Особливості взаємовідносин біхевіоралізму та історії американської політичної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості взаємовідносин біхевіоралізму та історії американської політичної науки

Сіданіч М.О.

Розвиток політичної науки США у ХХ ст. визначив сучасний стан соціальних наук у всьому світі. Намагаючись детально розглянути особливості даних процесів, слід звернутися, перш за все, до американських робіт, присвячених історії політичної думки Сполучених Штатів. На перший погляд, доволі дивним видається факт невеликої кількості робіт, присвячених даній тематиці, і це на фоні грандіозного американського наукового політологічного доробку загальносвітового значення. Однак, при більш детальному розгляді стає зрозумілим специфічність становища історико-політологічних досліджень у США. Це викликано, передусім, особливим характером становлення американської політичної науки минулого століття.

У якості академічної теми історія американської політичної науки вивчається у США або під заголовком політичної теорії, або, як визначається Американською Асоціацією Політичної Науки, на перетині нормативної та історичної теорії (Політична теорія: нормативна та Історична (Political Theory: Normative and Historical) [1, 34]. Такий поділ покликаний відділити дане коло дослідницьких проблем з-поміж інших, наприклад: Політична теорія: Емпірична та Аналітична (Political Theory: Empirical and Analytic) [2, 34].

У США початок формування політичної науки в якості справжньої наукової дисципліни було анонсовано після завершення Другої Світової війни. Серед багатьох американських політичних дослідників того часу виникали почуття невдоволення "традиційною" політичною наукою, яка фокусувала дослідницьку увагу на поняттях політичної згоди, громадянства, держави, обов'язків, повноважень, свободи, і, здавалось, була більше зацікавленою у зазначенні необхідних моделей поведінки людини, а не в описі реальної поведінки людини і пояснення причин саме таких дій або вчинків.

Традиційна політична теорія, на думку післявоєнних дослідників, була більш стурбованою минулим часом ніж теперішнім - із своїми "старими" книгами, що називались "класикою", які ніяким чином не стосувались проблем післявоєнного світу. Тому, зрозуміло, що популярними стали заклики до повернення у "реальний світ", де дослідник не довіряє старомодним та "донауковим" теоріям минулого, а робить спробу теоретизування сучасних процесів, використовуючи науковий метод. "Ми маємо відділити факти від значень, опису від приписування, ідеї та ідеали від інтересів, "є сьогодні" від "має бути". Ми маємо віднайти і використовувати універсальні закони людської поведінки для пояснення причин людських вчинків, і виразити це у змодельованих параметрах та ситуаціях" [3, 61]. Такі ідеї стали поштовхом "біхевіоралістичної революції" у післявоєнній Америці.

"Революціонери" не були ворожими до всіх форм політичної теорії - навіть навпаки, вони охоче визнавали, що аналіз таких політичних понять як, наприклад, "влада" може бути дуже корисним для політичної науки, однак вони вороже, або, як мінімум, із антипатією ставились до історії політичної думки. За їхньою логікою, якщо політична наука базувалась за принципом природничих наук, таких як фізика, то у науковому колі не було місця для більш раннього "донаукового теоретизування". "В решті-решт цілеспрямовані фізики вивчають фізику, а не історію фізики. Дослідник може бути прекрасним фізиком, але зовсім неосвіченим у теоріях, висунутих Іонійською натурфілософською школою або Аристотелем. Тому, як у фізиці так і у політичній науці - зовсім непотрібно вивчати теорії Цицерона, Аристотеля або Платона для того, щоб стати професійним політичним дослідником. Крім того, час та зусилля, втрачені на їх вивчення зменшить можливості дослідження внутрішньої сутності сучасної політики" [4, 34].

До біхевіоральної революції 1950-х років сильного і несумісного розколу між "політичною наукою" та історичним дослідженням політичної думки не було. Велика кількість видатних американських дослідників, в тому числі і Чарльз Мерріам [5] внесли свій вклад у дослідження історії політичної думки. Найбільші відділення політичної науки пропонували навчальні курсу під загальною назвою "Історія політичної думки: від Платона до наших днів". Більшість представників першого покоління біхевіоралістів - Роберт Даль, Девід Істон, Xайнц Елау, Девід Труман, та інші починали студентами-дослідниками політичної теорії і частина їх перших наукових публікацій мала пряме відношення до Західної політичної думки. Як студенти-випускники та аспіранти вони глибоко вивчали праці Данніга "Історія політичних теорій" (History of Political Theories (1902), Меллвана "Розвиток політичної думки на Заході" (Growth of Political Thought in the West (1932), та особливо Сабіни "Історія політичної теорії" (A History of Political Theory (1937). Проте пізніше, розвиваючись "революціонери" відкинули обернений у минуле "історицизм" їх старійшин. В своїх працях Істон звинувачував попередників: "Сьогодні політична теорія зацікавлена, передусім, тільки в історії ідей". Коротко і жорстко біхевіоралістична революція остаточно розвела по різні боки "наукове дослідження політичної поведінки" та "історичне дослідження політичної думки" - таким чином, у біхевіоралістів дія та думка стали аналітично відокремленими один від одного і, навіть, незалежними.

Початок Xолодної війни, виникнення загрози ядерної катастрофи, "полювання на відьом" в уряді та академіях під час періоду Макартизму, зростаюча роль логічного позитивізму, пошуки ціннісно-нейтральних досліджень, розвиток фундацій (Форда, Рокфеллера, Карнегі, Рассел Сейдж та інші) та їх фінансування "об'єктивних" та "неідеологічних" емпіричних досліджень у біхевіоралістичній політичній науці - ці та інші фактори вплинули на маргіналізацію історії політичної думки в рамках відділів політичної науки. В той час коли Фундація що фінансувала вихід нової книги про Аристотеля ставала, скоріше, виключенням із загальної картини, дослідження "авторитарної особистості" та психоіндивідуалізму американського лібералізму були забезпечені фінансами та ресурсами аж занадто щедро.

Ліберальна спадщина у Америці була простежена ґрунтовно виключно до однієї фігури "Видатного філософа Америки містера Локка". Локк розглядався в якості джерела понять та категорій, які використав Джефферсон для виправдання Американської революції. Локк захистив індивідуальні права і право приватної власності від державної влади, він був раннім і палким захисником релігійної терпимості, що була визнана і гарантована у США першою поправкою до Конституції. Навіть в умовах середини 1950-х років Локк продовжував справляти визначний вплив на американську політику, оскільки стабільна та деідеологізована внутрішня політика США базувалась на "Локківському консенсусі" стосовно свободи, індивідуальних прав та захисту власності. Це бачення з часом було піддане серйозним викликам. У дослідженні Бернарда Бейліна памфлетної літератури, що була написана до і під час Американської революції віднайшов зовсім невелику кількість посилань на Локка, і значну більшу на Болінброка, Тренхарда та Гордона - представників "Англійського ліберального крила", державних пропагандистів раннього вісімнадцятого сторіччя. Наголоси на Локка та лібералізм виявились "значно притягненими" у ранній "республіканській" американській політичній думці. Республіканська політична думка підкреслювала центральну роль громадянської благочинності, загроз внутрішньої корупції та небезпеки постійної армії. Нове дослідження та відновлення республіканської політичної думки розпочав Зера Фінк (Zera Fink) у 1944 році, який аргументовано, базуючись на віднайдених джерелах, критикував "Локківський консенсус". Дослідники історії політичної науки у своїх працях підкреслювали важливу роль "Локківських аргументів", що відігравала у становленні раннього американського капіталізму, пропонували "слідкувати за доларом, для того, щоб побачити хто виграв, а хто програв у ранньому капіталістичному становленні. Сучасні дослідники Джойс Апплебі (1992) та Айзек Крамнік (1990) [6; 7] продовжили ці теми, і запропонували розглядати республіканську риторику як ідеологічну маску, що була використана Джефферсоном та іншими для маскування та виправдання появи ліберально-капіталістичного соціального порядку в Америці кінця XVIII - початку XIX ст.

До Другої світової війни американці не були призвичаєні до написання власних версій та викладення свого бачення історії американської (та західної) політичної думки. Зазвичай їх пошуки в даному руслі зводились до розгляду процесів появи лібералізму та його тяжкої боротьби і, як наслідок, тріумфу над авторитаризмом та нетерпимістю.

Тогочасні довоєнні американські дослідники підкреслювали виховну функцію політичної науки, її відповідальність за політичну освіту громадян. Коріння такого бачення було запозичене у класичній "моральній науці" зразка XVIII ст., що проявлялась у Томаса Джефферсона, Френсіса Лібера, пізніше у Джона Девея та молодого Чарльза Мерріама. Однак, вже тоді, на противагу даному баченню політичної науки виступали позиції, в яких поняття "наука" брала гору над поняттям "політична", така політична наука виступала теорії громадського контролю та об'єднувала спеціалістів та державних чиновників. Найяскравішим представником даного напряму виступив Вудро Вільсон. Захоплюючі та лякаючи політичні феномени того часу - громадянська війна, еміграція, урбанізація вимагали не тільки вивчення але і виправлення, реформування. Політика великих міст, наприклад, демонструвала справжню панораму політичних проблем надто серйозних для ігнорування. Хвилі емігрантів з Ірландії, Італії, Скандинавії, Росії, Східної Європи поповнювали ряди американських громадян виставляючи нові завдання політичній науці та загрози для політики. Якщо суспільні науки загалом, та політична наука зокрема не мала змоги політично просвітити та емансипувати все населення, то тоді виникала необхідність розробки механізмів управління громадянами, яких необхідно було дисциплінувати та охолоджувати ентузіазм, що був рушійною силою популізму, соціалізму та інших рухів.

Добробут Америки - головне значення американської політичної дисципліни, і об'єктивні концепції політичної науки маскують нормативне бачення дослідниками Сполучених Штатів. Коли політичні дослідники сперечаються навколо аналітичних концепцій, включаючи, обов'язково, концепцію демократії, вони фактично сперечаються стосовно американської ідентичності, а саме її необхідного вигляду. На сьогодні, за визначеннями багатьох дослідників, ідентичність або саморозуміння віртуально-беззмістовне, якщо тільки вона не спрямована на відношення до "інших". Тільки одним способом можна описати здобутки США - через контрасти із іншим світом. Тому американські політологи постійно описують американську ідентичність шляхом прямих або опосередкованих порівнянь із іноземними режимами.

Бачення американськими дослідниками своєї країни завжди виражалося через три стилізовані ідеологічні конфігурації. В першому випадку, політичні дослідники дотримуються "опозиційного" бачення Америки, вбачаючи у американських політичних інститутах структурні хвороби і шукають варіанти їх радикальної трансформації. Друга ідеологічна конфігурація може бути названою "націоналістичною". Із цієї перспективи, американські політичні інститути є досконалими і не вимагають жодного порівняння або вивчення через порівняння із іноземними системами. "Націоналізм" може проявлятись у двох формах. Перша - це своєрідний "екзепціоналізм" (exceptionalism, тобто винятковість), що означає твердження про унікальність політичної системи США та повну неможливість її "експорту". Друга - "тріумфальна", згідно якої чим більше країн світу пройде подібний Сполученим Штатам шлях становлення політичної системи тим більше шансів на встановлення універсальної гармонійної світової системи. Третя ідеологічна конфігурація знаходиться між "опозиційним" та "націоналістичним" полюсами і має назву "аккомодаціонізм" (accommodationist, тобто компромісність) за яким, якщо націоналістичні та опозиційні напрями консервативні та радикальні, то аккомодаційна позиція - реформістська.

Опозиційні ідеологічні характери рідко викликали резонанс, або який би помітний вплив. Жодного колишнього президента APSA не можна віднести до радикальної опозиційної інтелектуальної орієнтації мінімуму орієнтації праць, на яких він, або його репутація були вибудувані. Тільки часткові виключення до загальної маргінальної опозиційної ідеології відбувались протягом 1930-х та 1960-х років. Під час Великої Депресії 1930-х років у американських студмістечках марксизм набув шаленої, як для Америки, популярності. Дисертація Алмонда, що була захищена у 1938 році була написана у критичному до національного "плутократичного" класу. Роберт Даль, Девід Істон, Сеймур Мартін Ліпсет, Герберт Саймон, як мінімум "фліртували" у довоєнний час із різновидами соціалізму у 1930-х роках. Такт само, велика кількість представників сучасної американської професури, будучи студентами та аспірантами підтримували колись радикальну політику стосовно політичної науки у 1960-х.

Історично, політична наука США завжди були розщеплена між націоналістичної та акомодаційною моделлю. Протягом Великої депресії дисципліна схилилась до аккомодаціонізму. Поки деякі дослідники захоплювались радикалізмом, домінуюча тенденція мала охопити реформістський дух "Нового Курсу" Рузвельта.

У 1950-х та на початку 1960-х років американська політична наука почала значно схилятись до консервативної націоналістичної моделі досліджень. Її приховані форми проглядались крізь думки Роберта Даля у його класичній праці "Передмова до теорії демократії", в якій автор зазначав, що американська політична система "ефективна система для підтримки соціального миру у неспокійному та непомірному, потужному та різноманітному комплексному суспільстві" [8,92]. Форми націоналістичної моделі проявлялись у дослідженнях Сеймуром Апсетом демократії американського стилю - "добре суспільство у безпосередній дії". На думку дослідників у праці Алмонда і Верби "Громадянська культура" присутній так званий "тріумфальний націоналізм" за яким виголошена авторами "Англо-американська політична геніальність" поставила інші державні утворення на декілька щаблів нижче.

Можливо, найбільш впливовим чинником розвитку післявоєнної американської політичної теорії стала європейська наукова еміграція наприкінці 1930-х та 1940-х років, насамперед німецько-єврейська. Ганна Аренд, Ерік Фойгелін, Лео Стросс, Ганс Кебен, Отто Кіршмер, Франц Ньюманн; представники Франкфуртська школа теоретиків-критиків: Теодор Адорно, Макс Хорхетмер, Гербет Маркузе, Еріх Фромм; філософи: Альфред Шульц, Хам Йонас та ін.; соціальні дослідники: Пол Лазарсфельд, Ганс Моргентау справили значний та тривалий влив на американську політичну теорію та історію політичної думки [9, 117].

Емігранти привнесли у науку власне бачення історії політичної думки, в першу чергу, - філософське та політичне. Філософське бачення ґрунтувалось на традиціях німецького ідеалізму та його критики. Політичне бачення виражалось у тому факті, що емігранти були представниками німецької нації, а отже і спадкоємцями жахливої історії Німеччини ХХ століття: Веймарська республіка не змогла стати перепоною на шляху нацизму, оскільки була не тільки політично слабкою, але і продемонструвала філософське банкрутство. Млявий, толерантний лібералізм Веймара нічого не міг протиставити жорстокому та фанатичному фашизму, комунізму та іншому лівому або правому екстремізму. Політичний режим озброївся тільки філософією, яка визнавала політичний нейтралітет, яка не може нічого підтримати і може зносити майже все, включаючи власну смерть. Цей урок, отриманий емігрантами, і пізніше переданий американцям полягав у тому, що лібералізм виступає своєрідною само руйнівною політичною філософією, а у слабкості лібералізму проростає фашистський та комуністичний фанатизм - псевдо філософії які процвітають і озброєні міцною політичною філософією. Основне завдання емігранти вбачали у критиці лібералізму і пошуку та конструюванні більш сильної та більш обґрунтованої альтернативної філософії.

Стросс вимагав формування сучасної філософії лібералізму без впливу фундацій. "Анонсувавши "кризу нашого часу як наслідок кризи політичної філософії" Лео Стросс намагався відслідковувати походження та діагностувати невиліковні хвороби лібералізму, релятивізму та псевдо науковості" [10, 45]. Строссівську критику сучасного лібералізму в Америці підтримували Християнські консерватори та представники американського інтелектуального консерватизму.

Пост-ідеологічна політика консенсусу у США 1950-х - 1960-х років була політикою техніки, що використовувала найефективніші засоби для досягнень не проблемних та незаперечних результатів. У цьому самовдоволеному консенсусному та оптимістичному кліматі демократія американського стилю декларувала "гарне суспільство безпосередньо у дії". В цьому кліматі історія політичної думки стала як ніколи "застарілою" на думку дослідників. Політика вже не була стурбованою конкуруючими ідеями та баченнями, ідеї та ідеали були захищені мислителями, які вже давно спочили. Минуле було добре та чесно пройдене і інтерес до історії політичної думки сприймався в якості антикварного інтересу до ідей, що не були релевантними у сучасності. Студенти, що вивчали політичну теорію та мали живий інтерес до Утопічних та неортодоксальних ідей переконувались у необхідності повороту від мертвого минулого до прагматичного сьогодення.

Проте політична теорія не стала повністю занедбаною. Остаточні кардинальні зміни відбулися у 1970-х роках, і відродження американської політичної теорії було викликане великою кількістю факторів. Громадянські права, анти-в'єтнамські рухи, жіночий рух рішуче продемонстрували що "ідеї" є релевантними, а "ідеологія" - політична теорія не померла. Кризові явища наприкінці 1960-х у США дали поштовх до розробки теорії насильного та не насильного протесту, громадянської непокори, джерел та меж обов'язків та інших термінів політичного впливу.

Одним із найважливіших факторів стало "закінчення" біхевіоральної революції, у якій біхевіоралісти, якщо не отримали поразку, то як мінімум залишився "нічийний" результат: обіцянки "науки" про політику отримали свої результати, а ті хто стійко асоціювався із біхевіоралістичним рухом були дискредитовані своєю підтримкою "проти-повстанських" досліджень, та урядовими операціями у В'єтнамі. Логічний позитивізм, що став філософською основою біхевіоралізму перебував у фокусі гострої критики філософії науки та політичних дослідників. Американською реакцією на дану ситуацію став факт появи у 1970-х років певної кількості праць присвячених американській політичній філософії. Першою стала найбільш впливове дослідження Джона Ролза "Теорія справедливості"(1971), пізніше з'явилась праця Роберта Нозіка "Анархія, Держава та Утопія" (1974). Обидва автори виконали свої теоретичні розробки в галузі політичної теорії будучи професійними висококласними аналітичними філософами.

У Сполучених штатах початок формування політичної науки в якості справжньої наукової дисципліни було анонсовано після завершення Другої Світової війни. До біхевіоральної революції, яка почалась у 1950х роках сильного і несумісного розколу між "політичною наукою" та історичними дослідженнями політичної думки не було.

Початок Холодної війни, виникнення загрози ядерної катастрофи, період Макартизму, зростаюча роль логічного позитивізму, пошуки ціннісно-нейтральних досліджень, розвиток фундацій та їх фінансування "об'єктивних" та "неідеологічних" емпіричних досліджень у біхевіоралістичній політичній науці - це фактори впливу на маргіналізацію історії політичної думки в рамках відділів політичної науки.

Ліберальна спадщина у США простежена ґрунтовно виключно до однієї постаті Джона Локка. Локк розглядається в якості джерела понять та категорій, які використовував Джефферсон під час Американської революції.

Найбільш впливовим чинником розвитку післявоєнної американської політичної теорії стала європейська, насамперед німецько-єврейська, наукова еміграція наприкінці 1930-х та 1940-х років. Емігранти привнесли у політичну науку США власне філософське та політичне бачення історії політичної думки. американська політична наука ідеологічна

Проте політична теорія у Сполучених штатах так і не стала повністю занедбаною. Остаточні кардинальні зміни відбулися у 1970-х роках. Відродження американської політичної теорії було викликане такими факторами: громадянські права, анти-в'єтнамські рухи, жіночий рух, які продемонстрували що "ідеї" є релевантними, а "ідеологія" - політична теорія - не померла. Кризові явища наприкінці 1960-х дали поштовх до розробки в Америці теорії насильного та не насильного протесту, громадянської непокори, джерел та меж обов'язків та інших термінів політичного впливу.

Одним із найважливіших факторів відродження політичної теорії загалом, та історії політичної думки зокрема, стало "закінчення" біхевіоральної революції, яка протягом всього свого існування специфічно впливало на розвиток даних політологічних субдисциплін.

Література

1. Dario Castiglione, Iain Hampsher-Monk. The History of Political Thought in National Context. Cambridge University Press, 2001. - 313 p.

2. Там само.

3. Herbert F. Weisberg. American Political Science Association Meeting. Political Science: The Science of Politics. Algora Publishing, 1983. - 307 p.

4. L. Hainz. The Liberal Tradition in America. New York, 1955. - 280 р.

5. C. Merriam. A History of Political Theories. New York, 1924. - 192 p.

6. Kramnick. Republicanism and Bourgeois Radicalism. Ithaca, New York, 1990. 149 p.

7. J. Appleby. Liberalism and Republicanism in the Historical Imagination. Cambridge, Mais., 1992. - 276 p.

8. R.A. Dahl. Political Theory: Truth and Consequences. World Patina, 1956. - 192 p.

9. J.G. Gunnell. The Descent of Political Theory.Chicago, 1991. - 411 p.

10. L. Strauss. What is Political Philosophy? Glencoe, 1959.

Размещено на Allbest.ru