. У системах детермінованого хаосу аттрактори ускладнюються і стають "странними аттракторами", які виступають не точкою, а цілою областю, де відбуваються коливання.

На нашу думку, мовою аттракторів можна описати явища прогнозованості та принципової не прогнозованості, скласти розуміння вірогідної, хаотичної поведінки нелінійної системи. При дослідженні соціальних систем під аттракторами розуміють реальні структури в просторі та часі, на які виходять процеси самоорганізації. Прикладами аттракторів в політиці можуть бути харизми політичних лідерів [6, с.42-60], які є тими неочікуваними компонентами системи, що збирають навколо себе важливі її елементи, втягують їх до руху, боротьби за владу, надають системі певні імпульси нестабільності, нерівноважності, переводять її в інший стан. З точки зору синергетики критичні стани або різкі зміни в політичних системах можуть бути описані як кризи ускладнених аттракторів. Під кризою ускладненого ат трактора частіше всього розуміють різку якісну зміну хаотичного стану системи, що є перехідним, нестійким процесом. Відповідно до синергетичного підходу кризи бувають трьох видів:

1) перетворення хаотичного стану у впорядкований;

2) посилення ступеня хаотичності, перетворення помірного хаосу в сильний: 3) різка зміна амплітуди хаотичних коливань [7, с. ЗЗ].

Виникнення та припинення кризи в системі пов'язано з внутрішніми законами її розвитку, що означає обмеженість можливостей контролювати цей процес та управляти ним. Однак, знання законів розвитку системи дозволяють скоректувати її параметри таким чином, щоб вона розвивалась у необхідному напрямку. В той же час, в синергетиці криза, як і катастрофа, наприклад, розглядаються як закономірні, природні феномени розвитку, які є скоріше позитивними та корисними, оскільки виявляють дефекти розвитку та дають нові можливості для розвитку. Але конструктивна функція кризи не дає змоги ігнорувати спроби аналізу, попередження та управління кризою в політиці. Сучасні аксіологічні імперативи соціального управління навпаки орієнтують політичну науку та практику на більш ефективне кризове управління з метою зменшення деструктивних наслідків кризи як для абстрактних конструктів - політичних систем та організацій - так і для життєдіяльності реальних людей та їх спільностей. А оскільки криза є складним та мало керованим процесом, то найбільш актуальною проблемою кризового управління стає прогнозування та попередження.

Проблеми прогнозування та попередження кризи частково вирішуються за допомогою синергетики та концепції циклічності соціального розвитку. В аспекті синергетичної парадигми кризи є одночасно структурними, оскільки внаслідок кризи змінюються параметри системи (організаційні межі системи), зв'язки та відносини, та циклічними феноменами, оскільки криза свідчить про ці зміни та ймовірно буде мати повторення з певною періодичністю.

Певна конфігурація параметрів системи дає змогу ідентифікувати та визначати стани розвитку системи. Нормальним та ефективним з точки зору управління станом політичної системи є стан стійкої рівноваги. Стійка рівновага - це такий стан системи, який вимагає безперервної протидії врівноважуючому тиску середовища. В розвитку нерівноважної системи необхідно настає фаза небезпечного зниження стійкості, коли, через зміну зовнішніх та внутрішніх умов, напрацьовані шаблони життєдіяльності можуть призвести до руйнування системи.

Синергетичний підхід містить в собі потенціал для вирішення проблеми походження, факторів, що сприяють розвитку політичної кризи. Одним з аспектів аналізу даної проблеми є соціально-синергетична модель А. Назаретяна [8]. Автор, досліджуючи еволюцію цивілізацій робить висновок, що криза в суспільних системах настає тоді, коли культурні регулятори поведінки людей в соціумі відстають від прогресу технологічних можливостей. Недостатність культурних стримувань перетворює поведінку соціуму на подібне до біологічної популяції, а природні імпульси експансії доповнюються людським фактором - зростанням потреб по мірі їх задоволення. Брак ресурсів, що виникає внаслідок інтенсивної їх експлуатації, та неможливість їх природного поповнення призводять до кризи.А. Назаретян зазначає, що більшість держав загинули не через зовнішні причини, а через внутрішні - підрив природних та організаційних основ свого існування. Слідуючи даною логікою, можна сказати, що будь-яка система, в якій розподіл ресурсів (владні ресурси для політичної системи) стикається з дефіцитом їх внаслідок невідповідності потребам розвитку системи, потребує вчасного регулювання та може стати причиною критичного стану.

Соціально-синергетична модель розвитку систем, за А. Назаретяном, передбачає наступні принципи [8, с. 201-209]:

Прогрес - це не мета і не шлях до мети, а засіб збереження не рівноважної системи в фазах нестійкості. Вектор розвитку зумовлюється не закладеними програмами або вродженими прагненнями людини, це послідовність вимушених перетворень, кожне з яких сприяє вирішенню проблем та породжує багато нових, більш складних.

Прогрес не є кумулятивним або адитивним в силу нелінійності змін, опосередкованих протиріччями та кризами.

В процесі соціальної еволюції суспільство не лише адаптується до оточуючого середовища, а й адаптує це середовище до своїх потреб, а також перебудовує внутрішню природу людини у відповідності до зростаючих можливостей та наслідків перетворюючої діяльності.

В еволюційному процесі провідну роль відіграють спровоковані нестійкості, тобто наслідки дезадаптативної діяльності суспільства.

Провокація нестійкостей - не випадковий збій в життєдіяльності суспільства, а іманентна властивість поведінки. Чим вище рівень стійкої нерівноваги, тим сильніша втомлюваність від одноманітності подібно до того, як у людини тяжіння до відхилення від стійких станів проявляється в потребово-мотиваційних та емоційних особливостях психіки.

Оскільки А. Назаретян виокремлює особливості людської психіки як домінуючі фактори кризових процесів, звернемо увагу на останню тезу. Соціальними спостереженнями та експериментами виокремлений специфічний тип потреб та мотивів, які не можна звести до предметних потреб, функціональні потреби, тобто потреби в активності. Так, стабілізуюча потреба організму в самозбереженні доповнюється потребою у фізичному русі; потреба визначеності образу - потребою вражень; потреба оптимізації самооцінки - потребою у спілкуванні. Одночасно людина прагне безпеки, фізичного, психічного та соціального покою, але і тривалий спокій призводить до втоми та посилює внутрішню напругу. Для людської мотивації характерним є пріоритет процесу діяльності над її предметною метою. Функціональні потреби матеріалізуються у стратегічних та тактичних завданнях, і тим самим раціоналізуються, а узгодження предметних та функціональних мотивів стає фактором психічної гармонії. Tаким чином, дестабілізуючі імпульси, що отримує система надходять з соціально-психологічних структур, які тяжіють до нестійких станів.

Отже, соціально-синергетична модель пояснює два фундаментальних фактори соціальних та політичних конфліктів та криз, які в свою чергу слугують імпульсом до якісного розвитку політичної системи. Першим є обмеженість ресурсів для підтримання стійко не рівноважних процесів, що обумовила конкуренцію елементів системи. Другим фактором є парадоксальне прагнення стійко не рівноважних систем до нестійких станів. Так, геополітичні та екологічні кризи, війни та катастрофи породжуються не тільки і не стільки матеріальними, а саме духовними потребами людей: тяжіння до соціального самоствердження, самопідтвердження, самовираження, смислу життя, пригод, подвигу. Відповідно і політичні кризи виникають внаслідок обмеженості владних ресурсів в політичній системі та періодичної актуалізації соціально-психологічних тенденцій порушення рівноваги та реалізації психологічних потреб.

Прагнення до нерівноважності політичної системи можна пояснити і з позицій концепції самоорганізації, яка пояснює ґенезу кризи через процеси дисипації енергії та виникнення інформаційних девіацій. Зокрема В.Л. Романов [9], виходячи з фундаментального положення діалектики про взаємодію зустрічних рухів матерії - дезорганізаційного та організаційного формулює свою концепцію походження феномену кризи. Основними тезами концепції є наступне. В процесі самоорганізації дисипація енергії при всіх її перетвореннях слугує спрощенню систем, тоді як протилежно спрямована концентрація енергії слугує утворенню структур, їх ускладненню та внутрішній впорядкованості. Перепади в енергетичних можливостях системи ослаблюють або посилюють її опір (активність) по відношенню до дезорганізуючих процесів. Зіткнення дезорганізаційних та організаційних сил є критичним моментом, виходом з якого стає відхилення в бік організації або дезорганізації.

У виникненні кризових ситуацій у нелінійних відкритих системах (в тому числі політичних) окрім енергетичного фактору, який спричиняє інтенсивність лінійного руху в турбулентній взаємодії цих процесів, вирішальну роль відіграє інформація. Межі порядку в самоорганізованій системі обумовлений двома інформаційними девіаціями:

1) неможливість адекватної відповіді на звичний для системи сигнал;

2) незвичайність сигналу, що приймається системою. В першому випадку порушені структури та механізми системи, що відповідають за сприйняття, переробку, фіксацію та відтворення інформації, її рух каналами зв'язку. Ці порушення можуть виникати одночасно на всіх етапах руху інформації (депресія системи) або на певній дільниці (патологія компонентів системи). Незвичність сигналу може бути пов'язана з порушенням в системі функції пам'яті або ж з об'єктивною новизною викликів середовища в якісному (зміст сигналу) та кількісному (сила сигналу) вираженні. Такий стан розвивається, як правило, при ригідності відношень системи з середовищем, консерватизмом управляючої підсистеми та відставанням її від процесів самоорганізації [9, с.124-145].

Результатом названих інформаційних процесів є стан невизначеності, при якому саморегулювання та самоуправління в системі стає неможливим. Виходи з інформаційної кризової ситуації можливі в трьох основних напрямках:

система "зачиняється" від незвично хвилюючих її сигналів, тобто зупиняється в своєму розвитку;

компоненти системи самовизначаються незалежно від загально - системних цілей;

система формує нову підсистему управління.

Отже, з точки зору синергетичного підходу до аналізу політики, кризова ситуація є природним та певною мірою прогнозованим станом розвитку політичної системи. Сутність політичної кризи досліджується через концепти біфуркації та аттракторів, поява та розвиток кризи в першу чергу пояснюються через концепцію самоорганізації систем. Політична криза, таким чином, є станом дестабілізації системи, що пов'язана з дисфункцією системи або її елементів і виникає в точці біфуркації, де накопичення протиріч досягає крайньої точки. З іншого боку, критичний стан системи є перехідним, а напрямок цього переходу зумовлено певним аттрактором, що є орієнтиром майбутнього стану системи.

Сутність та генезу, процес актуалізації політичної кризи в термінах самоорганізації розкривається як природний стан системи, який виникає внаслідок ускладнення системи та її складових, процес її старіння та відмирання. Актуалізується криза у інформаційному вимірі, де криза характеризується неадекватною реакцією системи на інформаційні запити середовища.

Вчасне передбачення тенденцій до накопичення протиріч, ідентифікація ймовірної модальності можливих аттракторів, знання самоорганізаційних закономірностей розвитку систем дозволяють впроваджувати інструменти кризового управління, а саме, передбачення, попередження, керування та ліквідація наслідків кризової ситуації.

синергетичний політична криза дослідження

Список використаних джерел

1. Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем. - М.: Мысль, 1978. - 272 с.

2. Афанасьева В.В. Детерминированный хаос: Дис. д-ра филос. наук: 09.00.01. - Саратов, 2002. - 353 с.

3. Сурмин Ю.П., Туленков Н.В. Методология и методы социологических исследований: учеб. пособие. - К.: МАУП, 2000. - 304 с.

4. Білоус B. C. Діалектика та синергетика як методологічні засади політичної діяльності // Політологічні обрії. - K.: Укр. Центр духовної культури, 2001 С,64-70.

5. Рузавин Г.И. Самоорганизация и организация в развитии общества // Вопросы философии. - 1995. - № 8. - С.63-72.

6. Венгеров А.Б. Синергетика и политика // Власть силы, сила власти. - М.: ЮристЪ, 1996. - С. 42-60, 122-130.

7. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой: пер. с англ. / Общ. ред.В.И. Аршинова, Ю.Л. Климонтовича, Ю.В. Сачкова. - М.: Прогресс, 1986. - 432 с.

8. Назаретян А.П. Универсальная история и синдром "Предкризисного человека" // Цивилизации. - Вып. 5. Проблемы глобалистики и глобальной истории. - М.: Наука, 2002. - С. 200-212.

9. Романов В.Л. Социальная самоорганизация и государственность. - М.: РАГС, 2003. - 290 с.

Размещено на Allbest.ru