Моделювання і прогнозування в етнополітиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделювання і прогнозування в етнополітиці

Зварич І.Т.

Моделювання, яке уможливлює об'єктивне, швидке і без значних затрат прогнозування, стає останнім часом чи не найефективнішим методом дослідження та аналізу різноманітних явищ політичного життя. По суті «на ідеї моделювання базується будь-який метод наукового дослідження». Тому не випадково його поряд з екстраполяцією та експертизою відносять і до трьох основних способів прогнозу. При цьому під моделлю розуміється матеріальний або уявний об'єкт, який в ході дослідження реального об'єкта замінює його таким чином, що вивчення об'єкта-замінника дає нові знання про об'єкт-оригінал, тобто «модель є інструментом дослідження об'єкта через його опосередковане пізнання за допомогою об'єкта-замінника».

Саме ця властивість методу моделювання визначає не лише особливі форми використання абстракцій, аналогій, припущень та гіпотез, а й способи створення і розвитку теорій побудови моделей та інструментарію дослідження тих чи інших тенденцій або об'єктів. Отже, загалом моделювання - це вивчення певних явищ, процесів чи їх систем шляхом побудови та дослідження їх моделей, а також використання таких моделей для визначення або уточнення характеристик і реалізації засобів побудови нових об'єктів (прогнозів у їх числі). Водночас, коли йдеться про відображення політичної реальності як сукупності соціально-політичних явищ і процесів, загальнонауковий підхід до моделювання вимагає відповідних уточнень.

Моделювання в політиці означає опис політичних процесів з використанням обмеженого числа значущих, вагомих чинників, коли звуження їх кількості здійснюється, як правило, абстрагуючись головним чином від тих із них, впливом яких на їх перебіг за певних обставинможна знехтувати. Зокрема й цим можна пояснити необхідність його застосування при дослідженні етнополітичних явищ і процесів, зважаючи на багатофакторність і суперечливість їх проявів і складні, що постійно змінюються, взаємозв'язки та взаємозалежності між їх суб'єктами. При цьому нагальні потреби розв'язання проблематики наукового передбачення розвитку етнополітичних процесів, пошуку та застосування конкретних дієвих технологій та ефективних засобів запобігання кризам і конфліктам в етнополітичній сфері з необхідністю актуалізують використання моделювання та прогнозування не лише у науковому пізнанні, а й насамперед у практиці реального політичного управління.

Моделювання в етнополітиці, створення на цій основі обґрунтованих прогнозів актуалізувалось після розпаду СРСР, коли новоутворені національні держави зіткнулись з такими новими для себе явищами, як етнічні протиріччя і конфлікти. Зокрема, складні етнополітичні процеси на Північному Кавказі і Закавказзі та у Придністров'ї тощо мали своїм наслідком спричинені етнічними мотивами і чинниками так звані «заморожені конфлікти», які не врегульовуються роками. Україна також не оминула, хоч й у не такій гострій формі, як зазначені регіони, відповідних проблем. У зв'язку з цим варто не залишати поза увагою концепцію американського дослідника Д. Аптера, відповідно до якої існує три ступені і три форми суспільних конфліктів залежно від того, чи відбувається зіткнення пріоритетів (кооперація), інтересів (конкуренція) або ж основних цінностей, коли й можна стверджувати про наявність реального, відкритого конфлікту. Відтак, головне питання - як трансформувати конфлікти цінностей у конфлікти інтересів, тобто у конкуренцію чи безпосередньо у кооперацію. При цьому, на думку російського політолога В. Ачкасової, «практична спрямованість такого підходу полягає не у тому, щоби озброїти політиків теоретичним інструментом, а у формуванні установок суспільної свідомості, сумісних із врегулюванням, перетворенням конфліктів.

У країнах, що розвиваються, де політична система знаходиться у стадії становлення, конфлікти, як вважає Д. Аптер, закономірні, оскільки теорія модернізації обумовлює швидкі і радикальні зміни, спрямовувані елітою, яка очолює модернізаційний процес і очікує від мас не участі, а підтримки. Все це наштовхується на спротив суспільства, загострює конфліктогенну ситуацію, яка у подальшому скеровується в русло «системи примирення», наближеної до принципу поліархії Р. Даля, котрий вважає, що підстава для врегулювання конфліктів - у взаємній гарантії терпимості до інтересів кожної з груп, які беруть участь у конфлікті цінностей. Як відомо, принцип поліархії у протилежність ідеальній демократії націлений на пошук реалістичних, найсуттєвіших критеріїв реальної демократії, саме тому система врегулювання конфліктів займає центральне місце у проблематиці демократії загалом. При цьому «у 1960-х роках, за спостереженнями американського політолога Р. Преторіуса, конфліктологи в США розділилися на дві школи - «школу консенсусу» та «конфліктну школу». Окрім інших причин, це сталося під впливом дискусій між прихильниками висунутої Т. Парсоном структурно-функціональної теорії і альтернативної конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа».

Водночас, як вважає патріарх європейської політичної науки М. Дюверже, хоч політичні конфлікти зосереджені навколо проблем влади, що характеризується з різних сторін, визначальними є передусім суспільно-економічні чинники. Тому й дослідження етнополітичних процесів з використанням методів моделювання і прогнозування має враховувати базові засади, розроблені щодо цього насамперед у соціально- економічній, а не тільки у суспільно-політичній сфері. Поряд з цим слід звернути увагу і на відсутність у наукових працях та енциклопедично-довідникових виданнях ґрунтовного наукового визначення сутності моделювання і прогнозування щодо етнополітичних процесів. Інтерпретація методу прогнозування в етнополітиці майже відсутня. При цьому, на думку вітчизняних фахівців, моделювання в етнополітиці має бути тісно пов'язане також з аналізом балансу політичних сил в Україні як у національно-регіональному, так і загальнодержавному аспектах.

Специфіка моделювання та прогнозування в етнополітиці полягає зокрема у тому, що вони зорієнтовані на виявлення тенденцій у цій сфері крізь призму різних типів суспільно-політичної поведінки її суб'єктів. Формування відносин між інститутами державної влади і етнонаціо-нальними спільнотами; чинників, що зумовлюють появу та поетапний розвиток етнопроцесів і тенденцій. Для більш конкретного визначення особливостей застосування при їх дослідженні цих методів розглянемо їх почергово.

Спочатку зупинимось на характеристиці методу моделювання і його функцій безпосередньо в етнополітичній науці. Як уже зазначалось, у науковій літературі під моделюванням в основному розуміють створення моделей економічного розвитку та суспільно-політичних процесів. Різновидами його є евристичне моделювання, моделювання гіпотез, інші його види. Практика засвідчує перспективність застосування у моделюванні теорії графів. Зміст етнополітичного моделювання полягає насамперед у визначенні структурних елементів моделі, встановленні сутнісних зв'язків між ними, позаяк моделювання етнополітичних процесів означає створення цілісного уявлення про всі чинники, задіяні в етнополітиці, її складових, що визначають ці процеси, та про механізми, які забезпечують їх подальший розвиток. При цьому моделі етнополітичних явищ, що досліджуються, є по суті системами ймовірних тенденцій, тобто вони виконують як демонстраційну, так і прогнозну функції.

Спираючись на відповідну модель та її прогностичний потенціал, є можливість приймати більш ефективні управлінські рішення, перевіряючи на моделі їх соціально-політичні наслідки; інтегрувати в єдину систему велику кількість даних, що дозволяє враховувати багато факторний характер етнополітичних явищ і тенденцій. Розробка такої моделі є тривалим процесом, який включає створення першого її варіанту на основі аналізу літератури, експертних оцінок, тобто усіх знань, накопичених на поточний час. Виявлення пріоритетів і корисності того чи іншого виду інформації для верифікації моделі; проведення емпіричного дослідження; створення наступної її версії. Цей процес продовжується до тих пір, поки не буде побудовано адекватну модель, придатну для прогнозування щодо об'єкта, який досліджується. Водночас моделювання має бути тісно ув'язане з технологією наукового дослідження, його організацією і плануванням. Розрив між ними і практикою емпіричних досліджень є однією з головних причин помітних промахів у моделюванні та прогнозуванні суспільно-політичних й зокрема етнополітичних процесів. При цьому практика свідчить, що створення моделі дозволяє швидко і точно виявити недоліки тих чи інших параметрів, визначити умови, за яких вони стають ефективними.

Моделювання майбутніх ситуацій, що можуть виникати у відносинах між етнічними спільнотами, у тому числі внаслідок правової, соціальної, економічної чи культурної політики органів влади, становить зміст етнополітичного передбачення, яке ґрунтується на вивченні тенденцій етносоціального розвитку, мотивацій і напрямків діяльності основних суб'єктів етнополітичного процесу, особливостей етнічної психології населення та інших чинників. Найбільш поширеним методом етнополітичного передбачення є прогнозування за аналогією, тобто розробка найвірогіднішого сценарію розвитку подій шляхом зіставлення сучасної ситуації зі схожою, що мала місце в минулому. Водночас застосування цього методу може підтвердити передбачення лише за умови врахування історичних обставин, коли виникали ситуації, що порівнюються, та їх впливу на поведінку тих суб'єктів, які були в них задіяні.

Щодо методу прогнозування та його функцій в етнополітиці, зазначимо наступне. Під прогнозуванням, яке базується на принципах альтернативності, комплексності, безперервності та верифікації, слід розуміти створення ймовірних варіантів розвитку процесів і тенденцій, набуття ними векторної визначеності. Типове найпростіше його застосування в етнополітиці: знаючи характерні ознаки суб'єктів етнополітичних процесів, можна спрогнозувати ймовірність виникнення між ними конфліктної ситуації, передбачити, яким буде характер їх подальших відносин; чи зможуть ці стосунки змінитись «самі по собі», чи потрібно вжити для цього активні заходи.

Загальноприйнятої класифікації методів прогнозування поки що немає. «Робоча книга з прогнозування» наводить 27 його методів, котрі складають сукупність фактографічних і експертних методик із прогностики. Ґрунтовну роботу в цьому напрямку провів В. Матвієнко, розділивши їх на методи екстраполяційного та цільового прогнозування, визначивши їхні сутнісні ознаки. При дослідженні етнополітичного розвитку використовують методи «Дельфі», колективної експертної оцінки, генерації ідей («мозкової атаки»), побудови сценаріїв, екстраполяції та інші. У кожній їх групі існують десятки засобів розробки прогнозів. При цьому у контексті нестабільного етнополітичного процесу на перший план об'єктивно виходять інтуїтивні методи прогнозування, створення імітаційних моделей, на що вказує також практика прогнозно- аналітичних структур. Як «робоча методика» при етнополітичному прогнозуванні застосовується, як вже зазначалось, і метод аналогії.

Таким чином, під етнополітичним прогнозуванням слід розуміти процес розробки науково обґрунтованих припущень (гіпотез) щодо можливих варіантів зміни стану етнополітичного явища, процесу чи об'єкта у майбутньому; альтернативні шляхи та вірогідні строки їх здійснення. До того ж має бути врахований циклічно-хвильовий характер їхнього розвитку. Сутнісну характеристику (ознаку) прогнозування в етнополітиці можна визначити як безпосередню орієнтованість прогнозно-аналітичного інструментарію на процес прийняття та реалізації управлінських рішень в етнополітиці.

З методологічної точки зору етнополітичне прогнозування повинно бути зорієнтоване на умовне передбачення (особливого значення за цих обставин набувають як експертні оцінки, так і результати опитування представників різних етнічних груп).

При цьому ефективність прогнозу щодо тенденцій в етнополітиці визначально залежить від знання реальної ситуації, яку детермінує головним чином глибинний зміст взаємовідносин між різними суб'єктами етнополітики, передусім між титульною нацією та національними меншинами.

Поліваріантний характер суспільно-політичних ситуацій в етнополітиці зумовлює нагальну необхідність застосування при їх дослідженні сценарного підходу, поєднання при прогнозуванні сценарного іморфологіч- ного методів як «зворотних один до одного». Якщо сценарний метод - це екстраполяція від минулого і теперішнього до майбутнього, обмеженого часовими координатами, то морфологічний - навпаки: від передбачуваного майбутнього до сучасності та минулого. Отже, сценарний метод (у контексті дослідження етнополітичних процесів і тенденцій) доповнюється синоптичною ітерацією: сценарії, отримані в багатьох областях етнічних знань з різним ступенем достовірності та інформаційної забезпеченості (етнополітологія, етносоціологія, етнопсихологія та інші), об'єднуються в одне ціле шляхом їх ітерації. Він застосовується у тих випадках, коли є необхідність покрокового опису розвитку подій (реальної тенденції) з багатьма суб'єктами процесу, взаємодіючих чи конкуруючих між собою, або ж необхідно передбачити і змоделювати дії сторін, наприклад, у процесі врегулювання міжетнічних конфліктів.

Особливістю сценарного методу є аналіз подій, наслідки яких залежать від декількох чинників, що мають на їх розвиток вирішальний вплив, залежний як від об'єктивних, так і суб'єктивних обставин. З його застосуванням можна зокрема діагностувати конструктивний (позитивний) чи деструктивний (негативний) вплив тих чи інших тенденцій (подій) не лише на етнополітичну систему, а й на визначальні процеси етнодержавотворення загалом. Методологія сценарного підходу базується таким чином, з одного боку, на засадах звичайної схеми будь-якої діяльності - «мета-засіб-результат», а з іншого - за функцією тієї ролі, яку має відігравати кожен з учасників політичного процесу. Останніми роками саме цей підхід активно використовується як політологами, так і етнополітиками під час аналізу та прогнозування:

1) локальних, і в їх числі регіональних проблем, пов'язаних з етнічними процесами;

2) етнополітичних процесів, насамперед тих, що пов'язані з державотворенням в Україні.

Впродовж останніх років, зокрема під впливом президентських та парламентських виборних кампаній, було відроджено ідею федералізму. Прогнозуючи її подальший розвиток, неважко виявити схожість окремих процесів національного будівництва із ситуацією, що характеризувала суспільно-політичне життя України на початку ХХ століття. Федералістська тенденція, котра була політичною домінантою тодішніх українських провідників, сьогодні, за нових історичних реалій, знаходить своїх прихильників, зокрема під виглядом ідейрегіоналізації. В реалізації цієї концепції дехто вбачає можливість органічно поєднати різновекторні підходи, зорієнтовані на поєднання елементів етатизму (активного втручання держави в політичне та економічне життя країни) і муніципалізму, загальнодержавних і місцевих інтересів.

Не меншої актуальності системним дослідженням різних тенденцій нації творення в Україні з використанням методів моделювання і прогнозування цих процесів надають також програми і завдання, що випливають з реалізації конституційної та адміністративно-територіальної реформ, зміни до чинного законодавства про місцеве самоврядування. Всім відома невдала спроба здійснити адміністративно-територіальну реформу в Україні у 2005 році.

Вона мала негативні політичні наслідки для влади, яка не зуміла переконати громадськість у доцільності її проведення, хоча з наукової точки зору жодного сумніву, що така реформа назріла, давно немає.

У значній мірі брак надійного прогнозу, який би надав можливість визначати оптимальні строки та сприйнятні суспільством механізми її здійснення, не убезпечив ініціаторів цієї важливої реформи від фіаско. Саме на реалістичні моделі та прогнози необхідно покладатися і при визначенні ризиків, спричинених негативними проявами етнонаціональних і регіональних чинників.

Їх наявність уможливлює успішне вирішення досить важливих, пов'язаних з цим завдань - зміцнення регіональної кооперації та консолідації при збереженні своєрідності регіональних особливостей держави, здійснення пошуку базових важелів стимулювання доцентрових тенденцій, ефективних шляхів подолання істотних, насамперед соціально-економічних перекосів у стандартах життя населення різних регіонів України.

З врахуванням зазначеного можна зробити висновок, що застосування методів моделювання і прогнозування безумовно надає додаткових важелів для більш реалістичної політики влади щодо: подальшого розвитку етнічних процесів чи то у напрямку сепарації та дезінтеграції, чи навпаки, асиміляції та інтеграції. Хоча можливі й інші прояви етнічної поведінки - такі, як наприклад, ізоляція у рамках власної етнічної культури чи акультурація, іредентизм, добровільна міграція; очікуваної суспільно-політичної активності представників різних етнічних груп, діяльності громадських організацій, органів самоврядування, створених за етнічною ознакою, таких як Меджліс кримсько-татарського народу, Координаційна рада громадсько-політичних сил кримських татар, Фольксрат німців в Україні, Форум угорських організацій Закарпаття та ін.

Формування їх відносин з державними структурами відбувається на тлі тих соціальних і економічних проблем, котрі не вирішувались з належною результативністю у попередні роки, зокрема й такої, як низька конкурентоспроможність вітчизняної економіки, а також процесів, що набули інерційного характеру - соціального та майнового розшарування, високого рівня безробіття, особливо серед молоді, маргіналізації значної частини населення України. На цю базову соціально дражливу ситуацію накладається поляризація суспільства, насамперед на рівні певних регіонів щодо «мовної проблеми», вступу до НАТО, інших стратегій національно-культурного і геополітичного характеру. Поряд з цим результати соціологічних досліджень, що проводились впродовж кількох останніх років, засвідчують досить низьку політичну активність з цих проблем більшості етнічних груп (яка дещо помітніша серед росіян, кримських татар, поляків і угорців), проте ніхто з гарантованою впевненістю не може стверджувати, що такою вона буде завжди. При цьому прогнозування етнополітичної активності має враховувати, на наш погляд, різні її прояви в залежності від впливу не лише низки внутрішніх, а й зовнішніх (зокрема процеси глобалізації і модернізації) чинників, які таку активність мотивують.

Водночас з огляду на те, що ареною етнополітичних рухів у всьому світі є переважно міста, не менш актуальним вбачається застосування методів моделювання і прогнозування при визначенні стимулюючої ролі у політизації етнічності (етнічних груп) процесів урбанізації; впливу певних цінностей, антитюдних (настановних) впливів, усієї сукупності політичних диспозицій щодо поведінки етнічних груп, а також моделювання і прогнозування розходжень між настановами і можливими проявами їх суспільно-політичної активності. Перспективним може бути і їх застосування у дослідженнях щодо виявлення можливої зміни двокультурної ідентичності населення міст Сходу і Півдня України, яке орієнтується переважно на російськомовну систему культурних традицій.

У зв'язку з цим звернемо увагу на спеціально присвячену прогнозам зміни етнічного складу населення України статтю Е. Лібанової і О. Позняк, у котрій вони, застосовуючи сценарний підхід, надають прогнозні моделі етнічної диференціації природних міграційних змін у складі населення на період до 2016 року. За оптимістичного сценарію чисельність зокрема кримських татар збільшиться порівняно з 1999 роком (100%) на 122,1%, азербайджанців - на 119,1%, вірмен - на 111,2%. При цьому прогнозується перевищення вибулих серед українців над кількістю прибулих і зростання інтенсивності виїзду представників етнічних груп, які мають «свої держави» у Центральній Європі.

Ряд вчених, базуючись на сценарному підході, прогнозують також значне зростання еміграційного потоку у найближчому майбутньому, якщо в Україні не відбудеться суттєвого підвищення рівня життя і коли Захід виявить зацікавленість у її досить кваліфікованій і водночас дешевій робочій силі. За умови розвитку подій за сценарієм, згідно з яким вже найближчим часом слід очікувати збільшення числа іммігрантів (зростання частки серед новоприбулих передусім неєвропейського населення), Україну очікує виникнення нових і загострення наявних суспільних проблем (щодо «мовного питання», міжконфесійних відносин, посилення впливу у суспільстві мусульманського чинника), що у свою чергу вказує на доцільність апробації застосування методів моделювання і прогнозування соціальних конфліктів, у тому числі й на етнічній та конфесійній основі.

З огляду на сучасні тенденції розвитку регіональних етнополітичних процесів (прояви етнополітичногорегіоналізму) виокремимо також деякі динамічні явища, які потребують свого наукового осмислення та узагальнення, зокрема й з використанням етнополітичного моделювання і прогнозування, в різних регіонах України. Відомо, що політика і економіка взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить саме від змісту інтересів (у тому числі регіональних) тих чи інших соціальних груп. Для просторового аналізу соціально-економічних процесів в Україні її національний економічний простір поділяють на різні регіональні конструкції - до них відносять окремі області чи групи областей (за територіальною ознакою) або економічні райони (за виробничою ознакою). Однак, як зазначали М. Долішній та С. Злупко, «базовою категорією регіоналістики є, безперечно, насамперед поняття регіону, якого не тільки економісти-регіоналісти, але й довідниково-словникові видання чомусь уникають».

Ми визначаємо регіон як встановлену адміністративно-територіальним устроєм частину національного соціально-економічного простору з притаманними їй етнічним складом населення та ринковою інфраструктурою, яка при цьому є основою для періодичного (щорічного) обчислення загальних і середньодушових обсягів валового (регіонального і загальнодержавного) внутрішнього продукту та національного доходу. Водночас з позицій системного підходу саме область має всі ознаки територіальної системи, до функціональної (основної цільової) підсистеми якої слід очевидно віднести відповідну частину географічного середовища (крім тих природних ресурсів, які використовуються у забезпечуючій її підсистемі, зокрема в соціальній інфраструктурі), більшість суб'єктів господарювання і ту частину соціального середовища, що забезпечують розвиток як держави, так і регіону. При цьому він, по-перше, є відносно цілісним утворенням. І, по-друге, у його складі також можна виділити елементи (підсистеми):

- регіональну економіку (господарство);

- географічне середовище (природні ресурси);

- територіальні громади та різні суспільні угруповання, що об'єднують населення.

Зазначені елементи регіональної системи, якою є область, перебувають у різноманітних відношеннях між собою (економіка - природні ресурси - населення). Цей процес регулюється певними нормами і, що не менш суттєво, відповідними регіональними органами управління та у взаємодії з ними - територіальними структурними підрозділами центральних органів державної виконавчої влади.

При цьому така система сама є елементом цілісного територіального утворення вищого рівня - держави.

Водночас кожна з підсистем такої регіональної соціально-економічної системи несе у собі певні етнонаціональні ознаки, які найбільш виразно виявляються у її соціальному середовищі, що дає підстави для дослідження його особливостей як частини цілого, означивши регіон як складну соціоетноекономічну мезосистему, до аналізу якої з метою побудови відповідних моделей і прогнозів доцільне застосування поряд з іншими системного і функціонального підходів.

Відповідно до цього під кутом зору етнорегіональної специфіки держави її умовно можна поділити на п'ять регіонів (регіональних утворень), кожен із яких характеризується нетиповими для більшості українських територій етнічним складом населення, історичним минулим, мовними, культурними і духовними орієнтирами.

Галичина, котра складається з трьох областей - Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської, демонструє сформовану етнополітичну традицію, відому як «галицький консерватизм». Тут мають місце характерні риси етнополітичної культури населення, досить відчутні впливи європейських традицій на спосіб життя і мислення української спільноти цих областей; сформована національна еліта в усіх сферах суспільного життя. На межі ХХ-ХХІ ст. фахівці заговорили про появу так званого «галицького сепаратизму» в межах України, спричиненого опором з боку промислово розвинених російськомовних східних і південних регіонів так званим «спробам галичинізації України», що й нібито спонукало західноукраїнську еліту до реалізації курсу на автономізацію краю. Проте на сьогодні ця тенденція вже втрачає свою актуальність як національна проблема, яка б провокувала національний розкол країни на «схід» і «захід». Здається, що політичні сили, з якими пов'язувалась ця ситуація під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років, усвідомили всю відповідальність за наслідки «гри на відмінностях», що існують між регіонами, декларуючи прихильність ідеям національної єдності як на заході, так і на сході країни.

Сусіднє з Галичиною Закарпаття з етнополітичних позицій асоціюється з так званим «політичним русинством», сутність якого полягає в обстоюванні тези, що русини - це окремий від українського народу етнос, що спонукає лідерів цього руху боротися за регіональну автономію. Такі ідеї були досить популярними на початку 90-х років минулого століття. Як відомо, сьогодні політизація і радикалізація цього руху після доволі резонансної їх активізації знову пішли на спад, проте питання етнокультурної ідентичності русинства та його ставлення до загальної і локальної української ідентичності, протистояння, що виникло на цьому ґрунті, зовнішні впливи (зокрема політика певних державних та політичних кіл прикордонних держав) на розвиток етнополітичної ситуації в регіоні змушують постійно тримати її в полі зору, нейтралізуючи у такий спосіб її негативний вплив на процеси національної консолідації країни. У зв'язку з цим були вкрай важливими зустрічі Президента України В. Ющенка з керівництвом Угорщини 13 січня та Словаччини 14 січня 2008 року, котрі завершилися підписанням міждержавних угод, що стосувались спрощеного режиму перетину кордонів для представників автохтонного населення та деяких проблем гуманітарної, переважно освітньої, сфери, що не менш актуально. Видається, що перспективне вирішення комплексу питань, пов'язаних з цим регіоном, залежатиме від того, як наша країна успішно інтегруватиметься у європейський економічний, політичний і культурний простір.

Також сусідня з Галичиною Північна Буковина характеризується у цьому ж контексті насамперед політизацією «румунського руху», що орієнтує своїх послідовників на виокремлення цієї території від України та приєднання її до Румунії. На розвиток етнополітичної ситуації у цій частині України справляють деструктивний вплив певні політичні структури та громадські організації Румунії. Проте, на наше переконання, тут ситуація навряд чи вийде з під контролю, враховуючи входження Румунії до Європейського Союзу та НАТО, що не дозволяє офіційному Бухаресту однозначно ставати на бік сепаратистів як всередині країни, так і за її межами.

Південно-Східна частина України відзначається здебільшого україномовним селом та зденаціоналізованим містом. Тут гостро стоїть питання культурної ідентифікації основних верств населення, яке впродовж багатьох десятиліть, а то й століть, відбувалася під контролем і впливом російського чинника, що суттєво впливає і на прояви етнополітичного регіоналізму.

Це має своїм наслідком досить стійкі політичні уподобання та етнополітичні міфи як щодо минулого, так і сьогодення. Тож для цього мезорегіону потрібна довготривала поетапна програма інтеграції в український політичний та культурно-інформаційний простір як конструктивна альтернатива іноді нахрапистим потугам сучасних політиків щодо його «примусової українізації».

Автономна Республіка Крим - єдине автономне утворення на теренах України, де стан і розвиток етнополітичних процесів, окрім зазначеного «мовного питання», визначаються також іншими поряд з російським зовнішніми впливами - зокрема турецьким та власне ісламським. Тут має місце досить активний проросійський рух, не позбавлений проявів сепаратизму та й інших конфліктогенних ознак. Ситуація ускладнюється й проблемою облаштування та інтеграції в українське суспільство раніше депортованих з Криму етносів (насамперед найчисельнішої групи - кримських татар) і значним етноконфліктним потенціалом, сплесками кримськотатарського радикалізму, інших процесів та явищ, що можуть і повинні стати об'єктами моделювання та прогнозування з позицій етнополітичної конфліктології.

З метою запобігання етнополітичним конфліктам М. Пірен вказує на необхідність створення інформаційної системи етнонаціонального моніторингу, прогнозування та оцінки етнополітичних і міжетнічних проблем, їх завчасного попередження. Існує також потреба у моделюванні та прогнозуванні подальшої трансформації усіх існуючих моделей економічних і політичних перетворень, політики у сфері міжетнічних відносин з метою визначення ймовірних впливів на їх стан трансформаційних процесів, адже врегулювання міжетнічних конфліктів можливе передовсім через досягнення стабільного (сталого) розвитку суспільства, за умов успішного продовження політичної і економічної реформ та запровадження ефективно працюючої технології реалізації державної етнонаціональної політики.

Підсумовуючи наведений аналіз потенційних і практичних можливостей застосування методів моделювання та прогнозування етнополітичних процесів, варто зробити наголос на тому, що їх практична значущість підсилюється вкрай важливими завданнями наукового прогнозно-аналітичного забезпечення стабілізації суспільного розвитку. Суттєвою ознакою прогнозування тенденцій в етнополітиці слід вважати безпосередню орієнтованість прогнозно-аналітичного інструментарію на процес прийняття та реалізації рішень з етнополітичної проблематики. В умовах трансформації суспільства невдале моделювання, слабкі, не виважені прогнози щодо майбутнього, перспектив розвитку ситуації у цій сфері неминуче призводять до її загострення, грубих прорахунків і помилок в діяльності органів державного управління. Адекватне моделювання та прогнозування процесів і тенденцій в етнополітиці є одним з головних чинників побудови вивіреної стратегії і тактики державного управління цією сферою.

Водночас, не абсолютизуючи ролі цих методів в етнополітиці та зважаючи на те, що їх застосування має здійснюватись в рамках міждисциплінарного підходу, позбавленого вузького погляду на досліджувані проблеми, варто зауважити, що наукові дослідження, виконані з їх використанням, повинні здійснюватись під кутом зору гуманітарних пріоритетів суспільного розвитку. Світогляднометодологічна новизна такого підходу - у визнанні того, що «світ має безліч шляхів», отже осмислювати його можна за допомогою багатьох, у тому числі й альтернативних методів і підходів, які використовуються у соціальних і гуманітарних науках. Досить ефективним у зв'язку з цим може виявитись поєднання формалізованих та інтуїтивних методів, доповнення якісної оцінки процесів і тенденцій кількісними показниками. Для здійснення такого підходу методам моделювання та прогнозування має бути притаманна технологічна, процедурна гнучкість, здатність до трансформації і видозміни у контексті поставлених прогнозно-аналітичних завдань.

Отже, виходячи з аналізу етнополітичних аспектів застосування методів моделювання та прогнозування, приходимо до висновку, що:

а) ці методи є вкрай корисними для їх використання з метою діагностики, корегування та регулювання етнополітичної стратегії і тактики управлінської діяльності;

б) на жаль, на сьогодні ані метод моделювання, ані метод прогнозування ще не знайшли адекватного застосування як у теорії, так і в практиці етнополітичних досліджень, з одного боку, та управлінської діяльності, з іншого; прогноз політичний суспільний

в) слід також констатувати, що дотепер у країні по суті відсутня бодай приблизна модель, розрахована на десять-двадцять років динаміки і тенденцій розвитку етнополітичних процесів з урахуванням чинників інтенсивної міграції населення та імміграційних потоків, інших демографічних складових етнополітичного характеру, з урахуванням яких й повинна формуватись державна політика у сфері етнонаціональних відносин у подальшому.

Проведений аналіз дає підстави й для узагальненого висновку, що на сьогодні відчувається брак методологічної бази системного аналізу етнонаціональних процесів, котрі відбуваються в українському суспільстві, так само як і дефіцит сучасних методів і технологій управління цими процесами, що мають розглядатись як у режимі кризового розвитку, так і функціонування на засадах стабільності. І одним із дієвих засобів подолання цієї методологічної і водночас управлінської недостатності й має стати, на наш погляд, моделювання і прогнозування з метою наукового передбачення як загальних, так і регіональних особливостей подальшого розвитку етнополітичних процесів і тенденцій в Україні.

Література

1. Горбатенко В.П., Бутовська І.О. Політичне прогнозування: навчальн. посібник. - К.: МАУП, 2005. - 152 с.

2. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика. - К.: Ґенеза, 2006. - 400 с.

3. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.2 / Редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 848 с.

4. Панчук М., Котигоренко В. Національні аспекти десталінізації режиму // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя закритої доповіді М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС). Матеріали «круглого столу» в Інституті історії України НАН України (26 лютого 1996 року). - К., 1997. - С.54-177.

5. Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. - К.: Світогляд, 2004. - 722 с.

6. Политическая конфликтология: Учеб. пособие / Под ред. С. Ланцова. - СПб.: Питер, 2008. - 319 с.

7. Ахрименко А.С. Политическое прогнозирование на российском фоне // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. - 1999. - № 1. - С. 28-42.

8. Картунов О.В. Вступ до етнополітології. Науково-навчальн. посібник. - К.: Ін-т економіки, управління та господарського права. - 1999. - 300 с.

9. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті етнодержавного досвіду. Монографія / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко, С.О. Телешун, Л.Є. Шкляр. За заг. ред. Ю. Римаренка. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2000. - 516 с.

10. Опыт моделирования социальных процессов (вопросы методологии и методики построения моделей). - К.: Наукова думка. - 1989. - 200 с.

11. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах (1966 г.), международный пакт о гражданских и политических правах (1966 г.) // Международные акты о правах человека. - М., 1999.

12. Етнонаціональнийрозвиток України: Терміни, визначення, персоналії. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 1993. - 800 с.

13. Лапкин В.В. Циклы, ритмы, волны: проблемы моделирования политического развития // Политические исследования / Полис /. - 2002. - № 4. - С. 26-31.

14. Національні меншини в Україні у ХХ столітті: політико-правовий аспект/ Кер. авт. кол. М.І. Панчук. - К., 2000. - 356 с.

15. Панчук М., Калакура О. Національні меншини як об'єкт етнонаціо-нальних досліджень // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? / Збірник. - К., 2002. - С. 239-252.

16. Котигоренко В., Панчук М. Національні меншини України і державна незалежність // Незалежність України: історичні витоки та перспективи. Матеріали науково-практичної конференції 22 серпня 1996 року / Ін-т історії України НАН України. - К., 1997. - С. 172-184.

17. Нація і держава. Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз / За ред. Ю. Римаренка. Кн. 1. - Київ-Донецьк: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 1998. - 392 с.

18. Котигоренко В., Панчук М. Проблеми територіально-адміністративного устрою України у контексті особливостей етнонаціонального розвитку регіонів // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - К., 2002. - Вип. 19. - С. 192-218.

19. Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році. - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України. - 2003. - 478 с.

20. Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність. - К.: Го-ловна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України. - 2001. - 423 с.

21. Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: навчальн. посібник. Вид. 2-е, перероб. і доп. - К.: Вид-во «Фірма «ІНКОС», Центр навчальної літератури. - 2007. - 288 с.

22. Соціально-політичні орієнтації українців // Юридичний вісник України, 22-28 березня 2008 року, № 12.

23. Позняк О., Лібанова Е. Прогноз етнічного складу населення України на період до 2016 року // Розбудова держави. - 2000. - № 1-6. - С. 122-127.

24. Долішній М., Злупко С. Основи регіоналізації: концептуальний підхід. - 2003. - № 3. - С. 7-17.

25. Зварич І.Т. Зростання регіону: моделі та методи аналізу і прогнозування. Монографія. - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ Центру інформаційних технологій. - 2006. - 184 с.

26. Зварич І.Т. Етнополітичні процеси як предмет теоретико-методологічного аналізу // Нова парадигма: журнал наукових праць / голов. ред. В.П. Бех. Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; творче об'єднання «Нова парадигма». - Вип. 73. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгомагова, 2007. - С. 126-139.

27. Котигоренко В., Панчук М. Висвітлення у вітчизняній політичній та історичній літературі сучасної кримськотатарської проблеми // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - К., 2003. - Вип. 23. - С. 180-202.

28. Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітаризму // Політика і час. - 1992. - № 9-10. - С. 61-66.

29. Пірен М.І. Етнополітичні процеси в сучасній Україні. Навчальн. посібник. - К.: Вид-во УАДУ при Президентові України. - 1999. - 206 с.

Размещено на Allbest.ru