Специфічні риси політичної еліти сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфічні риси політичної еліти сучасної України

Особливості вітчизняного елітотворення, умови, за яких відбувалося становлення політичної системи та її компонентів зумовили особливості та специфічні ознаки української політичної еліти. Національна еліта формувалася під тиском певних несприятливих факторів, серед яких - генетична спорідненість із радянською номенклатурою, відсутність бази для консолідації, наявність ідеологічного й структурного розколу. У се це заклало відповідне підґрунтя для інституціоналізації такого типу політичної еліти та міжелітних відносин, який є характерним для сучасної України.

Політична еліта України знаходиться у стані становлення. Її роль як провідного суб'єкта політичного процесу є дуже значною в контексті модернізаційних змін, що відбуваються в українському суспільстві. Від типу еліти, характеру її політичної діяльності залежить успіх демократичної модернізації, підвищення адаптивних властивостей політичної системи. Як зазначає провідний український політолог, доктор політичних наук, професор Галина Петрівна Цедрова, «щодо проблеми формування еліти, то для нашої держави це завдання першорядне, бо становлення громадянського суспільства тільки розпочинається, і від того, як поводитиме себе еліта, багато що залежить» [11, с. 201]. Отже, для розуміння особливостей, специфіки, тенденцій розвитку політичної сфери в України необхідно проаналізувати сутність і властивості еліти, вплив об'єктивних і суб'єктивних чинників на вітчизняний елітотворчий процес. Усе це зумовлює актуальність вивчення даної проблематики, що підтверджується підвищеним інтересом до неї багатьох провідних політологів.

Вивченню політичної еліти, її особливостей присвячено чимало праць вітчизняних і зарубіжних науковців. Серед перших необхідно виокремити роботи В. Бурдяк, М. Головатого, Г. Зеленько, Н. Кононенко, М. Михальченка, О. Новакової, А. Пахарєва, М. Пірен, Ф. Рудича, В. Танчера, О. Траверсе, Г. Цедрової. Серед російських авторів ретельно цю тему досліджують М. Афанасьев, Г. Ашин, О. Гаман-Голутвіна, О. Криштановська, А. Лукін, О. Мясніков, В. Пастухов, Ж. Тощенко.

Метою статті є визначення специфіки, характерних рис української політичної еліти, які обумовлені особливостями її формування.

Засади утворення сучасної української еліти були закладені під час процесів, пов'язаних із руйнацією радянської системи й отриманням Україною власної державності. На ці процеси вплинула ціла низка факторів. Одним із них стала сама номенклатура. Причини такого становища полягали в самій сутності радянської правлячої верстви. Кастовість, надзвичайна закритість зумовлювали величезний відрив еліти від суспільства. А будь-яка занадто закрита система є схильною до стагнації, що рано чи пізно призводить до її руйнування. Крім того, ще класик елітології Вільфредо Парето звертав увагу на те, що порушення процесів циркуляції еліт призводить до накопичення в елітному середовищі «неелітних» елементів - пристосуванців, кар'єристів, зосереджених на вирішенні власних, а не державних проблем. Коли кількість таких елементів набуває критичного значення, зміна еліти відбувається різким, революційним шляхом [6, с. 66-671.

Провідні зарубіжні й вітчизняні політологи вказують на зв'язок між розпадом і трансформацією радянської політичної системи і діяльністю правлячої верстви. Так, американський політолог П. Реддауей, вивчаючи пострадянський політичний простір, зазначає, що процес «демократизації» насправді виявився результатом номенклатурної змови, метою якої було збереження влади. Італійський журналіст і політолог Дж. Кьєза доходить висновку, що джерелом формування «нової» еліти виступили нижчі номенклатурні адміністративно-господарські прошарки, а демократична інтелігенція стала лише інструментом досягнення їхніх політичних цілей [3, с. 67]. За словами доктора соціологічних наук, професора Марії Пірен, «найбільший прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий та третій ешелони номенклатури Компартії України - колишні працівники периферійних міськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольські працівники» [8].

Отже, середні щаблі номенклатури переважно з адміністративно - господарської сфери зіграти роль основного суб'єкта соціально-політичних трансформацій. Новизна «нової» еліти була умовною, символічною і відображала здебільшого проголошені демократичні гасла, а не реальний стан речей. Складалася вона переважно з представників різних груп радянської правлячої верстви, що раніше грали другорядну роль, а в нових умовах отримали можливість піднятися на верхні щаблі владної ієрархії. Мотивацією їх дій було економічне збагачення, приватизація економіки, конвертація політичного капіталу в економічний, отримання незалежності від центральної партійної влади. Під час політичної трансформації зазначені групи, не втративши своєї номенклатурної сутності, проголосили себе демократами й діяли під гаслами нової ліберальної та національної ідеології.

Результатом зазначених системних змін стала криза елітотворчого процесу, яка виявилася в загостренні протиріч як усередині номенклатури, так і між номенклатурою та націонал-демократами при значному домінуванні першої. Національно-демократичні сили не мали суттєвого впливу на політичний процес. Зміни мали здебільшого зовнішній характер. На пострадянському просторі замість радикальної трансформації відтворювалися радянські моделі управління. Ще одним джерелом політичної напруги став конфлікт інтересів на регіональному рівні, що відобразилося в конфлікті між територіальними та фінансовими елітними групами.

Аналізуючи елітотворення в Україні, політологи вказують на провідну роль фінансово-промислових груп у цьому процесі, що є закономірним слідством подій початку 90-х років. Процес формування вітчизняних еліт найтіснішим чином пов'язаний із становленням ФПГ [1, с. 297-299]. Під час трансформації політичної системи відразу були закладені передумови зрощення економічної та політичної влади. При цьому відбулося це з ініціативи економічних угруповань, які спочатку інституціоналізувалися як фінансово-промислові групи, а потім вивели свою діяльність із меж виключно економічної сфери, розповсюдивши її на політику, яка відтепер стала ареною їх конкурентних змагань. Таке найтісніше взаємопроникнення економічної та політичної сфер із пріоритетом першої є однією з найголовніших відмінностей вітчизняного елітотворчого процесу від західного. Адже в другому випадку економічна еліта здійснює вагомий, але опосередкований вплив на прийняття найважливіших політичних рішень шляхом лобіювання власних інтересів через «своїх» представників в органах влади (здебільшого в парламентах). А у вітчизняних умовах економічна еліта має необмежені можливість безпосередньої участі в політичному процесі, що стало можливим у результаті «політичної приватизації».

Завдяки цим процесам в У країні склався специфічний тип еліти, який відрізняє її як від політичної еліти західних демократій, так і від владних меншостей інших країн пострадянського простору. Важливим показником демократичності політичної еліти є рівень її відкритості. Ця ознака є системною характеристикою. Рівень відкритості будь-якого об'єкта залежить від інтенсивності обмінних процесів, що відбуваються між ним і зовнішнім середовищем. Відкрита система активно приймає імпульси викликів і підтримки на «вході» й у процесі конверсії продукує адекватну реакцію на них. В результаті зворотного зв'язку вона отримує інформацію про результати своїх дій і реакцію на них із боку середовища. Відповідно до цієї інформації система корегує свою поведінку.

Інша базова системна властивість - це адаптивність. Адаптивність безпосередньо залежить від рівня відкритості. Лише своєчасна й адекватна реакція на виклики, на яку спроможна тільки відкрита до інформаційних потоків система, сприятиме гнучкості реагування й пристосуванню об'єкта до мінливих умов. Отже, відкритість, на відміну від закритості, фактор підвищення життєздатності системи.

Політична еліта України є закритою підсистемою, що зумовлено історичними обставинами її формування. Tакий тип еліти характерний для традиційних, авторитарних і тоталітарних суспільств. За словами українського політолога, доктора політичних наук Олени Вікторівни Новакової, закритість еліти «проявляється у небажанні обмінюватися

з іншими суб'єктами політичного процесу ресурсами й інформацією, в ігноруванні спільної діяльності» [4]. Закритість елітних груп перешкоджає нормальній комунікації як між елітами та громадянським суспільством, державою, громадянами, так і всередині самої еліти. А це несумісне з демократизацією і, взагалі, нормальним функціонуванням соціуму.

Одним із проявів закритості еліти є локалізація елітних стосунків або утворення стійких елітних угруповань. Однією з причин цього процесу, на думку доктора соціологічних наук Антона Миколайовича Олейника, є захисна реакція, спрямована на блокування несприятливих і ворожих умов зовнішнього середовища[5]. Розповсюдження закритих локальних елітних груп - це результат нестабільності та загальної конфліктності політичного поля. Особливо така ситуація властива перехідним суспільствам, де роль таких груп є надзвичайно великою. При цьому локалізація і внутрішньогрупова консолідація може відбуватися за інституційним, територіальним, галузевим, рідше ідеологічним принципами. Це зумовлює появу відповідних типів неформальної інституціоналізації елітних стосунків. Доктор соціологічних наук Ольга Вікторівна Криштановська виокремлює такі елементи неформальної структури еліти, як «клани, кліки, стратегічні групи й групи тиску, внутрішні партії, обойми>>[2, с. 32].

Політичний процес в Україні представляє собою боротьбу закритих елітних угруповань за владу, владні ресурси. Відомий український політолог, доктор філософських наук, професор Фелікс Михайлович Рудич зазначає, що «…до влади прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта. На сучасному етапі правляча еліта об'єдналася в олігархічні клани, які нерідко називають «клієнтели». Головною їхньою метою є особисте збагачення. Спостерігаємо феномен приватизації влади, неопатрімоніалізм, сутність якого полягає в пануванні клієнтарно - патронажних відносин, персоналізації влади, злитті влади - власності, приватизації суспільних функцій і, зрештою, у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою призводить до тотальної корумпованості…>>[9].

Закриті елітні групи не можна назвати тими, що сприяють або відповідають вимогам демократичної модернізації. Адже навіть за умови демократичних модернізаційних змін, що вже відбуваються в Україні, родинні, дружні, особисті зв'язки продовжують залишатися одним із потужних каналів рекрутування еліти. Подібні зв'язки суперечать самій сутності раціонально-бюрократичної держави, створюючи альтернативу системі офіційних і прозорих органів державної влади. Неформальні елітні утворення мають кросінституційну природу, пронизуючи систему офіційних політичних інститутів, і мало залежать від публічної політики.

Головним негативним наслідком домінування закритих угруповань є підміна національного інтересу корпоративно-клановими. Елітні групи спрямовують свою діяльність на реалізацію власних цілей, які часто позиціонуються ними як державні та національні. Крім того, кланово-корпоративістський характер політичної еліти нівелює її партійно-ідеологічну приналежність, яка безпосередньо пов'язана з функцією артикуляції інтересів. На це звертають увагу вітчизняні дослідники. Наприклад, доктор політичних наук Анатолій Дмитрович Пахарєв виокремлює таку рису сучасної вітчизняної еліти, як «розмитість або повну відсутність ідеологічної орієнтації» [7]. Політичні партії виступають інструментом упровадження корпоративних інтересів. Вони часто не є самодостатніми політичними суб'єктами й цілком контролюються відповідними зацікавленими групами. Партійність розглядається не як демократичний засіб представництва інтересів, а як спосіб досягнення тактичних, кон'юнктурних, партикулярних або особистих цілей. Отже, слабка партійна структурованість еліти є негативним чинником, що заважає демократичним змінам і зумовлює деідеологізацію української правлячої верстви.

Зрощення фінансово-промислових груп із власне політичною елітою в єдині політико-економічні угруповання, структуровані як клани, кліки й клієнтели, зумовлюють синкретизм вітчизняної влади. Політологи підкреслюють цю рису пострадянських еліт. В Україні спостерігається поєднання економічного і політичного капіталів в межах одних і тих самих суб'єктів. Результатом цього є домінування змішаних елітних груп, що спираються на економічну базу ФПГ. Синкретизм виражається не тільки в зрощенні політичної та економічної функцій, а й у фактичній нероздільності законодавчої, виконавчої, судової гілок, партійної, медійної влади тощо в межах єдиних «конгломератів». Ця властивість перешкоджає суспільно-політичній демократизації, розвитку інститутів громадянського суспільства, реалізації прав і свобод громадян. Адже, за словами Фрідріха Августа фон Хайєка, розділення економічних і політичних цілей влади є гарантією свободи особистості [10, с. 192].

Відсутність національно-державної ідеї, консолідуючої ідеології, строкатість і стихійність каналів рекрутування стали причиною перманентної конфронтації між елітними групами. Така ситуація, при відсутності засад для елітної консолідації в загальноукраїнських масштабах, призводить до поглиблення розколу в лавах еліти, посилення відцентрових тенденцій. Адже такі «універсальні» суб'єкти владарювання, що прагнуть поширити своє панування на якомога більший сектор політичного, економічного й соціального простору, не схильні до компромісних рішень і об'єднання навіть заради захисту національних інтересів. Крім того, це ставить під сумнів і легітимність, і легальність їхньої діяльності, що створює вкрай нестабільну ситуацію й суттєво перешкоджає демократичній модернізації.

Нестабільність політичної системи, яку провокують модернізаційні зміни, нероздільність політико-економічного владарювання, закритість і партикуляризм еліти викликають загострення елітних конфліктів. Спираючись на аналіз елітної групової диференціації можна виокремити основні джерела конфронтації: між фінансово-економічними групами з приводу розподілу ресурсів, між елітами національного та регіонального рівнів за розподіл повноважень, між політико-владними угрупованнями на державному рівні за сфери впливу, конфлікти між різними генераціями політичної еліти за домінуючі системи цінностей, між субкультурними групами (інтереси яких також репрезентують елітні суб'єкти) навколо вирішення стратегічних геополітичних, мовних і культурних питань. На нашу думку, останній тип конфліктів часто носить популістський характер і приховує боротьбу за економічні ресурси та владні повноваження. Усе це негативно відбивається на законотворчому, адміністративному, електоральному процесах.

Закритість, конфліктність, роздробленість, авторитарні методи політичної діяльності, синкретизм владних функцій - це риси, які свідчать про низький рівень демократичної політичної культури української еліти. Окремі елітні групи прагнуть гегемонії, зосередження якомога більших ресурсів у власних руках і повного усунення конкурентів. А еліта, яка не зорієнтована на конструктивний діалог, не здатна й до узгоджених дій, впровадження єдиної державної політики. Tип міжелітних стосунків походить від культурних настанов, ментальності, що визначають схильність до відтворення певних типів поведінки. Професор Ф.М. Рудич вважає, що «переважна більшість представників політичної еліти є носіями традиційної патріархальної культури, одним із визначальних компонентів якої є трайбалізм - схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості, простіше кажучи - містечковості, клановості та кумівства» [9].

Таким чином, в Україні закриті елітні групи є впливовими суб'єктами політичного процесу. Приналежність до них визначає статус, суспільне положення, кар'єру, характер політичної діяльності їхніх членів. Партії та інші демократичні інститути за таких умов часто носять інструментальний характер і використовуються для впровадження корпоративних інтересів. Національно-державні інтереси при цьому є слабо агрегованими, а влада не зацікавлена в їхній реалізації. Домінування корпоративізму та закритих елітних угруповань, які вступають між собою у численні конфлікти, свідчить про низький консолідаційний потенціал політичної еліти. В її лавах переважають традиційно-патріархальні, консервативні культурні орієнтації. Це впливає не тільки на діяльність самої еліти, а й на загальний суспільно-політичний процес. Усі зазначені негативні риси перешкоджають формуванню консенсусних форм елітної взаємодії, консолідації еліти на національно-державному рівні, демократичній модернізації суспільства. Тільки відкрита, демократична еліта, що спрямовує власну політичну діяльність на реалізацію суспільних інтересів, здатна зіграти вирішальну роль у процесах демократизації, підвищення якості життя громадян, розвитку інститутів громадянського суспільства. Пошуки шляхів формування такої еліти є одним із найважливіших завдань сучасної політичної науки.

український еліта консолідація політичний

Размещено на Allbest.ru