Демократичні засади західних партійних систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократичні засади західних партійних систем

Шкуренко К.О.

Партійні системи посідають важливе місце в політичній системі демократичних суспільств, оскільки саме через механізм їх функціонування фактично здійснюється процес партійного управління владою. Розбіжна теза про те, що політичні партії є посередниками між громадянським суспільством і державою набуває свого змістовного значення лише у тому випадку, коли під політичними партіями розуміється не їх абстрактна сукупність, а саме партійна система, яка сформувалася. Тому можна стверджувати, що, врешті-решт, не партії, а саме партійна система виконує в умовах представницької демократії роль опосередкованої ланки, через яку здійснюється прямий і зворотний зв'язок між громадянським суспільством і державою.

Партійний плюралізм є невід'ємним атрибутом демократії. Він заснований на праві людей висловлювати свої думки, політичні погляди і переконання, в центрі яких знаходиться проблема влади. Партії, оформлюючи плюралізм цих поглядів і переконань у вигляді загальної волі й інтересів окремих сегментів суспільства, озвучують і виражають їх і як організаційна структура ведуть політичну конкурентну боротьбу за їх реалізацію. Тому багатопартійність є найважливішим інструментом демократії в політичній структуризації суспільства і балансуванні його різних політичних сил. Будь-які спроби обмеження багатопартійності в суспільстві є антидемократичними.

Партії є різними як за своїми кількісними параметрами, так і за своїми можливостями реально претендувати на участь у владі. У кожній демократичній країні існують свої історичні і культурні особливості, традиції, що визначають характер як багатопартійності в цілому, так і окремих партійних утворень. Багатопартійності, на наш погляд, не можна розглядати як специфічну систему, якою вона не є. Багатопартійність - це аморфне утворення, яке не має системного характеру. Вона є сукупністю існуючих політичних партій, які мають спорадичний, контурний характер взаємодії, що і перетворює партії на відносно самостійні, автономні організаційні структури. Наявність багатопартійності - це та основа, яка служить важливим чинником формування партійності системи як складової частини політичної системи демократичного суспільства.

Не зважаючи на те, що проблематиці партійних систем приділялося і надається багато уваги як в зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі існує низка питань, що вимагають чітких відповідей, які пов'язані з цією проблематикою. Перше з них пов'язано з визначенням самого поняття «партійна система». Слід зазначити, що такого суворого і чіткого в науковому значенні визначення поки не існує.

Розглядаючи поняття «партійна система», Ю. Шведа стверджує, що воно визначається як у вузькому, так і в широкому значенні. У вузькому значенні під партійною системою розуміються взаємостосунки між партіями. У широкому - відбувається ототожнення партійної системи з політичною системою, з огляду на те, що за допомогою партій реалізовується державна влада. Але як вузьке, так і широке розуміння партійної системи не дає відповіді на питання про те, які партії її формують і складають. Адже будь-яка система - це не тільки взаємовідношення її елементів, але і кількісно-якісна визначеність самих елементів. Класичне визначення поняття «партійна система», дане М. Дюверже, зводиться до розуміння її як форми і умов взаємостосунків партій в певній державі. Тобто, партійна система є системою відносин між партіями. Аналізуючи це визначення, Ю. Шведа цілком справедливо відзначає, що «партійна система» - це щось більше, ніж просто сума конкуруючих на політичній арені партій. Саме зв'язки між політичними партіями визначають характер партійної системи як окремого політичного явища [1,387].

Розвиваючи свою думку, Ю. Шведа стверджує, що «партійна система - це, з одного боку, статична конфігурація національних політичних партій на виборчому або парламентському рівні, а, з іншого - динамічний характер взаємних зв'язків між партіями, який визначається, перш за все, їх боротьбою за виборчі голоси і публічне становище в контексті можливості завоювання відповідальності за державну політику» [1,387]. Але і це визначення не дає чіткої відповіді на питання, які ж партії формують партійну систему - ті, які беруть участь у виборах або ті, які, перемігши на них, формують парламентську систему.

Аналогічну невизначеність містить і поняття партійної системи, яке дає Т. Шмачкова, спираючись на ідеї Ж.-Л. Кермонна. Під партійною системою розуміється (в рамках даного політичного режиму) політична конфігурація, складена з сукупності незалежних елементів і визначена кількістю і параметрами існуючих в ній партій» [2,140]. У цьому визначенні виокремлення системи як «сукупності незалежних елементів» суперечить сутнісному розумінню системи.

Багатоманітність визначень партійної системи є результатом нечіткого розрізнення понять «багатопартійність» і «партійна система», які далеко не тотожні, і недотриманням вимог теоретичного аналізу, пов'язаних з використанням діалектики таких категорій як сутність і явище. Це означає, що суть партійної системи не може бути розкрита через її типологію, перелік функцій і взаємостосунків партійних елементів.

Широко поширена точка зору, що партійну систему демократії утворюють так звані «системні партії», цілі і діяльність яких не суперечать існуючій політичній системі. Антисистемні партії, звичайно, опиняються за межами партійної системи [1,388-389]. На наш погляд, така точка зору не відповідає принципам самої демократії, яка передбачає наявність широкого плюралізму ідей, світоглядів і політичних доктрин, природно, в межах загальнолюдських цінностей і конституційних обмежень.

Спроба введення до складу партійної системи тієї або іншої демократичної країни всіх існуючих в ній політичних партій є невиправданою, бо поняття «багатопартійність» і «партійна система» розрізняються за своїми сутнісними характеристиками. Існує достатня кількість прикладів демократичних країн, в яких діє значна кількість партій, але безперечно партійна система в них пов'язана з функціонуванням обмеженого кола партій.

В умовах становлення, утвердження і розвитку демократичних систем, звичайно, далеко не всі партії, які заявляли про свої претензії на політичну владу, зуміли одержати реальну підтримку виборців, змогли сформувати сильні структури, витримати випробування виборами.

Слід зазначити, що надмірна кількість партій, більшість з яких суто формально заявляли свої претензії на владу, дезорієнтує виборців під час виборів. Крім того, це завдає шкоди і самому уявленню виборців про партії як ключового елементу політичної системи суспільства. Це не означає, що кількість партій необхідно скорочувати до оптимального мінімуму, що суперечить природі демократії, яка вимагає плюралізму у всіх сферах життя суспільства, і обмежує право громадян, незалежно від їх кількості, виражати свою політичну волю організованим способом. Йдеться про ті законодавчо-правові регулятори, які повинні сформувати якийсь «пул» політичних партій, що володіють, хоча б мінімальним потенціалом для реальних претензій на владу в суспільстві. Практика такого регулювання досить добре відпрацьована в різних демократичних країнах під час проведення виборчих кампаній.

Зважаючи на несистемний характер цього поняття у зарубіжній літературі поняття «багатопартійність» практично не вживається. Демократія в дійсності функціонує не на основі наявності певної безлічі політичних партій, а на їх системній цілісності. Це означає, що в демократичних країнах існує певна сукупність партій як своєрідний суспільний організм, який живе за своїми власними внутрішніми законами, функціонує на основі стандартів партійної демократії і одночасно є політичним інститутом. Партійна система представляє вузьке коло політичних партій, які є впливовими об'єднаннями і беруть реальну участь в управлінні державою. Тому формування демократичної партійної системи є свідченням високого рівня зрілості багатопартійності і громадянського суспільства. Саме виникнення партійної системи відбувається тоді, коли партії починають виконувати визначальну роль у формуванні і реалізації державної політики, а не просто бути присутнім в політичному житті країни як статисти або як демократичний символ.

Демократична партійна система неможлива без партійності влади, яка повинна бути обов'язково оформлена в систему - «правляча партія - опозиція» [3]. При цьому правляча партія повинна постійно відстоювати свій статус в конкурентній боротьбі з опозицією. Функціонування демократичної партійної системи передбачає періодичну змінність місць правлячої партії і опозиції в своїй реальній боротьбі за владу. Наявність такої особливості партійної системи є важливим стандартом партійної демократії.

Звідси можна зробити висновок, що якщо партійна система не має правлячої партії (партій) і опозиції, то як така, вона, по суті, не існує.

Додавання державності тієї форми, яка відповідає стандартам демократії, «вимагає в першу чергу створення дієздатної багатопартійної системи як універсального механізму зв'язку соціуму з його політичними структурами, а головне - соціетального контролю над самою державою» [4,28].

Головною функцією партійної системи в політичній системі демократичного суспільства і відповідним стандартам партійної демократії є функція керівництва і політичної відповідальності за її здійснення, оскільки демократична партійна система володіє винятковим правом на реалізацію легітимної державної влади. Конкурентна партійна система виконує визначальну роль в діяльності парламенту, уряду і опозиції. У парламенті вона повинна організувати ефективний законодавчий процес і забезпечити повноцінну діяльність опозиції, налагодити дієву міжпартійну координацію. Саме демократична партійна система повинна визначати діяльність основних урядових структур і контролювати впровадження в життя урядом виборчої програми партії, що перемогла, або коаліції партій.

Партійна конкуренція всередині партійної системи дозволяє переможцям здійснити контроль за владою і через неї почати реалізацію своїх передвиборних програм. Влада, яка створюється таким чином, одержує демократичну легітимність, оскільки переможці спираються на волю більшої частини народу, яка є, зрештою, сувереном влади. Легітимна партійна система, таким чином, визначає відповідальність влади перед суспільством за допомогою партій, які довели свою суспільну затребу- ваність в процесі загальних виборів.

«Вплив політичних партій залежить від їх місця в механізмі політичної влади, тобто від партійної системи, яка склалася в державі. Партійна система, в першу чергу, є приналежністю політичного устрою, яка визначає кількісний склад партій і їх ставлення до влади. Критеріями, за якими розрізняють партійні системи, є, по-перше, ставлення держави до діяльності партій, по-друге, наявність або відсутність опозиції і, по-третє, фактичні можливості опозиції впливати на владу. В цілому опозиційні партії, висуваючи свої програми соціально-політичних дій, критикуючи політику тих, хто знаходиться при владі, забезпечують публічний контроль за правлячою партією і здійснюють постійне вироблення альтернативної політики» [5,381].

Як вважає С.Ліпсет, головним чинником, що впливає на виникнення багатопартійності і партійних систем, є пануючі в суспільстві соціально-політичні розмежування (cleavage) [6,16]. Саме навколо них здійснюється формування демократичної партійної системи, яка яскраво відображає наявність цих розмежувань в суспільстві. До числа основних суперечностей, що розділяють суспільство, можна віднести соціально-економічні, культурно-етнічні, релігійні, зовнішньополітичні та інші. Характерно, що саме соціально економічні суперечності в суспільстві породили політичний спектр в параметрах - «ліві» - «праві».

Сучасні розвинені демократії зуміли забезпечити постійне і стійке зростання своїх економік, що призвело до створення для більшості населення гідних умов життя. У зв'язку з цим минула гостра суперечність, пов'язана з класичним соціально-економічним протистоянням, поступово послаблює свою дію на хід суспільного життя. Виникають нові суспільні розмежування, пов'язані з новою системою цінностей постінду- стріального суспільства. Питання розширення політичної участі і самореалізації особи, проблеми якості життя, екології, глобалістики виходять на перший план серед сучасних демократичних цінностей. Їх приймають, перш за все, ті суспільні сегменти, які пов'язані з середнім класом, високим рівнем освіти. Вони готові підтримати ті нові партії, які пов'язані з постіндустріальними цінностями або ті партії, які корегують свої програми у зв'язку з цією новою суспільною орієнтацією. Все це, поза сумнівом, вносить зміни в існуючі демократичні партійні системи, наповнюючи їх новим змістовним значенням.

Значний вплив на тип і характер функціонування партійної системи в умовах демократії має форма владного правління, пануюча в тій або іншій країні. Президентська форма правління не сприяє, більше того, обмежує можливості партійної системи впливати на виконавчу владу. При ній чітко виявляється домінування виконавчих структур над партійними, яке значно зменшує можливості партійного керівництва країною. Тому саме парламентська форма правління якнайповніше реалізує демократичну місію політичних партій в справі колегіального управління країною і, відповідно, визначає політичну відповідальність за це управління перед виборцями.

Чим сильніша партійна система, відзначають В.Меркель і А.Круас- сан, і чим більш розвинена система організованих груп інтересів, тим менше проявляється домінування виконавчої влади і неформальне регулювання політичних процесів [7,25].

Партійна система є важливим політичним інститутом демократичного суспільства і є відносно довговічним і нормативним зразком соціальних зв'язків, який вважається легітимним і володіє відповідним потенціалом для вирішення проблем і регулювання людських відносин. У цьому плані політичні інститути розглядаються як регулятивні еталони, які сприяють становленню і реалізації рішень, що розповсюджуються на все суспільство. Законодавче закріплення інститутів перетворює їх на формальні інститути. Проте, політичні інститути можуть виникати не тільки законодавчо, але і еволюційним шляхом на основі систематичних взаємодій політичних акторів без їх законодавчого оформлення [7,22].

Формальні інститути у вигляді конституцій, статутів і законів, детермінують формальні структури політичної системи і механізми легітимної влади. Неформальні інститути представляють традиції, звичаї, стереотипи, моральні і релігійні цінності, переконання, які мають довгостроковий характер спілкування.

Політична взаємодія допускає необхідність того, що неформальні правила можуть існувати як всередині, так і поза формальними інститутами. Єдність формальних і неформальних правил гри і утворює рамки політичної взаємодії.

У ліберальних конституційно-правових демократіях обидві форми інститутів взаємодоповнюють один одного, тобто «формальні інститути спираються на додаткову підтримку неформальних інститутів» [7,23]. Неформальні механізми підкріплюють формалізовані політичні процедури і дають можливість формальним інститутам гнучко пристосовуватися до вимог суспільства і політичного процесу. Але у будь-якому випадку демократія не передбачає процес підміни своїх формальних інститутів неформальними, незалежно від того, чи здійснюється цей процес знизу або зверху. Все це в повній мірі стосується й інституту партійної системи.

Проникнення неформальних інститутів і практик у формально-правові інститути досить небезпечне для демократії, оскільки це обмежує основні демократичні принципи формально рівних шансів політичного представництва соціальних інтересів. Неформальні інститути можуть, зважаючи на відсутність необхідного суспільного і правового контролю, отримати доступ до такого формального політичного інституту як партійна система [8,25]. Через це, можна сказати, що недопустимість заміни інституту партійної системи різноманітними іншими неформальними інститутами є важливим стандартом партійної демократії.

Класифікація демократичних форм правління, заснована на кількості діючих в ній партій і пов'язана з розділення на двопартійні і багато- партійні політії. При цьому часто така типологія використовується не тільки для класифікації партійних, але і політичних систем в цілому. Багато дослідників переконані, що характер партійної системи помітно впливає на виборчий процес і ще істотніше - на процес прийняття політичних рішень.

Але, як переконливо показав М.Дюверже, тип демократичної партійної системи здебільшого визначається і характером виборчої системи. У цьому плані сформульований ним «соціологічний закон» стверджує, що мажоритарна виборча система з одним туром переважно формує двопартійну систему, а пропорційна виборча система породжує багатопартійний тип системи.

М. Дюверже, як і З. Нойман, відзначають тісний взаємозв'язок між кількістю партій і рівнем стабільності демократії. На їх думку, двопартійна система найбільш відповідає стану речей, оскільки здатна відобразити природну дихотомність громадської думки. Одночасно вона стабільніша, ніж багатопартійна система, оскільки більш помірна. У першій є тенденція до зменшення політичних розбіжностей, що знижує партійну демагогію. У другій же спостерігається поглиблення політичних розбіжностей, посилення суперечностей, що призводить до радикалізації громадської думки [9,215,387-388].

Узагальнюючи цю думку, можна дійти закономірного висновку про те, що багатопартійна система відрізняється від двопартійної тим, що вона не може забезпечувати чіткої перспективи ефективної політичної структуралізації суспільства. Таким чином, двопартійній системі приписується здатність об'єднувати політичні інтереси, а сам процес цього об'єднання виступає лише проміжною стадією, пов'язаною з усвідомленням інтересів та їх трансформацією в невеликий набір політичних альтернатив.

У багатопартійній системі, яка пов'язана з функціонуванням в ній значного числа невеликих партій, зростає вірогідність того, що кожна з них, при мінімумі об'єднувальних тенденцій, може виражати виключно інтереси тільки свого незначного сегменту.

На думку М. Дюверже, будь-який вибір завжди має дуалістичний характер, а тому двопартійність здебільшою мірою є природною. Але, як відзначає А. Кинєв, практика дає приклади нашарування дуалізмів (праві - ліві, націоналісти - західники, місто - село і т. ін.), що й призводить до появи багатопартійності [10]. Ми не можемо погодитися з думкою М. Дюверже про те, що лише двопартійність має природний характер, зважаючи на нібито дуалістичну універсальність політичного вибору. На наш погляд, можна повністю приєднатися до точки зору А. Салміна, який цілком справедливо вважає, що, хоча партійні системи Англії і Франції складалися по-різному, в них, проте, можна знайти риси схожості - «і британська і французька партійна системи біполярні, при тому, що в одній з них двохполюсність представлена тим, що, звичайно, вважається як двопартійність», а в іншій - системою двох блоків: внутрішньо більш-менш (залежно від епохи) рихлих, але таких, що чітко розрізняються ціннісними установками» [11,313].

Враховуючи вищесказане, ми вважаємо недостатньо обґрунтованою точку зору Ю. Шведи про те, що «лише двопартійна система є найнаближенішою до парламентської моделі демократії» [1,278]. На наш погляд, цифра два навряд чи розкриває змістовний бік демократичного плюралізму. Так, двопартійна система знімає багато проблем, пов'язаних з формуванням парламенту і уряду, але негативом цієї партійної системи є тенденція до монополії, яку наполегливо не хочуть помічати прихильники такої системи. Напевно, багато в чому має рацію І. Шапіро, стверджуючи, що «нечисленність провідних партій означає, що фактично ми маємо справу з олігополістичною конкуренцією, пошук двопартійного консенсусу. є насправді антиконкурентною змовою, спрямованою на обмеження ринку. [12,29].

На нашу думку, тільки помірні багатопартійні системи забезпечують механізм максимального залучення громадян до політичного життя, тому що опозиційні партії не виключаються з процесу ухвалення державних рішень. Навіть при багатопартійній системі відбувається деяка поляризація сил, у результаті якої утворюються центри політичної важкості навколо окремих партій і партійних блоків. Кількість таких центрів, а також їх вплив визначають собою критерії, за якими розрізняються демократичні багатопартійні системи. Як вважає Б. Максимець, саме багатопартійність є ефективним способом виявлення різних підходів, поглядів та інтересів [5,382]. Але існують партійні системи, в яких відсутнє дійсне і серйозне суперництво між партіями. Таку партійну систему можна оцінити як малоальтернативну. Вона поступово виникає в межах самої демократії у міру того, як в суспільстві починає знижуватися гострота соціально-економічних суперечностей і послаблюються соціально-класові антагонізми.

Значний вплив на існування в умовах демократії багатопартійності, партійної системи і її структурованості надає виборча система. Т. Шмачкова цілком справедливо наголошує, що «виборчий закон» покликаний кодувати специфічні, залежні від соціуму, його політичної культури, особливості політичної поведінки й інші суспільні потреби» [4,29].

Виборча система значно впливає на партійне життя, кількість, чисельність об'єднань, представництво партій, тобто партійна і виборча системи - це дві реальності, які нерозривно пов'язані одна з одною. Головне полягає в тому, щоб ці системи забезпечували реальне представництво більшості значущих сегментів суспільства як суверенів влади і сприяли успішному функціонуванню і розвитку демократії.

Відомо, що не існує ідеальних виборчих систем. Всі вони мають як свої переваги, так і недоліки, причому одна і та ж виборча система може функціонувати по-різному в різних ситуаціях і в різних політичних культурах. Виборчі системи повинні сприяти стабілізації політичної системи суспільства. Тому цілком допустимим є комбінування виборчих систем, а також використовування різних їх типів для проведення виборів різних рівнів.

Демократична змішана виборча система повинна відповідати основним принципам демократії, які проголошують права, свободи, гідність людини і виводять її на перший план історії людства, поєднувати їх з вираженням інтересів цієї особи в партійному форматі, без якого партійна демократія немислима. Це означає, що змішана виборча система повинна в собі поєднувати особистісні характеристики кандидата з його партійною приналежністю. Пропорційна виборча система з преференціями, на наш погляд, якнайповніше відповідає потребам демократії, оскільки вона дозволяє одночасно вирішувати кілька важливих для демократії завдань. По-перше, вона дозволяє позбавитися знеособленості партійного виборчого списку і представити ту або іншу партію на виборах в особі її конкретних представників, які в своїх округах конкурують з опонентами інших партій. По-друге, це дозволить поставити перепону появі у партійному списку кандидатів осіб, які є випадковими для партії і опинилися в ньому з якихось суб'єктивних або кон'юнктурних міркувань партійної верхівки. По-третє, така виборча система посилює представництво в партійному списку регіональних лідерів партій і відповідно сприяє підвищенню активності й ролі регіональних структур в життєдіяльності партій.

Реальні можливості політичних партій в боротьбі за політичну владу перевіряються виборчою процедурою. Фактично партійна система виникає в результаті виборів і формується з числа партій-переможниць, що пройшли до парламенту. Але контури партійної демократичної системи позначаються вже в процесі виборчих кампаній. Прагнучи стати реальними учасниками партійної системи, політичні партії завжди ретельно враховують усі варіанти реалізації цієї мети, одним з яких може стати процес утворення передвиборних коаліцій.

Ю. Шведа цілком справедливо відзначає, що «партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі можливості й умови, найбільш оптимальним способом служить реалізації поставленої мети» [1,275]. Партії, які беруть участь у формуванні коаліцій, завжди піддаються загрозі втрати своєї політичної ідентичності й лише впевненість у тому, що кінцевий результат об'єднання за своєю значущістю у вигляді позитиву перевищить негатив, може примусити партії почати роботу в цьому напрямі. Особливої значущості набуває практика коаліцій при формуванні парламентської більшості й опозиції, формуванні уряду.

Передвиборні партійні коаліції вимагають уважного і глибокого розрахунку і моделювання ситуації, враховуючи безліч чинників. Успіх подібних коаліцій досягається тоді, коли партії, що їх формують, сповідають досить близькі політичні цінності й борються за підтримку відповідного сегменту (або сегментів) виборців. Це не призводить до втрати партіями своєї політичної ідентифікації і обмежує перетікання голосів виборців на підтримку інших партій або їх коаліцій.

Найважливішою функцією демократичної партійної системи, яка створюється після виборів, є формування коаліційної парламентської більшості й урядової коаліції. Якщо міжпартійна співпраця відповідає демократичним принципам, то вона, на наш погляд, може мати тільки коаліційний, але не блоковий характер. І ця особливість міжпартійної співпраці виступає стандартом партійної демократії.

Будь-який політичний блок - принципово нерівноправна ієрархізована структура, яка завжди допускає внутріблокові відносини «панування - підпорядкування». Блок - нестійка структура, оскільки вона спирається на слабкий базовий компроміс, особливо якщо він ще й ідеологізований. Тут також слід зазначити, що блок на відміну від коаліції, звичайно, будується за перевагою у схемі не «для чого-небудь», а «проти кого-небудь».

Необхідно також відмітити і такий важливий стандарт демократичної партійної системи, як її нерозривний взаємозв'язок з розвиненим громадянським суспільством і завершеним процесом структуризації переважної частини населення. Наявність незначних маргінальних груп в цьому плані не може загрожувати соціальній системі демократії.

Як відзначає Ф. Рудич, ідеальної моделі демократичного управління не існує, але «досвід країн з давніми демократичними традиціями свідчить, що найбільше цій моделі відповідає багатопартійна політична система» [13,183]. Багатопартійна демократична система має значний резерв можливостей розвитку і удосконалення. Ця особливість - одна з сильних сторін демократії, але удосконалення демократичних механізмів може здійснюватися виключно на базі демократичних принципів, які перевірені всім ходом життя суспільства [13,164].

партійний політика влада демократія

Література

1. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем. - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

2. Шмачкова Т.В. Мир политических партий // Полис. - 1992. - № 1 - 2. - С. 226-233.

3. Коргунюк Ю. Тезисы доклада на II Всероссийском конгрессе политологов. - http://www.partinform.ru/articles/doclad.htm

4. Шмачкова Т.В. Теория коалиций и становление российской многопартийности: методики рационализации политического процесса // Политические исследования. - 1996. - № 5. - С. 28 - 52.

5. Максимець Б. Політичні партії і партійні системи в суспільно-політичному процесі // Вісник НАДУ. - 2004. - № 4. - С. 378-383.

6. Липсет С.М. Неизбывность политических партий // Политическая наука. - 2006. - № 1. - С. 14-26.

7. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях // Полис. - 2002. - № 1. - С. 6-17.

8. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбиті // Віче. - 1996. - № - С. 50 - 58.

9. Дюверже М. Политические партии. - М.: Академпроект, 2000. - 558 с.

10. Кынев А. Диагноз - партийная недостаточность. - http:// www.democracy.ru/library/newsarchive/article.php?id=272

11. Салмин А.М. Современная демократия: очерки становления. - 2-е изд., расшир. и испр. - М.: AL Marginem, 1997. - 448 с.

12. Шапиро И. Переосмысливая теорию демократии в свете современной политики // Полис. - 2001. - № 4. - С. 27-36.

13. Рудич Ф.М. та ін. Політична система сучасної України, особливості становлення, тенденції розвитку. - К.: Парламентське вид-во, 1998. - 352 с.

Размещено на Allbest.ru