Історична минувшина як фактор формування і трансформації політичної свідомості українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична минувшина як фактор іформування і трансформації політичної свідомості українського суспільства

Подибайло М.Т

Людина - істота суспільна. Ця сентенція настільки ж незаперечна, наскільки недоз'ясовані до кінця природа і характер суспільних відносин, причинно-наслідкові зв'язки, закони і структура суспільного буття. Перспективи розставити всі остаточні крапки над «і» є безнадійно примарними до тих пір, поки суспільства взаємодіятимуть і змінюватимуться, допоки під впливом цих комунікаційних процесів трансформуватимуться їхні інтереси і можливості.

Реальне суспільне буття людини проявляється в свідомій та неусвідомленій діяльності індивідів і спільнот та залежить від багатьох обставин. Серед них важливим є фактор суспільної свідомості, що виступає як сукупність ідеальних образів - понять, ідей, почуттів, переживань, уявлень, що їх формує суб'єкт в процесі відображення навколишнього світу. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, яка вкючає лише суспільно-значимі, типові, затребувані загалом явища і процеси.

Однією із ключових складових в її структурі є політична свідомість. Нею наділені всі суб'єкти політичної діяльності. Проте, політична свідомість кожного індивіда проявляється одночасно на різних рівнях: індивідуальному, соціальному, класовому, національному, суспільному, загальнолюдському. Загалом, будучи відносно цілісною і повільнозміню- ваною системою уявлень, політична свідомість обумовлюється чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру і проявляється у залежності від інтересів та обставин у конкретно взятій ситуації.

Таким чином, під політичною свідомістю розуміємо уявлення про суспільно-політичне буття всіх суб'єктів політичного процесу: тих, які борються за владу, здійснюють її, взаємодіють з нею. Єдиним способомвиявити та зафіксувати оціночні характеристики політичної свідомості є комплексний аналіз політичної культури, що виступає сукупністю свідомості, конкретної політичної поведінки і діяльності політичних інститутів.

Вивченню феномену політичної свідомості суспільства, умов її формування і трансформації загалом присвячено велику кількість досліджень, проведених на різній теоретико-методологічній базі, спрямованих на вивчення особливостей формування, структури, суб'єктно-об'єктних відносин. Разом з тим, ця проблематика не є достатньо розробленою. Очевидно, це пов'язано зі складністю самого предмета вивчення та відсутністю його цілісної концепції.

У зарубіжній політичній науці поняття «політична свідомість» набуло особливої популярності у середині ХХ століття і розроблялося переважно у біхевіористичному контексті. Зрозуміло, що у кожному з підходів на перший план виходять її різні ознаки і характеристики.

Такі вчені як І. Бекешкина, Є. Головаха, Н. Паніна тощо працюють у галузі політичної соціології, а тому намагаються розкрити змістовні характеристики різних типів і видів політичної свідомості: демократичної, авторитарної, традиційної, бюрократичної, лояльної, бунтарської тощо.

Соціальні психологи, які вивчають політичну свідомість, зокрема Г. Почепцов, М. Фролова, О. Шестопал, поєднують розгляд суспільного змісту цього феномену з аналізом індивідуальних та групових механізмів його функціонування.

Політичні філософи, серед яких Е. Баталов, М. Михальченко, І. Надольний, Ю. Пахомов, В. Ребкало, П. Сергієчко та етнополітологи І.Курас, Л. Шкляр бачать в ній форму суспільної свідомості, а Д. Видрін, В. Журавський, О. Валєвський та інші трактують політичну свідомість в контексті класових інтересів. Залежно від специфіки процесів і форм відображення політичної свідомості в ній виокремлюють різні рівні, форми, види. Підсумовуючи наукову дискусію, можемо дійти висновку, що існує велика кількість дефініцій даного поняття, проте, жодне не може претендувати на вичерпність, хоча й відповідає змістовному навантаженню і методологічній логіці авторів концепцій.

Низка авторів, серед яких В. Бебік, Л. Гордон, М. Михальченко, під час визначення сутності та специфіки політичних ідей, поглядів та уявлень особливо вказують на їх органічний зв'язок з економічними відносинами, потребами та інтересами різних прошарків населення. Інакше кажучи, політична свідомість визначається як відбиття політичних та економічних відносин в суспільстві.

Таким чином, структура наукової дискусії, яка не вичерпана представленими підходами, а є значно ширшою, доводить беззаперечну актуальність проблеми. Проте, авторка вважає за необхідне відзначити, що методологічні засади переважної більшості досліджень переслідують цілі суто раціонально-гносеологічні. На відміну від точних наук, де такі форми пізнання дозволяють давати відповіді з високою мірою достовірності, проблеми буття індивідуального і суспільного, часто потребують т.зв. чуттєвих форм пізнання і не вписуються в межі чітких формул. Пам'ятаючи про такі практичні функції науки як політична соціалізація, формування громадянськості, політичної культури, ми переконані в необхідності пояснити логіку формування політичної свідомості українського суспільства засобами в тому числі чуттєвого пізнання, заснованого, з-поміж іншого, на категоріях віри та інтуіції. Значна частина нашого суспільства загалом втратила «історичне чуття», зв'язок з поколіннями, є «глухою» до історичного міфу, героїки. Спільні історичні символи перестали бути промовистими в процесі формування самоідентифікації, суспільство практично не рефлексує ними.

Усвідомлюючи об'єктивну трансформацію національних цінностей в умовах глобалізації, авторка переконана, що українська нація, як політична спільнота, має право і нагальну потребу «віднайти» свої власні витоки, своє обличчя і місце в історії. Необхідним є пояснити на чуттєвому рівні логіку досучасного буття не як низку раціонально зафіксованих і розтлумачених явищ і процесів, а як ідеальні феномени, що мали стосунок до певних етапів становлення спільноти і обумовили її нинішній стан. Визнати право своїх предків на помилку, не відсторонятись, сором'язливо, від «незручних» тем, не займатись пошуком, клеймуванням і покаранням «винних від історії», а проаналізувати глибинні причини перемог і поразок, помилок і успіхів означає взяти на себе відповідальність за майбутнє. Помиритись з історією, «пробачити, щоб бути пробаченим» - така форма суспільних відносин диктується нині цивілізаційними викликами. Так вчинили більшість тих суспільств (наприклад, німці, іспанці, італійці, греки тощо), які мали тривалу практику історичних суперечностей, подолавши які змогли відновити своє місце в історичному розвитку. Спекулювати на минувшині стає загальноцивілізаційною «ознакою дурного тону». Нажаль, поки що це не про реалії нашого менталітету.

Тому, метою започаткованого дослідження є визначити, під впливом яких об'єктивних історичних процесів формувалась політична свідомість українського суспільства і в який спосіб «історична минувшина» виступає сьогодні фактором трансформації її якісних характеристик.

Визначаючи фактори впливу на формування політичної свідомості через історичну пам'ять, ми керуємось, в числі інших, концептуальними положеннями Л. Гумільова про зв'язок етносу з ландшафтом [1,25]. Адже, всупереч всім руйнівним чи еволюційним змінам і впливам, український етнос залишався «прив'язаним» до своєї землі. Поняття території, держави і громадянства тісно взаємопов'язані у сучасній концепції української нації. Людина входить в світ, який має свої сформовані уявлення про навколишнє буття і стає часткою спільноти. В процесі її тривалого історичного розвитку формується національний менталітет, який, за визначенням М. Михальченка, є характеристикою спільності людей (етнічної, політичної, територіальної). Він розкриває специфіку мислення, спілкування та поведінки людей у конкретному політичному, економічному і культурному просторі [2,5]. Ментальність - це схильність, внутрішня готовність людини діяти певним чином, сфера можливого для неї. При цьому варто розмежувати дві найважливіші складові ментального чинника: по-перше, етнічна і національна психологія, світосприйняття та моделі поведінки, а по-друге, політична свідомість в сукупності історичної свідомості нації та сучасного осмислення буття.

В умовах глибокої світолядної трансформації суспільного розвитку, ментальний фактор набуває визначального значення серед інших ресурсів державотворення та націостановлення. Факти минулого, події і процеси, способи суспільного реагування на них, що відбились в історичній пам'яті у вигляді міфів, відкладають свій відбиток на характері поведінки спільності в сучасних умовах, на її пасіонарних властивостях, опірності асиміляційним тенденціям, ентропійним проявам, здатності приймати виклики нової епохи і трансформуватись.

Безперечно, накопичені суспільно-важливі уявлення про спільне минуле (космогонія, епоси, символіка, пантеон героїв, образи ворогів, міфи, звичаї) покликані відігравати консолідуючу функцію і сприяти формуванню політичної свідомості тієї частини суспільства, що ідентифікується як носій спільної історичної спадщини (проте, питання свідомого/ несвідомого себеототожнення з історичним минулим спільноти не суть важливим і визначальним в набутті її членом-індивідом рис політичної свідомості).

Українська нація не є однорідною, перебуває на етапі «себепошуку», віднаходження «свого місця» в цивілізаціному поступі, усвідомлення власного сенсу буття. За умов, коли суспільство втратило цілий пласт просторово-часових орієнтирів, втратило сакральний зміст символів, сенс історичних міфів, є запит на їх відтворення. Вкрай важливим є ще й той факт, що для значної частини української спільноти (а саме населення ряду Південних і Східних регіонів) життя в умовах української державності є новою, «стартовою» суспільною практикою, що не має аналогій в історії. Це пояснює причину, з якої частина української політичної нації виявляє більшу готовність самоідентифікуватись з іншою спільнотою, намагається віднайти себе в історичних реаліях іншої держави, або навіть екстраполювати цю практику в сьогодення. Ігнорувати об'єктивність і природність таких явищ і намагатись з міркувань політичної доцільності звести історію всього суспільства до «спільного знаменника», означає ще на довго створити умови для спекуляцій на історії, що ведуть до розколу і послаблення українського суспільства.

За згаданих обставин проблема маніпулювання суспільною свідомістю постає як надактуальна. В окремих випадках це робиться усвідомлено в процесі політичної конкуренції, через творення суспільних міфів і стереотипів, з необхідними, для досягнення певних політичних цілей, акцентами. Але доволі часто в наукових і публічних тлумаченнях бачимо, як вони (акцентовано викривлені уявлення про факти минулого) повертаються у вигляді суспільних установок, упереджених переконань, стереотипів. Результатом цього «бізнесу на невігластві» стає поляризація суспільства, в тому числі, за ставленням до історичної минувшини. Сферу теоретичних знань такі «прочитання історії» обтяжують псевдонауковіс- тю, а політику - фанатизмом, що звужує плюральні можливості дискусії до вузькообмежених бінарних опозицій «свій - чужий», «злодій - герой», «ворог - друг», тощо. Таким чином, формуються такі ознаки політичної свідомості як нетерпимість, низька здатність до толерантності, взаємо- порозуміння і взаємосприйняття, різноспрямованість цивілізаційних орієнтацій. З-поміж тем, що сприяють суспільному розколу такі сторінки минувшини як національно-визвольна боротьба ОУН-УПА, Велика вітчизняна війна, голодомор, ставлення до радянської державності і комуністичної ідеології загалом, православ'я, і навіть мазепинський період.

Найбільш суттєво лінія цього розриву проходить по стереотипно зафіксованому в суспільстві вододілу «Схід-Захід». На основі аналізу якісних параметрів політичної свідомості, можемо припустити, що в межах української нації (як політичної спільноти) існує не одна, а декілька суспільно споріднених груп (умовно - дві: «східноукраїнська» і «захід- нокраїнська»), розкол між якими значною мірою якраз і обумовлений як фактором історичної об'єктивності, так і суб'єктивними чинниками використання історичної минувшини в ідеологічних цілях сучасними політичними елітами. Очевидно, природа цих відмінностей криється в історичній минувшині. Там її і шукатимемо.

Аналізуючи особливості і закономірності формування політичної свідомості в Україні, ми виходили з того, що найширшою сукупністю людей, в межах якої вона проявляється, є нація - об'єднана в межах політико-правового простору та громадянських відносин політична спільнота [3,113].

Водночас, як зазначає, В. Конопельський, нація не може бути простою сумою її громадян. Такі спільноти довго не існують і легко руйнуються під зовнішнім тиском. Їхня крихкість зумовлена відсутністю внутрішнього стрижня, навколо якого консолідуються не лише представники титульного етносу, а й громадяни іноетнічного походження. Їхня політична свідомість є не стільки етнічною, скільки громадянською, а отже, національною у державницькому сенсі. Етнічність у державності, тобто національному утворенні, не зникає, а трансформується в інший вимір свого буття. Набувши державної форми існування, етнічність певною мірою деполітизується, оскільки головна історична проблема її існування - державність -- вирішена, що є найвищою формою інституціоналізації будь-якого етносу [4,5].

Якщо проаналізувати і узагальнити сучасне визначення нації, то це - передусім політична спільнота, що об'єднує всіх громадян певної держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, мовно-культурних та інших особливостей. Однак політична нація -- це не просто населення країни і співгромадянство, а спільнота, об'єднана мовою, символами, лояльністю до держави та її законів, волею, інтересами, сподіваннями на майбутнє, тощо [4, 6].

Процес становлення української нації в часі, загалом, співпадає з утворенням європейських націй і пов'язаний з формуванням нових цивілізаційних засад. Проте, для українців він схожим є з практикою спільнот, що не мали на той момент власної державності, а входили до складу Австро-Угорської, Османської чи Російської імперій.

Конкретизуючи процеси і явища, що мали місце в минулому, впливали на фомування політичної свідомості західноукраїнського суспільства, дослідники найчастіше називають головним з них факт сусідства із європейською цивілізацією, можливість знайомитись з досягненнями європейської культури, пов'язують із необхідністю протистояти поло- нізації[5]. Проте, на наш погляд, можливість ментальної інтегрованості визначалась готовністю суспільства сприймати саме такого роду ідеї. Адже становлення політичної свідомості як в Європі, так і на західноукраїнських землях відбувалось хоч і під впливом ліберальних соціально-економічних, гуманістичних та суспільно-політичних змін, проте, на абсолютно безперечних і неперерваних консервативних цінностях.

Процес становлення національної самосвідомості на нинішніх західноукраїнських землях й справді визначався спільними загальноєвропейськими цивілізаційними трансформаціями. Захід України залюднений, переважно, автохтонним населенням, що протягом багатьох століть незмінно проживало на цій території, творило історію цього краю, обороняючи від зовнішніх загроз, формувало традиції, звичаї і цінності, спільні для всього суспільства стереотипи і міфи, що еволюціонували і змінювались повільно, лише під впливом нових викликів епохи. Об'єднуючим чинником для них слугувала етнічна складова.

Якщо для західних земель перехід до нової якості суспільної свідомості був продовженням еволюційного ланцюжка, то освоєння «дикого степу» на Півдні і Сході стало, по-суті своїй, «початком історії». Той факт, що ці землі межували з територією традиційного козацького впливу (включаючи й заснування ними значної кількості поселень) не спростовує аргументів про те, що соціально-економічне, інфраструктурне освоєння краю починається саме за політичного адміністрування Російської імперії, в процесі розвитку ринкових відносин і особливо актуалізується з початком індустріального прогресу.

Дикі степи, розташовані у вигідних для нових економічних потреб природних умовах, потребували заселення і освоєння. Чому ж ці території виявились в результаті російськомовними? Процес, на наш погляд, хоч і проблемний, з позиції сучасних державотворчих реалій, проте, цілком природній у тих історичних обставинах. Російська влада (імперський характер якої був не вийнятковим, а, радше, закономірним для тогочасної Європи) ще близько ста років до активного процесу урбанізації, до почату стихійної і суто економічної хвилі міграції, організувала переселення сюди німців, балканців, кримських греків, тощо. Проте, ці переселенці, проживаючи компактними колоніями та зберігаючи свою національну ідентичність, займались здебільшого традиційними для себе видами господарської діяльності - землеробством, як і місцеве населення загалом [6].

Тому, такий характерний для всієї Європи процес урбанізації, викликаний індустріальним бумом, через наявність на українських територіях родючих ґрунтів, не зачепив основну масу українського селянства, яке не мало стимулу залишати «землю-годувальницю» і традиційне для себе землеробство. Натомість, російський селянин не бачив перспективи залишатись на землях, що вимагали неабияких зусиль в обробітку, а натомість давали мізерні врожаї і вирушав в пошуках заробітків на Південь імперії, де була потреба у великій кількості робочих рук і можливість вижити в нових реаліях.

Таким чином, на відміну від західноукраїнської суспільності, південно-східна сформувалась в процесі господарського освоєння цих земель, в умовах зародження нових суспільно-політичних і соціально- економічних цивілізаційних умов. Поліетнічна структура суспільства в умовах «неукраїнської»(!) державності, акцентовано індустріальний характер промислового виробництва, монопольна структура господарчих відносин не дозволили сформувати ані потужної буржуазної традиції (на період активного освоєння краю припадає хвиля розорення дрібного і середнього власника загалом в Європі, що зрештою спричинить зародження соціал-демократичних ідей), ані національної української (для цього не було жодних соціальних, духовних чи політичних підстав). Тай загалом, значні території Сходу і Півдня України до 1991 року не входили до жодної з форм української державності (радянська її форма є, таким чином, першою), а тому, природно, не мають «відчуття» національної ідентичності, яка починає формуватись для більшості щойно з розпадом СРСР.

Проте, основна причина невизрівання національноорієнтованих цінностей у свідомості східноукраїнського суспільства і, як наслідок, становлення «іншої», відмінної від західно- чи великоукраїнської політичної свідомості, визначається, на наш погляд, часово-просторовими особливостями освоєння і заселення цих земель. Таким чином, повсякденна політична свідомість населення регіону формувалась під впливом поліетнічності (з домінуванням російської мови як необхідного засобу міжнаціональної/міжособистісної комунікації), відсутності потужної буржуазної складової (як зрілої сили, здатної до соціального протесту, що стимулювала б структурні реформи), люмпенізації суспільства, та державної цензури.

Власне, про роль соціально-економічного чинника у формуванні певних рис світосприйняття писав М.Вебер у своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» [7,60]. Як вже зазначалось, Росія не набула рис буржуазності. Основу суспільного життя складала община, яка визначала не тільки порядок господарювання та побуту, але й риси політичної свідомості та поведінки, які відігравали вирішальну роль у майбутніх великих політичних потрясіннях, у тому числі й української спільності. Саме общинна політико-економічна практика стала основою формування таких рис національного характеру, як пасивність та утриманство, патріархальний колективізм та замкненість; примітивні уявлення про зрівняльну справедливість, неприйняття майнової диференціації й конкуренції, ненависті до багатих, особливо у своєму середовищі. Але необхідно зазначити, що в Україні спочатку дістали поширення не общини, а громади, особливо на Західній Україні. Особливий внутрішній спосіб життя України зумовлювався, насамперед, активною участю громад у політичному процесі і виборністю посадових осіб [8,13].

Узагальнюючи аналіз історичної складової у формуванні політичної свідомості українського суспільства, варто акцентувати, на наш погляд, її неоднорідність і чітко простежувану розірваність. Можемо стверджувати, що українська політична свідомість не є єдиною, а містить, принаймні, два сегменти, що мають ознаки схожості з відмінними між собою політичними культурами. З одного боку, є намагання використовувати цю особливість у сучасних політичних процесах через маніпулювання історично сформованими стереотипами і міфами, засобами їх ситуативної актуалізації. Така політична практика, очевидно, приносить певні електоральні дивіденди, проте, працює на розкол у суспільстві, не дозволяє створити консолідуючі суспільні уявлення (міфи, установки, стереотипи) про минуле, «розриває» спільноту, дезорієнтуючи та роз'єднуючи. Слушною є думка А.Єрмолаєва про «загрозу реідентифікації» в таких умовах, що робить суспільство легкодоступним для зовнішніх, в тому числі «недружніх», впливів [9]. Підтвердженням цьому є те, що пасіонарність суспільства найбільш успішно і комплексно проявилась на піку «розриву» масових уявлень - в 2003 році. В основі політико-ідеологічних конструкцій, маніпулятивних інформаційних спецоперацій, нав'язуваних масам, одну з ключових ролей відігравала апеляція до оцінок минувшини.

З іншого боку, суспільство переконливо демонструє здебільшого споглядальну, конформістську, а не активну, дієву позицію, що також має своє коріння у минулому. Тому можна припустити, що «факти історичної пам'яті» у суспільній свідомості, саме скептично-відчужене ставлення до влади, ситуативне, здебільшого формальне сприйняття масовою свідомістю політичних процесів, принижене (а в окремих випадках - де- актуалізоване) почуття національної гідності, різні ментальні настанови у двох частинах України, недостатнє усвідомлення національних інтересів (насамперед - потреби у власній державі), некритичне сприйняття чужоземних політичних цінностей і норм, амбівалентність, маргіналізація, низький рівень консолідації та ідентифікації, регіоналізація на сьогодні є спільними точками дотику для політичної свідомості обидвох сегментів суспільства.

Проте, ознаки політичної свідомості українського суспільства, як і будь-якого іншого, не варто оцінювати спрощено, в площині «добре- погано». Це надто складна система, що обумовлює характер суспільного розвитку і пояснює можливості його трансформації. Характерні риси, що закладені історичними обставинами і є об'єктивнообумовленими необхідно правильно «прочитати», визначити ті з них, які потребують «оборонної уваги» через новітні цивілізаційні виклики і загрози, а також апелювати до тих, що є найбільш відповідними в нових умовах.

Таким чином, можемо підсумувати, що політичну свідомість українців в світоглядних орієнтирах найчастіше визначає домінування історичного чинника, тобто, постійне «оглядування назад». Це можна пояснити тим, що суспільство все ще «не віднайшло себе», воно орієнтоване на минуле через відсутність об'єднуючої національної ідеї, довколо якої можна організувати «поступ вперед». Наявними є ознаки роз'єднання нації по багатьох позиціях. Чинники внутрішнього повсякденного взаємного сприйняття є, здебільшого роз'єднуючими: мова, символіка, сподівання на майбутнє, менталітет, ставлення до історії тощо. Проте, найефективнішими консолідуючими факторами, як показує практика, і надалі залишаються зовнішні чинники (виявляється як «вболівання за своїх») - чи то у вигляді загроз (Тузла, конфлікт в «газовому питанні», о.Зміїний тощо) чи звитяг (перемоги на Олімпійських іграх, чемпіонатах, конкурсах, тощо).

Література

політичний свідомість український суспільство

1. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М., 2007. - 354 с.

2. Михальченко М. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы. - К., 2001 -

3. Касьянов Г.В. Теорія нації та націоналізму.- К.: Либідь, 1999. - 357 c.

4. Конопельський В. Конституювання української політичної нації у перехідному суспільстві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук. - Одеса, 2002 - 20 с.

5 Див.: Жупанський Я.І., Круль В.П., Заячук М.Д. До питання про часові особливості заселення та перетворення території Карпато-Подільського регіону// Матеріали наук. конф., присв. 120- річчю заснув. Чернів. ун-ту. Том.3- Чернівці.- 1995. - С. 95-102.;

6.Паньків Н.М. Історія заселення та господарське освоєння гірських районів Львівщини // Історія української географії. - Тернопіль, 2000- С . 85-87 та ін.

7. Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). -- Донецьк, 2003. - 180 с.; Наулко В. Формування сучасного етнічного складу населення України// Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність. - К., 2001. - 424 с. та інші.

8. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма. - М., 1990. - 433 с.

9. Руденко Ю.Ю. Політична свідомість українського суспільства в трансформаційний період: чинники формування: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук. - Харків, 2003. - 21 с.

Размещено на Allbest.ru