Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні підходи до дослідження регіоналізму як об'єктивного процесу сучасної світової політики

Ушакова Ж.С.

Актуальність дослідження проблем європейського регіоналізму полягає, з одного боку, в ролі, яку відіграє це явище в сучасній системі міжнародних відносин, а з іншого - в недостатньому рівні наукового осмислення цих процесів.

Стрімкі історичні процеси, що відбуваються у сучасних суспільствах, є свідченням глибоких цивілізаційних змін. Трансформація концепції суверенітету особливо очевидно простежується в умовах розвитку взаємопов'язаних концепцій глобалізації та регіоналізації, що якраз і визначають на сьогодні суттєві зміни в системі міжнародних відносин. Насамперед, це пов'язано із зростанням кількості акторів міжнародних відносин, які доволі активно перебирають на себе функції, що раніше були у виключному віданні зовнішньополітичних інститутів суверенної держави.

Особливо показовими ці процеси є в найбільшому європейському регіоні - Євросоюзі. Для Європейського Союзу підвищення інтересу до проблем регіоналізації характеризується двома рівнями цього об'єктивного для сучасного світового процесу явища. Насамперед, це проблема глобального регіонального лідерства "старої Європи", її перспективи становлення як одного із найпотужніших світових "центрів сили". Крім того, актуалізація проблем регіоналізму обумовлена нерівномірністю розвитку регіонів і тих, які входять до складу Союзу, і тих, що сусідять з ними. А тому гостро стоїть проблема "згладжування" соціально-економічних диспропорцій в рівнях розвитку окремих регіонів. Необхідність впровадження політики вирівнювання рівнів викликана як потенційною загрозою існування слаборозвинених територій на фоні високорозвинених, що породжує ряд суспільно-політичних проблем (міграція, бідність, нестабільність), так і можливістю поширення впливу на сусідні території, що особливо важливим є в умовах глобалізації.

Характер регіональної політики в об'єднаній Європі обумовлюється його складною структурою, що об'єднує як зовнішню (оптимізація економіко-соціальної структури в географічному регіоні без першочергового врахування національних кордонів), так і внутрішню ("вирівнювання рівнів" по розвитку регіонів всередині держави) регіональну політику. Складність структури обумовлена також свого роду дублюванням політик (регіональна політика Євросоюзу і регіональна політика кожної країни), що загалом є характерним механізмом для здійснення і інших політик.

Насамперед, необхідно зазначити, що процеси регіоналізації відбуваються у кількох паралельних площинах. Перша з них - це, умовно названа, "національна" регіональна політика, проведення якої викликане необхідністю подолання структурних розбіжностей в стані соціально - економічного розвитку територій держави. Сама її мотивація обумовлена потенційною загрозою існування економічно відсталих регіонів для національної безпеки країни, оскільки такі території не дозволяють забезпечити стабільність, а значить і суспільну прогнозованість. Цей рівень найбільше пов'язаний із таким поняттям традиційного суспільства як "національний інтерес". Другий рівень проблеми - регіональна політика Євросоюзу щодо територій країн-членів (мотиви - ті ж самі, з поправкою на весь політичний регіон ЄС з усіма його глобалізаційними проявами). А третій - якнайтісніше пов'язаний із причинами суб'єктності. Це означає, що є держави, які притягують інші території регіону і об'єднують їх на ідеях схожості структурних цілей, а є такі, які "дозволяють" себе об'єднати. Власне, цю проблему прийнято розглядати в контексті таких понять в міжнародних відносинах як "регіональне лідерство", "система регіональної безпеки" та геополітика в цілому.

А свідченням суто наукової актуальності теми дослідження є чисельна кількість публікацій з проблем, які вона включає. Власне, наявність широкої джерельної бази, значна частина документів якої ще не отримали наукового аналізу є особливістю даної теми дослідження.

Маючи на меті з'ясувати основні підходи до дослідження регіоналізму як феномену сучасної світової політики, треба проаналізувати той науковий доробок, який став інтелектуальною лоцією, певним фундаментом, без якого будь-яка історична конструкція залишається лише абстрактним і неусвідомленим втручанням у наукову сферу. Аналізуючи наявні оцінки окремих проблем, що входять до кола інтересів нашого дослідження, ми спробуємо відійти від оперування бінарними опозиціями, дихотоміями і структурним розподілом праць своїх попередників тільки за хронологічними чи тільки за тематичними сюжетами. Взагалі, такий розподіл має право на існування, але здебільшого тоді, коли йдеться про тривалу традицію вивчення подій, фактів, явищ, в процесі яких виникли цілі школи і напрямки історичної думки.

Стан дослідженості проблем, пов'язаних з процесами європейської регіоналізації, перебуває в прямій залежності від перебігу реального політичного процесу і обумовлюється динамікою його змінності. На наш погляд, концептуальний аналіз праць з проблеми міг би скласти цікаве самостійне наукове дослідження.

Перманентна об'єктивна тривалість досліджуваного процесу впливає і на характер публікацій з даної проблеми. Аналіз преси дозволив виявити різні підходи висвітлення регіоналізму в Європі, бачення цих процесів не лише з боку українського суб'єктивізму-на-перспективу, а й з позицій суто учасницької вмотивованості об'єктів дослідження. Це дало змогу простежити і порівняти деякі підходи.

Так, в документах офіційного походження представлені загалом концепції державної регіональної політики, де визначаються концептуальні положення державної політики у питаннях розвитку регіонів та регіональної співпраці. Особливий інтерес ці документи викликають з огляду на те, що саме з їх допомогою вдалось визначити принципи та рівні регіоналізму ("мала" і "велика" регіональна політика).

В українських публікаціях, на відміну від європейських, можемо відзначити досить високий інтерес до використання бінарних опозицій на кшталт "біле-чорне", що проявляється в наданні оцінки політичних проблем Євросоюзу, критиці неефективності регіональних політик як на рівні окремих країн, так і на рівні ЄС (Ю. Таран, О. Гриценко, В. Пащенко, В. Коваленко). Це, очевидно, викликано необхідністю пошуку відповідей на українські суспільні виклики і запити щодо диспропорцій у розвитку регіонів.

Іноземні ж автори спираються в основному на аналіз теоретичних засад регіоналізму, і в своїх статтях виводять нові концепції та ідеї стосовно аналізу цих проблем [20,23]. Це, на наш погляд свідчить про усвідомлення процесів, що тривають і аналіз, відповідно, процесів, що очікуються.

Окрему групу склали фундаментальні праці, присвячені дотичним (фоновим) явищам, що передували, обумовлювали, впливали на розвиток інтеграційних процесів в Європі, створенню та діяльності Європейського Союзу, політичній дискусії, що визначала історичну перспективу розвитку тощо. До цієї групи належать праці Ю. Шишкова, В. Копійки і Т. Шинкаренко, монографія під редакцією Ю. Борко та О. Буториної, В. Барановського [2; 1; 13; 6], а також іноземних дослідників: Б. Сотендорпа, Д. Урвина, Н. Нюджента [17] тощо. Крім того, численними є публікації на ці теми і в періодичних виданнях. Слід назвати таких авторів, як, Я. Бурляй, М. Кулінич, Д. Данилова, В. Новицький [10; 3; 4; 7; 4] та інші.

Що стосується розгляду суті проблем регіоналізму, то слід зазначити, що ведеться наукова дискусія вже щодо самого визначення поняття "регіон" та явища "регіоналізм". Суто практичний характер самого дослідження не дозволяє детально розглянути ще й теоретичну канву питання. Тому, аналізуючи дискусію проблеми в теорії міжнародних відносин, зупинимось на методологічних аспектах у трактуванні аналітиками ключових понять цього явища.

Власне, в теорії міжнародних відносин є юридичні, економічні, гео - політичні, історичні, культурні і інші трактування цього складного явища. Кожна з них концентрується, лише на якомусь одному аспекті, ігноруючи решту найважливіших характеристик.

Перш за все слід з'ясувати, яке саме значення вкладалося в поняття регіоналізму протягом усього періоду, відколи дане явище стало об'єктом дослідження політичної науки.

На думку А. Мурадяна, у першій половині ХХ ст. під регіоналізмом розумілася філософсько-історична концепція, яка передбачала можливість інтеграційних процесів в межах регіону, що трактувався як певна група країн, об'єднаних сусідським географічним положенням, та спільними рисами культури а також набуття відповідною групою країн статусу суб'єкта історичного та політичного процесу. В історії політичної думки дана концепція отримала назву "старого регіоналізму" [9,86].

У країнах Західної Європи інтерес до досліджень регіоналізму зріс у середині двадцятого століття, і був викликаний процесами інтеграції в межах Європейського Союзу. Для цього напряму досліджень характерним є розуміння регіону як субнаціональної ланки механізму державної влади між загальнонаціональним та місцевим рівнем. Відповідно регіоналізм тлумачився як принцип побудови майбутньої Європи. Зокрема, таке тлумачення регіоналізм отримав у межах концепції "Європи регіонів".

Концепція "Європи регіонів" була розроблена фахівцями Коледжу Федералістських досліджень та Міжнародним центром європейського формування. Даний напрям отримав назву "ніццької школи" регіоналістських досліджень.

Сутнісною рисою досліджень ніццької школи є наголошування на негативному характері централізму як одного з головних принципів побудови нації-держави. Вчені даного Коледжу розглядають федерацію європейських регіонів як альтернативу системі існуючих національних держав. Головна вада "Європи націй" полягає у дисбалансі сил різних держав, які мають неоднакові розміри та кількість населення. Таким чином, оптимальними одиницями суб'європейського рівня є регіони, приблизно рівні за чисельністю населення.

Основні принципи моделі "Європи регіонів", розробленої вченими на чолі з А. Марком, виглядають так:

автономія регіонів в рамках існуючих держав і в рамках ЄС;

транскордонне співробітництво сусідніх регіонів держав, пов'язаних сотнями ниток;

принцип субсидіарності - делегування до центру лише залишкових повноважень, які стосуються обмеженого кола питань, розв'язання яких неможливе на регіональному рівні;

забезпечення максимально можливої участі у політичному процесі за рахунок наближення влади до виборців [8,153].

У контексті світових інтеграційних процесів явище регіоналізму досліджували й американські вчені. Зокрема, американський політолог Л. Снайдер пов'язує вживання термінів "регіоналізм" та "регіоналізація" з "означенням стану або процесу 1) розподілу країни на окремі частини та 2) утворення комбінацій кількох держав, що діють як єдине ціле" [5,236]. Не менш відомий американський політолог Дж. Розенау трактує регіоналізацію як "вкрай суперечливий процес фрагментації та інтеграції" [5,236]. Як синонім до цього терміну Дж. Розенау вживає поняття "фрагмеграція" (сама етимологія цього слова вказує на поєднання процесів фрагментації та інтеграції).

Польський політолог М. Котер трактує регіоналізм як форму державного устрою, яка є проміжним типом між федералізмом та унітаризмом. М. Котер ототожнює поняття "регіоналізм" із унітарним децентралізованим державним устроєм, а країни, що мають саме такий устрій, позначає терміном "регіональні держави" [16,73].

З 30-х років минулого століття частина американських соціологів визначають регіоналізм як певну методологію дослідження та планування суспільних процесів. За визначенням В. Бернсдорфа, "регіоналізм - це поняття, вживане для окреслення ширшого покриття людських відносин обміну, які прив'язані до географічних просторів, котрі становлять частину більшого цілого" [16,76]. З погляду Г. та А. Теодорсонів, регіоналізм - це "такий підхід до дослідження людської діяльності, який звертає увагу на географічний регіон як єдність аналізу, підкреслюючи залежність між людиною та її безпосереднім природним середовищем" [16,76-77].

Однак, під впливом активізації дезінтеграційних процесів у країнах, котрі, як вважалося, вже спромоглися асимілювати етнічні групи (Великобританія, Франція, Італія), з середини двадцятого століття під регіоналізмом вчені починають розуміти масовий політичний рух за самоврядування певних територій, які за особливостями свого історичного розвитку та культурної спадщини відрізняються від інших частин країни.

Заслуговує на увагу визначення регіоналізму, запропоноване британським істориком Е. Томпсоном. На його думку, регіоналізм "належить до способу, яким окремі політичні партії та інші організації сприяють ідеї специфічності й відокремленості регіону" [12,96]. При цьому вчений зазначає, що "регіоналізм є одночасно й ідеологією, і стратегією, яка використовується з метою забезпечення переваг для регіону".

Концептуальне дослідження проблеми регіоналізму та регіоналізації здійснив російський політолог А. Смірнов. Регіоналізм являє собою, за визначенням А. Смірнова,". сукупність соціокультурних і політичних рухів, які виступають проти уніфікації та централістських тенденцій у багатьох сферах життя народів і держав, що не обгрунтовані об'єктивною необхідністю, а також відповідна система поглядів" [11,333]. Основним об'єктом критики з боку регіоналізму є гіпертрофія державної регламентації життя просторово організованих чи історично складених спільнот (регіонів), що мають культурну, етнічну, релігійну, господарську, географічну та іншу специфіку.

Фінський політолог П. Юкарайнен вважає, що під терміном "регіоналізм" можуть ховатися такі різнорідні процеси, як рух за етнічні права, сепаратизм, децентралізація державного устрою, транснаціональна співпраця сусідніх адміністративно-територіальних утворень, регіональна мережева інтеграція, і т.д. [18,5]. Регіоналізм - це природний, органічний принцип територіальної організації соціальних, політичних, економічних і культурних процесів.Д. Лернер виділяє такі категорії регіоналізму як:

- соціальна згуртованість етнічних расових і мовних груп, що проживають спільно;

- взаємодоповнюваність тих господарських і промислових одиниць, які працюють в рамках даної території;

- спільність загальних цінностей, пов'язаних з культурою, релігією, історичними традиціями;

- політична солідарність [14,118].

Е. Тафт вважає, що регіоналізм націлений на практичне використання тих можливостей, які витікають з природного територіального поділу сучасних суспільств, а значить - створює умови для раціонального розподілу влади і ресурсів серед різних груп населення. Тому регіоналізм внутрішньо властивий всім типам сучасних суспільств, незалежно від їх розмірів, рівня розвитку, особливостей політичних структур і т.д. [15,96]. Іншими словами регіоналізм незмінно присутній у внутрішньому облаштуванні суспільних відносин і не завжди приймає політичну зовнішність.

Дослідники сходяться на думці, що при ігноруванні на офіційному рівні регіоналізм існує в пасивній (пригніченій) формі і виявляється в різних звичках, звичаях, типах менталітету, публічній активності, культурних особливостях і т.д. Цей вид регіоналізму визначається спільною ідентичністю, культурою, історією, географією. Будучи заохочуваним, регіоналізм приводить до свідомої підтримки різних центрів регіонального тяжіння і в політичному сенсі веде до децентралізації влади.

Деякі учені (А. Харрел, М. Болік) вважають, що дроблення сучасних держав-націй приведе до появи переважно регіональних форм політичної організації, які будуть однорідніші соціально, а тому стануть міцнішими і інтегрованими. Дійсно регіоналізм дозволяє скоротити дистанцію між політичною елітою і пересічними громадянами і, таким чином, створює стимули для глибшої участі останніх в політичному житті [19,75].

Таким чином, ми бачимо, що дана група дослідників показала абсолютно інший підхід до вивчення проблем регіоналізму, беручи за основу не стільки політичні або економічні чинники, скільки перш за все питання культурної ідентичності.

Монографія українських наукових співробітників соціологічної фірми "Соціс" О. Стегнія та М. Чурілова "Регіоналізм в Україні як об'єкт соціологічного дослідження" містить теоретичні розробки соціальних коренів регіоналізму. З точки зору соціології, регіоналізм постає як відмінність між регіонами у характері суспільних відносин, результатом яких є поширені на відповідних територіях специфічні орієнтації та моделі поведінки, а також регіональна ідентичність. З точки зору політологічного аналізу, під регіоналізмом розуміються або сукупність регіональних політичних рухів, або як принцип побудови державного устрою чи системи державного управління. Отже, те, що соціологи вважають регіоналізмом, у політології розглядається скоріше як сукупність передумов його виникнення.

Політологи О. Картунов та О. Маруховська визначають регіоналізм як врахування національних, економічних та інших особливостей, притаманних певному регіонові тієї чи іншої країни, а також як політику, спрямовану на об'єднання групи держав певного регіону, залежних одна від одної в економічному, політичному та військовому аспектах. Тобто, це поняття має внутрішній та зовнішній аспекти. У внутрішньому аспекті регіоналізм означає принцип державної політики, а у внутрішньому аспекті вчені схильні ототожнювати поняття "регіоналізму" та "регіоналізації".

Існує специфіка у дослідженні окремих аспектів регіоналізму європейськими та російськими вченими. Так, європейські науковці досліджують регіоналізм як вияв субетнічними та етнографічними групами спротиву уніфікаційній політиці національних держав (К. Кваснєвський, Г. Люббе, З. Стащак). Російські політологи - представники так званої "елітистської школи" у російській політичній регіоналістиці (В. Алєксєєв, С. Барзілов, О. Гаман-Голутвіна, Г. Марченко, А. Філіппов, О. Чернишов) - звертають основну увагу на роль регіональних політичних еліт у процесі розгортання регіоналізму. Дані розбіжності відображають відмінну природу регіоналізму в європейських країнах та у деяких колишніх радянських республіках.

Серед особливостей значної частини досліджень регіоналізму в Україні можна перш за все відзначити їхню надмірну політичну заангажованість. Ця заангажованість виявляється у наданні однозначно негативних оцінок досліджуваному явищу (Т. Даренська, М. Рябчук), а також у намаганні за допомогою наукової аргументації обґрунтувати поточні політичні ініціативи, які належать у тому числі і регіональним елітам.

Підсумовуючи, зазначимо, що існування такої широкої джерельної бази, великої кількості праць, в яких ставляться питання регіоналізму загалом, та робиться спроба осмислення європейських процесів регіоналізації, зокрема, недостатня комплексна оцінка процесів єврорегіоналізму, свідчить про актуальність та нагальну потребу комплексних досліджень у цьому напрямку. І потреба така ставатиме тим актуальнішою, що глибше розвиватимуться та модифікуватимуться нові регіональні утворення, з'являтимуться нові актори міжнародних (чи вже точніше - міжрегіональних) відносин.

Європейський регіоналізм як концепція і практичний напрям міжнародних відносин отримав нині політичне визнання і є інтегральним елементом побудови і функціонування європейської системи безпеки і співпраці. Таким чином, регіоналізм є визначальним фактором формування сучасних внутрішніх і зовнішніх політик європейських країн, що викликане об'єктивними процесами світового розвитку.

регіоналізм європейський союз національний

Література