Народ і політична еліта як суб'єкти подолання ціннісного розколу українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народ і політична еліта як суб'єкти подолання ціннісного розколу українського суспільства

Андрущенко Т.В.

Подолання ціннісного розколу, загострення якого випало в України на період останнього десятиріччя, потребує консолідації зусиль всіх дійових осіб і виконавців сучасної історичної драми, що входить в історію під назвою «українське державотворення». Й насамперед, ефективність цього процесу визначається єдністю таких суб'єктів, як «народ» і «політична еліта». На жаль, на сьогоднішній день про існування такої єдності можна говорити лише умовно. Чисельні соціологічні дослідження засвідчують глибоку не довіру народу до політичної еліти; остання ж, скоріш, існує як псевдоеліта вузька й відносно замкнута група політиків, об'єднаних корпоративними інтересами, головним з яких є власне утримання у владі. З другого боку, навряд чи хто стане заперечувати наявність в українському політичному просторі дійсних державотворців, представників дійсної еліти нації. Саме їх зусиллями долається нинішня криза; упереджуються громадянські зіткнення, які перманентно збуджуються деконструктивними силами; підтримується більш-менш стабільний порядок і розвиток. Помітними є також соціальна активність і творчість народних мас, які все більш рельєфно висловлюються відносно тих чи інших пропозицій влади, беруть участь у процесах державотворення, розвитку культури, відтворення належної суспільної організації. Останнє дозволяє висловити прогноз про недалеку єдність, що має утворитись між політиками-державотворцями й активними представниками народу членами громадянського суспільства; що ця єдність буде мати високий рівень консолідації і тривкості; що саме вона стане основним суб'єктом історичного процесу подолання ціннісної кризи української цивілізації.

Ф.Барановський, характеризуючи сучасний стан та перспективи розвитку української державності, доходить висновку про те, що українська держава конче потребує розвитку інститутів громадянського суспільства, які відповідають засадам ХХІ століття. Після останніх років демократичних перетворень у країні є очевидним, що громадянське суспільство, як жаданамета, що декларується політиками різних політичних орієнтацій, ще далеко не досягнута. Громадянське суспільство має бути незалежною від держави системою, яка може самостійно організовуватися згідно з громадянською ініціативою. Це вимагає проведення реформ у соціальній сфері, податкової реформи, а також загальної кодифікації законодавства, приведення його до європейських стандартів. Воно повинно характеризуватися стабільністю ефективного менеджменту, який діє за принципом фаховості, відповідності загальноприйнятим нормам моралі, патріотизму, тобто домінуванню не вузько корпоративних, а національних інтересів. Попри кон'юнктурну виправданість «відриву від мас», культура громадянського суспільства ніколи не може втратити зв'язок із соціальною масою, а точніше з народом, який виплекав це громадянське суспільство. З урахуванням всіх можливостей зовнішніх культурних, політичних, економічних впливів вирішальними будуть залишатися причинні соціальні зв'язки самоорганізаційного характеру.

Громадянське суспільство вкрай необхідне для утвердження демократичного врядування, бо там, де немає громадянського суспільства, не може бути взаємодії й обміну думками між громадянами, здатними публічно обирати свої ідентичності, шанувати свої обов'язки в рамках політично-правової структури, яка забезпечує мир між громадянами, продуктивне функціонування уряду, соціальну справедливість та передовсім діє за принципом, що влада має бути підзвітна суспільству. З цієї точки зору важко переоцінити виховну функцію громадянського суспільства щодо особистості.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї цінності автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання (щонайменше) держави у життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства та держави цих двох підсистем єдиної суспільної системи є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни. Однак ці відносини залишаться формальними та нежиттєздатними, якщо не будуть наповнені прагненнями і зусиллями громадян країни. Тому в кінцевому результаті доля демократії в Україні залежить від послідовності й відповідальності українських громадян за свої дії. До цієї відповідальності схиляють українців такі цінності, як багатовікова традиція громадянського самоврядування, національна гордість, нарешті природний розум і життєва мудрість. Усе це формується змалечку, супроводжує до смерті і передається нащадкам, адже виховання у себе відчуття власної свободи та любові до Батьківщини є справою всього життя не лише громадянина, але й народу .

Виховна функція громадянського суспільства полягає передовсім у формуванні не лише поваги до провідних суспільних цінностей та соціальних інститутів, але й уміння відрізняти ці соціальні інститути від цінностей, які вони захищають. Зазначені напрями видаються перспективними і з точки зору подолання ціннісного розколу, наявного в українському суспільстві.

Ще однією серйозною проблемою сучасного українського суспільства є зіткнення різних культурних цінностей, зокрема народної та масової культури. Воно набуває особливої актуальності в умовах поширення постмодерністської культурної парадигми з її гаслом «Дозволено все!». Як зазначає Н. Колосова, нова, «не тоталітарна» ментальність доволі послідовно демонструє свою незалежність не тільки від «державної культури», а й від моралі, що викликає зростаючу суспільну стурбованість. Дослідниця вважає: головна проблема полягає не в тому, що масова культура потурає смакам споживача, а в тому, що вона або ігнорує існуючі смаки, або калічить їх, в обох випадках переслідуючи цілком визначену стратегічну мету розширення кола своїх споживачів покупців, отже, розширення свого бізнес-простору, зростання прибутків. політичний еліта народ державність

При цьому агресивна, технічно озброєна й фінансово забезпечена масова культура намагається знищити народну культуру та мистецтво, розширюючи сфери свого впливу і коло своїх споживачів. Використовуючи різні способи «спокуси пороком», ділки від масової культури формують специфічну споживацьку залежність від своєї продукції. Клієнт при цьому виступає в ролі об'єкта, він лише споживач, який здатен «самовиражатися» тільки опосередковано, тільки за посередництвом масової культури [1,48]. Це руйнує орієнтації людини на універсальні та національні цінності, підмінюючи їх скороминущими інтересами, позбавленими дійсно гуманістичного смислу. Тим самим ціннісний розкол поглиблюється.

Ще одним аспектом подолання зіткнення цінностей в українському суспільстві є позиції політичної еліти. Політична еліта є публічною за визначенням і як така взірцем для суспільства. Суспільство, навіть критично оцінюючи свою політичну еліту, у власній поведінці все одно певним чином орієнтується на неї.

Політична еліта України змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, що є близькою їй самій. Основу вітчизняної політичної еліти складає колишня номенклатура, але з усуненням однопартійної системи для неї зникли навіть ті обмеження, що існували в колишньому номенклатурному середовищі: неприпустимість демонстративного споживання, вимога глибоко ховати від широкого загалу все, що має префікс «спец-», невідворотність покарання у випадку, якщо факт зловживання став широко відомим, особливо якщо він потрапив до ЗМІ. Для більшості представників «нової буржуазії», які інтегрувалися до політичної еліти, українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.

Наслідком цієї ситуації став пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (передусім, економічних) над національними інтересами. Розгублене, значною мірою позбавлене моральних орієнтирів суспільство отримало «взірець» у вигляді поведінки вищих представників еліти, головними рисами якої є орієнтація на цінності особистого споживання, зневага до тих, хто не є елітою, кому пропонується керуватися законом, встановленим для всіх, і загальними нормами моралі. Внаслідок цього в суспільстві встановлена подвійна мораль. Одна існує для того, щоб проголошуватися з трибун, інша щоб досягати своїх цілей. Своєю поведінкою проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти «елітарних» позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі. За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% ігнорують закон, 25% вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне мати багатих батьків, родичів чи «своїх людей» у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі може стати нормою [2].

Сферою, яка наочно демонструє розкол українського суспільства, є ідеологія. На думку Ю. Якименка, неадекватно представляють інтереси громадян українські політичні партії осередки формування політичної еліти та її ідеології. Якщо протягом перших років незалежності партії створювалися переважно у відповідь на суспільний запит, представляли та відстоювали певну політичну ідеологію, то починаючи з середини 1990-х років дедалі більше для легалізації, захисту і просування інтересів різних груп самої еліти [2]. У цих умовах розходження партійних програм має квазіідеологічний характер: воно зумовлене, в першу чергу, особистісним протистоянням лідерів цих партій.

О. Дергачов визначає нову квазіідеологію як державотворення в інтерпретації партії влади. Вона об'єднує гасла національного відродження, демократії та просякнута українською специфікою, яка виправдовує складності відродження та становлення демократії. Квазіідеологією вона є передовсім з огляду на її фрагментарність та незавершеність, а також з урахуванням загальної зміни соціальних та політичних умов, що унеможливлює повернення високої ідеологізованості [3].

Така ситуація поглиблює ціннісний розкол за лінією «влада суспільство». Він знаходить вияв у розколі між Заходом і Сходом України, між елітою й масами, між політичними та суспільними інституціями. Про це сьогодні свідчить, зокрема, політична боротьба різних політичних сил за утвердження своєї ідеології як державної. Не останню роль тут відіграє розташування України на пограниччі традиційно-общинного Сходу і ліберального Заходу. Опозиція у площині «Схід Захід» або «традиціоналізм лібералізм» не лише охоплює взаємодію регіонально окреслених цивілізацій, а й водночас фіксує співвідношення тих чи інших традиційних і ліберальних елементів у певному суспільному організмі [4,22].

Ще однією важливою сферою, з якою пов'язують розкол українського суспільства, є релігія. Саме релігія ключова характеристика цивілізаційної приналежності, яку виокремлюють апологети цивілізаційного підходу, оскільки вона наявна ще в підвалинах відповідних культурноцивілізаційних типів. Після тривалого періоду атеїзації суспільства, за умов суспільної кризи та знецінення колишніх ідеалів значна кількість населення країни переорієнтовується на релігійні цінності. На тлі розвою релігійного ренесансу, який фіксують численні статистичні дані про кількість зареєстрованих релігійних організацій та соціологічні дані про кількість віруючих у країні, наочно видно релігійну диференціацію українського соціуму. Привертає увагу поліконфесійність українського суспільства як результат проголошеної свободи совісті і віросповідання.

Р. Антонюк робить висновок про орієнтаційну роздвоєність (біполярність), яка сформувалась в українців внаслідок суспільно-політичних обставин. Вона зумовила присмак меншовартості в українській свідомості, не сприяла виробленню чіткого уявлення про власні інтереси, пріоритети. І тільки завдяки полікультурній освіті та полікультурному вихованню можна розв'язати етноконфлікти в нашій країні [5,191].

Формування національної ідентичності, громадянське усвідомлення нації одна з головних проблем, що постають зараз перед українською державою. Адже діяльність влади в поліетнічних суспільствах повинна спрямовуватись на використання принципів плюралізму і консенсусу щодо ставлення не тільки до діяльності груп інтересів та політичних партій, а й до взаємодії різних культур. Культурна, мовна, релігійна, політична толерантність стосовно інших культурних систем стає головним критерієм цивілізованості стосунків між людьми, цивілізованості в політиці. Саме вона є нині найважливішою передумовою успішного цивілізованого подолання політичних конфліктів в українському суспільстві та засобом подальшої трансформації усіх сфер суспільного життя на шляху розбудови демократичної, правової української держави. На цьому шляху стає реальним збереження і зміцнення цінностей, що визначають обличчя нашої цивілізації. Характеристика місця української локальної цивілізації серед інших цивілізацій світу з необхідністю потребує з'ясування її геополітичного становища.

Геополітичний статус України характеризується впливом декількох векторів розвитку. Є. Ушаков, досліджуючи особливості української локальної цивілізації, робить обґрунтований висновок щодо її гетерогенного характеру. З одного боку, розвиток України в Новий час та новітню епоху зумовив її тяжіння до індустріального типу суспільства, а в наш час до постіндустріального суспільства. З іншого боку, українська локальна цивілізація органічно містить у собі ознаки традиційного, аграрного типу суспільства [6,163].

С. Хантінгтон у своїй класифікації зараховує Україну до «розколотих» країн, тобто тих, що розташовані по обидва боки лінії розлому між цивілізаціями. У таких країнах великі групи належать до різних цивілізацій та постійно йде протиборство між ними: кожна намагається визначити країну як свій політичний інструмент та зробити свою мову, релігію і символи державними. Окрім того, сили відштовхування розколюють ці країни на частини та притягують до цивілізаційних магнітів інших суспільств. Вочевидь, що цінності, соціальні відносини, звичаї, погляди на життя значною мірою відрізняються в різних цивілізаціях. Народи і країни зі спорідненими культурами об'єднуються, тоді як народи та країни з різними культурами розпадаються на частини. У новому світі найбільш масштабні, важливі та загрозливі конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, бідними чи багатими, а між народами різної культурної ідентифікації. Центральним фактором, що визначає симпатії та антипатії країни, стає культурна ідентичність. Вона визначає місце певної цивілізації у світі.

На думку Н. Скотної, Україна є одночасно регіональною і локальною цивілізацією. Вона належить до тих країн, де населення живе в одному соціумі, але розколоте культурно, політично, ідеологічно, і де особа формується у дуже складних умовах, а цілісність країни залежить від багатьох чинників. З давніх часів українські землі були місцем взаємодії та суперництва двох світів європейського й азійського. Інтеріоризуючи вплив цих світів, а отже світоглядів та світосприйняття, формувалася українська локальна (регіональна) цивілізація. Розташування українських земель на межі впливу двох світів та відбиття цього проміжного становища в історії, культурі, ментальності, суспільному житті українського народу дає підстави для характеристики України як розколотої цивілізації [5,20].

В умовах сьогодення геополітичний статус України визначається ситуацією масштабних глобальних та локальних перетворень у відносинах між усіма державами світу. У контексті глобалізації сучасного суспільства відбувається прискорення соціальної еволюції, яка проявляється в посиленні нелінійності, невизначеності суспільних процесів. Із цих причин сучасні суспільства набувають рис підвищеної несталості, втрачаючи адаптаційні здатності структур та інститутів соціуму, що подекуди може призводити до зростання структурної напруги в соціальних системах, появи різних форм соціальної патології.

Найбільш гостро така ситуація реалізовується в українському суспільстві, відкритому для відтворення загальносвітових змін та тенденцій. Структурні зміни, які відбуваються, поки що не дали соціально продуктивних для суспільства результатів, оскільки активізовано процеси соціальної дезорганізації за відсутності сценарію, який міг би забезпечити динамічність соціального розвитку, прискорення соціальної еволюції, надання усталеності національній спільноті в умовах глобальних змін і вітчизняної демократичної трансформації [7,85].

Відомий дослідник сучасних цивілізаційних процесів Ю. Павленко відносить Україну до Східнохристиянсько-Євразійської цивілізації. У її межах він визначає південно-західний, переважно український, та північно-східний, у своїй основі російський, субцивілізаційні ареали. Межі поміж ними є дуже розмитими; це, зокрема, пов'язано з існуванням широкої перехідної зони (Слобожанщина, Донбас, Кубань, Крим). До того ж, сам автор зазначає: і «православність», і «східнослов'янськість» цього ядра є досить умовними [8,9]. Хоча більшість населення України, згідно з соціологічними опитуваннями, і визначає свою державу як слов'янську православну країну, вона випробувала вплив не тільки європейських, але й неєвропейських історичних систем зокрема, азіатської та мусульманської [9,63].

Географічне розташування і хід історичного розвитку зумовили близькість України, з одного боку, до Заходу, з іншого до Росії як «серцевинної» держави східного християнства. На думку М. Поджарського, за національним складом Україна близька до Росії, а за тенденціями перебігу етно-демографічних процесів обидві вони мають багато спільного з європейськими країнами. Проявами цього дослідник уважає стійке зменшення темпів приросту народів європейської орієнтації (українців, росіян, білорусів, євреїв) і зростання темпів приросту азіатського та кавказького населення [10,43].

Н. Скотна вважає, що в Україні ще не спостерігається політичної та ідеологічної стабільності, хоча в останні роки наявні позитивні зміни в економіці. Процес модернізації суспільства, формування нових економічних, соціальних відносин, що розгорнувся в Україні, потребує політичного і духовного забезпечення. Людина перемістилася у центр усіх проблем. Тому визначення місця особистості в цих процесах має особливо велике значення для розбудови нової України.

Утвердження демократичних цінностей, демократичних норм та принципів організації суспільного життя в сучасній Україні перебуває під подвійним впливом, з одного боку західної демократії, прихильність до якої була задекларована із проголошенням незалежності, з іншого під впливом завдань, що ставилися власною історією, а відповідно й історично витворених ментальних очікувань українського народу. Тільки осмислене поєднання цих двох впливів спроможне сформувати адекватне бачення сутності та шляхів демократичних перетворень, необхідних для молодої української держави [5,28].

У порівнянні з Заходом наше суспільство має ряд особливостей. Відмінності суспільно значущих сфер та аспектів життя в Україні і на Заході можна розділити на дві великі групи:

- ті, що перебувають у стані незмінності або потребують тривалого часу для змін;

- ті, де вже більш-менш чітко відстежується трансформація внаслідок перебудови внутрішнього устрою та глобалізацій них процесів.

У першому випадку це більш інертні звичаї, мораль та стандарти громадської поведінки, індивідуальної поведінки, індивідуальної самоповаги, освоєння життєвого простору. У другому випадку це стандарти мовної комунікації, стан економіки та рівень цивілізації [11,84].

Водночас переважна більшість дослідників відстоюють думку, що наявність ознак внутрішнього розколу української цивілізації, які фіксують численні дослідження, не прирікає її на безперспективність. Навіть

С. Хантінгтон, який попереджає про небезпеку розпаду української держави, стверджує, що для України, яку він оцінює як важливу другорядну регіональну державу, модель співіснування різних етнічних груп і цивілізацій, бажано залишитись єдиною, зміцнювати незалежність, мати тісні стосунки з Росією і водночас розвивати дружні зв'язки із Заходом [5,18].

Доля подібних до України держав, зон чи регіонів це пошук свого місця у світі за рахунок максимально точного геополітичного маневру, точної оцінки власної мети, цілей і можливостей їхнього досягнення. І в підсумку це, переважно, вибір «меншого зла», орієнтація на партнерство з тим, з боку кого виходить найменша загроза власному існуванню, способові життя, системі цінностей [12,48].

Визначення місця України у світі потребує розгляду її відносин з іноземними державами. М. Михальченко так образно характеризує роль і перспективи нашої країни серед європейської спільноти: «Україна не є Попелюшкою, а перебуває. у статусі запасного гравця Європи. Але лише від неї залежить, чи буде вона грати «в основному складі», чи посидить на лаві запасних і її відрахують за неперспективністю» [13,5].

Європейська ідея для України зберігає свою актуальність. М. Триняк указує, що українське суспільство, яке увійшло у ХХІ століття як суспільство дефіциту, схильне вбачати в ідеї Європи символ добробуту. Проте під загальним гаслом «повернення до Європи», «інтегрування до європейського устрою» приховуються різноманітні бажання, що подекуди є взаємно виключними. Трансформація ідеї Європи протягом становлення України як політичної нації знаходить вияв у накладанні одна на одну різних інтерпретаційних моделей: модернізаційної, консервативної, моделі ліберального мультикультуралізму, моделі постмодерністського космополітизму [14,46].

Такі розходження свідчать про існування серйозних відмінностей у ціннісних орієнтаціях українського суспільства, пов'язаних з вибором зовнішніх партнерів. Вони також суттєво впливають на позиції українського політичного керівництва.

Усвідомлення політичною елітою України стратегічних партнерів у сучасних умовах нерозривно пов'язане із ситуацією у суспільстві. Ю. Якименко зазначає: нинішня політична еліта України це переважно, якщо не винятково, еліта за формальною ознакою. Суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується. Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий. Жоден з державних діячів вищого рівня, жоден з політичних лідерів як провладних, так і опозиційних не має шансу, «якби вибори відбувалися наступної неділі», бути обраним президентом у першому турі, а відтак не користується довірою та підтримкою більшості громадян [2].

На думку О. Дергачова, висновок про те, що проголошення політичною елітою однобічної орієнтації чи на пострадянський простір, чи на Захід загострило б внутрішню ситуацію, приховує більш глибокі обставини. Двовекторність дослідник розглядає швидше не як вибір України, а як реальність, що об'єктивно постала перед нею разом з незалежністю. Зараз наявним є непросте сприйняття Москвою українських дій у західному напрямі і, як мінімум, неоднозначне ставлення на Заході до проявів взаєморозуміння між Україною та Росією. Разом з тим поєднання, гармонізація відносин як з Росією, так і з Заходом жорсткий імператив для нашої країни сьогодні й на перспективу. Необхідність вибору між двома ціннісними орієнтаціями означала б небезпечний підрив національних інтересів України [15,112].

М. Кріль відносить до основних напрямів зовнішньої політики України такі: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; європейська інтеграція; багатостороння дипломатія. У двосторонніх відносинах пріоритетними є взаємини з сусідніми країнами і стосунки зі стратегічно важливими партнерами та впливовими державами світу. Європейська інтеграція, на думку автора, передовсім означає подальше зближення з Євросоюзом і поглиблення відносин з НАТО як чинником системи європейської стабільності та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатії можна виділити такі пріоритетні напрями: забезпечення ефективної участі держави у діяльності міжнародних організацій; посилення ролі України в регіональних та субрегіональних організаціях, форумах і об'єднаннях; активізація діяльності у багатосторонніх домовленостях у галузі роззброєння заходи довіри у миротворчих операціях [16,35]

Водночас усвідомлення політичною елітою України стратегічних партнерів визначається загальносвітовими тенденціями розвитку міжнародних відносин. Глобалізаційні тенденції в умовах взаємопроникнення політичних, економічних, соціальних інтересів окремо взятих країн та їх союзів, національних політичних еліт, бізнес-структур, транснаціональних корпорацій як становлять основу для співпраці, так і обумовлюють наявність взаємовиключних ціннісних орієнтацій, потреб, інтересів.

Така ситуація, у свою чергу, призводить до жорсткого геополітичного протистояння і потребує від кожної з країн світу свого політико-історичного визначення. Зокрема, посилення впливу США в межах усього світу після завершення «холодної війни» знайшло вияв і у політиці України. Так, на думку багатьох експертів, відмова від ядерної зброї була вимушеною, продиктованою нашій молодій державі з боку США в обмін на визнання незалежності нашої країни [17,9].

На рубежі ХХ-ХХІ ст. у реалізації своєї зовнішньої політики Україна проголошувала дотримання принципу багатовекторності. Роз'яснюючи зміст цього курсу, міністр закордонних справ А. Зленко у 2000 р. зазначав: ця політика полягає в рівнозначності та рівномірності. Підкреслювалося, що немає жодних суперечностей між українським курсом на інтеграцію до Європи та співробітництвом з Росією, оскільки європейський вибір України є стратегічним вибором [15,120].

Проте політика багатовекторності досить прохолодно сприймалася у середовищі західних політичних кіл. Це впливало і на визначення ними європейських перспектив України. Зокрема, в партійних документах більшості політичних сил, представлених у Європарламенті п'ятого скликання (1999-2004 рр.), ідея набуття Україною повноправного членства у ЄС оцінювалася щонайменше як віддалена, а іноді й недоцільна [18,38].

Характеризуючи курс багатовекторності, О. Дергачов зазначав: багатовекторна політика дуже поширене, практично стандартне для середніх країн явище. Феномен України полягав в тому, що декларовані вектори не були органічною складовою цілісного зовнішньополітичного курсу, базованого на чітко визначених інтересах та цілях. Дослідник підкреслював цілковиту роз'єднаність, неузгодженість політики на східному й західному напрямках; він також наголошував на обмеженості сумісності принципів та стратегій, що їх сповідують у міжнародних справах, і передовсім у галузі безпеки основні партнери України [3] .

Після зміни президентської влади на виборах 2004 р. українське керівництво розпочало форсовану євроінтеграційну та євроатлантичну політику. Президент В. Ющенко проголошує незмінність курсу вступу до НАТО, постійно і наполегливо стверджує про необхідність приєднання до Євроатлантичної системи безпеки, з тим, аби Україна визначилася у своєму історично-політичному виборі як виборі на користь Заходу. Однак у східних регіонах України поширеними залишаються ідеї зближення та співпраці з Росією, що, зокрема, зумовлено необхідністю розвитку промисловості [19,121-122].

На думку О. Чередниченка, українська політика на сучасному етапі значною мірою продовжує залежати від поведінки основних суб'єктів світового політичного процесу. У зовнішньополітичних розкладах США і їхніх європейських союзників основна увага приділяється Росії. Навіть без колишніх союзних республік Росія об'єктивно являє собою потужну силу, здатну протистояти планам встановлення «нового світового порядку». Її позиції на порядок підвищилися б, якби їй вдалося створити об'єднання з Україною та Білоруссю. Такі союзницькі відносини сприяли б постановці та вирішенню проблем світового масштабу. Тому США активно проводять політику «превентивного усунення можливого конкурента» (тобто політику недопущення союзницьких відносин між цими державами) [12,48].

Проблемою на шляху до цілісної послідовної зовнішньої політики є неможливість нейтральної ціннісної орієнтації. Для України це справді на сучасному етапі питання питань: її стратегічні партнери мають різні суспільні цінності та пріоритети, і в цій системі координат, у яку потрапила Україна, позиція рівновіддаленості є в принципі неприйнятною. На цей час, на думку О. Дергачова, вона є не функціональною [3].

Невизначеність щодо фундаментальних суспільних цінностей, зростання невідповідності між деклараціями і політичною практикою є найбільш загальною, базовою характеристикою України як суб'єкта міжнародних відносин. Вона обумовлює невизначеність її геополітичних координат. Тому актуальним є визначення ціннісних засад зовнішньополітичного діалогу України з провідними стратегічними партнерами на сучасному етапі.

Література

1. Колосова Н. Національна специфіка соціокультурних процесів у перехідний період / Н.Колосова // Вісник Книжкової палати. 2005. № 2. С.47-50.

2. Якименко Ю. Україна у ХХІ столітті: виклики для політичної еліти / Ю. Якименко. Режим доступу: http:// www.uceps.org/ukr/article.php/news. id=313.

3. Дергачов О. Україна в європейському контексті / О. Дергачов. Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/27890.

4. Скотна Н.В. Особа в розколотій цивілізації: світогляд, проблеми освіти і виховання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філософ. наук : спец.

5. Антонюк Р.І. Яким є український народ? / Р.І. Антонюк // Гуманітарні науки. 2007. № 2 (14). С.180-191.

6. Ушаков Е.А. Современное понимание цивилизации и ее особенности в Украине / Е.А. Ушаков // Перспективи. 2006. № 1 (33). С.159-164.

7. Зимогляд В.Я. Громадянське суспільство: соціально-політичні аспекти і проблеми становлення в Україні / В.Я. Зимогляд // Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації і реформ: ХХІ Харківські політологічні читання: Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. Харків : ХАП, НЮАУ імені Ярослава Мудрого, НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України, 2008. С.85-87.

8. Павленко Ю. Структура глобальної цивілізації / Ю. Павленко // Вісник НАН України. 2005. № 3. С.3-16.

9. Дулін П.Г. Український конфесійний плюралізм і розуміння особистості у східних традиціях / П.Г. Дулін // Вісник Національного авіаційного університету. 2006. № 2 (4). Філософія, культурологія. С.62-67.

10. Поджарський М. Конфлікт цивілізацій / М. Поджарський // Вісник НАН України. 2002. № 11. С.29-46.

11. Бадан А.А. Зіставлення національних та глобальних культурних норм: Захід і Україна / А.А. Бадан // Теорія і практика управління соціальними системами. 2003. № 2. С.75-86.

12. Чередниченко О. Геополітичний масштаб України / О. Чередниченко // Схід. 2005. № 3. С.48-50.

13. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / М.І. Михальченко. Дрогобич К. : Відродження, 2004. 487 с.

14. Триняк М.В. Трансформация идеи Европы в украинской философии как скрытый интеркультурный диалог / М.В. Триняк // Гуманітарний часопис. 2008. № 3. С.40-47.

15. Дергачев А. Украинско-российские отношения европейский и евразийский контекст / А. Дергачев // Полис. 2000. № 6. С.110-121.

16. Кріль М. Україна у міжнародних об'єднаннях і організаціях / М. Кріль // Педагогічна думка. 2004. № 1. С.35-39.

17. Романюк Н.І., Дудка О.О., Чопун А.А. ЄС Україна Росія: геополітичний аспект взаємодії / Н.І.Романюк, О.О. Дудка, А.А. Чопун // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. 2004. № 4. С.9-13.

18. Малярчук В. Українська проблематика в документах партійних груп Європейського парламенту / В. Малярчук // Людина і політика. 2004. № 2. С.35-41.

19. Ковалева А.Д. Украина и Россия: цивилизационные основы интеграционного вектора / А.Д. Ковалева // Історичні записки Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. 2006. Вип.12. Ч.2. С.109-124.

Размещено на Allbest.ru