Модель української демократії як механізм забезпечення трансформаційних процесів у незалежній державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модель української демократи як механізм забезпечення трансформаційних процесів у незалежній державі

Модель української демократії, яку до певної міри вдалося побудувати за роки незалежності і яку ми сьогодні бачимо у політичній практиці, з'явилася в результаті проведених трансформацій. Разом з тим, на сучасному етапі вона є механізмом аналогічних процесів, оскільки дає можливість вносити зміни в політичну систему, законодавство, регулювати тенденції політичної взаємодії і протидії, забезпечувати політичні стимули і противаги, використовувати нові підходи до визначення структури влади, її повноважень та зловживань. На сьогодні ми можемо показати особливі й закономірні принципи української демократії, охарактеризувати її представницьку і безпосередню форми, вказати на прогнозованість та можливість ручного регулювання в умовах зміни владної еліти, визначити доцільність прописання цих положень на законодавчому рівні як складових ведення політичної тактики і стратегії, а іноді «гри» на двочи багатосторонньому рівні.

З моменту здобуття Україною незалежності проблема вибору шляхів внутрішнього та зовнішнього розвитку є дискусійною і такою, що не має однозначних показників. Сталим залишається факт, що цей вибір здійснюється в рамках демократизації суспільства та етапності його перехідних положень. З огляду на це, спектр питань, які вивчають науковці є досить широким, містять чимало порівняльних і причинно-наслідкових концепцій, критеріїв узгодження та заперечення, визначають й аргументують політичні процеси, їх значимість, особливості та закономірності. Найбільш помітними у напрямі дослідження проблем розвитку демократії в Україні є роботи: С.Кульчицького, В.Литвина, О.Романюка, колективні праці вчених Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, Інституту регіональних досліджень НАН України, Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Інституту законодавства Верховної Ради України, Національного інституту стратегічних досліджень тощо.

Тривалий процес політичних трансформацій, що відбувається в Україні, є достатнім підґрунтям для науково обґрунтованого аналізу особливостей та закономірностей розвитку політичної системи, які притаманні нашій державі на сучасному етапі. Формування основних демократичних політичних інститутів, зокрема, представницьких органів влади різних рівнів та політичних партій, є результатом державотворення. Втім підхід до розуміння і визначення ще ряду демократичних складових, спонукають науковців до нових досліджень та фахового аналізу проблеми. Забезпечують цю необхідність швидкоплинність і не прогнозованість (або ж не тривала прогнозованість) політичних подій, які ми можемо спостерігати сьогодні.

Характеристика глобальних і дискусійних проблем сьогодення визначає необхідність вивчення обставин формування політичної системи і означення аргументів, які свідчать на користь чи забезпечують противагу можливих та існуючих змін. Їх витоки доцільно вивчати з 1991 р. моменту проголошення незалежності України. Незмінною складовою державотворення стало визначення українських координат у сучасному геополітичному просторі; вироблення стратегії й тактики відстоювання власних національних інтересів; уміння їх узгоджувати з національними інтересами світових лідерів та своїх країн-партнерів у регіональному і світовому співтоваристві. Як держава Україна виникла в процесі масштабного історичного перелому (розвал Радянської наддержави, саморозпуск Організації Варшавського Договору (ОВД), глобальна й регіональна інтеграція, нові геополітичні й цивілізаційні розколи). Саме це від самого початку відкривало перед новою незалежною державою можливість проводити на міжнародній арені політику, не обмежену стереотипами минулих політичних епох і адекватну сучасним реаліям [5, 526]. Ці ж події заклали підґрунтя внутрішньополітичного розвитку, забезпечили його особливість, непозбавлену недоліків індивідуальність.

Декларування державного суверенітету і проголошення незалежності України стали політико-правовою основою державотворчого процесу і водночас могутнім імпульсом активізації законодавчої діяльності. За час своїх повноважень Верховна Рада 13-го скликання ухвалила 476 законів і окремих кодексів, у тому числі в 1990 р. 11, 1991 р. 81, 1992 122, у 1993 р. 132 закони. Однією з визначальних причин такої активної законотворчості була фактична відсутність самостійної правової системи. Адже правова система УРСР була побудована на подвійному законодавстві: загальносоюзному і власному українському (причому останнє було здебільшого калькою із загальносоюзного). Співвідношення між цими основами було на користь союзного законодавства: за ним здійснювалося майже 80 % пра вового регулювання стосунків у економічній сфері і близько 90 % у сфері правового регулювання в Україні. Ідея створення власної правової системи полягала в тому, щоб забезпечити органічний зв'язок її національних державницьких традицій з світовим досвідом становлення і розвитку державності, а також привести у відповідність українську правову систему сучасним потребам державності й суспільного життя, нормам міжнародного права [5, 533].

Щоправда, сьогодні залишається ще чимало правових колізій, які перейшли від радянського минулого і навіть в умовах проведення часткових реформ дають цілісну систему управління, закладену до 1991 р. Разом з тим, надто високою є тенденція прив'язки українського законодавства до європейського. Показовим прикладом в обох випадках може бути реформа судової системи, прагнення наблизити до європейських стандартів сферу освіти, медичне обслуговування, забезпечити європейські механізми управління місцевими органами влади та на такій основі визначити їх взаємодію з центральними тощо. У цьому є відповідна закономірність, адже Україна прагне стати не лише географічно європейською державою. Однак певні стандарти радянського минулого достатньою мірою розкривали потенціал саме слов'янської ментальності, тому відмовляючись від «старого» потрібно усвідомлювати наскільки ми морально готові до сприйняння «нового». І чи справді «нова» назва чи форма це не перероблена схема «старого». Будь-які запозичення позбавляють власної ідентичності, що вже слід розглядати як недолік у питанні становлення суспільно-політичного розвитку держави.

Точкою протиріч серед політичних сил на етапі державотворення була проблема розподілу влади та її повноважень специфічного механізму правової держави, якого не знала Радянська система і який полягає в наявності противаг і стримувань, чим мала бути забезпечена цілісність та ефективність влади. Якщо Верховна Рада України намагалася тримати курс на парламентську республіку із збереженням важливих елементів радянської влади, виконавча влада на чолі з Президентом обстоювала ідею власного посилення шляхом розбудови вертикалі виконавчої влади розвитком місцевого й регіонального самоврядування [5, 533]. Сьогодні власний варіант сильної позиції в системі виконавчої влади демонструє Кабінет Міністрів України.

Розбудова української державності, як і у всіх колишніх соціалістичних країнах відбувалася поетапно, в рамках поступового перехіду від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою до демократичної правової держави з вільною, соціально орієнтованою ринковою економікою, а в майбутньому до громадянського суспільства. Перший етап фундаментальна зміна усталених політичних та економічних структур. Другий розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, при цьому ефективнішим стає виробництво. Третій етап політична консолідація як умова економічного піднесення, утвердження принципів правової держави, становлення інститутів громадянського суспільства [6, 19].

В Україні завершився перший етап перехідного періоду (проголошення незалежності та набуття атрибутів держави) і розпочався наступний, пов'язаний з розвитком демократичних процесів. Незалежна держава, подолавши складний конституційний шлях від Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України (8 червня 1995 р.) до прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України та Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (8 грудня 2004 р.), обрала демократичний тип суспільно-політичного устрою. Вона є суверенна, демократична, соціальна, правова держава [1]. Таким чином, на сучасному етапі створена необхідна правова база, яка забезпечує та визначає координати внутрішнього розвитку, регулює систему міжнародних відносин, є чинником позиціонування української держави в світі.

У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства: громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані й інтернет-видання. Вони є фактором впливу на суспільну свідомість та чинником відображення громадянської позиції. Паралельно функціонує політична система, яка діє як сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, що здійснюють управління суспільством, забезпечують стабільність і порядок у ньому, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами. Держава виступає ключовим елементом політичної організації суспільства з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, органами громадського порядку, служби безпеки і збройними силами. Визначено і гарантовано самоврядування [6, 20].

Вище перелічені складові вказують на те, що Україна є демократичною державою з визначеними правовими нормами та механізмами реалізації влади. Однак політико-правове підгрунтя суспільної взаємодії робить акценти на обмеженні норм демократії та посилення владного інструменту, який стає засобом і самоціллю, також умовою та обставиною зміни функціональних повноважень представників політичної влади шляхом прийняття відповідних законопроектів та внесення змін у діюче законодавство.

Сутність нинішньої політичної реальності викликає потребу співставити конституційно-правові норми забезпечення державотворчих процесів на засадах демократії і практичний стан речей. Основні положення демократичної моделі правління закріплені у Конституції України (1996 р.) і відповідних нормативно-правових законах і прийнятих до них поправок. У чинній редакції Конституції України закладені загальні основи для розвитку прямої і представницької демократії. Зокрема, в статтях 1 та 5 закріплено, що «народ України здійснює первісну та верховну владу в країні, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі» [1].

Вказані види реалізації влади народом в Україні значно обмежуються. До прикладу, здійснення влади безпосередньо відбувається у формі референдумів і виборчого права. За своєю суттю референдум є правом реальної суверенної і верховної волі народу. Метою референдуму є прийняття рішення по суті винесененого на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вияв у формі референдуму і не передбачає подальшого делегування владних повноважень [8, 204-205]. Організація референдуму, проведення голосування подібні до виборів, за винятком того, що виборець голосує не за кандидата або список кандидатів, а за пропозицію, яка містить проект рішення з певного питання [8, 208; 2, 223].

Доказовим фактом є те, що на сьогоднішній день питання про проведення референдуму є засобом маніпуляції свідомістю народу для реалізації власних владних амбіцій і утримання самої влади. Проведені попередньо референдуми (а саме 1991 р. і 1996 р.) були реалізовані як плебісцит (опитування громадян), а не безпосереднє голосування. Подальшого впливу на розгортання подій та можливість контролю за ними (відповідно і за своїми рішеннями) громадяни не мали. Також за народом України Конституційно закріплене право ініціювати всеукраїнський референдум (ст. 72), однак не визначена унормованість предмету, підстав і юридичних наслідків загальнонаціональних референдумів.

Відповідним чином порушується принцип представницької демократії. Громадяни України обирають політиків для реалізації права на делегування. Але відкликати свій голос у випадку бездіяльності політика чи партії вони не можуть навіть через органи влади. Немає врегульованого права на реалізацію народом законодавчої ініціативи. Форма проведення виборчого процесу така, що людям нав'язуються політичні лідери і партії, які вони очолюють. Для багатьох голосування здійснюється методом випадкового вибору з поміж запропонованих партій і тому є безальтернативним.

В українській політиці присутні основні принципи, за допомогою яких здійснюється процес трансформацій: мала кількість великих партій і надто велика малих (багатопартійність замінена дрібнопартійністю); репрезентований список представників партій не є відомим повністю, тобто голосують за лідера партії; схожа ідейна основа політичних сил, яка, більшою мірою, є передвиборчими гаслами і мотивом прийти до влади, а не сталою ідеологією конкретної партії, прагнення за допомогою критики опонента сформувати власну базу для передвиборчих дебатів тощо. Голосування за партійними списками зводить до мінімуму альтернативність і правонаступність виборчого процесу. Закриті списки позбавляють виборців можливості впливати на персональний склад представницького органу. Також алогічною є нинішня тенденція проведення позачергових виборів, оскільки шлях владних перегонів проходять одні і ті ж політичні гравці. Усі ці складові свідчать про хаотичність здійснення політичних трансформацій в Україні, їх компромісний характер і спричинену деструктивну дію, однак достатньою мірою вказують на механізми таких перетворень, які закладені у самій системі управління та сформованій моделі державного розвитку.

Незважаючи на відмінності між теоретичними умовами функціонування демократичної моделі розвитку і їх практичним змістом, варто зробити акцент ще й на особливостях демократичної трансформації у незалежній Україні:

- незавершеність процесу, наближеність до зворотності;

- прагнення запозичити ознаки демократичних змін у державах Заходу;

- відмежування влади і народу у міжвиборчий період;

- практична відсутність права законодавчої ініціативи;

- підміна партійної ідеології політичними гаслами;

- політико-правові колізії, які певною мірою гальмують процес удосконалення механізмів демократії, деформують зміст специфіки демократичного правління.

Запропонований і де-факто підтриманий практично усіма представниками політичних сил варіант відкритих списків (регіональних і всеукраїнських) при діючій пропорційній системі характеризується як механізм демократизації суспільства. При чому, преференції мають робити виборці, які визначатимуть не лише партію, а й представників від цієї політичної сили, яким вони делегують право від свого імені здійснювати управління державою. Реалізація такої системи сприяла б утвердженню реальної (а не формально діючої) багатопартійності, і розвиткові сильних конкурентних політичних структур, які здатні були б ефективно працювати і в коаліції, і в опозиції, забезпечували б конструктивну співпрацю. За такої системи взаємодії громадяни були б залучені у політичний процес не шляхом політизації усіх сфер життя, а через власний інтерес, тією мірою, яку кожен для себе визначить самостійно, керуючись законами України. Вказана система виборів могла б надати право на внесення у законодавство і реалізацію такої норми, як можливість громадян відкликати свій голос.

Однак можна відмітити чимало недоліків такого можливого нововведення у виборче законодавство та політичну систему України. Немає впевненості у тому, що в сучасних умовах політичного буму наші громадяни готові свідомо віддати свій голос конкретному кандидату і сформувати дієздатний парламент та забезпечити можливість конструктивної співпраці на усіх владних рівнях.

Процедура переходу до віктритих списків з преференціями при збереженні пропорційної виборчої системи є найбільш оптимальною для використання, але й досить складною в плані забезпечення механізмів практичного впровадження. Така виборча система дозволяє персоніфікувати голосування. Втім її застосування тягне за собою потребу перегляду ряду технологічних процесів: процедури висування кандидатів та їх можливість забезпечити собі публічність і відомість (простіше кажучи, «профінансувати своє ім'я», що можуть зробити забезпечені люди та їх наближене оточення Якщо буде діяти така система обрання народних депутатів України ближчим часом, то в український політикум прийде ще більше заможних людей і залишиться вкрай мало місць для політичних менедже-рів, які є т.зв. «тіньовими партійцями». Також преференції отримають відомі публічні політики, тому незначних змін може зазнати перша чи друга десятка, інші ж місця будуть розподілені за партійними списками згідно квоти, яку за підрахунком голосів набере певна політична партія.), структури виборчого бюлетеня, забезпечення поінформованості виборців про механізми голосування, про процедури голосування, підрахунку голосів, встановлення результатів голосування, відомостей, які встановлюються при цьому, і відповідно структури протоколів про підрахунок голосів і встановлення результатів виборів. Завданням таких змін є створення цілісної правової основи для підготовки і проведення виборів народних депутатів України із застосуванням виборчої системи, яка дозволяє впливати виборцям на персональний склад

Верховної Ради України при збереженні конституційної ролі політичних партій як всеукраїнських носіїв політичних програм розвитку держави і суспільства.

Окремим в системі моделювання української політики та механізму її реалізації є питання появи партій, еліти, лідерів. Важливою складовою, а також чи не основним принципом і аргументом формування політичних партій та появи політичних лідерів, представників еліти в сучасних умовах є критика. Але частіше за все безпідставність такої критики робить недовготривалим процес функціонування відповідної політичної сили, як самостійного суб'єкта політичної взаємодії. Особливо в умовах, коли така партія чи їх об'єднання претендують на роль влади чи опозиції. Спрацьовує принцип, за яким критика породжує завищені вимоги і обертається проти тієї сили, яка висувала критичні зауваги. Критика, як політичне явище, позбавлена дієвості та сталості. Тому її механізми не спрацьовують належним чином і не дають позитивного кінцевого результату (лише проміжний), розглядаються як руйнівний фактор політики.

До складових, які забезпечують деструктивну дію, відособлюють владу від народу, обмежують можливість та доцільність компромісів можна віднести і дрібнопартійність, яка є і ймовірно тривалий час буде уособленням української багатопартійної системи. Роль таких партій в політичному житті та їх вплив на інші механізми суспільного значення невеликий, а іноді свідомо проти дієвий. Останній компонент присутній, коли партії не отримують на виборах належної кількості голосів для проходження в парламент, але при цьому відбирають їх у інших політичних сил.

Не можна залишити поза увагою таку складову моделі суспільного розвитку, як надмірна політизованість суспільства і тяжіння до кризових явищ. В сучасних реаліях вони не вказують на фаховий показник і не можуть сформувати інформаційну суть подій. Спричинена деформаційна дія сукупності перелічених вище сталих складових політики свідчить, що побудована модель української демократії є механізмом забезпечення трансформаційних процесів.

Таким чином, можна визначити, однак залишити відкритим для дискусії аргумент про те, що на сьогоднішній день сформованою і діючої в Україні є така модель демократії, яка підлягає ручному регулюванню і характеризується як механізм забезпечення трансформаційних процесів у незалежній державі. Процес цей є взаємообумовленим і пояснюється напливом політичних процесів, які у ближчому майбутньому забезпечать зміну системи політичних координат, яку з позиції сьогодення умовно можна назвати «пост помаранчевою епохою».

український демократія державність політичний

Література

1.Конституція України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1 серпня 2008 р. К.: Видавництво Паливода А.В., 2008. 48 с.

2.Кравченко В.В. Конституційне право України. К.: Атіка, 2002. 317 с.

3.Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. 1997. № 1. С. 21-31.

4.Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті рр. ХХ ст.). К.: Наукова думка, 2001. 560 с.

5.Політична історія України ХХ ст. у 6-и т. / Під ред. І. Кураса. К.: Ґенеза, 2002, Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945 2002 рр.) 694 с.

6.Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні / Ф. Рудич, Р. Балабан, Ю. Ганжуров і ін. К.: Либідь, 2008. 440 с.

7.Політичні режими сучасності та перехід до демократії / С.А. Давимука, А.Ф. Колодій, Ю.А. Кужелюк, В.І. Харченко. Львів: НАН України, Інститут регіональних досліджень, 1999. 168 с.

8.Всеукраїнський референдум як спосіб прийняття громадянами законів // Законодавчий процес в Україні / За ред. В.О. Зайчука. К.: Реферат, 2006. C. 204210.

Размещено на Allbest.ru