Інститут президентства в контексті досвіду України та Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

«Інститут президентства в контексті досвіду України та Росії»

Стасюк Юрій Євдокимович

УДК 321.01: 342.51 [477+(470+571)]

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент Кляшторний Микола Данилович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти:

· доктор політичних наук, професор Варзар Іван Михайлович, Українська Академія державного управління при Президентові України, професор кафедри політології;

· кандидат філософських наук, доцент Корж Мирослав Олексійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політології.

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень, відділ політичних і гуманітарних досліджень, Адміністрація Президента України, м. Київ.

Захист відбудеться 4 червня 2001р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.001.41 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, к 330.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “ 27 ” квітня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

інститут президентства парламент уряд

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Одним із першочергових завдань країн, що отримали незалежність після розпаду Радянського Союзу, стало ствердження державності. В новостворених державах важливою складовою цього процесу було формування нової політичної системи націленої на реалізацію вимог, що постали перед суспільствами цих країн в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах життя. На сьогодні країни СНД, в тій чи іншій формі довершеності, вже сформували свої політичні системи, затвердивши ситуацію, що склалася в сфері владних взаємовідносин в основних законах своїх країн - Конституціях.

Заснування в системі державної влади України інституту президентства розпочало новий етап у розвитку української державності та розглядалось його творцями як один із засобів вирішення нагальних проблем українського суспільства. Але вочевидь, що саме по собі заснування поста президента в тій або іншій країні, в тій чи іншій формі, ще не означає завершення формування певної форми інституту президентства з усіма властивими йому в світовій практиці законодавчими й адміністративними актами, сталою політичною практикою, тісними взаємозв'язками з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому. Оскільки становлення інституту президентства досить тривалий історичний процес при його формуванні та функціонуванні необхідне врахування багатого зарубіжного досвіду існування президентства, зокрема, позитивних та негативних моментів його діяльності.

У 1996 році, з ухваленням нової Конституції, в Україні було остаточно закріплено напівпрезидентську форму правління. Але, навіть після прийняття відповідного рішення, залишаються в центрі політичних та наукових дискусій і тим самим доводять свою актуальність питання щодо місця та ролі інституту президентства в межах вітчизняної політичної системи, впливу президента на внутрішню та зовнішню політику держави, а також проблеми оптимізації механізму функціонування глави держави в політичній системі суспільства.

Все це значно підсилює увагу та інтерес дослідників до інституту президентства в різних політичних системах і, зокрема, до досвіду функціонування відповідної інституції в країнах СНД. Частина дослідників зазначаючи, що при становленні інститут президентства в Україні зазнав значних впливів з боку свого північного сусіда - Російської Федерації, однак, здебільшого, це твердження ґрунтовно не досліджують. В цілому, треба підкреслити, що тема утвердження та механізму діяльності інституту президентства в контексті практичного досвіду формування політичних систем України та Росії ще не отримала належного опрацювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”. Науково-дослідна тема філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”. У відповідній науково-дослідній темі автор брав участь у розробці проблем з тематики дисертаційного дослідження.

Мета і задачі дослідження.

Об'єкт дослідження - інститут президентства як елемент сучасних політичних систем.

Предмет дослідження - інститут президентства в політико-правових системах державного правління України та Росії.

Мета дисертації - розкриття сутності та особливостей функціонування інституту президентства в умовах розвитку державно-владних систем України та Росії.

Враховуючи необхідність забезпечити вихід на новий рівень теоретичного осмислення і узагальнення цієї проблеми та виробити рекомендації як політичного, так і правового характеру у дисертації поставлені такі задачі:

· з'ясувати сутність, еволюцію та форми вияву інституту президентства в світовій практиці державного будівництва;

· розглянути процеси становлення інституту президентства на пострадянському просторові;

· виявити особливості функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади України та Росії

· визначити політико-правові засади взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади України та Росії.

Методи дослідження. В ході дисертаційного дослідження було використано такі методи: описовий - для розкриття генезису розвитку інституту президентства; системний - для аналізу особливостей політичних систем України та Росії; інституціональний - для дослідження інституту президентства в контексті світового досвіду державного правління та місця і ролі глави держави в Україні та Росії, порівняльний - для виявлення спільного, особливого і специфічного в розвитку інституту президентства в Україні та Росії.

Наукова новизна одержаних результатів. Запропонована робота є, одним з перших у вітчизняній політології, комплексним дослідженням політико-правових проблем досвіду становлення інституту президентства в пострадянських Україні та Росії, його взаємовідносин з із виконавчою та законодавчою гілками влад.

У цьому контексті сформульовано основні наукові результати виконаної роботи, які характеризуються новизною та розкривають логіку і базову концепцію дисертації:

· дістало подальшого розвитку розкриття сутності, еволюції форм інституту президентства; відзначено те, що процес функціонування державного механізму викликає потребу в інституціалізації персоніфікованих форм здійснення влади, які повинні забезпечувати конституційний порядок, усталеність і спадкоємність влади, а також вище представництво в міжнародних стосунках - цю роль, в сучасних умовах, покликаний виконувати інститут президентства; чітко окреслено, що реальний політичний статус інституту президентства залежить від форми державного правління, а також від політичного режиму, які встановлені в тій чи іншій країні; з'ясовано, що напівпрезидентська система правління найбільш ефективна в країнах з антагонічно розколеним суспільством і потребою в значній структурній перебудові політичного та економічного устрою.

· ґрунтовно висвітлено становлення і функціонування інституту президентства в Україні та Росії: доведено, що в як цих, так і інших країнах СНД, політична практика вимагає підвищення рівня персоніфікованого представництва держави як усередині країни, так і в міжнародних стосунках, забезпечення більшої керованості країною в складний період державотворення; встановлено, що з формально юридичної сторони системи державного устрою в Україні та Росії є напівпрезидентськими республіками, фактично ж - в Росії сформовано форму державного правління, яку можна визначити як суперпрезидентську, натомість в Україні склався напівпрезидентський варіант форми державного правління, який, на думку автора, в більшій мірі відповідає потребам та вимогам українського суспільства.

· вперше, шляхом порівняльного аналізу, досліджено особливості функціонування інституту президентства в системах виконавчої влади України та Росії; визначено, що в Росії президент, не будучи наділений повноваженнями глави виконавчої влади, фактично володіє значно ширшими прерогативами, аніж переважна більшість президентів демократичних країн за якими закріплений статус глави виконавчої влади, а в Україні президент також впливовий, але не одноосібний, суб'єкт формування основних засад діяльності виконавчої влади, Верховна Рада України теж має дієві важелі впливу на здійснення виконавчої влади.

· вперше розкрито сутність політико-правових засад взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади України та Росії; встановлено, що в Росії двопалатна система та обмеженість реальних повноважень парламенту обумовлюють значне домінування інституту президентства в процесі здійснення державної влади, а українська система поділу владних повноважень демонструє певну урівноваженість взаємостосунків президент - парламент, нині ця система значною мірою забезпечує взаємне існування та єдність і неподільність у здійсненні державної влади.

· надано рекомендації щодо чинників підвищення ефективності функціонування інституту президентства в Україні на сучасному етапі; зазначено, що подальший розвиток вітчизняної політичної системи та, зокрема, інституту президентства, потребує урахування досвіду (як позитивного, так і негативного) зарубіжних державно-владних систем, але обов'язково з обґрунтованим та критичним переосмисленням і пристосуванням його відповідно до соціально-політичних особливостей України; акцентована увага на необхідності запровадження реформ, спрямованих на оптимізацію державного управління, зокрема, введення реального механізму стримувань та противаг тощо.

Наукова новизна результатів дослідження викладена у заключних положеннях дисертації, в яких узагальнені основні теоретичні та науково-практичні висновки щодо проблем існування інституту президентства в політичній системі суспільства взагалі та українського зокрема, шляхів її вдосконалення.

Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання - про характер та механізми відносин інституту президентства з органами виконавчої та законодавчої влад в різних формах державного правління; про досвід становлення інституту президентства на пострадянському просторі; також в сфері порівняльного аналізу вітчизняного інституту президентства із інститутом президентства Російської Федерації. Дані дослідження можуть стати підґрунтям розробки концепції щодо вдосконалення діяльності органів державної влади України. Розробки та ідеї дослідження автор використовував при підготовці аналітико-рекомендаційних матеріалів за час роботи в - Інституті Росії Національної Академії Наук України; Національному інституті українсько-російських відносин при Раді національної безпеки і оборони України; Апараті Ради національної безпеки і оборони України.

Матеріали дисертації можуть бути використані в науково-дослідницькій та викладацькій роботі, при розробці спеціального політологічного курсу, зокрема, з історії формування зарубіжних та вітчизняних політичних систем, а також, місця та ролі інституту президентства в системі органів державної влади тощо.

Особистий внесок здобувача. Основні теоретичні положення та розробки в межах дисертаційного дослідження, зокрема ті, які характеризують її наукову новизну і практичне значення результатів одержані дисертантом особисто. Теоретичні результати та ідеї досліджені автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати роботи доповідались і обговорювались на засіданнях кафедри політичних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства у контексті європейського досвіду” у листопаді 1998 року в м. Дніпропетровську, на українсько-російській науковій конференції з питань розвитку партій та парламентаризму в Україні та Росії у листопаді 1999 року в м. Києві, на науково-практичній конференції “Український парламентаризм: проблеми відкритості, демократизму та довіри”, організованою Новим парламентським інститутом та Інститутом Кенона у квітні 2000 року у м. Києві.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження було викладено в трьох статтях у фахових наукових журналах та в двох статтях у не фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел. Обсяг дисертації у сторінках складає 179 сторінок, обсяг використаних літературних джерел складає 175 найменувань.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, ступінь розробки тематики дисертації у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі. Вказується на зв'язок роботи з науковими програмами та темами Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Формулюються об'єкт, предмет, мета, задачі та окреслюються теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження. Визначаються наукова новизна та практичне значення отриманих результатів. Зазначається, як була здійснена апробація результатів наукового дослідження, а також надається загальна характеристика наукових публікацій здобувача.

У першому розділі дисертації - “Теоретико-методологічні основи аналізу інституту президентства” - провадиться огляд наукових робіт за темою, наводяться основні напрямки сучасних наукових досліджень окресленої проблеми, з'ясовується сутність, еволюція та форми вияву інституту президентства в світовій практиці державного будівництва, докладно аналізуються процеси становлення інституту президентства на пострадянському просторові.

Передусім наголошується увага на тому, що процес функціонування державного механізму викликає потребу в існуванні посадової особи, яка забезпечує конституційний порядок, усталеність і спадкоємність влади, а також вище представництво в міжнародних стосунках. Такою посадовою особою і є президент, який звичайно наділяється певними повноваженнями в сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою і судовою владою та виступає як своєрідний символ держави й офіційний представник народу. У правовій державі статус президента максимально точно визначається конституцією і прийнятими на її основі законами, цей статус реалізується в нормах основного закону, що визначають функції президента. Повноваження ж випливають із функцій і складаються із конкретних прав і повинностей президента з питань, що відносяться до його компетенції.

Автором відзначається, що дослідженню різноманітних аспектів розвитку українських органів державної влади, зокрема, інституту президентства, було присвячено значну кількість праць вітчизняних науковців, у тому числі В. Бабкіна, А. Білоуса, Д. Видріна, І. Варзаря, В. Кременя, М. Коржа, В. Литвина, А. Макарова, Н. Михальченка, В. Полохала, Ф. Рудича, С. Рябова, Н. Кононенко, М. Томенка, В. Трипольського, В. Шаповала та інших.

Зазначається, що основним підходом до визначення питання на яких засадах існує і діє інститут президентства в конкретному державному механізмові та місця і ролі президента в політичних системах України та Росії, передусім повинно стати дослідження стосунків інституту президентства з вищими органами законодавчої і виконавчої влади в цих країнах.

Робиться висновок, що в одних системах державної влади функції глави держави номінальні, в інших - вони уособлюють реальну владу. Коли говорять про положення президента в системі органів державної влади, то передусім мають на увазі співвідношення його функцій із законодавчою і виконавчою владою. Конкретно становище президента і його фактична роль в житті країни визначається в кожній державі в залежності від політичних умов і історичних традицій. Коли в країні реалізовано принцип поділу влад утворюється особливий статус президента як глави держави, що випливає з його власних повноважень, обов'язку виступати гарантом конституції і здійснювати вище представництво. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Глава держави не тільки не поділяє свою владу з іншими особами (колегіальний глава держави практично не зустрічається), але й, у силу принципу поділу влади, діє незалежно від законодавчої і судової влади.

Наголошується особлива увага на тому, що в структурі державної влади країн - членів СНД сталися і продовжують відбуватися сьогодні серйозні зміни. На жаль в галузі державотворення, реформи принесли не тільки жадані і суспільно виправдані новації. Нерідко вони вели до нормативної плутанини, помилкового наділення владними повноваженнями, що їм не притаманні, тих чи інших інститутів державного управління, та навіть до політичних криз, в основі яких лежало протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади.

У політичних колах певних пострадянських країн неявно допускалося, що всі демократичні закони і процедури повинні бути побудовані по одній моделі незалежно від того, де вони втілюються в життя, що структурні характеристики репрезентативної влади є константами і що їх реалізація приводить до однакових результатів у всіх суспільствах. Але, на жаль, час продемонстрував помилковість такого підходу. Скальковані інститути державної влади гублять властиві їм у рідному соціокультурному середовищі якості - насамперед ефективність діяльності та лояльність громадян, і перетворюються в псевдоінститути відірвані від політичної реальності. Причина цього криється, зокрема, як у слабкості політичної науки, не завжди здатної вчасно підказати розумну міру між інновацією і традиціями в інституціалізації політичних процесів, так і в особистих інтересах й амбіціях конкретних політичних діячів.

На думку автора, необхідність у наявності твердої влади і передбачуваності державної політики у суспільствах, що проходять складний шлях демократичних трансформацій, свідчить на користь посилення ролі президента, на пострадянському просторі, в державному правлінні. Подібне було зроблено у Франції, коли в 1958 році вона перейшла до посилення президентського правління в П'ятій Республіці.

Робиться висновок, що введення в процесі державотворення посади президента та надання Конституціями України і Росії президентам статусу глав держав викликано об'єктивними причинами. Цього вимагала, насамперед, необхідність підвищення рівня персоніфікованого представництва держави як усередині країни, так і в міжнародних стосунках та забезпечення більшої керованості країною в складний період державотворення.

Зазначається, що в Росії під час становлення державно-владної системи був пройдений шлях від верховенства законодавчої влади над виконавчою до їх відносної рівноваги, і нарешті, до концентрації значних повноважень в руках фактичного голови виконавчої влади - Президента Росії і його апарату. І це на фоні невизначеності, як зазначають дослідники Окуньков Л.А. Президент Российской Федерации: Конституция и политическая практика. - М.: Инфра-норма, 1996. - 240 с. “непрописаності” всіх аспектів інституту президентства та обмеженості, і головним чином, нечіткості повноважень інших інститутів влади, у взаємозв`язку із їх функціональною слабкістю. Таку структуру влади в Росії деякі дослідники визначають як суперпрезидентську (зокрема російський В.Пугачов, український В.Шаповал Пугачев В. Росийское государство: попытка политологического аудита. // Власть. - 1997. - №12. - С. 9-16.; Шаповал В. Президент у механізмі здійснення державної влади. - К.: НІСД, 1995. - Вип. 36 - 30 с.).

Необхідно зауважити, що процес становлення нових владних структур в Росії мав певний вплив на формування політичної системи в Україні. Найбільше еквівалентів та аналогій в обох Конституціях (Росії і України) маємо, передусім, щодо інституту президентства та статусу виконавчої влади, а також щодо владних відносин між ними і парламентом. Водночас, слід мати на увазі, що Росія та Україна йшли в державотворчому процесі кожна своїм шляхом.

Слід зазначити, що, як і в Росії, з часу впровадження в Україні посади президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений як найвища посадова особа української держави і глава виконавчої влади. Потім було пройдено ще декілька форм організації президентського інституту.

Сьогодні, за Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Безпосередньо статус Президента України визначено у п'ятому розділі чинної Конституції, який визначає місце і роль президента в державі, окреслює коло його відповідальних повноважень, регламентує порядок обрання президента і припинення його посадових функцій, форми співпраці президента з органами законодавчої і виконавчої влади, участі у формуванні судової влади тощо.

Конституція чітко окреслює і перелічує повноваження владних інститутів: у Президента їх 31, у Верховної Ради - 36, а в Уряду - 10. Виходячи з переліку і функціонального наповнення прерогатив Президент України має вагому можливість впливати на здійснення виконавчої влади. Проте, Конституція точно не визначає об'єктів управління Президента, як зрештою і Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. У відповідності до Конституції, Президент України має міцні важелі впливу і на законодавчу (право законодавчої ініціативи, право підписувати закони, право вето), і на судову (підбір президентом кандидата на посаду Генерального прокурора) гілки влади. Президентська влада в Україні на думку цілого ряду дослідників Бурчак Ф.Г. Президент України. - К.: Ін Юре, 1997. - 24 с.; Веніславський Ф. Роль Президента України в механізмі забезпечення взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади. // Нова політика. - 1998. - № 1. - С. 7-11. є окремим видом влади, виходить далеко за межі законодавчої, виконавчої і судової влади.

Як підсумок, проведеного в цьому розділі дисертації аналізу окресленої проблеми автором зазначається, що результатом державотворчого процесу стало те, що в Україні було сформовано напівпрезидентський варіант форми державного правління, який, більш адекватно здатен репрезентувати потреби та вимоги, що існують в українському суспільстві. Хоча не можна заперечувати можливості і навіть, за певних умов, необхідність удосконалення конституційних положень, які визначають політичний устрій країни. В свою чергу, кардинальною відмінністю між Росією та Україною є те, що в нашій державі процес становлення владної системи проходив в рамках законодавчого поля.

У другому розділі дисертації - “Особливості функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади” - виокремлено та проаналізовано основні форми взаємовідносин глави держави з органами виконавчої влади, зокрема, повноваження президента щодо формування складу уряду, повноваження президента щодо співпраці з кабінетом міністрів та іншими органами виконавчої влади, зовнішньополітичні повноваження президента.

Відзначено, що як демонструє проведене дослідження, інститут президентства в усіх системах державної влади завжди має певний вплив на виконавчу владу. У президентських республіках уряд (кабінет) очолює президент. Останній там взагалі вважається уособленням виконавчої влади та її безпосереднім носієм. В США навіть не виділяють поняття уряду, а використовують для визначення термін “виконавча влада” або “президентська адміністрація”. “Прямий мандат народу”, яким володіє президент у президентській республіці, дозволяє йому та його уряду діяти без особливої залежності від законодавців, зосереджуючи широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що надає врядуванню оперативності й дієвості.

Інша система використовується у більшості парламентських республік. Тут офіційно президент не включений до системи виконавчої влади. Природа більшості його повноважень випливає тільки із статусу глави держави, проте компетенція президента включає і певні повноваження пов'язані із сферою здійснення виконавчої влади. Зокрема, він певним чином бере участь у процедурі утворення уряду. З іншого боку, президент у відповідних країнах реалізує більшість своїх повноважень через уряд або з його санкції, що в особі свого глави або певного міністра контрасигнує акти президента. У цілому ж, реалізація повноважень глав держав в парламентських республіках, як правило, пов'язана з їх власною ініціативою і зумовлена волевиявленням інших органів, насамперед уряду.

Наголошується, що у країнах з напівпрезидентською формою правління положення президента в системі виконавчої влади має свої певні особливості. Так взаємовідносини між президентом, урядом і його главою за відповідних умов прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади. Глава держави у напівпрезидентській республіці не обов'язково є одноосібним носієм виконавчої влади, а здебільшого поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави та глави уряду щільно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних і стратегічних питань, контролює ключові сфери діяльності уряду.

Як демонструє проведений аналіз, за діючою Конституцією Російської Федерації, Президент який юридично виведений з системи виконавчої влади, фактично є одноосібним її керівником. Він не наділений повноваженнями голови виконавчої влади, але його прерогативи значно ширші, аніж у переважної більшості президентів демократичних країн, за якими закріплений статус глави виконавчої влади. Можна говорити про російський уряд, як про технічний орган, який просто виконує волю президента. Відповідне становище дозволяє главі держави визначати як основні засади та пріоритети, так форми і методи діяльності виконавчої влади, при цьому не несучи за негативні результати її роботи а ні найменшої відповідальності. Фактично виконавча влада є лише провідником рішень Президента Росії і, як показує реальна практика, іноді залишається у якості заручника його непередбачуваності.

Робиться висновок, що в Росії було сформовано особливий тип політичної системи, в якій президент обраний всенародно, практично без участі парламенту та без урахування результатів парламентських виборів формує уряд. Одноособово вирішує питання про його відставку, чи відставку окремих членів та визначає структуру уряду. За законодавством Президент Російської Федерації, без особливих наслідків, хоч щодня може змінювати систему виконавчої влади та її персональний склад (за часів Б.Єльцина, це так і відбувалося неодноразово, при чому, як правило, з негативними для суспільства наслідками).

Докладно аналізуючи повноваження Президента України автор відзначає, що в українського глави держави є досить значний обсяг прерогатив щодо впливу на виконавчу владу. Президент не є главою виконавчої влади, але як глава держави та суб'єкт влади, захисник "інтересів всього народу" і представник країни, має широкі можливості та важелі прямо або опосередковано втручатися в дії виконавчої влади, як спрямовуючий і наглядовий інститут державного правління.

Акцентується увага на тому, що політично найвагомішою компетенцією президента у виконавчій владі є його право призначення кадрів. Президент призначає (за згодою парламенту) або звільняє прем'єр-міністра, інших членів уряду (за поданням прем'єр-міністра) та посадових осіб, а також голів державної адміністрації на місцях. Політичну відповідальність за виконавчу владу перед президентом і парламентом несе прем'єр-міністр і уряд, що перебувають з ними у субординаційних відносинах.

Вказується, що український президент на виконання своїх конституційних повноважень, теж не будучи юридично главою виконавчої влади, визначає загальні, стратегічні пріоритети і завдання діяльності виконавчої влади та контролює ключові сфери діяльності уряду, а прем'єр-міністр несе відповідальність за повсякденне практичне управління, в той час, як безпосередню програму необхідних дій розробляє уряд, а затверджує Верховна Рада. У цьому, на думку автора, проявляється демократичний характер української політичної системи, що включає і виконавчу і законодавчу гілки влад в реалізацію державно-владної політики, та обумовлює важливу роль президента як інтегруючого чинника державно-владного механізму України.

Робиться висновок, що доволі широкий набір вирішальних владних повноважень і прерогатив президента, а до того ще й можливе втручання його Адміністрації і служб в урядові справи, дозволяють главі держави діяти як фактичному керівникові виконавчої влади. А особливо тоді, коли президент може спертися на парламентську більшість у Верховній Раді.

Крім вище названих прерогатив щодо виконавчої влади, Президент України наділений ще й повноваженнями з питань визначення стратегії, формування та здійснення зовнішньої політики. Відповідні повноваження, надані президенту задля того, щоб Україна, в статусі незалежної держави повинна визначити зовнішньополітичну стратегію свого політичного та економічного розвитку та пріоритети в світі, з'ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси та розробити стратегію і тактику їх реалізації.

Далі автором робиться висновок, що, попри всі зазначені позитивні моменти стосунків Президента України з виконавчою владою, існує ще цілий ряд не до кінця вирішених або ж відверто негативних моментів цих взаємовідносин. Враховуючи певну непрописаність стосунків між українськими владними інститутами можливе виникнення певних проблем, та навіть конфліктних ситуацій у взаємовідносинах між президентом, прем'єр-міністром, урядовими структурами, а також із парламентом. Причому можуть виникнути нові позаправові види відносин, колізії, непогодженості, та навіть відкрите протистояння між гілками влади.

Акцентується увага на тому, що не досить чітке розмежування взаємин законодавчої і виконавчої влади щодо їх компетенції та місця і ролі президента в цих стосунках, яке спостерігається у Конституції України, може навіть призвести до порушення або зміни як закріпленої в нашій державі формі правління, так і єдності структури управління. Проте, на думку дослідника, це не якась категорична негативна особливість або вада самої системи, а тільки хибність її функціонування у несприятливих умовах процесу її становлення. Всяку систему, а насамперед ту, що проходить випробовування, треба систематично корегувати, вносити поправки, удосконалювати.

Наголошується, що практика державного життя України демонструє нагальну потребу вирішення та законодавчого закріплення механізму створення парламентської більшості та взяття нею на себе відповідальності за дії уряду. Вирішення відповідного питання надало б змогу об'єднати зусилля президента, уряду та парламенту в усуненні існуючих негараздів суспільного життя. Водночас потребує удосконалення механізм запобіжних заходів щодо можливості свавільної відставки уряду як парламентом, так і Президентом України.

Таким чином, у другому розділі дисертаційного дослідження автором зроблено детальний аналіз основних чинників процесу функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади України та Росії, розкрито їх сутність та специфіку в сучасних умовах суспільного розвитку, в контексті державотворення в Україні запропоновано напрямки подальшого удосконалення.

У третьому розділі дисертації - “Політико-правові засади взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади” - розглянуто специфіку стосунків президента з парламентом, зокрема, повноваження президента - щодо законодавчої ініціативи, затверджувати закони, на застосування вето чи повернення для повторного розгляду закону прийнятого парламентом, видавати укази тощо.

Зазначається, що, як демонструє світова політична практика, необхідність дотримання балансу влад визначає доцільність існування інституцій, здатних врівноважувати чи обмежувати парламентське верховенство або ж законодавчий нігілізм виконавчої влади. Роль такої інституції й має виконувати президент.

Наголошується увага на тому, що ряд найбільш помітних впливів певної системи правління на політичний курс держави криється безпосередньо в самому інституті президентства, із яким пов'язані не тільки широкі повноваження, закладені в цій системі влади, але й обмеження, у тому числі ті, що обумовлюють необхідність співробітництва з законодавчим органом. Зокрема, це дуже важлива вимога у випадку коли в парламенті більшість складають супротивники президента чи його партії. Характеризуючи повноваження президента, передусім можна відзначити його активну роль у процесі формування законодавчого поля та повноваження щодо можливості розпустити парламент.

Автором відзначається, що безпосередні механізми та особливості взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади визначає тип існуючої в країні системи державного правління. При президентській системі, в її демократичному варіанті, глава держави й уряду безпосередньо залучений до цілого комплексу взаємовідносин із вищим законодавчим органом. Напівпрезидентська модель, з одного боку, обмежує прерогативи президента в законодавчому процесі, але з іншого - наділяє його повноваженнями щодо розпуску парламенту. В умовах парламентської системи президент може здійснювати лише опосередкований вплив на діяльність парламенту.

Що ж до стану законодавчої гілки влади Російської Федерації, то сьогодні в політичному житті Росії парламент грає подвійну роль, з одного боку повноваження за Конституцією у нього досить широкі з цілого ряду напрямів, а з іншого він обмежений в своїй діяльності визначеним йому місцем в системі державної влади. Окрім того парламент не несе політичної відповідальності за діяльність виконавчої влади, що теж негативно впливає на взаємовідносини цих гілок влади.

Робиться висновок, що російський парламент є скоріш декоративним, аніж реальним органом державної влади. Зокрема, він не правочинний бути творцем усіх законів (їх іноді підміняють укази президента), і не здатен контролювати додержання законів. У випадку незгоди із президентом парламент взагалі може бути розпущеним. В Росії не передбачена парламентська відповідальність глави держави. Парламент не може змусити президента піти у відставку, відмовляючи у підтримці його політики чи запропонованих ним рішень. Навіть з тексту Конституції РФ із глави про Федеральні Збори зникло положення проте, що парламент є єдиним представницьким та законодавчим органом Російської Федерації.

Зазначається, що у парламенту відсутні дієві контрольні важелі щодо кадрової та фінансової політики, реальні повноваження по розпорядженню державною скарбницею. Штучний розділ повноважень двох палат Федеральних Зборів приводить до втрати цілісності цього єдиного органу представницької влади. Частину важливих державних питань вирішує Рада Федерації, половина депутатських місць в якому відведена “колегам” президента по виконавчий вертикалі влади. Російський досвід свідчить, що безправ'я парламенту та двопалатна система обумовлюють значне домінування інституту президентства в процесі формування стосунків виконавчої та законодавчої влад.

Натомість автором наголошується увага на тому, що практика діяльності української системи поділу владних повноважень демонструє, що стосунки президент - парламент певним чином є урівноваженими. Нині ця система значною мірою забезпечує взаємне існування та єдність і неподільність виконавчої та законодавчої влад. Хоча необхідно зазначити, що в Україні повною мірою не було реалізовано світовий досвід системи стримувань та противаг. Зокрема, як один із прикладів, можна навести те, що надзвичайно складна процедура імпічменту Президента України та умовність існування підстави для розпуску Верховної Ради України обумовлюють майже повну відсутність дієвого впливу на діяльність одна на одну цих органів влади, та ускладнюють вироблення компромісних рішень щодо суперечливих моментів суспільного життя країни.

Проведений аналіз свідчить, що для підвищення ефективності державної влади необхідно законодавчо удосконалити та ввести нові форми взаємовідносин президента та парламенту. Так, зокрема, на думку автора, необхідно закріпити в законодавчому полі України більш успішний, ніж закріплений, механізм стримувань та противаг. Тобто визначити реальні умови впливу президента на законодавчу владу, наразі якщо остання провадить деструктивний вплив на діяльність виконавчої влади. Натомість необхідно спростити механізми імпічменту президента, щоб у разі його позаправових дій мати реальну змогу усунути його з посади глави держави.

Таким чином, у даному розділі дисертаційного дослідження проаналізовано сутність та специфіку політико-правових засад взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади України та Росії, також окреслено їх роль у процесі державотворення в Україні, та зазначено шляхи подальшого удосконалення цих відносин.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється в розкритті сутності та особливостей функціонування інституту президентства в умовах розвитку державно-владних систем України та Росії.

Здійснено це шляхом вирішення таких питань - з'ясовано сутність, еволюцію та форми вияву інституту президентства в світовій практиці державного будівництва; розглянуто процеси становлення інституту президентства на пострадянському просторові; виявлено особливості функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади України та Росії; визначено політико-правові засади взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади України та Росії.

Результати проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання - про характер та механізми відносин інституту президентства з органами виконавчої та законодавчої влади в різних формах державного правління; про досвід становлення інституту президентства на пострадянському просторові; в сфері порівняльного аналізу вітчизняного інституту президентства з інститутом президентства Російської Федерації. Результати дослідження можуть стати підґрунтям при розробці питань вдосконалення діяльності органів державної влади України. Матеріали дисертації можуть бути також використані в науково-дослідницькій та викладацькій роботі, при розробці спеціального політологічного курсу, зокрема, з історії формування зарубіжних та вітчизняних політичних систем, а також місця та ролі інституту президентства в системі органів державної влади тощо.

У цьому контексті сформульовано основні наукові результати виконаної роботи, які характеризуються новизною, розкривають логіку та базову концепцію дисертації:

1. Як демонструє світова політична практика, процес функціонування державного механізму викликає потребу в інституціалізації персоніфікованих форм здійснення влади, які повинні забезпечувати конституційний порядок, необхідність дотримання балансу влад, усталеність і спадкоємність влади, а також вище представництво в міжнародних стосунках - цю роль, в сучасних умовах, покликаний виконувати інститут президентства, який, звичайно, наділяється певними повноваженнями в сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою і судовою владою та виступає як своєрідний символ держави й офіційний представник народу. Юридичне значення і реальний політичний статус президента перш за все залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а також існуючим у країні політичним режимом. Проведене дослідження демонструє, що інститут президентства в усіх системах державної влади завжди має певний вплив як на виконавчу так і на законодавчу владу. Напівпрезидентська система правління, як свідчить досвід V Республіки Франції та країн пострадянського простору, найбільш ефективна в країнах, у яких антагонічно розколене суспільство та існує потреба значної структурної перебудови політичного та економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику.

2. Сучасний політичний досвід більшості країн СНД, в державному житті котрих відсутні усталені політичні традиції, міцні основи політичної культури тощо, а натомість ще вагомі традиції тоталітаризму, демонструє практику значного поширення конфліктних ситуацій або ж прямого протистояння між виконавчою і законодавчою владою. Це вимагає підвищення рівня персоніфікованого представництва держави як усередині країни, так і в міжнародних стосунках, забезпечення більшої керованості країною в складний період державотворення. Саме цим і обумовлено запровадження інституту президентства, покликаного стабілізувати, зокрема, стосунки виконавчої та законодавчої гілок влади. Що з формально юридичної сторони, системи державного устрою в України та Росії є напівпрезидентськими республіками, фактично ж - в Росії сформовано форму державного правління, яку можна визначити як суперпрезидентську. А в Україні сформовано напівпрезидентський варіант форми державного правління, який на нашу думку більш адекватно здатний репрезентувати потреби та вимоги, що існують в українському суспільстві. При цьому кардинальною відмінністю між Росією та Україною є те, що в нашій державі процес становлення владної системи проходив у рамках законодавчого поля.

3. Результати дослідження демонструють, що в Росії президент, не будучи наділений повноваженнями глави виконавчої влади, фактично володіє значно ширшими прерогативами, аніж переважна більшість президентів демократичних країн за якими закріплений статус глави виконавчої влади, а в Україні президент є впливовим, але не визначальним чинником здійснення виконавчої влади. Український президент має досить вагомі позиції щодо формування, визначення загальних пріоритетів та контролю діяльності виконавчої влади. Також, на виконання таких важливих завдань, як ствердження України на світовій політичній арені, президент має значні зовнішньополітичні повноваження. Але відповідну діяльність глава держави обов'язково має узгоджувати та поділяти з Верховною Радою України. У цьому, на думку автора, проявляється демократичний характер української політичної системи, що включає і виконавчу і законодавчу гілки влад в реалізацію державно-владної політики, та обумовлює важливу роль президента як інтегруючого чинника державно-владного механізму України.

4. Російський досвід свідчить, що двопалатна система та обмеженість реальних повноважень парламенту обумовлюють значне домінування інституту президентства в процесі здійснення державної влади. Натомість українська система поділу владних повноважень демонструє певну урівноваженість взаємостосунків президент - парламент. Нині ця система значною мірою забезпечує взаємне існування та єдність і неподільність у здійсненні державної влади. Президент України володіє достатньою кількістю повноважень щоб, на виконання своїх функцій глави держави, бути активним учасником законотворчого процесу. Зокрема, у нього досить важелів, щоб ініціювати необхідний для державно-владного життя країни законопроект, впливати на його проходження в парламенті, а також проконтролювати остаточний варіант, щодо відповідності задекларованим завданням та законодавчому полю України. Окрім того, Конституція України надає президентові можливість, так би мовити, “творити право” шляхом наділення права видавати укази і розпорядження. А з огляду на існуючі прогалини в законодавстві, які присутні у правовому полі нашої країни - це досить суттєве право президента, в той час, як Верховна Рада залишається одноосібним чинником формування законодавчого поля держави.

5. Необхідно зазначити, що подальший розвиток вітчизняної політичної системи та, зокрема, інституту президентства, потребує урахування досвіду (як позитивного, так і негативного) зарубіжних державно-владних систем, але обов'язково з обґрунтованим та критичним переосмисленням і пристосуванням його відповідно до соціально-політичних особливостей України. Зокрема, це стосується надзвичайно складної процедури імпічменту Президента України та умов розпуску Верховної Ради України. Практика виявила також не досить чітке розмежування взаємин законодавчої і виконавчої влади щодо їх компетенції, місця і ролі Президента України в цих стосунках, що в свою чергу може призвести до порушень або змін у закріпленій в нашій державі формі правління та також у єдності структури управління. Серед проблем, що потребують нагального вирішення, можна відзначити не завершений процес формування і законодавчого закріплення системи та механізму діяльності вітчизняних органів виконавчої влади. Також більш докладного законодавчого обґрунтування, уточнення та закріплення потребують взаємовідносини президента, уряду та парламенту України. Досвід державного життя України демонструє нагальну потребу в опрацюванні і законодавчому закріпленні механізму створення парламентської більшості та взяття нею на себе відповідальності за дії уряду. Актуальною залишається проблема посилення ролі уряду в державному житті тощо. Ці та інші питання слід врегулювати в Конституції України, нормах законів про закони і законодавчу діяльність, про Регламент Верховної Ради України, про Президента України, про Кабінет Міністрів та інших законодавчих актах, що прийняті чи потребують прийняття.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації

1. Стасюк Ю.Є., Гринкевич О.Й. Після шести років протистояння. Українсько-російські взаємини: перспективи після підписання широкомасштабного договору // Політика і час. - 1997, - №7. - С. 8-15.

2. Стасюк Ю.Є. Характерні особливості формування систем державної влади країн пострадянського простору // Стратегічна панорама. - 2000, - № 1-2. - С. 157-161.

3. Стасюк Ю.Є. Особливості функціонування інституту президентства в Україні та Російській Федерації // Стратегічна панорама. - 2000, - № 3-4. - С.161-169

4. Стасюк Ю.Є. Характерні ознаки російської системи державної влади // Стратегічна панорама. - 1999, - № 1-2. - С. 77-84.

5. Стасюк Ю.Є. Проблеми становлення нових демократичних систем державної влади на пострадянському просторі (на прикладі Російської Федерації) // Придніпровський науковий вісник. - 1998, - № 95-96. - С. 69-72.

Анотація

Стасюк Ю.Є. - “Інститут президентства в контексті досвіду України та Росії”. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка.- Київ, 2001.

В дисертаційному дослідженні шляхом політико-правового порівняльного аналізу політичних систем, розглянуто особливості механізму функціонування інституту президентства в контексті розвитку державно-владних систем України та Росії. З'ясовано сутність, еволюцію та форми вияву інституту президентства в світовій практиці державного будівництва. Розглянуто процеси становлення інституту президентства на пострадянському просторі. Виявлено особливості функціонування інституту президентства в системі виконавчої влади України та Росії. Визначено політико-правові засади взаємодії інституту президентства з органами законодавчої влади України та Росії.

Ключові слова: політична система, інститут президентства, парламент, уряд, президентська форма правління, напівпрезидентська форма правління, парламентська форма правління, система розподілу влад.

Аннотация

Стасюк Ю.Е. - “Институт президентства в контексте опыта Украины и России”. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук за специальностью 23.00.02. - политические институты и процессы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка.- Киев, 2001.

Диссертационная работа посвящена политико-правовому анализу особенностей механизма функционирования института президентства в контексте развития государственно-властных систем Украины и России. Предложенная работа есть одним из первых, в отечественной политологии, комплексным исследованием политико-правовых проблем опыта становления института президентства в постсоветских Украине и России, его взаимоотношений с исполнительной и законодательной ветвями властей.

Результаты проведенного исследования расширяют и углубляют научные знания - о характере и механизмах отношений института президентства с органами исполнительной и законодательной властей в разных формах государственного правления; об опыте становления института президентства на постсоветском пространстве, а также в сфере сравнительного анализа отечественного института президентства с институтом президентства Российской Федерации.

В диссертации получило дальнейшее развитие раскрытие сущности, эволюции форм института президентства; отмечено то, что процесс функционирования государственного механизма вызывает потребность в институциализации персонифицированных форм осуществления власти, которая должна обеспечивать конституционный порядок, устойчивость и наследственность власти, а также высшее представительство в международных отношениях - эту роль, в современных условиях, призван выполнять институт президентства; четко определено, что реальный политический статус института президентства зависит от формы государственного правления, а также от политического режима, существующих в той или другой стране; выяснено, что полупрезидентская система правления наиболее эффективная в странах с антагонически расколовшимся обществом и потребностью в значительной структурной перестройке политического и экономического устройства.

Рассмотрены процессы становления и функционирования института президентства в Украине и России: доказано, что в этих и других странах СНГ, политическая практика требует повышения уровня персонифицированного представительства государства как внутри страны, так и в международных отношениях, обеспечение большей управляемости страной в сложный период создания государства; установлено, что с формально юридической стороны, системы государственного устройства Украины и России есть полупрезидентскими республиками, фактически же - в Росси сформирована форма государственного правления, которую можно определить как суперпрезидентскую, вместе с тем, в Украине сложился полупрезидентский вариант формы государственного правления, которое, по мнению автора, отвечает потребностям и требованиям украинского общества.