Демократизація як шлях світоглядного самовизначення народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократизація як шлях світоглядного самовизначення народу

Андрієнко О.В

Демократизацію у найбільш загальному вигляді прийнято розглядати як комплекс процесів та явищ, що спрямовані на перехід від авторитаризму до демократії. Загальновідомо, що демократичні зміни передбачають гарантію певних прав, встановлення низки обов'язків, становлення відповідних соціальних інститутів. Але почасти поза увагою залишається ще один дуже важливий аспект демократизації світоглядний. Демократичні зміни у суспільстві завжди супроводжуються змінами світоглядного характеру. Перехід до демократії в Україні та багатьох інших країнах світу є невід'ємною складовою усвідомлення власної незалежності та боротьби за неї. Саме тому демократизацію цілком справедливо можна тлумачити як шлях світоглядного самовизначення народу, а не лише як спосіб самоврядування.

Питання демократизації є вочевидь актуальним та досліджується сьогодні багатьма авторами. Серед них Т. Євменова [1], Г. Грузман [2], А. Толстоухов [3], С. Вальцев [4], П. Кузьмін [5] та ін. Проте у переважній більшості існуючих досліджень з питання демократизації увага акцентується на її політично-інституційних аспектах, тоді як не менш важливим є світоглядний аспект встановлення демократії, зокрема, її зв'язок із народним самовизначенням, що говорить про необхідність веденні активних соціально-філософських пошуків у цій сфері.

Метою даної роботи є дослідження ролі демократичних змін у світоглядному самовизначенні народу.

Демократизація виступає своєрідним консенсусом, заснованим на «системі норм, правил, процедур» [5]. До її ключових моментів відноситься поступовий рух цілого ряду країн в різних регіонах земної кулі від авторитарних та диктаторських режимів до встановлення демократії, що розпочався наприкінці ХХ ст. До ознак цього процесу відносять падіння авторитарних режимів у південній Європі у 70-х ХХ ст.; заміну мілітаристських та диктаторських режимів шляхом виборів цивільних урядів у країнах Латинської Америки у 70-х та 80-х рр. ХХ ст.; відмову від авторитарних тенденцій суспільного розвитку в окремих регіонахпівденної та східної Азії у середині 80-х рр. ХХ ст.; кризу комуністичних режимів у східній Європі та утворення 15 пострадянських республік у 1991 р. тощо.

Згідно дефініції, наданої білоруською дослідницею Т. Євменовою, самовизначення народу це «процес визначення, встановлення та забезпечення політичного статусу народу, його економічного статусу, соціального статусу, культурного статусу, статусу власника як природних багатств та ресурсів країни, так і соціальних» [1,31]. Важливим у даному контексті є той момент, що народне самовизначення є поняттям системним, а вилучення будь-якого з п'яти вищезазначених елементів робить його суто декларативним.

Самовизначення народу невіддільне від понять свободи волі та вибору. Свобода самовизначення у жодному випадку не є абсолютною, адже тоді вона переростає в анархію та суспільний хаос або навіть може еволюціонувати у тоталітаризм. Для того, щоб цього не сталося, необхідна ефективна дія норм та принципів державно-національного та міжнародного законодавства. Цілком логічним є те, що згідно міжнародного права, сили, які представляють певний народ, що прагне до самовизначення, спочатку мають довести світовій спільноті, що цей народ знаходиться у стані окупації або колоніальної залежності. У цілій низці випадків (Росія, Азербайджан, Грузія тощо) реалізація окремими народами права на самовизначення означає порушення територіальної цілісності держави, чого допустити не можна, хоча такі спроби неодноразово робляться (чеченці, македонці, албанці у Косово та ін.) Що ж стосується демократичного вибору, то він реалізується у різноманітних всенародних плебісцитах, передусім у референдумах.

Визначення політичного статусу народу у світоглядному контексті передбачає достатньо високий рівень політичної культури громадян. Політична культура це система відносно стійких цінностей, переконань, моделей поведінки, які поділяє більшість громадян певної політичної спільноти, що склались історично і передаються від покоління до покоління. Різноманіття внутрішніх структур політичної культури дає можливість існування в межах одного суспільства кількох політичних субкультур (наприклад, локальних субкультур в одній державі). В окремих країнах найбільший політичний вплив можуть мати різні субкультури. Наприклад, релігійні субкультури в Північній Ірландії, Ливані, деяких країнах мусульманського Сходу, етнічні субкультури в Азербайджані та ін. Політичне самовизначення означає також планування певних дій, що ведуть від індивідуальної до соціальної сфери та скеровані політичними, економічними та соціокультурними факторами, що існують у суспільстві. Ознаками демократичного політичного самовизначення на світоглядному рівні є гуманізм, антидеспотизм, плюралізм позицій та рефлективність.

Визначення економічного статусу народу пов'язано зі встановленням внутрішнього балансу як в економічному, так і у політичному житті країни. Політична нестабільність, що затягнулася, рано чи пізно провокує економічну кризу. У світі існує безліч прикладів існування недемократичних збалансованих систем, проте про народне самовизначення мова тут не йдеться, оскільки розвиток країни в такому випадку цілком керується владним апаратом. Скорочення обсягу державних обов'язків є однією з центральних проблем демократизації постсоціалістичних економік. При цьому слід відзначити, що крім національної економіки, яка значною мірою залежить від держави, існують також мікроекономічні фактори домашнього господарства, що демонструють високу варіативність незалежно від стану макроекономіки. У світоглядному аспекті сьогодні економічне все частіше домінує над політичним. Показово, що саме страх втрати економічної стабільності поставило на перше місце більшість громадян України (46%) під час всеукраїнського соціологічного дослідження «Оборонна стратегія очима українців». Це набагато більше, ніж страх втрати свободи в результаті воєнного вторгнення інших держав (8,8%) та страх початку нової світової війни (3,3%) [6,6]. Якщо досягнення свободи асоціюється з економічною нестабільністю, то суспільство буде неминуче від неї відмовлятись, керуючись простим інстинктом самозбереження. Адже і здобуття незалежності Україною як «загальнорадянської житниці» проходило, у тому числі, й під гаслами здобуття економічної незалежності та покращення життя громадян. Але як бути з демократією? Відповідь на це питання слід шукати у поверненні до первісного сенсу понять свободи, рівності та братерства. Рівність за демократичного режиму не означає однаковості всіх, як це часто висвітлюється в пресі та іноді навіть у науковій літературі. Більш того, демократія неможлива без світоглядного і соціального плюралізму, який виступає полем реалізації свободи.

Існує стійке уявлення про демократію як про суспільство достатку та економічної стабільності, що дарує своїм членам всі можливі матеріальні блага. Характерною рисою такого суспільства є принципова безкінечність процесу споживання, оскільки людина має справу не стільки з реальними речами, скільки з культурними знаками, якими члени сучасного суспільства обмінюються з постійно наростаючою швидкістю. Тобто, образ демократичного суспільства в масовій та індивідуальній свідомості автоматично співвідноситься з образом абсолютного економічного добробуту, втіленням якого виступають США.

Економічне самовизначення народу неможливе без його самовизначення як власника природних та соціальних ресурсів (наукової, енергетичної та промислової галузей, транспорту, фінансів тощо). Самовизначення передбачає суверенітет по відношенню до власних природних та соціальних ресурсів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стаття 4) наголошує на тому, що народ України має виключне право володіння, користування та розпорядження національним багатством України її надрами, повітряним простором, водними та іншими природними ресурсами. Образ мальовничої української природи міцно закріплений у суспільному світогляді, що проявляється у піснях, кінематографі, а також постійно знаходить своє відображення у рекламі. Попри це у сучасному українському суспільстві спостерігається досить низький рівень екологічної культури. З одного боку це є наслідком глобальних тенденцій дегуманізації та технократизації світогляду. З іншого боку відповіддю на цю ситуацію став процес екологізації сучасного суспільства, що торкається практично всіх сфер його життя політики, економіки, різних галузей науки, і навіть моди. В українському суспільстві спостерігається початок формування нового ставлення до природних багатств та розуміння їх ролі. Зокрема, яскравим наслідком цих світоглядних змін є розповсюдження руху, який раніше набув популярності в країнах Західної Європи та Америки та прихильники якого залишають престижні посади та кар'єру заради ведення більш екологічного способу життя.

Демократизація не означає відсутності державного контролю за використанням природних ресурсів. Навпаки, на сьогоднішній день створення єдиних централізованих систем управління національними ресурсами є домінантним напрямком системи природокористування у багатьох демократичних країнах. Особливо гостро чіткого державного регулювання потребує горно-здобуваюча та горно-перероблююча галузі. Не заперечуючи ролі економічного чинника слід пам'ятати, що економічний розвиток не самоціль, а засіб вдоволення соціальних потреб людей. Російський дослідник С. Вальцев у своїй роботі «Захід людства» справедливо вказує, що відокремленні економіки від соціальних народних інтересів має тяжкі деструктивні наслідки. Ситуацію, коли це відбувається, він назвав «економічним тоталітаризмом». Наряду з цим у сучасній науковій літературі поширені також терміни «економіцизм» та «економікоцентризм». Логічно, що вона не має нічого спільного з демократією, хоча може проводитись під демократичними гаслами. За визначенням дослідника, економічний тоталітаризм це «принцип, згідно з яким розвиток економічної системи визначає вектор розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства» [4,215]. Реальні перспективи ж має лише соціально спрямована економіка. У цьому контексті особливої актуальності для подальшої демократизації набувають потужні соціальні ресурси та чітке усвідомлення народом свого соціокультурного статусу.

Соціальні ресурси як система креативних здібностей до зниження або підвищення власного рангу у межах суспільної стратифікації народу в цілому та окремих соціальних груп розвиваються на основі варіативної системи соціальних комунікацій. Вони включають мотиваційні, інтелектуальні, демографічні, організаційні, інноваційні та інші види ресурсів. Світоглядному самовизначенню українського народу як власника соціальних ресурсів наразі заважають такі проблеми як недостатній якісний рівень поінформованості суспільства з принципових для його розвитку питань, складнощі з працевлаштуванням громадян (що змушує багатьох фахівців високого рівня різних галузей шукати роботу закордоном), недостатньо високий рівень народжуваності порівняно зі смертністю, повільний темп залучення інновацій до промислової та суспільної сфер. При цьому слід відзначити і позитивні зміни, до яких відноситься зростання відкритості українського народу до прогресивних перетворень у напрямку інформаціоналізації, освітній галузі, соціальних гарантій тощо. Останнім часом в Україні намітилась досить неоднозначна тенденція вирішення невідкладних суспільних проблем за рахунок гальмування дій, спрямованих на довгостроковий розвиток.

Визначення та встановлення соціального статусу народу також є дуже важливим кроком на шляху до демократизації. Воно передує встановленню державного суверенітету та слугує його підґрунтям. Не зважаючи на розвиток глобалізації та універсалізації національна свідомість зберігає міцні позиції серед більшості народів Європи. Користуючись термінологією Р. Лінтона, ми розгалужуємо означений соціальний статус (який надається a priori) та той, що досягається. Для українського народу соціальним статусом, що досягається є вихід на один рівень з населенням інших демократичних країн та подолання негативних стереотипів та ярликів радянського минулого.

Визначення культурного статусу народу передбачає збереження та розвиток національної мови, традицій, релігійних уявлень, мистецтва тощо. Культурні процеси, що відбуваються сьогодні в Україні, є суперечливими та неоднозначними, що пов'язано з конфліктом традиційних національних цінностей, а також цінностей глобальних та пострадянських.

Прагнення до самовизначення є невід'ємною характеристикою людської природи і проявляється на двох рівнях масовому та особистісному. Демократичний устрій надає найбільш широкі можливості для самовизначення на обох рівнях. Демократія є не лише народовладдям, але й «простором існування політичної людини громадянина» [3,53]. Хоча є і протилежна точка зору. Так, Г. Грузман вважає, що оскільки влада завжди є насильством і може здійснюватись лише особистостями, то народовладдя (тобто, демократія) є ілюзією, та протиставляє «демократію демосу» і «демократію особистості». Насправді, цей підхід є дещо спрощеним, адже у суспільстві немає як абсолютного насильства, так і абсолютної свободи.

Таким чином, самовизначення народу та демократичні зміни у суспільстві неможливі без відповідного світоглядного підґрунтя. Воно включає в себе усвідомлення народом себе як власника природних і соціальних ресурсів, самовизначення у політичному, економічному, соціальному та культурному аспектах. Цей процес передує закріпленню суверенітету та відбувається на масовому та особистісному рівнях. У цьому контексті перспективними напрямками досліджень є виявлення механізмів самовизначення та вивчення впливу демократизації та самоусвідомлення народу сучасної України.

самовизначення народ політичний економічний

Література

1. Евменова Т.Л. Самоопределение народа как феномен политики и права Белорусский журнал международного права и международных отношений. 2001. №1. С.27-34.

2. Грузман Г. Демократия демоса и демократия личности // Lib.ru/ Современная литература [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://lit.lib. ru/g/gruzman_g/demokratiya.shtml

3. Толстоухов А.В. Філософія демократії: Есе. К.: Новий друк, 2005. 160 с.

4. Вальцев С.В. Закат человечества. М.: Книжный мир, 2008. 351 с.

5. Кузьмин П.В. Политическая деятельность и демократизация общества // Выборы^^ [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://vybory.org/ articles/391.html

6. Что больше всего беспокоит украинцев? Город. Современный еженедельник. 2008. №9(798). С.6.

Размещено на Allbest.ru