Інститут парламентаризму в Україні та державах Центральної і Східної Європи: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут парламентаризму в Україні та державах Центральної і Східної Європи: порівняльний аналіз

Павлова Л.І.

Модернізаційні процеси в країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), Балтії та СНД розпочалися майже одночасно - в кінці 1980-х - на початку 1990-х років. Проте ці держави досягли принципово різних результатів. Серед країн, які досягли найвищих показників в темпах економічного розвитку і стабілізації політичних систем переважна більшість дослідників називає Чехію, Угорщину, Словенію та Польщу [1;2;3;4]. Природа їх досягнень не обмежується лише конкретними заходами урядів чи сумами фінансових вливань. Причини позитивних зрушень значно глибші. Тут відіграють роль певні стартові умови, геополітичні чинники, рівень розвитку суспільної свідомості і т.ін. Україна ж переживає перманентну економічну та політичну кризу, складними є процеси становлення демократичних інститутів, формування партійної системи.

В сучасній українській політичній науці актуальності набувають дослідження процесу політичної модернізації та розвитку демократичних процесів як окремо в Україні так і в порівнянні з окремими країнами Центральної та Східної Європи з метою відтворення цілісної картини модернізації політичної системи та визначення шляхів її подальшого оптимального функціонування [5]. Проаналізувавши останні роботи українських дослідників можна зробити висновок про те, що становлення та розвиток інституту парламентаризму є одним з ключових аспектів модернізації політичних систем України і країн Центральної та Східної Європи. Ступінь демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Інтерес до проблем функціонування інституту парламентаризму у вітчизняній політичній науці викликано процесами, що відбуваються в українському суспільстві, а саме системною кризою та нездатністю Верховної Ради ефективно виконувати функції демократичного парламенту. парламент політика демократія європа

Дослідження процесів трансформації інституту парламентаризму в країнах Центральної та Східної Європи і їх порівняння з аналогічними процесами в Україні сприятиме розумінню специфіки перетворень в нашій державі, причин кризового стану, відпрацюванню вірогідних варіантів розвитку політичної системи.

Метою статті є визначення рівня розвитку інституту парламентаризму в Україні порівняно з країнами ЦСЄ та визначення причин існуючої парламентської ситуації.

Міра парламентаризму більшим чином залежить від форми державного правління тієї чи іншої країни. У країнах Центральної та Східної Європи, як і в західних країнах, існують дві системи влади - парламентська і президентська. В більшості цих країн сформувалася парламентська система. Це зумовлено побоюваннями, що після періоду автократизму через слабкість демократії сильне президентство може призвести до нової диктатури. Парламентаризм у чистому вигляді утвердився в Угорщині, президент якої має великі повноваження. До парламентської республіки наближаються Словаччина, Болгарія та Словенія, а після прийняття Конституції 1997 року - Польща. У цих країнах центром виконавчої влади є уряд, який формується парламентською більшістю і відповідальний перед парламентом.

Напівпрезидентські республіки існують у Хорватії та Румунії, а також в Сербії. Для них властивий дуалізм виконавчої влади, яка поділена між президентом і урядом.

У Болгарії, Угорщині, Словаччині - однопалатні парламенти, в Польщі, Румунії, Словенії, Хорватії, Чехії - двопалатні.

Інститути, подібні до інститутів західної ліберальної демократії, виникли в усіх країнах регіону. Але це стосується насамперед державних структур. Демократичні засади ще не визначають життя суспільства загалом. Всупереч гаслам демократичних політичних сил про необхідність формування громадянського суспільства таке суспільство, принаймні у країнах СНД, ще не сформувалося. А ліберальна демократія не може існувати лише на рівні державних систем без громадянського суспільства. За таких умов демократія залишається формальною. Процеси прийняття рішень і демократичні процедури слабо пов'язані між собою, участь населення у політичному житті мінімальна, роль політичних партій ефемерна, засоби масової інформації здебільшого заангажовані виконавчою владою. Зрозуміло, становище різних країн відрізняється. Чехія, Угорщина, Польща, Словаччина внаслідок різних причин більше просунулися на шляху до суспільств на взірець західних, ніж Румунія чи Болгарія, не кажучи вже про Україну, Білорусь або Молдову.

Отже, в країнах Центральної і Східної Європи відбуваються суперечливі процеси. Електорат в цих країнах надає перевагу політичним силам ліберально-демократичного спрямування. Зрештою успіх владних сил, незалежно від їхньої політичної орієнтації, визначатиметься здатністю останніх професійно вирішувати економічні і соціальні завдання, виходячи із світової тенденції демократичного розвитку.

В усіх країнах Центральної і Східної Європи існують такі атрибути демократії, як демократичні вибори, законодавчі органи й уряди, багатопартійність, неурядові організації, відносно незалежні засоби масової інформації. Гарантується дотримання громадянських прав і свобод. Конституційно визначені форми державного правління.

На відміну від держав СНД, де простежується тенденція формування президентських і президентсько-парламентських форм державного правління, в східноєвропейських країнах більш активно утверджуються парламентсько-президентські й парламентські форми державного правління. Президентсько-парламентських республік - 2 (Боснія і Герцеговина, Словенія); парламентсько-президентських - 7 (Болгарія, Румунія, Польща, Македонія, Хорватія, Сербія, Чорногорія); парламентських - 4 (Албанія, Словаччина, Угорщина, Чехія).

Разом з тим, досвід політичної трансформації в країнах на постсоціалістичному просторі свідчить, що наявність окремих структурних елементів демократії не обов'язково означає встановлення реальної демократії. Про рівень демократизації країн свідчить не наявність демократичних інститутів на кшталт західних, а ефективність їх функціонування в конкретних умовах певної країни.

Процес становлення владних структур у країнах східноєвропейського регіону відбувається з труднощами. Загальною хворобою є конфлікт між законодавчими і виконавчими структурами через брак досконалих правових норм їх взаємовідносин. Трапляються випадки корупції серед законотворців і державних чиновників, в чому нові держави не відстають від західноєвропейського парламентаризму. У країнах регіону ще не сформоване сильне громадянське суспільство, яке б стало важливим фактором політичної активності й тиску на владні інститути. В засобах масової інформації державну цензуру нерідко заступає цензура капіталу.

Аналізуючи політичну історію країн Центральної і Східної Європи в останні п'ятнадцять років, можна побачити спільні ознаки трансформаційних процесів. Разом з тим кожна країна намагається спиратися на власний історичний досвід, сучасні внутрішні специфічні суспільні відносини, на співвідношення політичних сил і, враховуючи геополітичні виміри, відшукати свій шлях вирішення проблем. Особливо це виявляється в державному будівництві, формуванні певних політичних інститутів, зокрема таких, як вищі представницькі органи законодавчої влади.

Провідна роль в утвердженні авторитету держави в країнах Центральної та Східної Європи як і в країнах західного світу належить саме законодавчому органу. Парламент за своєю місією є втіленням демократії, гарантом її дієвості у визначенні цілей суспільства та ефективності їх досягнення. Він має бути найважливішим інститутом, що представляє народ країни.

На початковому етапі незалежності саме парламенти країн ЦСЄ та України були інституціональними виявленнями політичних змін. За вісімнадцять років реформ політична трансформація у більшості країн ЦСЄ стала реальністю. Насамперед - стабілізувався склад демократичних інститутів, притаманних демократичним державам. Ідеться передусім про парламенти. Кожні чотири-п'ять років відбуваються демократичні парламентські та президентські вибори. Так, в Угорщині вони відбулися п'ять разів (всі були черговими), у Польщі - чотири, у Болгарії - п'ять разів, з них двічі достроково.

На відміну від деяких постсоціалістичних країн ЦСЄ та Балтії, де парламенти відстояли своє законне місце в механізмі державної влади, обмежили намагання виконавчих структур гіперболізувати свої повноваження, в Україні сфера компетенції президента викликає багато суперечок. Протягом багатьох років вітчизняні вчені відмічали тенденцію саме посилення президентської влади [6,67-73,102-113]. Можна погодитися з тим, що саме президентсько-парламентська модель сприяла забезпеченню стабільності і суспільства і держави на початкових етапах розвитку країни. Але сьогодні абсолютно зрозуміло, що в діючій Конституції був закладений механізм протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади. Підтвердженням цього є політична історія України останніх років. Заради оптимізації механізму відносин в системі державної влади маємо прийти до політичної системи, де парламентська більшість і уряд є стрижнем, серцевиною влади, за прикладом більшості країн Центральної та Східної Європи.

З огляду на практичне втілення основних принципів та характеристик парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи можна казати про існування різних рівнів розвитку цього інституту в зазначених країнах.

Взагалі-то у політологічних публікаціях, присвячених дослідженню процесів, що відбуваються в країнах СНД, Балтії та східноєвропейських країнах, виокремлюються три типові парламентські ситуації, або три рівні парламентаризації. Вважають, що країни Східної Європи перебувають у ситуації достатньої парламентаризації, деякі Балканські країни - в ситуації недостатньої парламентаризації, а для пострадянських країн характерна псевдопарламентаризація [7,40].

До країн першої групи безумовно слід зарахувати держави ЦСЄ, зокрема, згадувані Угорщину, Польщу і, з певним застереженням, Болгарію. Більшість держав Центральної та Східної Європи своїм прикладом показують можливість подолання кризового стану політичної системи під час першого етапу усталення демократії, тобто формування дієвого парламенту та інших демократичних політичних інститутів та поступового наповнення демократичної форми реальним змістом. В цьому плані Україна, в силу багатьох факторів, поступається своїм сусідам. Парламентаризм в європейських країнах колишньої соціалістичної співдружності формується в умовах відродження парламентських традицій. Тут парламентаризм піддається як значним випробуванням, так і деформаціям.

Було б помилкою вважати, що в усіх пострадянських країнах існують псевдопарламентські режими, оскільки не можна ототожнювати пострадянські країни та країни СНД. Країни Балтії - пострадянські, але там парламенти досить авторитетні у владній системі. Водночас визначення "недостатній парламентаризм" і "псевдопарламентаризація" значною мірою відповідають стану парламентів у країнах СНД, зокрема в Україні.

Для української політичної системи є характерним недостатній парламентаризм. Мова йде не про створення самого законодавчого органу - парламенту, а про дієву систему організації влади з сильним представницьким інститутом, де діє принцип відповідальності уряду перед парламентом, розвинута система партій, що підтримують різноманітні зв'язки з групами, які репрезентують різні інтереси та створені гарантії для діяльності політичної опозиції як у парламенті так, і за його межами. На жаль, вже у своєму зародку український парламентаризм в значній мірі здеформований. Представники старої номенклатури, а потім і нова політична еліта використовували і продовжують використовувати у своїх інтересах принципи демократії, а не розвивають її. Недостатній парламентаризм властивий досить слабким, не повністю політично структурованим, малоавторитетним, дещо маргіналізованим, безвідповідальним, неефективним законодавчим органам держави. В таких парламентах не визначені або нестабільні правлячі та опозиційні групи, партійні фракції не довіряють одна одній, їхні позиції під час голосувань мають ситуативний характер. Жодна з партій у парламенті не задоволена підсумками чергових виборів. Нормальну роботу парламентів часто саботують або гальмують у такий спосіб: фракції залишають засідання, відмовляються брати участь у голосуванні, затягують дискусії, вносять величезну кількість несуттєвих пропозицій. Парламентську трибуну депутати досить часто використовують для реклами власної персони і популістських пропозицій, а не для відстоювання політичних рішень. Такий парламентаризм, зрештою, виявляється у великому динамізмі внутрішньо-парламентської діяльності без адекватного втілення парламентських рішень у практичну діяльність суспільства.

Серед причин неповноцінного становища і ролі парламентів виокремлюють політичну неструктурованість електорату, скептицизм виборців стосовно можливостей поліпшити економічний та соціальний стан суспільства внаслідок діяльності влади, брак політичної та правової культури народу й депутатів, недовіру до політичної еліти, слабкість політичних партій, їх неадаптованість до демократичних і парламентських процедур, систематичні звинувачення парламентів в усіх гріхах з боку президентських структур, виконавчої влади та залежних від неї засобів масової інформації. Визначення "недостатній парламентаризм" повністю відповідає правовому і фактичному стану Верховної Ради України сьогодні.

Постає запитання: сильна президентська влада є наслідком слабкості парламенту чи, навпаки, слабкий парламент - наслідок сильного президентства? Однозначної відповіді на це запитання немає. Все залежить від конкретних умов і ролі особистостей. Мабуть, в Україні перевага президентської влади була зумовлена слабким, політично неструктурованим парламентом, обраним у 1994 році, і певною мірою - непослідовним, схильним до компромісів керівництвом парламенту. Його непослідовна діяльність у Верховній Раді XIII скликання призвела до виникнення конституційних передумов напівпрезидентської системи в Україні, а потім, уже під час роботи Верховної Ради XIV скликання, було створено парламентську більшість, позбавлену права формувати уряд, тобто тієї найважливішої функції, для якої саме і створюється більшість.

Загалом в Україні парламент ще недостатньо інституціалізований відповідно до потреб функціональної спеціалізації вищого представницького законодавчого органу держави. Найглибиннішою причиною цього феномену, безперечно, слід вважати відсутність громадянського суспільства. Якщо на початку 90-х років всі демократичні партії та політичні рухи висували як першочергове завдання побудову громадянського суспільства, то останнім часом партії, їх лідери вже не згадують про нього. Основне їх прагнення - прийти до влади, одержати принаймні депутатський мандат, а ще краще - міністерський портфель. Якщо в перших проектах Конституції України були спеціальні розділи про громадянське суспільство, то в чинній Конституції про нього взагалі не йдеться. Ця ситуація не дає змоги сподіватися на справжню інституціалізацію парламентів найближчим часом.

Таким чином, порівнюючи розвиток інституту парламентаризму в Україні та Державах Центральної та Східної Європи можна зробити декілька висновків.

По-перше, політичні системи більшості країн ЦСЄ знаходяться в стані достатньої парламентаризації, активно утверджуються парламентсько-президентські й парламентські форми державного правління, парламенти відстояли своє законне місце в механізмі державної влади, обмежили намагання виконавчих структур гіперболізувати свої повноваження.

По-друге, в Україні спостерігається ситуація недостатньої парламентаризації і це в першу чергу пов'язано зі зниженням рівня легітимації влади, яка відіграє провідну роль в процесі демократичної модернізації суспільств [5,93-103]. Серед причин неповноцінного становища і ролі парламентів виокремлюють політичну неструктурованість електорату, скептицизм виборців стосовно можливостей поліпшити економічний та соціальний стан суспільства внаслідок діяльності влади, брак політичної та правової культури народу й депутатів, недовіру до політичної еліти, слабкість політичних партій.

Доведено, що Україна не мала об'єктивних і суб'єктивних передумов для динамічної модернізації політичної сфери. Проте, як свідчить досвід держав Центральної та Східної Європи, на сучасному етапі процеси політичної модернізації в Україні гальмуються через відсутність базового консенсусу основних політичних сил щодо економічної стратегії розвитку держави, зовнішньополітичних пріоритетів.

Подолати стагнацію в політичному просторі можливо шляхом вироблення спільної для основних політичних сил, представлених в політичному просторі України, стратегії розвитку держави. При цьому необхідний аналіз ситуації, що склалася, і вироблення на його основі стратегії розвитку держави. Також слід враховувати, що всі зусилля політичних сил будуть марними без суттєвих економічних зрушень, утвердження демократичних засад управління суспільством. Не останнє місце в цьому процесі займає розширення прерогатив Верховної Ради у формуванні уряду і політична відповідальність останнього за стан справ у державі, надання максимальної прозорості процесам прийняття політичних рішень, послідовне утвердження верховенства закону у всіх сферах суспільного життя.

Література

1. Зеленько Г.І. Україна - Польща: політико-владні структури в умовах модернізації // Людина і політика. - 2000. - № 2. - С.28-34.

2. Коровицына Н.В. Сравнительный опыт общественных преобразований в постсоциалистических странах // Социс. - 2002. - № 5. - С.9-18.

3. Макаров А.М. Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти: [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. - К.: МАУП, 2002. - 488 с.

4. Ткач Д.І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій: Монографія / Д.І. Ткач. - К.: МаУП, 2004. - 480 с.

5. Новакова О.В. Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні: Монографія. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006. - 216с.

6. Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации полит. систем в странах СНГ и Балтии, Центр. и Вост. Европы). - К., 1999.

7. Васович В. Переход к демократии в посткоммунистических странах (парадоксы перехода-демократизации) // Вестник Московского университета. Сер. 18. Социология и политология. - 1998. - № 2.

Размещено на Allbest.ru