"Мозкові центри" як фактор прийняття політичних рішень і перерозподілу державної влади в сучасних ліберальних демократіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Мозкові центри» як фактор прийняття політичних рішень і перерозподілу державної влади в сучасних ліберальних демократіях

Білошицький С.В.

Українське суспільство вкрай потребує вироблення адекватного уявлення про ресурси, проблеми та перспективи розвитку ліберально-демократичної доктрини, яка останні десятиліття виступала в якості домінуючого фактору трансформації політичної організації провідних країн світу. Суспільна наука має сприяти розробці принципово нового підходу до усвідомлення ролі і місця ліберальної демократії у формуванні майбутнього світового порядку та визначення в ньому місця України.

У рамках комплексного дослідження феномена ліберальної демократії представляється важливим встановити роль мережі науково-дослідних центрів (які здійснюють інтелектуальну підтримку діяльності владних органів) у системі прийняття політичних рішень у провідних країнах світу.

У загальному вигляді проблема полягає в тому, що поширення та успішне функціонування ліберально-демократичних практик пов'язується їх апологетами із постійним розширенням соціальної бази сфери прийняття політичних рішень. Нормативний зміст ліберальної демократії передбачає, що кожен громадянин має можливість прямо чи опосередковано брати участь у виробленні державної політики, яка в свою чергу перетворюється на продукт колективної творчості громадян. Задля цього держава має проводити заходи по підвищенню рівня політичної культури та освіти населення, залучати широку громадськість для обговорення та вироблення політичних рішень, ставати на заваді спробам окремих політичних або суспільних інститутів монополізувати сферу творення політики. Даним положенням ліберальна-демократія опонує елітаристським ідеологічним доктринам, які виступають за перетворення сфери прийняття політичних рішень у професійну діяльність вузького кола обраних осіб. Водночас у сучасних розвинених країнах відбуваються процеси, які вступають у протиріччя із наведеною схемою. Зокрема, сфера прийняття політичних рішень відчужується від широкої громадськості. Значне місце в цих процесах відводиться мережі спеціальних науково-дослідних інститутів («мозковим центрам»), які не лише сприяють професіоналізації сфери прийняття політичних рішень, але й перетворюються на специфічне (елітаристське) джерело влади і фактично легітимують мерітократичну форму правління.

Деякі аспекти даної проблеми у своїх наукових працях висвітлювали такі діячі, як Б. Гаврилишин, Дж. Ґелбрейт, Ф. Фукуяма, В. Хаттон, І. Валлерстайн, П. Діксон, М. Делягін, О. Панарін, О. Зинов'єв та інші, однак вказані дослідники розглядали лише певні аспекти зазначеного питання,уникаючи широкого науково-критичного погляду на загальний стан проблеми в цілому.

Таким чином, завдання статті - встановити роль «мозкових центрів» у системі прийняття політичних рішень та здійснення державної влади у провідних країнах світу; проаналізувати еволюцію функцій даних інститутів на протязі всього періоду їх функціонування; визначити відповідність сучасної моделі відносин держави і «мозкових центрів» нормативним канонам ліберально-демократичної ідеології.

Важливим інститутом, що має сприяти оптимізації державної політики у сучасних умовах, виступає інтелектуальне співтовариство, організоване в мережу різних центрів вивчення, прогнозування та моделювання суспільних процесів (яке позначається на Заході терміном «think tank» (дослідницький центр) і перекладається у різних вітчизняних джерелах як «фабрика думки», «мозковий трест», «інтелектуальна корпорація» і т. п.).

Прийнято вважати, що в середині XIX ст. німецький генеральний штаб став першою в історії «інтелектуальною корпорацією», що поставила перед собою завдання замінити «особисту геніальність полководця розподіленим інформаційно-інтелектуальним ресурсом» [1,5]. Однак справжній розквіт «фабрики думки» пережили в сімдесяті роки XX ст., коли вони отримали універсальне визнання й застосування у всіх сферах громадського життя США.

Покликані спочатку інтелектуально обслуговувати урядові заклади з метою оптимізації прийняття професійних рішень, «мозкові центри» надалі перетворилися на ефективний канал маніпулювання державними інститутами як з боку самих співробітників «центрів», так і їхніх нових спонсорів - корпорацій і міжнародних організацій.

Важливо відзначити, що в США «мозкові трести» виникли відразу як канал впливу на державну політику з боку групи американської фінансової олігархії, що концентрується в східній частині країни й контролює Уолл-Стріт (групи Морганів, Рокфеллерів, Фордів, Дюпонів та ін.) [2,8].

Створивши на рубежі ХХ ст. мережу благодійних і філантропічних фондів, ці групи змогли направляти необхідні фінансові ресурси на інтелектуальне забезпечення формування зовнішньополітичної доктрини США. Для досягнення цих цілей фонди створили густу мережу інститутів і організацій, перед якими були поставлені наступні завдання: визначити стратегічні цілі зовнішньої політики США та принципові шляхи їх досягнення; ідеологічно обґрунтувати й соціально виправдати ці цілі й засоби в якості «національних» завдань; розробити систему організаційних і кадрових заходів, спрямованих на неухильне проведення розробленої в такий спосіб політики в життя.

В 30-ті роки ХХ ст. фонди стали трансформуватися в стабільну систему науково-дослідних центрів. Так, у 1927 році Рокфеллери та Корпорація Карнегі спільними зусиллями створили у Вашингтоні Інститут Брукінгса. Далі на базі ряду найбільших американських університетів - Чикагського, Колумбійського, Гарвардського й Стендфордського фонди Морганів, Карнегі, Рокфеллерів і Фордів створили спеціалізовані центри, зосереджені на політичних дослідженнях. У 60-ті роки вже три чверті всіх утворених на той час у США зовнішньополітичних науково-дослідних центрів фінансувалися саме зазначеними олігархічними угрупованнями. Створений у такий спосіб комплекс «мозкових центрів», відзначає Р. Овінніков, «що працювали на одній заданій хвилі, впливав на державну зовнішньополітичну машину». При цьому надалі, по мірі втягування США в «холодну війну», більшість цих центрів було переведено на державне фінансування [2,13]. Однією з найважливіших причин розквіту «інтелектуальних корпорацій» саме в другій половині ХХ ст. можна вважати бурхливий ріст у цей час політичних інститутів ліберальної демократії, з їхньою орієнтацією на електоральні стратегії й настрої. Нормативність ліберально-демократичних режимів припускає певну стихійність формування політики. Як констатує А. Паршев, «уряди, що змінюють один одного раз у 4-5 років, не мають можливості планувати свою діяльність навіть на 15-20 років. Вони змушені вести весь час популярну політику, щоб подобатися виборцям». Отже - довгострокові програми суперечать інтересам правлячих еліт, виходячи з того, що віддача від них, як правило, наступає набагато пізніше й дістається політичному опонентові [3,245].

Саме тому в розвинених країнах Заходу виникла потреба інституційно зрівноважити нестабільну й орієнтовану на досягнення короткострокових результатів демократичну політичну систему якоюсь більш консервативною й ґрунтовною противагою у вигляді системи стратегічного і довгострокового планування. Важливою частиною цієї системи й стали «мозкові трести», які змогли забезпечити наступність політики, незважаючи на настрої виборців. Саме завдяки їхній діяльності поводження правлячих еліт провідних країн світу, незважаючи на персоналії й партійну приналежність формальних лідерів, свідчить про наявність довгострокових зовнішньополітичних планів.

Наступними, на думку С. Кара-Мурзи, немаловажними факторами, що визначили бурхливий ріст «мозкових центрів», послужили хвилювання 1968 року і нафтова криза 1973 року. Саме тоді на порядок денний було поставлено питання про розробку моделей рішення глобальних проблем. При цьому, відзначає дослідник, подібні розробки здійснювалися як публічними аналітичними центрами типу Римського клубу, так і «закритими» аналітичними центрами спецслужб, держав і корпорацій [4].

Однак, без сумніву, найбільш важливою причиною, що підхльостує різке посилення позицій «мозкових трестів» у системі державної влади того періоду, стали обставини ведення «холодної війни». Саме в цей період уряд США фінансував наукові центри, що спеціалізувалися на вивченні СРСР, надавав стипендії бажаючим вивчати російську і східноєвропейські мови й багатоцільові гранти, що дозволяли студентам-старшокурсникам здобувати необхідні знання як із проблем безпеки, так і з російської культури.

Виникли такі міждисциплінарні напрямки досліджень, як «совєтологія» й «кремлінологія», у рамках яких «мозковими центрами» ретельно враховувалися всі аспекти внутрішньополітичної боротьби в рядах радянської правлячої еліти. «Вивчалися такі речі, як привілеї на паркування автомобіля серед радянської еліти, а також хто стоїть ближче інших до Генерального секретаря Комуністичної партії на Мавзолеї Леніна під час першотравневого параду» [5].

До кінця «холодної війни», відзначають співробітники Гуверовського інституту П. Бєрковіц і М. Макфол, заходи для «вивчення супротивника» привели до того, що в США з'явилися десятки тисяч добре підготовлених фахівців із досліджень СРСР - викладачів, аналітиків і політичних діячів, а «кожна нова гіпотеза про радянське суспільство або мотиви дій Кремля викликала глибокі дискусії за участю безлічі компетентних фахівців» [6].

Усього в США проблемами ведення «холодної війни» займалося до 200 дослідних центрів, більшість із яких складалися при найбільших університетах країни. Вважаючись формально приватними організаціями, ці центри були тісно пов'язані з урядовими органами. Діяльність багатьох дослідних центрів, що мають відношення до зовнішньополітичної пропаганди, координувалася урядовою Консультативною комісією з інформації [7,95].

Характеризуючи масштаби й напрямки діяльності «мозкових трестів» у США періоду кінця ХХ ст., П. Діксон констатує, що з багатьох тисяч науково-дослідних установ, що існують у США, тільки близько 600, у силу своєї інтелектуальної й матеріально-технічної самодостатності, здатні реально впливати на формування стратегії розвитку американського суспільства й світового співтовариства. При цьому аналітик виділяє наступні типи цих «фабрик думки»:

1. «Федеральні науково-дослідні центри, що працюють за контрактами». Являють собою підрозділи, додані урядовим відомствам за посередництвом річних контрактів. Більша частина їх створена виконавчими або законодавчими органами влади. Орієнтовна чисельність - близько 75 центрів. Найбільш відомі - РЕНД-корпорейшінз, корпорація «Беллкомм» (при НАСА) і Центр із вивчення новітніх методів керування системою освіти при відповідному відомстві.

2. «Центри, що входять до складу державного апарата». Створені для перспективного планування й вивчення можливих варіантів розвитку майбутнього. Орієнтовна чисельність - близько 10 центрів. Найбільш відомі: Інститут вивчення бойових дій на суші (підпорядкований командуванню сухопутних військ США) і науково-дослідна група Білого дому для визначення цілей.

3. «Провідні незалежні (університетські) безприбуткові інститути». Займаються загальними проблемами природничих та суспільних наук. Орієнтовна чисельність - близько 200 інститутів (при офіційно зареєстрованих 5 тисячах науково-дослідних груп). Найбільш відомі: Стендфордський науково-дослідний інститут, Гудзоновський інститут,

Баттелловський меморіальний інститут і науково-дослідна корпорація «Трайангл».

4. «Фірми, орієнтовані на одержання прибутку». Надають консультації, вивчають проблеми, проводять обстеження, виконують прикладні дослідження в інтересах платоспроможного замовника. Орієнтовна чисельність - близько 300 фірм. Найбільш відомі: Науково-дослідна корпорація планування, фірма «Артур Д Літтл», корпорація «Сістем девелопмент», група «Темпо» фірми «Дженерал Електрік» і корпорація «Оперейшнс рісерч».

5. «Незалежні безприбуткові інститути, орієнтовані на благодійне фінансування». Самостійно визначають свою діяльність. Існують для вивчення якого-небудь одного предмета або точки зору. Орієнтовна чисельність - близько 10 центрів. Найбільш відомі: Центр вивчення демократичних установ, Інститут Брукінгса, Інститут вивчення політики та Центр вивчення закономірностей реакції споживача.

5. «Регіональні науково-дослідні центри». Переважно зосереджені на вивченні проблем, пов'язаних з екологічною ситуацією регіонів, місцевих політичних і соціально-економічних питань. Фінансуються за рахунок бюджетів штатів і міст, приватних замовлень і коштів благодійних фондів. Експертна оцінка кількості подібних структур ускладнена через відсутність стандартизованої статистики [8,47-49].

Безумовним флагманом «мозкових центрів» США й усього світу є РЕНД-корпорейшінз («RAND Corporation»), створена в 1948 році у якості незалежного некомерційного підприємства «для того, аби сприяти досягненню цілей у галузі науки, освіти й доброчинності в інтересах суспільного благополуччя та безпеки Сполучених Штатів Америки».

Чисельність кадрового складу наукових співробітників в останні десятиліття коливалася в межах 1,1 - 2,6 тис. чоловік в залежності від обсягів завдань, що підлягають розв'язанню. У будь-який момент корпорація може одночасно займатися розробкою біля двохсот різних тем. Протягом року випускається близько семи тисяч різних публікацій, включаючи 2700 технічних праць і близько 70 книг. Серед провідних підрозділів корпорації, що позначають основні напрямки аналітичних розробок, відділи: внутрішніх проблем; проблем національної безпеки; вивчення систем; економіки; міжнародних досліджень; наук про навколишнє середовище; проблем керування; аналізу ресурсів; інформатики; суспільних наук та ін., що свідчить про універсальний і комплексний характер досліджень, що проводяться [9,151].

На думку В. Хаттона, в США на початку ХХІ ст. у сфері формування економічної політики держави й корпорацій значно зростає вплив університетських аналітичних центрів, у яких «здійснюється мобілізація вільних дослідницьких сил у масштабах, непосильних жодній іншій країні», при цьому кожен долар, витрачений на наукові розробки, приносить чотири долари прибутків їхнім замовникам [10,170].

В цілому ж висока ефективність «фабрик думки» привела до їх швидкого та повсюдного поширення. На сьогоднішній день подібні навколо урядові центри існують вже більш ніж у 77 країнах. Після США на лідируючі позиції в цій сфері активно претендує Росія, де на вироблення державних рішень значно зріс вплив декількох потужних інтелектуальних корпорацій, серед яких: Центр стратегічних розробок при Уряді Російської Федерації, ЦСР «Північно-Захід» у Санкт-Петербурзі, ЦСР.

Приволзького федерального округу в Нижньому Новгороді, Школа культурної політики в Москві, Експериментальний творчий центр та ін. [1,6].

Аналіз еволюції функцій і механізмів впливу «мозкових центрів» на діяльність політичних інститутів держави дозволяє стверджувати, що самі «центри» давно перестали бути лише інтелектуальною обслугою органів державної влади. Скоріше навпаки, вони поступово перетворилися у своєрідні джерела політичної влади, здатні формулювати свої власні інтереси або виступати провідником інтересів своїх спонсорів - корпорацій.

Так, на початку XX ст. «фабрики думки» насамперед прагнули залучити й інтегрувати наукові знання для рішення суспільно значимих проблем. Матеріали, напрацьовані інтелектуалами-вченими, використовувалися для оптимізації прийняття урядових рішень і мали консультативно-експертний характер. Самі вчені керувалися переважно науковими й громадськими імперативами, що гарантувало об'єктивний характер врахування ними суспільних і державних інтересів під час проведення досліджень та напрацювання практичних рекомендацій.

Надалі, з 30-х років ХХ ст., стратегічні розробки «мозкових центрів» стали фінансуватися й направлятися недержавними (у першу чергу комерційними) організаціями, що привело до «зникнення простору для справді незалежної оцінки публічної політики» й, відповідно, до істотного коректування політичного курсу державного апарата США [11,254]. При цьому в сферу державного управління експортувалися також методи комерційних технологій управління. Фактично, аналітичні структури стали виступати як найважливіша ланка, що з'єднує корпорації та державу в єдине ціле, або, як відзначив М. Дєлягін, зрощування держави і корпорацій почало відбуватися «на рівні не тільки лобістів, але в найбільш важливій частині - на рівні стратегічних аналітиків» [12,248].

Із другої половини ХХ ст. між «мозковими центрами» і державним апаратом почастішав обмін провідними спеціалістами. Наприклад, у роки «холодної війни» посаду державного секретаря США займали Дж. Ф. Даллес, Д. Райок, Г. Кіссінджер і С. Венс, які до цього керували дослідними проектами у фондах Рокфеллера або Карнегі. У свою чергу при зміні правлячої партії багато видних політичних діячів ішли в провідні університети або аналітичні центри, де продовжували впливати на вироблення державної політики та готувати кадри для поповнення політичного класу.

По мірі зростання могутності США та посилення глобалізаційних процесів масштаби проблем, що піднімаються «мозковими центрами», значно зросли. Сьогодні можна констатувати, що «фабрики думки» передових країн займаються рішенням проблем світового співтовариства в цілому, прагнучи перетворити цей процес у керований і планований. Відповідно, найважливішою функцією «мозкових трестів» у сучасних умовах виступає планування майбутнього. Причому ця орієнтація на планування майбутнього виникла з ініціативи як самих «фабрик думки», так і корпорацій та державних органів.

Відомо, що вперше масштабні спроби провести наукове дослідження проблем майбутнього (які мали назву «дослідження 2000 року») були розпочаті в 60-х роках незалежно одна від одної аналітиками корпорації «Дженерал Електрік», Університету штату Іллінойс та Американської академії наук і мистецтв. При цьому найважливішим результатом цих спроб стала апробація нових методів наукового дослідження майбутнього, серед яких найбільш перспективними виявилися моделі екстраполяції, прогностичні моделі, кібернетичні моделі та техніка «Дельфі» (експертних оцінок і прогнозів) [13,257-258].

Вже сьогодні, стверджує О. Зинов'єв, перед інтелектуальними силами, що обслуговують правлячі еліти, ставиться завдання витиснути зі сфери суспільного управління елементи «стихійності», замінивши їх свідомим і навмисним плануванням. Як відзначає російський філософ, у зв'язку з тим, що тепер в еволюційний процес втягуються гігантські маси людей і ресурсів, зріс ступінь спланованості, вивченості та усвідомленості соціальних явищ і поводження людей; зріс ступінь контролю над ходом процесів і відповідності планам, «відбувся еволюційний злам в історії людства. еволюційний процес перетворився на проектований і керований» [14,379]. Поступово процес еволюції суспільства підкоряється логіці інтересів глобальних правлячих еліт.

Принципово важливо відзначити, що в цій ситуації «мозкові центри» неймовірно підсилюють своє становище в системі прийняття політичних рішень, а відповідно, і в системі державного управління в якості специфічного мерітократичного джерела влади. Як пояснює П. Діксон, по мірі того, як організації офіційно приймають на себе роль провісників майбутнього, вони разючим чином збільшують ступінь свого впливу на це майбутнє. «Простіше кажучи, якщо яка-небудь «фабрика думки» повідомляє своїм хазяям, а також усім, хто проявляє інтерес, що події X, У та Z відбудуться до 2000 р., то тоді ймовірність здійснення їх стає вище, оскільки політика й технологія адаптуються до цих прогнозів», - констатує аналітик [8,74].

При цьому існуюча в ліберально-демократичних країнах практика делегування функцій стратегічного планування «мозковим центрам» легітимізує ідею мерітократичної (різновиду аристократичної або елітаристської) форми правління, що у теоретико-методологічному плані опонує ліберальній демократії. Ідеологія мерітократизму, стверджує В. Цаплін, припускає, що «у світі є відносно тонкий прошарок раціонально, нестереотипно й повноцінно мислячих людей (менш 2-3%), які розуміють суть процесів, що відбуваються, мають необхідні знання і не є обтяженими розповсюдженими забобонами. Тому «суддями» й «рушійною силою» можуть стати тільки ці раціонально й повноцінно мислячі люди. Їм протистоїть маса людей, занурених у суєту щоденних турбот, культуру неадекватності, які дотримуються помилкових стереотипів мислення. Ця маса не замислюється про наслідки зроблених кроків або байдужа до того, що відбувається, не розуміє причин і тимчасовості багатьох реалій» [15,530].

Важко не погодитися з авторитетним російським політологом О. Панаріним, який виявляє в практиці легалізації мерітократизму повзучу погрозу самим основам ліберальної демократії. У суспільствах, що перебувають під сильним впливом «мозкових центрів», відзначає він, «виборній «республіці депутатів» починає протиставлятися таємна влада експертів, дилетантизму публічних політиків - езотеричне знання професіоналів, що ховаються за лаштунками», а це, на його думку, підриває найважливіший принцип сучасного демократичного суспільства - принцип політичного суверенітету більшості [16,40-41].

Таким чином, можна зробити наступні висновки і припущення:

- Важливим інститутом, що здійснює перехоплення державної влади, у сучасних умовах виступає мережа різних центрів вивчення, прогнозування та моделювання суспільних процесів. Покликані спочатку інтелектуально обслуговувати урядові заклади з метою оптимізації прийняття професійних рішень, ці «мозкові центри» надалі перетворилися на ефективний канал маніпулювання державними інститутами як з боку самих співробітників «центрів», так і їхніх спонсорів - корпорацій і міжнародних організацій.

- Однією з найважливіших причин розквіту «мозкових центрів» у другій половині ХХ ст. можна вважати бурхливий ріст у цей час політичних інститутів ліберальної демократії, з їхньою орієнтацією на електоральні стратегії й настрої. В цій ситуації «мозкові центри» стали частиною системи стратегічного і довгострокового планування, яка змогла забезпечити наступність політики, незважаючи на настрої виборців.

- По мірі посилення глобалізаційних процесів масштаби проблем, що піднімаються «мозковими центрами», значно зросли. Сьогодні «фабрики думки» передових країн займаються рішенням проблем світового співтовариства в цілому, прагнучи перетворити цей процес на керований і планований. Відповідно, найважливішою функцією сучасних «мозкових трестів» виступає прогнозування та планування глобального майбутнього.

- Фактично, закріплена в ліберально-демократичних країнах практика делегування функцій стратегічного планування «мозковим центрам» легітимізує ідею мерітократичної (різновиду аристократичної або елітаристської) форми правління, що у теоретико-методологічному плані опонує нормативному змісту ідеології ліберальної демократії.

Література

ліберальний демократія політичний влада

1. Ютанов Н. Предисловие // Диксон П. Фабрики мысли / Пер. с англ. - М.: ООО «Издательство ACT», 2004.

2. Овинников Р. С. Зигзаги внешней политики США. От Никсона до Рейгана. - М.: Политиздат, 1986. - 400 с.

3. Паршев А. Почему Америка наступает - М.: ООО «Издательство ACT»: ООО «Издательство Астрель», 2002. - 370 с.

4. Кара-Мурза Сергей. Концепция «золотого миллиарда» и Новый мировой порядок. - Сайт «Библиотека думающего о России». - http://www.patriotica.ru/ actual/skara_milliard.html.

5. LavellePeter. Kremlinology's resurrection // The Washington Times. - 2004. - 25 March.

6. Берковиц П., Макфол М. Изучаешь ислам - помогаешь стране // «The Washington Post», США. - 2004. - 12 апреля. - Сайт ИноСМИ.Яи. - http://www. inosmi.ru/translation/218820.html.

7. Вачнадзе Г. Н. Антенны направлены на Восток. Формы и методы империалистической радиопропаганды на страны социализма. -2-е изд., перераб. и доп. - М.: Политиздат, 1977. - 239 с.

8. Диксон П. Фабрики мысли / Пер. с англ. - М.: ООО «Издательство ACT»,

2003. - 505 с.

9. Шевякин А. П. Разгром советской державы. От «оттепели» до «перестройки». - М.: Вече, 2004. - 448 с.

10. Хаттон У. Мир, в котором мы живем / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. - М.: Ладомир, 2004. - 556 с.

11. Закария Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. - М.: Ладомир, 2004. - 383 с.

12. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации: Курс лекций. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 768 с.

13. Уилсон Д. История будущего / Пер. с англ. И. Е. Добровольского. - М.: ACT: ACT МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. - 286 с.

14. Зиновьев А. А. Русская трагедия. Гибель утопии. - М.: Изд-во Эксмо, 2003. - 512 с.

15. Цаплин В. Странная цивилизация - М.: Астрель: ACT, 2006. - 640 с.

16. Панарин А. С. Искушение глобализмом. - М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru