Теоретико-методологічні проблеми дослідження феномену ідеології

Размещено на http://www.allbest.ru

Теоретико-методологічні проблеми дослідження феномену ідеології

Тарасенко В.А.

Поняття «ідеологія», на перший погляд, зрозуміле кожному, оскільки кожен із нас, визнає він це чи ні, дотримується якоїсь ідеології, навіть ті з нас, які стверджують, що не дотримуються ніякої. Кожен із нас має певні упередження, навіть ті з нас, хто твердить, що вільний від будь-яких упереджень. У се це пов'язано з тим, що кожен із нас має ті чи інші погляди на світ і на самого себе, тобто має певну сукупність ідей щодо життєдіяльності, за допомогою яких людина прагне певним чином осмислити і виробити своє ставлення (свою ідеологію) сприйняття як світу, так і самої себе.

Особливе місце в структурі ідеології займає політична ідеологія, оскільки вона поєднує в собі спосіб пояснення політичної реальності і спосіб політичної дії, тобто поєднує теорію і практику, роздуми і дію, раціональні дії й емоційний настрій. Це дає людині змогу мати цілісний тип орієнтації в соціально-політичному житті[3,с.266-267].

В сучасних соціально-філософських дослідженнях наявна істотна потреба щодо визначення місця, ролі і значення ідеології в суспільноісторичному процесі. Такий теоретичний аналіз конче необхідний, оскільки практика соціальних змін вимагає розв'язання проблем, характерною особливістю яких постає невідповідність між новими вимогами життя, старими схемами діяльності і не сформованістю загальних орієнтирів і критеріїв для створення конструктивних соціальних систем. І саме на цьому тлі актуалізується проблема формування ідеології як соціальної стратегії, яка б задавала цілі, смисли, горизонти життєдіяльності як людини зокрема, так і суспільства в цілому. Tому соціальні зміни з необхідністю вимагають ідеологічного забезпечення. Роль ідеології актуалізується і в зв'язку з формуванням глобального соціального простору, адже воназдійснює суттєвий вплив на способи і механізми взаємодії різноманітних культур, засоби їх ціннісної інтеграції.

Варто зазначити, що дослідники ідеології вбачають витоки рефлексії цього феномену в соціально-політичних трактатах епохи Відродження. Зокрема, Н. Макіавеллі у праці «Государь» фіксує тогочасні зміни суспільної свідомості на рівні буденного досвіду політичної діяльності та робить спробу раціонально встановити зв'язок між соціально-політичною практикою та інтересами.

У філософській культурі Нового часу гносеологічне вчення Ф. Бекона про «ідоли» постає передбаченням розуміння ідеології як ілюзорної свідомості, де джерелом спотворення постає і природа людини, і конкретний індивід, і суспільство загалом.

Нині ідеологія стала ключовим елементом організації суспільного, у тому числі й політичного життя. Глибше з'ясувати сутність цього важливого суспільного феномену можна, звернувшись до джерел його виникнення та розвитку.

У політичній теорії термін «ідеологія» почали вживати з кінця XVIII ст. початку XIX ст. Упровадження цього терміна в науковий обіг пов'язується з ім'ям французького вченого Де Tpecci (17541836). Він визначав ідеологію як науку про ідеї, їхнє виникнення та функціонування [3,с.266-267].

Відповідне бачення ідеології як науки про ідеї розповсюдження не отримало, тому що визначення її змісту передбачалося в процесі чистого споглядання, а не в співвіднесенні з соціально-політичною практикою.

І все ж, вважається, що наукове дослідження ідеології як феномену суспільного життя отримало свій розвиток у XIX на початку XX століть. Класичними являються осмислення ідеології, здійснені Л. Альтюсером, Грамші , Т. Адорно, М. Мангеймом, К. Марксом, Ф. Енгельсом і А. Леніним, іншими вченими, які намагалися розкрити сутність цього явища, систематизувати та структурувати ідеологічні компоненти.

Закладене в цей період протиставлення двох різних підходів до розуміння ідеології визначило наступні суперечності та розбіжності в дослідженнях. В радянській науці відстоювалась можливість існування суто наукової ідеології і на цій підставі аналізувалися роль, значення, місце і соціальні функції марксистської ідеології на противагу «ілюзорності», «хибності» буржуазної. Таке розуміння ідеології відобразилось в працях Є. Бабосова, Н. Біккеніна, П. Гуревича, В. Іванова, В. Келле, В. Константинова, Г. Нестеренка, А. Улєдова, В. Ядова, М. Яковлева.

І все ж, одним з перших, хто звернувся до розуміння поняття ідеології був КМаркс. Для К.Маркса ідеологічним є те, що відображається за допомогою певних уявлень. Цей світ уявлень протиставляється історичному світові. K Маркс у своїй роботі «Німецька ідеологія» розглядає ідеологію як викривлену картину соціальної реальності, і дивиться на неї крізь призму матеріалістичного розуміння історії, наголошуючи на тому, що «почти вся идеология сводится либо к превратному пониманию этой истории, либо полному отвлечению от нее. Сама идеология есть только одна из сторон этой истории».

За вченням К.Маркса ідеологія можлива лише як ідеологія певних класів. Тож ідеологією є ніщо інше, як нав'язування певної сукупності ідей одним класом іншим соціальним групам. Вона є статичною, не розвивається разом з суспільством, а відповідає суспільно-економічній формації останнього. Саме тому філософ виділяє прогресивну та реакційну ідеології. Якщо ідеологія сприяє розвитку виробництва, то її можна назвати прогресивною, однак, коли та ж сама ідеологія починає чинити перешкоди розвитку виробничих відносин в силу того, що суспільство у своєму поступі перейшло на якісно новий рівень, то така ідеологія перетворюється на реакційну[2].

В межах марксизму ідеологія тлумачиться як сукупність усіх суспільних уявлень, відносин й інституцій, які не належать до матеріального «базису» суспільства власне «способу виробництва» як єдності продуктивних сил та виробничих відносин. В такому випадку ідеологія виступає чимось ціннісно-нейтральним. Згідно підходу Маркса, будь-яке соціальне знання є ідеологією остільки, оскільки воно безпосередньо пов'язане з матеріально-практичними інтересами суб'єкта, й така детермінація не може бути усунена в принципі. Проте матеріально-практичні інтереси можуть бути більш чи менш прогресивними такими, що відповідають потребам суспільно-історичної практики й розвиткові історії, чи гальмують їх. Відтак й соціальне пізнання залишається історично обумовленим, але на кожному історичному етапі можна виокремити ті соціальні теорії, які містять більшу частку істини, ніж інші. Власне ж марксизм в межах своєї теорії займає місце найбільш прогресивного філософсько-методологічного й соціально-історичного вчення, оскільки виходить з матеріальноекономічних інтересів пролетаріату як суспільного класу, що є дійсним суб'єктом суспільного виробництва, але позбавлений як прав на продукт своєї праці, так і на володіння цими засобами виробництва.

На нашу думку, марксистська філософія, що фактично впроваджує натуралістичний підхід до історичних законів та суспільних потреб, є перш за все спробою уникнути внутрішньої суперечності, зокрема й у тлумаченні феномену ідеології. Звернення до потреб суспільно-історичної діяльності й об'єктивних законів історії, до практики як останнього критерію істинності соціального знання не може вважатись однозначною воно є таким, що залежить від попередньої інтерпретації цієї практики. Остання відповідає лише на ті запитання, які ми їй ставимо.

Натуралістичний характер підходу Маркса має свої пояснення. Маркса надихав не лише ідеал суспільної справедливості. Перед ним поставали небачені успіхи природничих наук, їхній величезний промислово-технологічний потенціал, їхня здатність безпосередньо змінювати життя шляхом вдосконалення засобів діяльності й організації праці. Цей приклад не міг залишити байдужим людину, яка відчувала потребу «змінювати світ, а не пояснювати його»[ 1].

Отже, ідеологія, з позицій марксизму це один з різновидів наукового знання. І таке знання у систематичній формі прагне обгрунтовути претензії соціальних класів на політичну владу, але лише у випадку з пролетаріатом науковість і об'єктивність збігаються, оскільки інтереси саме цього класу збігаються з інтересами прогресивного розвитку всього суспільства. Tож, прийшовши до влади, пролетаріат має нав'язати комуністичну ідеологію, яка виражає корінні інтереси прогресивного класу[2].

Неможливо оминути постать Карла Мангейма, говорячи про подальшу розробку поняття ідеології. У своїй філософській системі він розглядає маркситський підхід у розкритті ідеології не як відправну точку, а лише як один з етапів осмислення цього феномену. Під поняттям ідеології він розуміє відчуття недовіри і підозри, які людина на кожному історичному етапі відчуває по відношенню до свого суперника. Дослідник виокремлює часткову та тотальну ідеології. Під частковою ідеологією він розуміє недовіру до певних ідей і уявлень суперника, тоді як тотальною ідеологією ставиться під сумнів весь його світогляд. Він, як і Маркс, говорячи про тотальну ідеологію, розглядає ідеологію певної епохи чи класу, аналізуючи це поняття крізь призму структури свідомості тієї чи іншої епохи чи соціальної групи. Філософ зазначає, що ці два вищезазначені поняття в процесі історичного розвитку поступово зближуються: раніш супротивника дорікали в тім, що він як представник визначеної соціальної групи в ряді випадків свідомо або несвідомо спотворює істину. Тепер напад на нього збільшується за допомогою повної дискредитації структури його свідомості у всій її цілісності, заперечується навіть можливість того, що він здатний правильно мислити.

Однак не можна розглядати ідеологію лише крізь призму негативу, адже вона також виступає як і певна самоідентичність групи. Навіть та історична сила, що прагне зруйнувати наявний стан, також спирається на щось інше, що уможливлює ідентичність певної групи, классу, тощо.

Ідеології це ситуативно трансцедентні ідеї, які ніколи не можуть реалізувати de facto свій внутрішній зміст. Утім, вони часто стають тим спонукальним мотивом поведінки, що спрямовує індивідів до блага, коли ті втілюють на практиці свої прагнення, хоча й зі звичайними спотвореннями. Ідея християнської братерської любові, що базується на принципі служіння, яка нав'язувалася на протязі усього Середньовіччя, лишилася нереалізованою і в цьому сенсі ідеологічною ідеєю[2].

Розглядаючи феномен ідеології, мабуть, варто було б зупинитися на взаємозв'язку ідеології та панування, і у цьому відношенні досить цікавим видається дослідження Макса Вебера. Він, в контексті свого мотиваційного підходу здійснює доповнювальний аналіз між правлячою групою і правлячим класом. Вводить дуже важливе поняття, поняття легітимності і обговорює зв'язок між прагненням легітимності та довірою до легітимності, зв'язок, на якому тримається система влади. Питання легітимності стосується мотиваційної моделі, окільки взаємодію між прагненням і довірою слід розглядати у відповідному контексті, він може бути лише мотиваційним. Складається враження, що ідеологія опиняється в проміжку між притензіями системи влади на легітимність, і нашою відповіддю в термінах довіри.

Функція ідеології додавати певні над-цінності до нашої довіри, аби ця довіра могла відповідати прагненням влади. Марксистське поняття спотворення набуває більшого сенсу, якщо ми скажемо, що лише ідеологія здатна надавати легітимності прагненням, додаючи до них нашу щиру довіру. Функція ідеології на цій стадії відновлювати довіру в системі влади.

Вебер вводить розрізнення між правителями і підлеглими в межах конкретної закритої групи, виокремлюючи таким чином владний прошарок в межах групи. Із введенням поняття системи управлінського апарату поняття порядку набуває суттєвішого значення. He сама група в цілому створює власну організацію; натомість існують ті, хто створює порядок, і ті, хто цьому порядку підкорюється. Конкретна проблема легітимації походить із цього розподілу праці між правителями і підлеглими; можливе виникнення поняття ідеології випливає з необхідності легітимації насильницькії запроваджених системою влади норм. Вебер особливо наполягає на понятті запровадження, яке постає з процесом поляризації правителів і підлеглих. «Цей критерій є найголовнішим, оскільки справа не лише в діях, спрямованих на встановлення порядку, а саме у тих діях, які безпосередньо спрямовані на його насильницьке запровадження». Тож у цьому сенсі можна говорити про ідеологію, як спосіб легітимації існуючої, реальної системи влади та управління.

Аналізуючи типи правління, Вебер виділяє три основних типи панування:

панування, що базується на раціональних засадах, основою яких є правова Влада;

традиційне панування, що спирається на віру у святість традиції та легітимність тих, хто має авторитет, спираючись на цю традицію;

харизматичне, підгрунтям якого є особиста харизма вождя.

Повертаючись до правової влади як основи раціональних засад панування, можна говорити про певну ідеологізацію систем норм. По-перше, той факт, що навіть правова влада потребує довіри суб'єкта, доводить, що владу слід інтерпретувати в контексті мотиваційної моделі. Це означає, що можливе існування позитивного значення ідеології як намагання заручитися громадською підтримкою по відношенню до влади.

Другий, більш негативний ідеологічний аспект системи норм полягає в тому, що будь-яка формалізована система може бути сфальсифікована, що може використовуватися як прикриття діяльность певних організацій, що ми нині і бачимо, аналізуючи політичну ситуацію в Україні.

Третім джерелом ідеології в системі норм, може бути надмірна бюрократизація суспільства, хоча Вебер розглядав бюрократичне знеособлення всіх відносин, як гарантію забезпечення прав людини. Однак з часу написання праці багато що змінилося. Бюрократизація стала однією з головних проблем демократичних країн, та одним з найулюбленіших інструмениів в тоталітарних країнах, адже норми можуть приховувати такі практики як сваволю, безвідповідальність в ім'я відданості системі та ін.

Проаналізувавши основні ідеологічні моменти в раціональному типі панування, варто було б розглянути аналогічні обставини в традиційному та харизматичному типі, щоб зрозуміти, що є для них джерелами влади і тими елементами, що залежать від нашої довіри. Філосф визначає традиційний тип наступним чином: «Традиційне панування грунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна». Ключовим для нас у цьому визначенні є слово «святість», яке вказує на те, що квазі-релігійний елемент з'являється не лише у харизматичному, але й традиційному типі. Можна назвати цей елемент ідеологічним у широкому значенні цього слова, адже люди вірять, що цей порядок має ознаки святості, навіть, якщо він не вимагає поклоніння, навіть якщо його не люблять, його принаймні шанують.

Розглядаючи харизматичність влади, Вебер розглядає як її стрижень саме харизматичного лідера, адже «тут бажають підкорятися виключно вождю через його особисті небуденні якості, а не з огляду на його посаду чи освячений традицією стан». У цьому руслі виникає питання, на чому саме базується довіра до лідера. Тут вона виходить на перший план, адже не буває таких лідерів чи пророків, які б не претендували на те, щоб бути істинним пророком, тобто не прагнули здобути довіру. «Цінність харизми визначається свідомістю тих, хто упокорюється харизматичній владі». Саме в цьому реченні мала б міститися проблема ідеології.

Отже, підсумовуючи все вищезазначене, можна говорити, що ідеологічний елемент присутній у всіх трьох формах панування[2].

Продовжуючи огляд концептуальних підходів до розуміння ідеології, варто зупинитися на критиці ідеології Габермаса. Його підхід є метакритичний. Він намагається осмислити дане поняття, виходячи з аналізу «Німецької ідеології» Маркса, застосовуючи ту ж термінологічну базу. Він не поділяє Марксової позиції стосовно того, що ідеології не мають історії. Для нього, ідеологія виникає лише на рівні виробничих відносин, але не на рівні виробничих сил. Тут варто зазначити, що Габермас вводить концепцію практики, яка у його словнику означає як інструментальну дію, так і структуру символічної взаємодії. Ідеологія виявляється спотворенням, що уражає один з компонентів практики. Ми вже не можемо стверджувати, що спочатку була практика, а потім у людей з'явилися якісь ідеї щодо неї, які й стали їхньою ідеологією. Натомість, ми бачимо, що практика містить у собі ідеологічний шар; і цей шар може спотворюватися, але перш за все він є компонентом самої практики.

Особливо важливим для Габермаса у його розумінні ідеології є контекст усвідомлення. Ситуація відчуження, яку має подолати усвідомлення, є хворобою спілкування. Ідеологія це не щось випадкове, а систематичне викривленння діалогічних відносин. Ми не можемо вести мову про діалогічні відносини інакше, як у контексті процесу усвідомлення, й ідеологія є системою, що чинить спротив відновленню діалогічних відносин. У цьому сенсі вона стає основою системи розрізнення «свій-чужий», коли одні групи чи суспільні класи протиставляються іншим, і конфронтація постійно підтримується відсутністю «спільної мови» одних та інших. Образно кажучи, починається діалог між сліпим і глухим.

Повертаючись до Вебера і його розуміння релігії як ідеології, як зазначалось вище, можна говорити про те, що Габермас розглядає її з одого боку як ідеологію (на рівні, скажімо, традиційного суспільства), а з іншого як інструмент критики. Якщо ринок, наука, технологія є формами сучасної ідеології, то ідеологічна роль релігії в сучасному світі може бути не такою яскравою. Тож можна поставити релігію в діалектичну єдність, між ідеологією і утопією. Вона функціонує як ідеологія, коли виправдовує існуючі системи влади, як це чітко видно у Вебера, але, коли вона починає виступати мотивацією критики, її можна розглядати як утопію[2].

На останок варто було б розглянути аналіз ідеології Кліфордом Гірцом. Йому належить концепція ідеології, як інтеграції чи ідентичності. На цьому етапі ми досягаємо рівня символізації чогось такого, що можна спотворити, і в царині чого відбувається процес легітимації. Основним ставленням тут є зовсім не підозра і навіть не вільне від оцінок судження, а спілкування. У розмові криється інтерактивне ставлення. Говорячи про ідеологію у негативних термінах таких, як викривлення, ми використовуємо зброю підозри. Якщо ж ми хочемо розпізнати групові цінності на основі саморозуміння останніх, то маємо вшанувати ці цінності позитивним чином, що й означає спілкуватися. У цій концепції ми підходимо до позитивного розуміння ідеології. В концепції Гірца ідеологія виступає як явище самоідентифікації групи, тут варто згадати вислів Еріка Еріксона, який визначає ідеологію як «опікуна ідентичності». Вона також виступає як чинник інтеграції групи не лише у просторі, але і в часі. Ідеологія функціонує не тільки у синхронному вимірі, але і в діахронному. У другому випадку, пам'ять, щодо основних групових подій є надзвичайно важливою; повторне програвання цих базових подій є суто ідеологічним актом. Ідеологія нерозривно пов'язана з політикою, але має ширші функції, що виражається перш за все в інтегративній функції. Коли інтеграція наштовхується на проблему функціонування моделей авторитету, тоді політика стає стрижнем, а ідеологія системою.

Отже, ми коротко розглянули основні концептуальні підходи до розуміння ідеології. Як бачимо, вона може відігравати роль як розрізнення в системі «свій-чужий», протиставляючи одні класи іншим, так і виконувати суто консолідуючу та легітимуючу ролі. Феномен ідеології може бути експлуатований як у марксистському сенсі, що можемо побачити на прикладі класичних тоталітарних режимів, так і у сенсі Гірца[2].

Протягом XX століття дослідження ідеології отримує своє концептуальне оформлення в працях представників марксизму (В. Ленін, Г. Плеханов), соціології знання (М. Шелер, К. Мангейм, П. Бергер, Т. Лукман), Франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, М. Хоркхаймер) та в наукових доробках зарубіжних вчених пов'язаних з ідейним обґрунтуванням «деідеологізації» (В. Альберт, Р. Арон, Д. Белл, К. Поппер, Л. Фойєр, Е. Шипе) «реідеологізацїї» (А. Вінер, О. Лемберг, Дж. Лодж) соціальних процесів.

У зарубіжній філософії кінця 50-х початку 60-х років XX століття починає домінувати ідея про можливість побудови «безконфліктного» суспільства, при якому суспільна злагода скасовує саму необхідність у будь-яких ідеологічних системах. Відповідне обґрунтування ця ідея віднайшла в працях В. Альберта, Р. Арона, Д. Белла, К. Поппера, Е. Топича,

С. Хантінгтона, Л. Фойєра, Ф. Фукуями, Е. Шилса. Окрім цього, ідеологія визначається атрибутивним елементом тоталітарних систем і антиподом «відкритого» суспільства.

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення проблеми. У 50-60-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з'являється цілий ряд концепцій, що проголошували «деідеологізацію» західного суспільства й міжнародного життя в цілому.

Одним із перших, хто заклав основи концепції «деідеологізації» у праці «Опіум інтелектуалів» (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 60-х pp. ця ідея розроблялася в різних варіантах американськими вченими С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей «Кінець ідеології» (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.

У 70-ті роки західні теоретики оголосили про «оновлення духу», виникнення «нової ідеології». Вони закликали до «реідеологізацїї» західного суспільства, тобто відродження ідеологізації. Переглядають свої погляди щодо ролі ідеології в сучасному суспільстві Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс та інші. А західнонімецький соціолог Є. Хельце в монографії «Ідея та ідеологія» (1969) заявив про необхідність оцінювати значення ідеології в рамках історичного процесу, відмовитись від концепції деідеологізації як такої, що не витримує критики, не підтверджується фактами. Він підкреслював, що ідеологія активно втручається в усі сфери життя, що навіть саме поняття «деідеологізація» уже має ідеологічне забарвлення. Поява цієї ідейної хвилі, що означала посилення ролі ідеології, позначилась на всіх напрямах суспільної думки.

В 70-х роках XX століття відбувається переосмислення соціальної ролі ідеології, що відобразилось у культивуванні теорії «реідеологізацїї». Результатом відповідної роботи виступило обґрунтування ідеології як невід'ємного елементу в організації суспільного життя, що виконує ряд важливих соціальних функцій. Ця позиція розкривається в дослідженнях А. Вінера, О. Лемберга, Г. Маркузе, Дж. Лоджа, а також у працях Р. Арона, Д. Белла, погляди яких зазнали змін.

У радянському суспільствознавстві ідеологія постає одним із системоутворюючих елементів та важливим фактором державного будівництва. Основним шляхом розвитку досліджень було створення «наукової теорії ідеології», що відобразилось в низці праць таких науковців як Біккенін, П. Гуревич, В. Іванов, В. Келле, М. Ковальзон, Л. Москвичов, Г. Нестеренко, А. Улєдов, В. Ядов, М. Яковлев. В рамках такого теоретикометодологічного напрямку ідеологічне життя суспільства розглядалось як сфера наукового управління, що включала в себе: по-перше, саму ідеологію як систему ідей і поглядів (теоретичний рівень відображення дійсності); по-друге, ідеологічні відносини (відносини людей у процесі створення і розповсюдження ідей у суспільстві); по-третє, діяльність ідеологічних інститутів (державні і громадські організації, освітні і виробничі структури, засоби масової інформації тощо). Визначальним для обґрунтування був переважно соціологічний підхід, тобто дослідження ідеології проводилися з позиції виявлення класових інтересів, зокрема, соціальних і їх відображення в ідеологічних системах. З одного боку, ідеологія постає феноменальною по суті та генетично похідною від соціальних структур, змінюючись разом із ними. Така позиція випливає з філософської парадигми розуміння природи суспільства та моделі еволюції його соціальності (марксизм, соціологія знання). З іншого боку, соціально-філософські дослідження спрямовані до есенціалістського пізнання ідеології, розглядаючи її як соціальну субстанцію, що задає вектор і параметри розвитку соціуму.

Сучасні соціальні трансформації, що дозволяють констатувати появу нових специфічних особливостей ідеологічного процесу, пов'язаних із маніпулюванням та активізацією ідеологічної міфотворчості. Ці аспекти досить потужно відображені у працях Т. Євгеньєвої, С. Кара-Мурзи, А. Кольєва,

Кравченка, Я. Любивого, М. Мак-Люена, В. Міщенка, А. Тузикова, Г. Шиллера. Процес ідеологічних змін у сучасній Україні і проблема розробки національної ідеї та державницької ідеології представлені дослідженнями В. Андрущенка, С. Вовканича, Л. Губерського, В. Заблоцького, О. Заздравнової, В. Кременя, В. Крисаченка, М. Михальченка, М. Надольного, В. Пазенка, Ю. Римаренка, В. Тарана та ін.

Список використаних джерел

ідеологія маркс вебер габермас

Бублик П.І. Ahtiihoмії історичного розвитку соціального пізнання //http:// netgorod.narod.ru/articls/Bubliksuspilstvo.htm

Кравчук М. Ідеологія в Україні. Якою вона буде завтра? // http://gnosis. at.ua/publ/l-l-0-3

Політологія за ред. Ф.М. Кирилюка. K.: Здоров'я, 2004. 776 с.

Размещено на Allbest.ru