Організаційна структура як функціонувальна складова політичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційна структура як функціонувальна складова політичних партій

Погребенник О.І.

Організаційна структура будь-якої політичної партії відображає не лише особливості її функціонування, а й виражає її сутність. Через дослідження організаційної структури можна визначити як мету створення партії, так і методи її політичної діяльності. Дослідження організаційної структури політичних партій вже давно створило новий «структурний» напрямок розвитку «партології» у зарубіжних країнах. Дослідники здійснюють порівняльний аналіз організаційних структур різних політичних партій, визначають роль їх окремих складових, вивчають значення рядового члена у сучасних політичних партіях тощо.

Серед вітчизняних науковців, які у своїх дослідженнях торкались проблеми організаційної структури політичних партій можна назвати: С. Бабикіну, Л. Гонюкову, К. Диканя, А. Зельницького, В. Мейтуса, М. Обушного, М. Примуша, А. Романюка, П. Удовенка, Ю. Шведу та ін. Поміж російських дослідників слід виділити: Н. Желєзняка, М. Корнєва, В. Ляпаєву, В. Скоробагатько, В. Снитко, В. Чиркина, Ю. Юдіна тощо. Значно більше досліджень, що розглядали проблему організаційної структури політичних партій було проведено зарубіжними дослідниками: Л. Андерсоном, Е. Апплетоном, Т. Барбоні, Л. Бартелзом, В. Бейзеном, Ж. Блонделем, Ш. Бовлером, І. Буджом, М. Вайнером, М. Вебером, Дж.Л. Гібсоном, Дж.К. Гріном, Р. Дарендорфом, М. Джамелем, К.Джандою, Т. Донаваном, Дж. Елдрічем, З. Еньєді, Д. Каролом, Р.К. Карті, К. Квайлі, Х.-П. Клінджерманом, П. Котером, Р. Купом, Дж.Е. Лейлі, Д. Лісом, Р. Маккензі, Р. Міхельсом, Д. Мейхю, Л. Олівером, М. Острогорським, Л. Паламбаром, Г. Пелінгом, Дж. Річлі, Б. Трішем, Е. Уеллхофером, Д. Уілсоном, Ф. Фошер-Кінг, С. Хантінгтоном, Д. Хенінгом, П.С. Херрнсоном, Т. Цвартцом, Р.-Ж. Шварценбергом тощо.

Переважна більшість проведених досліджень у даній галузі опосередковано торкається проблеми впливу організаційної структури на функціонування політичних партій. Це відбувається в контексті вивчення окремих складових організаційної структури політичних партій та їх впливу на внутрішньопартійну демократію, на соціальну інтеграцію, процес політичної соціалізації; проблем правової регламентації організаційної будови політичних партій; дослідження їх функціонування у політичних системах суспільства тощо. Не дивлячись на велику кількість досліджень даного предмету, чітко не встановлено яку ж роль відіграє організаційна структура у функціонуванні політичних партій.

Вище вказана невирішена наукова проблема зумовила мету даної статті, що полягає у визначенні особливостей впливу організаційної структури на функціонування політичних партій та аналізі організаційної структури українських політичних партій із з'ясуванням її впливу на функціонування інституту загалом.

Серед підходів, запропонованих М. Дюверже, до класифікації політичних партій за організаційною структурою найбільш узагальненим є поділ партій на тоталітарні та демократичні.

Тоталітарною є політична партія, організаційна структура якої побудована таким чином, щоб проникати у всі сфери життя своїх членів, тому вона за своїм походженням, як правило, є масовою та будується на основі прямої причетності. Тоталітарна партія засновується «на базі ланок чи міліції, вертикальних зв'язків, жорсткої інтеграції та централізації: комуністичні та фашистські партії ілюструють цю кореляцію самим переконливим чином» [1, 170].

Демократичною ж є політична партія - організаційна структура якої будується на принципах колегіальності, виборності, представництва, її члени є вільними і присвячують партійному життю стільки часу скільки вважають за потрібне, тому вона за своїм походженням може бути як масова так і кадрова, як пряма так і непряма.

Демократичні політичні партії є дуже різноманітні за своїм характером. Тому в їх межах на основі особливостей організаційної структури можна виділити дві моделі: континентально-європейську та англо-американську. Континентально-європейські - це політичні партії в організаційній основі яких лежить певна об'єктивна спорідненість членів (географічна, соціальна, релігійна та ін.) тому вони часто виникають як масові, централізовані структури. Англо-американські ж політичні партії утворюються на основі інтересу (матеріального, духовного чи ін.) в силу чого мають кадровий характер походження та є децентралізованими [1].

До основних ознак організаційної структури тоталітарних політичних партій належать:

- базові елементи у формі воєнізованих формувань (партійна міліція) чи ланок;

- технократичний або мілітарно-вождистський тип партійного апарату;

- вождистський тип партійного керівництва та наявність середнього прошарку керівників - технократів;

- принципи організаційної діяльності: демократичного централізму, - підкорення меншості більшості, жорсткої дисципліни, ієрархічної мілітаризації, фюрерства та антиколегіальності, призначуваності на посади, елітарності членства тощо;

- верховенство влади номінально належить колегіально-представницькому органу, а фактично перебуває в руках замкнено-координаційного комітету та його голови, або уся повнота влади - прямо перебуває в руках вищого партійного керівника та передається ієрархії вищих начальників;

- членство жорстко фіксується і є індивідуальним.

Тоталітарні політичні партії використовують переважно політичних інструментів впливу на функціонування своєї оргструктури. Тобто, такі механізми, які направлені на реалізацію владних відносин, а не на захист права, серед яких: проведення партійних чисток; створення системи особливих морально-поведінкових норм; запровадження партією системи винагород за активну діяльність, що виражається і у просуванні по службовій драбині; унеможливлення існування інших політичних партій та здійснення гонінь проти осіб, що не підтримують офіційної ідеології тощо.

Натомість, основними ознаками організаційної структури демократичних англо-американської та континентально-європейської моделі політичних партій є: політичний партія демократичний тоталітарний

- базові елементи у формі комітетів (англо-американські) та секцій (континентально-європейських);

- партійний апарат у континентально-європейської моделі партій може мати олігархічний чи аристократичний характеру, але у більшості випадків є бюрократичним, а у англо-американських - плебісцитарного чи мережевого;

- партійне керівництво становлять партійні боси в англо-американських, а у континентально-європейських - відомі політики;

- членство в англо-американських політичних партіях на відміну від континентально-європейських є нефіксованим, в обох моделях допускають як індивідуальне, так і колективне членство;

- надання верховенства влади - колегіально-представницьким (з'їзд, збори, конференція) центральним органам у континентально-європейських демократичних партіях, а у англо-американських - замкнено-координаційним (комітет, клуб, кокус), також, у обох моделях, як правило, існують органи контролю та партійної юстиції;

- серед принципів організаційної діяльності виділяється принцип демократизму внутрішньо-організаційних відносин, виборності посад, колегіальності, представництва, вільного і добровільного членства тощо.

Демократичні політичні партії, на відміну від тоталітарних, використовують більшою мірою правові інструменти оргструктури, які направлені на забезпечення реалізації права (лібералізація партійного членств; посилення автономії місцевого самоврядування в державі та надання йому ширших повноважень при організації і проведенні виборів, що сприяє децентралізації оргструктури; зміна виборчої системи (М. Дюверже наголошує, що мажоритарна система загалом, сприяє децентралізацій організаційної структури політичних партій, а пропорційна - централізації); запровадження внутрішньопартійних виборів офіційного кандидата(тів) від політичної партії (англо-американські політичні партії) тощо) [2].

Особливості організаційної структури відображаються на функціонуванні політичної партії загалом. Так, наприклад, організаційна структура демократичних політичних партій англо-американської моделі:

- спрямовує політичні партії переважно на електоральну діяльність;

- сприяє меншій інтенсивності політичної соціалізації індивіда порівняно з континентально-європейською моделлю партій: тому, що процес політичної соціалізації проходить опосередковано через мережу базових об'єднань;

- ставить в основу політичного рекрутування якість, а не кількість;

- в основу агітаційної діяльності ставить систему «розподілу посад»;

- підготовка кадрів здійснюється не в середині самої партії, а шляхом призначення на публічно-політичні посади.

Натомість, організаційна структура демократичних політичних партій континентально-європейської моделі здійснює такий вплив на їх функціонування:

- стимулює як ідеологічну, так і електоральну діяльність;

- виступає безпосереднім інститутом політичної соціалізації, яка проходить значно інтенсивніше ніж в англо-американських політичних партіях;

- політичне рекрутування більшою мірою обумовлюється кількісним підходом;

- боротьба партії за оволодіння державною владою більшою мірою ґрунтується на соціально-економічних обіцянках;

- підготовка кадрів проходить в середині самої партії.

Таким чином, дослідивши особливості організаційної структури демократичних та тоталітарних політичних партій можна виділити ряд основних відмінностей впливу організаційної структури на їх функціонування:

По-перше, у тоталітарних політичних партіях організаційна структура спрямована на реалізацію державної політики (так як партія фактично перетворюється на державний апарат), тоді як у демократичних політичних партіях вона лише бере участь у формуванні державного апарату: шляхом постачання кадрів.

По-друге, тоталітарні політичні партії здійснюють контроль над суспільством та індивідом, так як побудовані таким чином, щоб проникати в усі сфери життя особи; натомість демократичні - обмежуються як правило політичною сферою життя свого члена.

По-третє, розгалужена та вбудована в державний апарат організаційна структура тоталітарних політичних партій в умовах однопартійності робить політичну партію інститутом загальної політичної соціалізації; тоді як у демократичних політичних партіях вона спрямована на соціалізацію лише власних членів [3].

По-четверте, у демократичних політичних партіях організаційна структура побудована на основі принципів демократизму, колегіальності, виборності тощо сприяє політичному представництву соціальних інтересів; тоді як централізована, ієрархічна, мілітаризована організаційна структура тоталітарних партій захищає інтереси специфічної касти партійних функціонерів (технократів).

По-п'яте, організаційна структура демократичних політичних партій сприяє тому, що розробка політичних доктрин, програм, вибори кандидатів на публічно-політичні посади тощо проходять на конкурентно-дискурсивній основі; тоді як у високо централізованій тоталітарній політичній партії вони задаються зверху і лише формально можуть бути оформлені у вигляді думки низів.

Організаційна структура здійснює вагомий вплив на їх функціонування, що проявляється у різноманітних сферах діяльності політичної партії. Загалом можна виділити дві основні функції політичних партій, ступінь реалізації яких свідчить про рівень розвитку їх організаційної структури: агрегація та артикуляція інтересів громадян [4]. По-перше, агрегація - це діяльність внутрішньопартійних інститутів, в результаті якої політичні вимоги громадян-членів партії синтезуються у політичні програми. Агрегація інтересів залежить від ефективності функціонування внутрішньопартійних інститутів: з'їздів (зборів, конференцій), первинних осередків, контрольно-ревізійних органів тощо. Показником такої ефективності виступає рівень фактичного виконання цими інституціями покладених на них функцій.

По-друге, функція артикуляції становить собою механізми за допомогою яких виражаються інтереси громадян-членів партії. Останні в першу чергу пов'язані з реалізацією внутрішньопартійної демократії, що виражається у формі забезпечення принципів «делегування» та «представництва». Таким чином артикуляція інтересів громадян залежить від налагодженості горизонтальних та вертикальних зв'язків в організаційній структурі політичної партії. Найважливішим показником артикуляції інтересів є «представництво», що виражається як у просуванні по внутрішньопартійній ієрархії, так і у висуненні кадрів до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Такий вплив можливий за рахунок власне внутрішніх функцій організаційної структури, які вона виконує у політичних партіях. Саме вона забезпечує досягнення результатів діяльності партій (отримання підтримки населення на виборах, реалізація політики (у разі приходу партії до влади), формування курсу та програми партії тощо), на відміну від господарських товариств, підприємств, установ, організаційна структура яких виконує виключно управлінську функцію і не приймає участь у процесі виробництва. Таким чином, технологія виробництва товарів та послуг прибутковими організаціями не пов'язана з їх організаційною структурою. Організаційна ж структура політичних партій сама є технологією виробництва продуктів їх діяльності.

Відповідно до узагальнених критеріїв, що вимірюють силу організаційної структури політичної партії, виділених К. Джандою, Е. Уеллхофером та Л. Андерсоном організаційна структура українських політичних партії загалом є слаборозвиненою, так як :

По-перше, політичні об'єднання відрізняються нетривалим існуванням. Це зумовлено тим, що інститут «політичні партії» в Україні є молодим. Партіям притаманний високий ступінь залежності від власних лідерів і, як правило, вони характеризуються низьким рівнем стабільності, через велику кількість перетворень: злиття, вихід (розкол), виділ тощо.

По-друге, результати виборів до парламенту на пропорційній основі у 1998, 2002, 2006 та 2007 роках демонструють невисокий рівень електоральної стабільності українських політичних партій: так, наприклад, за десть років в усіх чотирьох випадках у парламенті була представлена лише одна КПУ (хоча отриманий нею відсоток впав з 39% до 5%); взагалі вибули з боротьби за прохідні місця такі політичні партії, як Партія Зелених (8% на виборах у 1998 р.), СДПУ(о) (5 % на виборах у 1998 р.), ПСПУ (6 % на виборах у 1998 р.), СПУ (9 % на виборах у 2006 р.) тощо. Різкі перепади результатів на виборах притаманні більшості парламентських партій (блоків партій) БЮТ, Наша Україна - Народна самооборона тощо. Тим не менше, відносну стабільність, з перепадом не більше 4-ох %, протягом двох останніх виборів демонструють Партія Регіонів та КПУ (хоча і це не може виступати об'єктивним показником так як вибори відбувались протягом двох років підряд).

По-третє, рівень фактичної реалізації внутрішньопартійних принципів організаційної структури є низьким. Наприклад, слабо реалізується принцип представництва, зафіксований у статутах більшості політичних партій України. Про це свідчить низький рівень територіальної представленості у партійних виборчих списках до Верховної Ради. Так, часто слабо представленими у парламенті є навіть ті області, у яких політична партія набрала більшість голосів: БЮТ - по одному представнику від Вінницької, Житомирської, Чернівецької, Івано-Франківської, Сумської, Тернопільської областей та жодного - від Чернігівської; Партія Регіонів - по одному представнику від Миколаївської та Одеської областей тощо.

По-четверте, ступінь дотримання правил кадрової політики, що виражається через обрання кандидатів залежно від їх впливовості у партії теж є невисоким: що стосується членів по праву (відомих політиків від партії), то вони представлені у партійних списках повною мірою, але партійні функціонери, які в умовах сильної організаційної структури становлять кадрову основу партії, фактично не потрапляють до прохідних місць виборчих списків.

Так, наприклад, серед народних депутатів від БЮТ лише три голови місцевих партійних організацій та три керівники центрального апарату партії, від КПУ представлено два секретарі місцевих організацій, а від Партії Регіонів - взагалі жодного. Разом з тим, багато безпартійних стає народними депутатами від партій. Наприклад, їх кількість у фракції БЮТ становить 25 чоловік з 156-ти депутатів, у Партії Регіонів - 17 з 175-ти і, навіть, у КПУ - 2 з 27-ми тощо.

По-п'яте, рівень ідентифікації громадян з політичними партіями та їх статус у суспільстві стабільно падає, про що свідчать результати соціологічних досліджень. Так, наприклад, проведене у листопаді 2008 року дослідження Gesellschaft f r Konsumforschung Ukraine (GFK) з'ясувало, що рівень довіри громадян до політичних партій впав з 8,4% у 2007 році до рекордно низьких 4,6% у 2008.

По-шосте, невисоким є рівень внутрішньопартійної узгодженості - відповідності між загальнопартійними установками та поведінкою окремих членів. Так, загальновідомими є непоодинокі випадки виходу з політичних партій депутатів, які пройшли від них до органів державної влади та місцевого самоврядування, відмови депутатів скласти мандати на противагу рішенню фракції, торгівлі голосами тощо.

По-сьоме, не високим є рівень внутрішньої інкапсуляції - здатності партійних підрозділів максимально охоплювати повсякденну активність своїх членів. Політичні партії, як правило, активізують власну діяльність під час виборчого процесу [5; 6; 7].

Організаційна структура політичних партій є важливою складовою, що прямо впливає на їх функціонування. Вона забезпечує досягнення результатів їх діяльності (отримання підтримки населення на виборах, реалізація політики (у разі приходу партії до влади), формування курсу та програми партії тощо). Організаційна структура впливає на переважну більшість функцій партій в політичній системі суспільства. В першу чергу йдеться про функції агрегації та артикуляції інтересів громадян.

До того ж особливості вище вказаного впливу залежать від того до якого типу належить сама політична партія. Так тоталітарним і демократичним партіям притаманний свій специфічний вплив.

Організаційна структура сучасних політичних партій України є слаборозвиненою, ще не могло не відобразитись і на їх функціонуванні. Таким чином, політичні партії України фактично не виконують своїх основних функцій, окрім: боротьби за політичну владу та, деякою мірою, політичної соціалізації [8]. До того ж, «кишенькові» або «технічні» партії, що становлять переважну більшість від їх загальної кількості, не здійснюють навіть ці функції. За відсутності у політичної партії реальної соціальної бази неможлива агрегація та артикуляція суспільних інтересів. Політичні партії, використовуючи технології масової маніпуляції, в основі яких лежить популізм та реклама, відійшли від вироблення політичного курсу та розробки реальних програм розвитку держави і суспільства. На відміну від сучасних, перші українські політичні партії (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), що мали значно розвиненішу організаційну структуру, виконували функції політичного рекрутування, розробки ідеології, формування громадської думки тощо. Єдине, що за відсутності власної державності вони не могли брати участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату. До того ж їх діяльність часто була взагалі нелегальною.

Дослідивши організаційну структуру сучасних українських політичних партій, можна виділити такі її особливості:

- мала роль відводиться місцевим партійним організаціям, що сприяє централізації оргструктури та загалом призводить до її послаблення;

- відсутність, як правило, політичної відповідальності, що сприяє переходу політиків з однієї партії до іншої, унеможливлює елементарний контроль партії над власними політиками;

- побудова партії згори вниз - передбачає виникнення «кокусів» (замкнених партійних комітетів, що складаються з невеликої групи керівників) та концентрації влади в руках «членів по праву» (тобто вже відомих політиків);

- формальність фіксованого членства, що дозволяє бути членом багатьох партій одночасно;

- слабкий державний контроль за виборчим процесом та фінансовою діяльністю партій - породжує купівлю прохідних місць у партійних виборчих списках, що загалом послаблює організаційну структуру;

- фактична відірваність партій від третього сектора (громадських організацій), що, зокрема, зумовлено слабкістю останнього - призводить до обмеженості організаційної горизонталі та не сприяє масовості партій;

- політизація бізнесу, що ускладнює процес формування професійних політиків - не лише породжує корумпованість партій, а й фактично руйнує основоположні принципи цього інституту.

Література

1. Дюверже М. Политические партии / Морис Дюверже; Пер. с франц. Зимина Л.А. - [Изд. 3-е.]. - М.: Академический Проект; Королев, Парадигма, 2004 - 544 с.

2. Зульцбах В. Основы образования политических партий / Вальтер Зульцбах; [пер. с нем. И.Гилярова]. - М.: Європа, 2006. - 306 с.

3. Panebianco A. Political Parties: Organization and Power / Angelo Panebianco/ New York : Cambridge University Press, 1988. - 318 p. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем / Шведа Юрій Романович / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

4. Janda K. Comparative Political Parties: Research and Theory / Kenneth Janda // Political Science: The State of the Discipline II Washington, D.C.: American Political Science Association, 1993. - Chapter 7. - Р.163-191.

5. Wellhofer S. The effectiveness of party organization: a cross-national. Time- Series Analysis / Spencer E. Wellhofer // European Journal of Political Research, 1972. - № 7. - С.205-214.

6. Andersen L. Third Parties in Historical Perspective / Andersen Lisa // Paper presented at the annual meeting of the The Midwest Political Science Association, Palmer House Hilton, Chicago, Illinois, 07.04.2005 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.allacademic.com/meta/p85897_index.html

7. Шляхтун П.П. Конституційне право України: підручник / Шляхтун Петро Панасович /. - К. : Освіта України, 2008. - 592 c.

Размещено на Allbest.ru