Размещено на http://www.allbest.ru/

Безпекові ідеологи і реальна національна безпека

Андрєєва О.М.

Аналіз використання цивілізаційної риторики в політичній пропаганді безпосередньо виходить на тему національної безпеки, що імпліцитно міститься в самому концепті "цивілізація", в поширеної цивілізаційній ідентичності в тій чи інший країні. Ця присутність "безпекових" конотацій особливо відчувається в геополітичних та відверто пропагандистських конструкціях про "цивилізаційний вибір", але вона присутня також і у нібито академічних побудовах.

Ця стаття є спробою експлікації згаданих передумов проектів національної безпеки, що випливають з різних цивілізаційних ідеологій. Для зручності при аналізі ми розглянемо проблему з різних боків, як:

(а) моделі національної безпеки, що випливають з тези про радикальну відмінність цивілізацій;

(б) моделі національної безпеки, що містяться в уявленнях про "національний інтерес" в контексті геополітичної міфології;

(в) моделі національної безпеки, які виникають в наслідок реакції на "цивілізаційне" позиціювання тієї чи іншої країни, здійснюване іншою країною.

Теза про радикальні цивілізаційні розбіжності та її наслідки в концепціях національної безпеки є для нас дуже важливою. Ця теза пов'язана з безпековою проблематикою тим, що сам концепт "радикальної розбіжності" імпліцитно вказує на загрозу, що іде від іншої цивілізації. Саме тому все "цивілізаційна концептуальна побудова" є прихованою ідеологією війни. Наприклад, в зазначеному контексті Першу світову війну можна трактувати як війну держав-націй, які використовували "цивілізаційне" ідеологічне обгрунтування в своєму праві вважати себе вище за іншу європейську націю. Крім того радикальна цивілізаційна "іншість" іншої держави сприймалася кожною нацією як загроза їх власній цивілізацій - ній традиції, а, в свою чергу, "безпека" розумілася як "оборона" проти можливої цивілізаційної експансії "Іншого". Той факт, що цей захист "національної безпеки" в її цивілізаційній цілісності, призвів до трагедії такого масштабу як перша світова війна, свідчить про небезпеку "цивілі - заційцного протистояння" навіть в теорії.

Так, відомий німецький філософ і соціолог Макс Шелер видав в 1915 році книгу під назвою "Геній війни і німецька війна", де узагальнивнімецьку традицію як домінування "принципу Культури". (В контексті нашої роботи треба пояснити, що в німецькій традиції термін "Культура" вживався як синонім "цивілізації", в той час як термін "цивілізація" ніс відверто негативні конотації чогось механістичного, мертвого, раціоналістичного тощо. Приклад історіософії О. Шпенглера зайвий раз ілюструє цю рису). Зокрема він "склав таблицю опозицій двох духовних таборів, що розділили Європу" [1,140]. Згідно з цією таблицею кожна з ворогуючих сторін могла ототожнюватися з одним з членів цих опозицій (у М. Шелера виходить так, що "бік німецький" представлений першим, а "бік англосаксонський - другим членами зазначених опозицій). Картина з цих опозицій має наступний вигляд: культура/комфорт, воїн/грабіжник, мислити/рахувати, істини/факти, розум/економія, концепція/перцеп - тивне накопичення, науковий метод/індуктивний метод, пояснення/ класифікація, божественний Порядок/інтереси Англії, Божественне Провидіння/англійська політика, добро/користь, непохитність соціальної згоди/свобода слова і духу, освіта/духовне звуження, обіцянка/ взаємний контракт,, вірність/точність у виконанні контрактів, лицарська гра/спорт, почуття гідності/основакредиту, благородство/багатство (походження якого не має значення), любов/солідарність інтересів, Спільнота/Суспільство (Класифікація М. Шелера наведена нами зі книги А. Глюксмана "Одинадцята заповідь" [1,140-141]). (З іншого боку Андре Суарес в 1916 році обгрунтовує "справедливу війну" проти Німеччини як "війну Цивілізації" проти гіпертрофії принципу Культури, оскільки, за його словами, "німецька імперія виставляє на загальний огляд жахливі наслідки культури без цивілізації" [1,141]).

Якщо повернутися від реалій Першої світової до російської цивілізаційної теорії XlX ст., то мо побачимо ту ж саму міфологізаторську логику, за допомогою якої "цивілізаційний підхід" використовується як інтелектуальне знаряддя "ідеології війни". На прикладі таких мислителів як М. Данилевський та його спадкоємці російські євразійці, зокрема М. Трубецькой, видно як теза про "Захід" як іншу та ворожу до Росії цивілізації викликає положення про необхідність готуватися до війни з ним. Нагадаймо тезу М. Данилевського про те, що Захід у вигляді "романо-германського світу" знаходиться в стані перманентної війни зі світом "греко-слов'янським". Саме цей факт постійної "загрози" з боку Заходу підштовхує російського ідеолога до формули того яки цю загрозу "нейтралізувати": "Боротьба з Заходом - єдиний рятівний засіб як для вилікування наших російських культурних хвороб, так і для розвитку загальнослов'янських симпатій або дрібних розбратів між різними слов'янськими племенами та напрямками" [2,433]. Якщо придивитися до наведеної формули, то можна побачити досить цілісну концепцію російської національної безпеки для того часу. По-перше, усвідомлена М. Данилевським загроза породжує мобілізаційну ідеологію боротьби з Заходом, яка повинна виступати у ролі інструмента вирішення певних внутріполітичних проблем! По-друге, у зовнішньополітичній сфері він пропонує проект створення Слов'янського Союзу як найбільш оптимальну відповідь на виклик можливої геополітичної та воєнної експансії "романо-германського світу").

Тут можна навести висловлювання відомого євраційця М. Трубецького про те, що "романо-германській світ з його культурою - наш найлютіший ворог". Ця теза повністю увійшла в світоглядний "тезаурус" сучасного російського неоєвразійства, і взагалі стала базовою моделлю для більшості антизахідних ідеологій сучасного російського політичного бомонду. Серед згаданих представників євразійства (яке в світоглядному плані є дивовижною сумішшю необільшовизму, неофашизму, войовничого ортодоксального та вкрай політизованого православ'я) ми можемо назвати

О. Дугіна та Е. Лімонова. В плані уявлень про національну безпеку серед цих фігур особливо цікавою для нас є постать О. Дугіна, який пропонує цілісну цивілізаційну, геополітичну та "безпекову" міфологію. Зокрема в книзі "Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії" О. Дугін висуває "цивілізаційну" тезу, аналогічну наведеним тезам М. Данилевського та М. Трубецького, але яка трансформується у нього в більш модне геополітичну термінологію - в твердження про непримиренну боротьбу "телурократії" або "цивілізації "Землі" (аналог "греко-слов'янського світу") та "таласократії" або "цивілізацій моря" (термін, який виходить за межі "романо-германського" В міфологічній схемі Дугіна статус «романо-германських країн" залишається не зовсім чітким та зрозумілим. Взагалі вся континентальная Європа стає в ній частиною «телурократичної» цивілізації. Саме тому Дугін формулює фантастичний проект потенційного єднання континентальної Європи з Євразією проти США та Великобританії. Цей проект Європи від «Дубліна до Владівостока», який російський євразієць позичив у Ж. Тіріара, в свою чергу, передбачає перетворення Європи на сателіта Євразії або те, що Дугін називає «фінляндизацією" Європи. світу і має відношення до атлантистських, "островних" цивілізацій типу США та Британії). В ситуації цієї перманентної війни Дугін пропонує свій сценарій національної безпеки для Росії, який значно відрізняється від проекту слов'янського союзу Данилевського і знаходиться ближче до імперського принципу євразійців. "Євразійська Імперія" - ось відповідь Дугіна про національно-державне утворення, яке є оптимальним (з точки зору національної безпеки) в ситуації спроб США отримати повний контроль над світом і загрозу перетворення Росії на "етнічну резервацію" [3,169].

З ім'ям О. Дугіна пов'язаний не тільки спалах відновлення інтересу серед політичних кіл Росії до євразійської політичної міфології, але й "конспірологічна міфологія" що поступово перетворюється на без - альтернативну модель інтерпретації зовнішньополітичної та, частково, і внутрішньополітичної ситуації в Росії не тільки серед політичних ретроградів, але й ця міфологія "всесвітньої змови" проти Росії є найпоширенішою й серед політиків більш помірного напрямку думки. Як типовий міфотворець О. Дугін обгрунтовує цю теорію не просто посиланням на особливіст мислення сучасних політичних еліт або навіть не у вузькому геополітичному сенсі несумісності національних інтересів "країн моря" або "країн суходолу".О. Дугін доповнює геополітику як "міфологізовану географію" конспірологічною інтерпретацією всесвітньої історії, тобто історіософією ("міфологізованою історією"). Цю історіософську картину світу він вибудовує в формі відверто язичницького міфу, тобто у вигляді космогонічної боротьби двох сил - Сил Темряви (які втілені в іудеохрис - тиянський міф) та Сил Світла (елліно-християнський антропологічний принцип або "маніфестаціонізм").

Для цього типа міфологізованого мислення (яке за своїм пафосом та своєю "стилістикою" дуже схоже на міфотоворчість таких постатей як Розенберг або Гітлер) характерний моментальний перехід від абстрактних космогонічних сил до соціальних течій, які, з одного боку, кожного разу можуть бути "веріфіковані" за конкретною соціальною адресою а, з іншого боку, мають позачасовий характер в наслідок свого "космічного" походження. В результаті вимальовується схема, згідно з якою на протязі всієї всесвітньої історії соціальні сили свідомо ототожнювали себе зі згаданими універсальними міфологемами космічного двобою, "маніхейського протистояння". В цьому протистоянні Сили Темряви (або Сили Місяця) об'єднувалися з метою змови проти Сил Сонця: "Переходячи на власне конспірологічний рівень, можна стверджувати, що всі свідомі носії креаціоністського підходу об'єднувалися в деяке таємне товариство, в "Орден Мертвої Голови", цілі та задачі якого полягали в утвердженні примату саме такого метафізичного погляду на природу реальності" [3,228]. (В наведеному прикладі видається цікавим гегелівська техніка міфологізація, яка полягає в онтологізації абстракції, в даному випадку абстракції "космологічного принципа", в наділенні її певними соціальними властивостями).

В наслідок перманентної загрози змови проти носіїв "сонячного принципа" (зафіксуємо, що мфіологія Сонця була притаманна езотеричним вченням німецького націонал-соціалізму) О. Дугін постулює проект Хрестового Походу усіх, хто є прихильником "Півночі" та "Серця". Зокрема він пише: "Новий Хрестовий Похід проголошено вже зараз. Маленькими ручаями течуть під прапори з сонячно-полярною символікою всі вірні Півночі, вірні Серцю. Серед них революціонери й анархісти, консерватори та мілітаристи, "червоні" прибічники соціальної справедливості та "чорні" захисники духовної ієрархії, християни та матеріалісти, діти Сходу та сини Заходу, об'єднані незрозумілою пристрастю та надлюдською ненавистю. З Півночі на Південь, з християнського світу білих народів в землі місячних семітів, іудеїв та сарацин, зрушаться армії Серця, армії Любові, носії нового світанку. Одягнені в маски Хаосу перед лицем будівельників "нового світового порядку", ховаючи в глибині свого "Я" знання про вищі закони ієрархії, про світову янголічну, нібесну світобудову, вояки Сонця підуть в свій останній похід. Мертві закони "тварного" світу впадуть. Новий Ієрусалім з'явиться в сонячних променях сердечної Слави. Мертвий місячний череп старого людства лусне від рятівних енергій живоутворюючого полярного Серця. Тоді ми встановимо наш Хрест над святою землею, над Центром Світу, наш православний Хрест над звільненим Ієрусалімом" [3,244].

Ми навели таку велику цитату з метою продемонструвати яким чином міфологізоване фантазування породжує певні схеми, які мають безпосереднє усвідомлення національної безпеки. Оскільки логіка, на якій базуються подібні судження, підказує тезу про те, що змова, про яку йде мова в конспірологічних теоріях, не може бути подолана ані мирним "еволюційним шляхом", ані шляхом переговорів, ані шляхом інших поступових трансформацій. Ця логіки має підкреслено есхатологічний характер, оскільки підкреслює метафізичну та космогонічну основу згаданого протистояння. Будь яка есхатологія передбачає, що подібні космічні універсальні протиріччя можуть бути вирішені тільки у фінальному двобої. В наслідок цього всі проблеми безпеки та ліквідації загроз зводяться, фактично, до ідеології війни.

Ця тенденція "мілітаризації" безпекової ідеології та проблематики знаходиться у фундаментальному протиріччі з ліберальним баченням безпеки, в якому війна поступається місцем більш гнучким технологіям. Подібне еволюціоністське бачення сучасної держави в контексті глобалізації базується на усуненні категорії "вороги" і може бути проілюстроване думкою такого авторитетного представника цього напрямку як Е. Гіденс. Зокрема Гіденс пише: "Сьогодні державі загрожують ризики та небезпеки, але не вороги, що докорінно змінює саму їх природу" [4,35]. На жаль подібний стиль соціально-політичного мислення не є не тільки безальтернативним, але й домінуючим. Приклад О. Дугіна (який є дуже симптоматичним, оскільки демонструє не просто мислення психопатологічного збоченця, але глибинну тенденцію сьогодення) демонструє яким чином есхатологічна спрощена логіка домінує над спокійним "хіліастичним" стилем спадкоємців класичної ліберальної традиції.

Подібні інтелектуальні конструкції спираються на харизматичну привабливість міфу, на його мобілізуючу силу, в наслідок чого він отримує риси всесвітнього месіанського універсалізму (нагадаймо наші міркування про значущість універсалістського виміру " національної ідеї", на яких есхатологічний "цивілізаційний" міф паразитує). Про це ще наприкінці 90-х років писав російський ліберал О. Янов, схвильований радикальним нігілізмом, що ховався під виглядом релігійного месіанського езотеричного вчення. Тоді він писав в газеті "Известия" про тотальний та нав'язливий характер ідеології війни, яка присутня в писаннях О. Дугіна та йому подібних. Зокрема він формулював кредо О. Дугіна наступним чином: "Суворий вибір мондіалстської епохи такий: або планетарний колабораціонізм, або планетарна геріль'я. Всесвітний рух Спротиву, на чолі якого за логікою історії повинна стати найсвятіша та наймогутніша з націй - великий руський народ та велика російська держава". Цю дугін - ську цитату Янов коментує так: "Тому що "смисл Росії", виявляється, в тому, щоб через російський народ здійснилася остання думка Бога, думка про кінець Світу" [5,6]. (В іншій роботі О. Янов демонструє, дугінська міфологія не є поодиноким випадком в російському політичному мисленні - і тут він був глибоко правий - і що основні ідеї Дугіна присутні й у інших представників російського націонал-патріотизму, наприклад, у С. Кургіняна).

(Зазначимо, що протиставлення "безпекова політика"/війна властива не тільки в рамках констатації несумісності помірних ліберальних поглядів та російських одіозних "фашизоїдних" ідеологів. Тенденція мислити всі типи сучасних міджержавних відносин в категоріях перманентної війни властива не тільки ідеологам "консервативної революції", але й найбільш цікавим представникам ліворадикальної думки, чий масштаб є незрівнянним з епігонами на кшталт С. Кургіняна та О. Дугіна. Перш за все ми маємо на увазі фігуру А. Негрі, який за часів своєї молодості був членом знаменитих італійських "Червоних бригад". Зокрема в роботі "Множина: війна та демократія в епоху імперії" (написана разом з американським політологом М. Хардтом) він писав: "В тій мірі, в якій суверенна влада національних держав, навіть найбільш впливових з них, скорочується, а замість неї виникає нова, наднаціональна форма суверенітету - всесвітня Імперія, умови та сутність війни та політичного насильства, невідворотно змінюються. Війна стає всезагальним феноменом, глобальним за масштабом і безкінечним" [6,13].

Далі міркування А. Негрі фіксують наступні важливі наслідки цієї глобалізації війни в галузі теми "політики безпеки". По-перше, він постулює, що за сучасних умов вже не діє славнозвісне визначення війни Карла фон Клаузевіца (оскільки останнє релевантне, з його точки зору, лише для епохи модерніті). Якщо для політичних "реалістів" на кшталт Клаузевіца війна мислилася як екстарординарна ситуація (тобто така ситуація, яка за термінологією німецького права передбачає призупинення дії Конституції та принципу верховенства права), ситуація, після закінчення якої завжди передбачався стан миру як соціально-політична норма. (Між іншим, мислення в категоріях "національної безпеки" базується на цій нормі майже як на кантівській трансцендентальній передумові!). На відміну від ситуації епохи Клаузевіца перманентність війни за сучасних умов вже не передбачають мирного стану як логічного завершення воєнних дій, але пролонгують екстраординарну ситуацію та перетворюють її на норму. Так, А. Негрі відмічає: "Екстраординарна ситуація стала перманентною та всезагальною. Виняток обернувся правилом, пронизав і міжнародні, і внутрішньонаціональні відносини" [6,18].

Друге важливе міркування А. Негрі полягає в фіксації радикальної зміни характеру сучасної війни, яка, на його думку, перетворилася на суто поліцейську акцію, мета якої полягає в ліквідації ризиків та загроз (як реальних, так і потенціальних, а можливо і навіть віртуальних). Таким чином в проблематиці дослідження Негрі виникає тема "національної безпеки" і, заторкуючи цю тему, він висуває розуміння безпеки епохи постмодерніті (або епохи тотальної війни), альтернативне ліберальної версії, що базується на передумові соціально-політичного миру та злагоді. (Прикладом згаданого ліберального тлумачення опозиції війна/безпека є наведений нами вище вислів Е. Гіденса. Це розуміння базується на передумові переходу від війни до просвітницького ідеалу мирного вирішення проблем. Розуміння безпеки Негрі та багатьма його однодумцями з "лівого табору" є набагато агресивним, оскільки акцентує активний характер війни сьогодення на відміну від традиційної "політики оборони". Він цілком слушно зауважує, що поворотним пунктом зміни парадигми взаємних відносин від "війною" та "безпекою" з'явилися події 11 вересня. Цей активізм знайшов своє визначення в наступній тезі: "Безпека потребує активного та постійного формування зовнішнього середовища за допомогою військових та/або поліцейських акцій. Безпечним буде тільки світ, що сформований нами самими. Таке розуміння безпеки і є, власне, форма біовлади в тому сенсі, що на неї покладається задача виробництва й трансформації суспільного життя на самому загальному, глобальному рівні" [6,35]. І далі: "Якщо "оборона" передбачає наявність захисного бар'єру проти зовнішніх загроз, то "безпека" виправдовує постійну воєнну активність як на власній території, так і за кордоном" [6,36].

національна безпека ідеолог геополітичний

Таким чином, виходить, що у Гіденса "безпека" протиставляється "війні" (оскільки з точку зору традиційно ліберального просвітницького погляду "війна" як екстремальний стан є, за визначенням, порушенням принципів безпеки), в той час у А. Негрі "війна" та "безпека" фактично ототожнюються. В процесі порівняння цих двох "безпекових" парадигм треба відзначити, що аналіз Негрі є більш адекватним епосі "постманхет - тенської" реальності. Цей аналіз заторкує не тільки науково-аналітичні концепції національної безпеки, але й зачіпає й сферу "безпекового міфу", суть якого досить чітко доніс С. Жижек в своїй оцінці міфологічного боку "антитерористичної кампанії". Так, коментуючи американську "Стратегію національної безпеки" (20 вересня 2002), де була сформульована доктрина можливості "превентивних ударів", словенський мислитель проінтер - претував її як "шалене утвердження паранояльної логіки тотального контролю над майбутніми загрозами" [7,25].

Неважко помітити, що ідея "превентивних ударів" випливає з передумови національної безпеки, що була дуже глибоко проаналізована Негрі. Ця доктрина, дійсно, з одного боку, є наслідком "тоталізації війни, а з іншого - типовою ілюстрацією перетворення війни на "поліцейську акцію". І в процесі цього перетворення "цивілізаційна риторика" відіграє вирішальну роль для "раціоналізації" тривожних масових психотічних фобій та прихованих агресивних імпульсів. Приклад С. Хантінгтона, про якого ми багато говорили в попередніх параграфах і який підвів "концептуальний цивілізаційний базис" під зазначену безпекову парадигму, демонструє яким чином здійснюється логічна операція з обгрунтування антитерористичної кампанії як акції по забезпеченню "національної безпеки" Перша посилка полягає в тезі про неминуче зіткнення цивілізацій, оскільки згідно неї інша цивілізація несе загрозу тільки тому, що вона Інша (тобто заповнити прірву цієї "іншості" виявляється неможливими ніякими "онтологічними зсувами"). Друга посилка полягає в тому, що фігура "терориста" концентрує в себе не просто абстрактного "ворога", але й має конкретну "цивілізаційну адресу" завдяки предикату "ісламський тероризм". (Про цю технологію А. Бад'ю писав: "В "ісламському тероризмі" предикат "ісламський" не має інших функцій крім як надавати примарний зміст слову "тероризм", який сам по собі позбутий будь якого (в даному випадку політичного) змісту" [7,63]. В зауваженні французького філософа криється слушний натяк на певну інверсію у відносинах між практикою "тотальної війни" та її цивилізаційним обгрунтуванням. Згідно лакановським конотаціям думки філософа цивілізаційна риторика приховує пустоту проекту нової парадигми "національної безпеки", проекту тотального контролю над загрозами. Трохи іншим чином ця інверсія формулюється у А. Негрі, який зауважив про фантомний характер категорії "ворог", який потрібен для "легітимізації імперського насильства": "Ворог повинен бути мисленневою схемою в кантівському розумінні, однак діючою у зворотному напрямку: він повинен продемонструвати не те, що є сила, а те, від чого вона рятує. Наявність ворога вказує на потребу в безпеці" [6,49]).

Повертаючись від американського проекту безпеки до проекту російського, про який мова йшла вище, відмітимо певну симетрію між ними. Ця симетрія полягає в (а) наявності "цивілізаційної платформи" її обгрунтування (різниця полягає лише в тому, що для Сполучених Штатів цей "цивілізаційний "інший" є "мусульманським світом", а для російської "конспірологічної парадигми" в цій ролі виступає "Захід"); (б) постулат про постійне джерело загроз, що надходять від "іншої" цивілізації; (в) можливість "формування" безпечного "зовнішнього простору" аж до права "превентивного ядерного удару" у випадку виникнення збройного конфлікту. (Суто неформальний та неправовий характер цього "права" є вкрай небезпечним для всієї світової спільноти, і можливі наслідки його застосування демонструють той факт, що міфологічні уявлення про безпеку часто-густо несуть загрози набагато масштабніші, ніж ті, що мають місце в уяві ідеологів та політиків! Так, наприклад, С. Жижек у вже згаданій роботі звертався до проблеми "Яке суспільство виникне в результаті "війні з терором" і дав свою відповідь: "Замість обговорення прихованої програми змови треба перенести увагу на те, що відбувається, на зміни, що мають місце тут і зараз. Кінцевим підсумком війни буде зміна нашого політичного порядку" [7,31].). Щодо російської воєнної доктрини, то вперше це право було задеклароване ще у редакції 2000 року (а також у редакціях "єльцинського" періоду). Про це ще у 1998 році в своїй книзі "Введення в геополітику" Гаджієв писав: "Саме ядерні сили є ключовими при визначенні статусу Росії як великої воєнно-політичної держави. В даному контексті цілком виправданим виявляється те, що в своїй воєнній доктрині Росія не підтвердила декларований раніш зобов'язання Радянського Союзу не застосовувати першим ядерну зброю, оскільки таке зобов'язання знаходилося б у протиріччі з головною установкою, згідно з якою ця зброя розглядається не як засіб ведення війни, а як засіб зтримання можливого агресора" [8,363].

Факт, що США і Росія у своїх концепціях національної безпеки декларують можливість застосування ядерної зброї першими, показує, що почався новий етап глобального протистоянні, який знижує рівень безпеки в світі.

Література