Українське питання у міжвоєнній Польщі в публіцистичній спадщині Осипа Назарука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське питання у міжвоєнній Польщі в публіцистичній спадщині Осипа Назарука

Важливим щодо формування української політичної думки є науково-теоретична спадщина безпосередніх учасників та дослідників минулого. Серед них публіцистичний доробок відомого українського громадсько-політичного діяча, журналіста, юриста першої третини ХХ ст. Осипа Назарука. Сьогодні історики більше уваги звертають на дослідження його громадсько-політичної діяльності [1; 2; 9; 12]. О. Назарук аналізував вплив церкви на державотворчі процеси в Україні, визначив роль держави та політичних партій у політичній системі. Заслуговує на увагу і його позиція щодо розв'язання українського питання в Польській державі. Незважаючи на те, що вона не мала такого глибокого, науково обґрунтованого характеру, як, скажімо, концепції В. Кучабського чи С. Томашівського, все ж, вона вирізнялася сміливістю, послідовністю у обстоюванні життєво важливих інтересів українців Галичини.

У публіцистичних працях О. Назарук сміливо й послідовно засуджував гноблення українського населення Галичини польською владою, гостро критикував шовіністичні кола польського суспільства за їх агресивну політику, застерігав їх від національної катастрофи, яка прийде як заслужена кара за знущання над українцями.

Питання українсько-польського порозуміння О. Назарук піднімає в одній із перших своїх праць «Про вшехполяків, їх історію, теорію й таємну організацію». Вже в епіграфі О. Назарук зазначає: «Щоби побороти противника треба знати його силу і його хиби», тобто що українці повинні чітко орієнтуватися в польському політичному таборі [6, с.З]. Він констатує, що на поч. XX ст. в Галичині зростає національна свідомість українців: «Руської мови вже ніхто не цурається, а між молодим поколінням на пальцях можна перечислит!! тих, хто признаються до поляків» [6, с.З].

Основною причиною позитивних змін, на його думку, стало культурне відродження, політизація українського руху. Натомість, у польському середовищі зародився і швидко розвивався «вшехпольський» рух. Він охоплював більшу частину інтелігенції, духовенства, селянства, молоді, робітників, які перед тим стояли на соціалістичних позиціях. Основою нової ідеології, як зазначає О. Назарук, була ненависть до всього, що не польське і «народове», «обкидування грязю всього найкращого і найліпшого у інших народів, брехня, клевета, зрада, підступ і убивство» [6, с. 4]. Такі методи боротьби виправдовувала їхня мета - відновлення Польщею колишніх кордонів, будь-якими способами і за будь-яку ціну. Найбільшим злочином польських демократів О. Назарук вважав «впоювання» у польське суспільство крайньої ненависті до українського, при цьому звинувачуючи українців у небажанні примирення. На думку політика, цей рух породив ще більшу міжнаціональну ненависть, ніж гайдамацькі бунти.

Політик застерігав про небезпечність домінування прихильників такої ідеології в тодішніх краєвих органах влади Галичини: «Недалеко той час, коли в галицькім соймі польські народні депутати цілком візьмуть верх над розважнішою шляхтою. Повітові ради, староства, многі суди, рільничі кружки, каси і товариства» [6, с. 4]. Амбіції поляків настільки були великими, що вони планували «будувати Польщу навіть на російській Україні аж по ріку Дніпро» [6, с. 8].

О. Назарук розробляє власне бачення ролі міжнародного фактора у статусі будь-якої держави. Він доводить, що активна, навіть агресивна, зовнішньополітична діяльність є запорукою успішного державного розвитку: «Народ мусить старатися розширити свою займанщину і придбати нові прирости (території - 0.3.) для свого діла і для своїх інтересів, котрі могли б спотребувати його зростаючу енергію» [6, с. 74]. Щоб довести свою концепцію, автор порівнює зовнішньополітичні курси Англії і Франції. На його думку, міцні позиції Англії зумовлені тим, що вона постійно збільшує колоніальні володіння, шукає нові торговельні шляхи, ринки, і тому всередині держави немає часу, як зазначає О. Назарук, «на різні нездорові рухи» [6, с. 75]. В свою чергу, послаблення зовнішньої активності Франції призвело до гострих внутрішніх суперечностей у країні.

Він говорить, що власне польський патріотизм ґрунтується на ідеї розширення «стану посядання»; загалом, поступ людства полягає «на суперництві між народами і на вічній боротьбі».

Для зміцнення своїх геополітичних позицій поляки обрали українські землі, які називали «східними кресами». О. Назарук так пояснює польське розуміння цих територій: «Креси то провінції, в яких культуральне і політичне панування польського елементу поважно загрожене. Східна Галичина не є «пограничом», бо в ній Польща панує політично і культурно. Зате Литва і полуднево-східна Русь: Волинь, Поділля й Україна, як також Східні (не західні) Пруси, Буковина, Спижські Комітати і почасти Тушинське Княжество то креси» [6, с. 119].

Таке трактування українських етнічних земель обурювало політика. Він зазначає, що якщо йти за логікою цієї думки, то польськими околицями можна назвати німецьку Вестфалію, іспанську Сомосієру, російський Сибір, американську Мексику, Сан-Домінго, Парану й цілу Бразилію, Техас, Канаду - словом, цілий світ, окрім однієї Японії, до якої вшехпо - ляки тільки побожно зітхають, і частини Англії [6, с. 119].

Інструментом гноблення виступила культурна асиміляція. О. Назарук висміює вшехпольські пояснення причин польсько-української боротьби, які, на їхню думку, полягали в «зависти» і «горівці» [6, с. 126]. Нікчемна брехня, лайки щодо українців стали одним із методів боротьби. Осип Назарук уважав, що така політика мала одну мету: «Противник тоді слабне, коли він повірить, що він слабий і низький» [6, с. 128]. Таким чином, за словами вченого, поляки розробили цілу теорію українського «винародовлення».

У період національно-визвольних змагань 1917-1919 pp. українсько - польське протистояння зростало. Війна з поляками відкидала можливість про домовленості з ними. У спогадах «Рік на Великій У країні» О. Назарук згадував, що пристати на пропозицію Є. Петрушевича обійняти пост міністра закордонних справ він погодився б лише за умови, якщо президент дозволив би йому вислати одночасно три переговорні групи: до більшовиків, до денікінців і поляків. Тоді автор зауважує: «Я ще не виключав навіть порозуміння з Польщею, хоч ставив його на останнє місце з можливого» [7, с. 175]. Відштовхуючись від того, що німці за можливість порозуміння з Росією вже тоді відреклися від ідеї самостійної української держави, а гетьман П. Скоропадський почав співпрацювати з правими російськими силами, О. Назарук сподівався, що Польща, бачачи небезпеку зі сходу, зрозуміє, що без України вона не зможе дати належної відсічі. Проте Є. Петрушевич не поділяв такої думки. Президент не втрачав надії на допомогу країн Антанти у вирішенні українського питання і не хотів розривати стосунки з наддніпрянцями на чолі з С. Петлюрою. Ane розгром армії У ГА і перехід решти її частин за Збруч довели марність таких сподівань. Осип Назарук, як, зрештою, більшість галицьких політиків, не міг усвідомити, «Щоб союз народів, які виграли війну під гаслами визволення поневолених народів, могли віддати таку стару українську землю як Галичина, її споконвічним ворогам полякам» [7, с.І80]. Таким чином, підсумовує політик, Польща як у минулі часи, так і тепер була «гробокопателем» Української держави. Але при цьому він підкреслює, що в даній ситуації без допомоги Франції поляки не змогли б здолати українців. Попри весь трагізм, який спіткав український народ по обидва боки Збруча, автор відзначає «великий державний смисл українського народу, бо більшої витривалості в таких складних умовах годі собі уявити». Він говорить про зовнішньополітичний чинник у вирішенні українського питання, шкодуючи: «Якби ми мали навіть не таку допомогу при будові своєї держави (мається на увазі: не таку велику - О.З.), як поляки від Франції, тільки наприклад таку, яку могла б нам дати яка-небудь мала держава - ми далеко швидше побудували б свою державу» [7, с. 332]. Політик проводить аналогію між Галичиною та Балканами. І вважає, що треба діяти так, як там: воювати з чужими наїзниками. Інакше поляки винищать нас і світ зовсім тим не зацікавиться [7, с. 135].

З 1919 р. Східна Галичина опинилася в нових політичних умовах, тепер уже у складі Польщі. Офіційна польська політика в українському питанні у міжвоєнний період мала декілька етапів. Спочатку вона здійснювалась шляхом поступок і обіцянок. Наприклад, на Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалась гарантувати українському населенню автономію. Польська Конституція забезпечувала право українцям на рідну мову у публічному житті на впровадження її в початкових школах, також самоврядними функціями наділялися три галицькі воєводства. Але все це залишилося на папері. Після того, як у Парижі Рада послів великих держав остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною, українське питання, фактично, зводилося нанівець. Польську владу представляли уже згадані нами народові демократи, які прагнули окупувати західні землі України, Білорусії, Литви, домогтися нових східних кордонів, а потім шляхом примусової асиміляції створити малонаціональну польську державу.

Пошук компромісу між двома сторонами знову розпочався після приходу до влади в Польщі Ю. Пілсудського (травень 1926 p.). До його планів входило відновлення Польської держави «від моря до моря». Підготовка до великомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні. Tому на зміну політиці тиску приходить більш гнучка політика певних поступок, пошуку компромісів - з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. За будь-яких змін у офіційному курсі мінливість офіційного курсу, асиміляція українського населення залишалася.

Суперечності в українсько-польських суспільних відносинах першої половини 1930-х років, наростали на тлі загального загострення внутрішньополітичної ситуації в Польщі. Намагання Ю. Пілсудського змінити свою владу і правити авторитарними методами викликало опір антисанаційних сил [13, с. 114]. На стосунках двох народів не могли не позначитись і ті процеси, що спостерігалися в міжнародних відносинах у Центральній Європі. У 20 - ЗО роки активізувалися німецькі політичні сили, які вимагали ревізії умов Версальського договору, зокрема повернення територій, які відійшли після Першої світової війни до Польщі. Загальнополітичні труднощі, з яким зіткнулись урядові кола Варшави, спонукали українські угруповання скористатися моментом і активізувати протидію систематичному наступові держави на національні права українського населення. М. Швагуляк вважає, що аж ніяк не випадково у розпал антипольської кампанії в Німеччині (літо 1930 р.) над Західною Україною піднялася заграва пожеж [13, с. 115]. По селах сталися численні підпали польських маєтків. З перших днів після початку підпалів та інших акцій справа їх оцінки набрала політичного забарвлення. Спираючись на припущення властей, частина польської преси без будь-яких застережень кваліфікувала перші підпали як кампанію, до якої причетні члени Української військової організації та німецькі відомства [13, с. 115]. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації - придушення виступів за допомогою поліції та військ. Удари по різних групах населення мали на меті викликати в них сумнів і розгубленість, змінити настрої у вигідному для режиму напрямку. М. Швагуляк наводить факти зі звітів деяких командирів «пацифікаційних» військових підрозділів про те, що рейди у селах були безпосередньо пов'язані з намаганням вплинути на перебіг передвиборчої капманії [14, с. 38]. Репресіїчасто супроводжувалися присилуванням окремих осіб і навіть цілих громад до декларацій, у яких українці під загрозою нових каральних експедицій погоджувалися голосувати на виборах за про урядовий блок [13, с. 127]. Перехід режиму «санації» до тоталітарних методів правління захопив українське громадянство зненацька. Українські політичні угруповання очікували, що органи безпеки у відповідь на кампанію протесту вживуть контрзаходів. Ta застосування владою крайніх засобів, очевидно, для них було несподіванкою.

Маючи за плечима чималий політичний досвід, Осип Назарук засуджував радикальні методи боротьби українців. Він уважав, що саме терористичні акти спричинили пацифікацію [5, с. 32]. Проте політик однозначно засудив репресивну акцію польської влади, вважаючи це «одним із доказів ослаблення й занепаду думки провідної верстви двох народів» [5, с. 321. О. Назарук передбачав, що початкові наслідки пацифікації - це дрібниці в порівнянні з тим, до чого могла призвести така політика. Цензура не дозволяла йому відкрито говорити про можливі наслідки розправи польської влади.

У 30-х pp. XX ст. О. Назарук, вже як представник консервативної течії українського політичного табору, виступав за помірковане розв'язання українсько-польського протистояння. Повернувшись з еміграції в Галичину, він став членом Української Християнської Організації, метою якої було виховування українців у християнському дусі, у лояльності до Польської держави. Організація виступала як проти українського, так і проти польського націоналізму, за національне примирення і розв'язання спірних питань [1, с. 74]. Такого курсу дотримувалася і Українська Католицька Народна партія (1930 р.) (з 1932 р. - Українська Народна Обнова), у створенні якої активну участь брав О. Назарук. У Пастирському Листі покровителя УНО Станіславського єпископа Григорія Хомишина розкривалися шляхи щодо розв'язання українського питання в Польщі. Вказуючи на складне політичне становище в українському суспільстві, він підкреслював, що українці з власної вини потрапили у скруту. Єпископ прогнозував, що ситуація далі буде складатися не на користь українців, а тому застерігав: «В нашім інтересі було і є, щоб польська держава, в котрій ми опинилася, була сильна, бо вона своєю силою охороняє нас перед загладою зі Сходу» [5, с. 7].

Хочемо зауважити, що угодовська політична лінія О. Назарука щодо Польщі, не збігалася з позицією його ідейного натхненника В. Липинського. Якщо першому імпонувала думка про переговори із польським урядом, то другий відкидав таку ідею. В. Липинський не вірив у здійсненність чесного польсько-українського компромісу і був переконаним, що співпраця з поляками тільки підірве моральний стан Українського суспільства. Пропозиція В. Липинського зводилася до легальної опозиції до польської влади [3, с. 220]. Натомість, О. Назарук палко вірив у реальність української автономії у складі Польщі.

Розробляючи програмні засади УНО, О. Назарук запропонував конкретні кроки до порозуміння з польською стороною. Більшість з них були включені до програмової заяви. Пропозиції охоплювали розв'язання проблем у політичній, економічній, соціальній сферах.

На думку О. Назарука, національне питання стояло найгостріше, бо «національна ворожнеча загноїлася до крайності і вже загрожувала катаклізмом», оскільки Польща не виконала навіть мінімальних міжнародних зобов'язань стосовно Галичини. Більше того, ті права й установи, які мали місце в краї ще перед війною, були або обмежені, або цілком скасовані. Стоячи на засадах співпраці з польською державою, автор пропонував законними методами домогтися перебудови, в результаті якої українська територія, згідно з її історичними традиціями, племінними, культурними та господарськими вимогами, була б перетворена на окрему державно-правову одиницю і «засмотрена всіми потрібними органами прилюдної влади: законодавчої, адміністративної, судейської, освітньої, господарської і військової» [8, с.ЗЗО].

В адміністративному плані висувались такі вимоги: а) новий поділ II Речі Посполитої з метою створення окремої української адміністративної одиниці; б) створення окремого «краевого сойму» у Львові; в) до компетенції «краевого сойму» мали входити всі справи (крім тих, що докладно будуть означені), які мали спільно вирішуватись у варшавському сеймі - з поправкою, що краєва делегація має мати відповідальний вплив на їх розв'язання; г) адміністрація краю має підпорядковуватися краевому урядові, який, у свою чергу, буде підзвітний краевому соймові.

У програмовій заяві обґрунтовувалась ідея повного територіального самоврядування як гарантії належного захисту інтересів місцевого населення. Обстоюючи права та свободи галицьких українців, автори документа вимагали, щоб адміністративні посади займали в першу чергу місцеві люди, і щоб молодь мала вільний доступ до навчання у школі.

Що стосується соціально-економічної сфери, то в інтересах господарської рівноваги й суспільної гармонії відкидалася будь-яка ідея класової боротьби. Головне місце в соціальній структурі належало хліборобам, оскільки саме сільськогосподарська галузь є провідною в Україні.

О. Назарук наполягав на наданні хліборобській верстві відповідного впливу на всі функції державного життя. Крім того, йому не подобалося, що «господарство нашої наскрізь хліборобської країни підтинано штучним підпиранням великого промислу західно-польських земель» [8, с.ЗЗО], що давало можливість польській владі підвищувати ціни лише на промислові товари. Попри економічну значимість і культурну роль міст у національному організмі, О. Назарук виступав за розвиток сіл й містечок.

На міжнародній арені Україні відводилося особливе місце. На думку політика, відповідно до своєї історичної місії та національної традиції, Українська держава мала виступати посередником між Заходом і Сходом, переймаючи від першого й передаючи другому культурні цінності католицького світу [8, с. 331].

Перебуваючи на з'їзді Волинського Українського Об'єднання (ВУО) угодовської проурядової партії, О. Назарук зауважив, що у стосунках з поляками знову простежується споконвічний закон національних відносин: «Ми Українці як нація і в мирних взаєминах і в боротьбі з Поляками набираємо виразно вирізьбленого обличчя, яке затирається на сході у взаєминах з москалями. Різниця між західною і східною культурою, причім наш нарід витворює своєрідну синтезу тих культур. Розуміється і збори поляків чи москалів можуть бути живими, навіть бурхливі, але їх оживлення все інакше: українські збори на території де відбуваються впливи культур східної та західної мають в собі таке оживлення, яке свідчить про творення чогось зовсім іншого нового» [4, с. 38].

Розвиток міжнародних відносин у другій половині 30-х років спричинився до того, що українське питання розв'язувалося не в Польщі, а на українських землях, що входили до Чехословаччини. Відновлення автономії Карпатської України породило великі надії на відновлення української державності. З осені 1938 р. О. Назарук уважно стежив за розвитком подій на Закарпатті. Характеризуючи тодішні настрої, він у листі до ректора духовної семінарії в Станіславові о. Авсентія Бойчука 13 жовтня 1938 р. писав: «Тутешні поляки надзвичайно занепокоєні вражінням, яке на нашім народі викликають події за Карпатами…» [10, арк. 82]. Окупація Угорщиною Карпатської України, на думку О. Назарука, мала би сприяти врегулюванню українсько-польських відносин. Відбувся навіть ряд зустрічей представників українських політичних сил із польськими осередками, які, на жаль, не були представлені табором влади, а тому підсумки зустрічі не мали важливого значення. На засіданні Контактного Комітету 8 травня 1938 р. розглядалася проблема польсько-українських відносин. О. Назарук висловився за ведення переговорів з польською стороною, мотивуючи свою думку потребою нейтралізувати гостроту внутрішньополітичної ситуації [11, арк. 22]. Надалі всі наслідки порозуміння навесні 1939 p., фактично, звелися нанівець.

Бездержавність українців зумовлювала постійні труднощі у розв'язанні українського питання. О. Назарук вважав, що у Східній Галичині вирішення проблеми залежало від взаємовідносин з поляками. За його теорією, ще з часів Австро-Угорщини, а особливо в період державницьких змагань 1917-1920 pp., протиборство між українцями та поляками політично загартовувало перших. У 30-х роках О. Назарук, як і весь український консервативно-клерикальний табір, виступав за нормалізацію польсько-українських відносин. Українське питання мало розглядатися на засадах національно-територіальної автономії у складі Польщі.

Список використаних джерел

назарук гноблення польський український

1. Бурачок JI.В. Громадсько-політична діяльність Осипа Назарука (1883-1940). Дис. канд. іст. наук. - Івано-Франківськ, 2006. - 208 с.

2. Качкаи В. Публіцистична спадщина Осипа Назарука // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. - Вип.6: Західноукраїнська народна республіка: історія і традиції. - Львів, 2000. - С. 26-29.

3. Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // В'ячеслав Липинський. Архів. - Т. 7. - Листи Осипа Назарука до В'ячеслава Липинського. - Філадельфія, Пенсильванія, 1976. - C.XV-XCVII.

4. Назарук О. Вражіння з Волині: 3 приводу З'їзду ВУО. - Львів, 1938. - 116 с/

5. Назарук О. Ерема кай аноніми: Політична брошура, призначена для гартування будучих українських провідників. - Львів, 1936. - 126 с.

6. Назарук О. Про вшехполяків, їх історію, теорію й таємну організацію. - Львів, 1907. - 120 с.

7. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української Революції. - Відень: Видання Українського прапора, 1920. - 344 с

8. Програмова заява Української Народної Обнови // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - K.: Дніпро, 2001. - Т.7. - С. 329-331.

9. Федунь М. Мемуарна спадщина Осипа Назарука / Інститут українознавства при Прикарпатському університеті ім. В. Стефаиика. - Брошнів: «Таля»,

2000. -340 с.

10. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. - Ф. 359 (Назарук Осип - громадський діяч). - Спр.194 - лист О. Назарука до Бойчука з інформацією про протестиий рух в Галичині. - Арк.15-21.

11. Там само. - Ф. 359. - Спр.41 - записна книжка (записи автора про політичні справи) (1938). - 117 арк.

12. Швагуляк М. Осип Назарук - журналіст, публіцист, редактор // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української кии - ги та періодики: Матер.: Міжнар. наук. конф. 25-26 серпня 1995 р. / Відп. ред. Л.І. Крупіельницька. - Львів, 1996. - С. 56-64.

13. Швагуляк М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років XX ст. // Записки НТШ. Львів, 1991. - Праці історико-філософської секції. - Т.ССХХІІ. - С, 111 - 145.

14. Швагуляк М. «Пацифікація». Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. та українська суспільність. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1993 - 51 с.

Размещено на Allbest.ru