До питання про еволюцію політичних поглядів та ідеї на Україні в переддень Хмельниччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про еволюцію політичних поглядів та ідеї на Україні в переддень Хмельниччини

Полтавець С.В.

Виходячи з рівнозначності матеріальних і духовних детермінант в суспільному розвитку, ні матеріальні інтереси, ні ідеї не існують ізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення. В досліджуваний нами період ми маємо справу із соціальним конфліктом. Більшість дослідників основу основ соціального конфлікту вбачають у матеріальному, майновому, економічному інтересі людини. Проте життя свідчить і про інше. Нехтуючи матеріальними інтересами або залишаючи їх вирішення на майбутнє, як окремі люди, так і соціальні групи з дивовижним фанатизмом відстоюють, наприклад, національні чи релігійні погляди. Процес усвідомлення несправедливості соціального буття завершується розколом духу. Розпочинається процес суспільних змін, спрямованість якого залежить не лише від внутрішніх суперечностей, а й від зовнішніх впливів інших народів і цивілізацій.

Політичні уявлення, погляди та ідеї еволюціонізували в переддень Хмельниччини у вигляді богословських політичних доктрин та світських політичних учень. Поділ політичної думки цього періоду на богословську та світську має дещо умовний характер, оскільки багато духовних служителів не відділялися глухою стіною від просвітительського світорозуміння, а майже всі «нецерковники» були глибоко віруючими людьми і перебували під найсильнішим впливом схоластики, богословських традицій. До того ж цілковито «світські точки зору» на політичні процеси висловлювали і деякі професійні релігійні сановники. Якщо богословська політична думка на українських землях базувалась, головним чином, на неоплатонічному ґрунті, то світська політична ідеологія мала своїм джерелом переважно вчення Аристотеля, яке проникало через твори чужинців Леонтія Візантійського, Іоана Дамаскіна та ін. Ідеї неогуманізму знаходимо в Лаврентіївському літописі (ХІV ст.), у Іпатіївському літописі (ХІV ХV ст.). Таким чином, основи політичної історії України мали добротний концептуальний вигляд, поступово звільнялися від церковно-релігійної оболонки, подавали найважливіші події головним чином з політичних позицій, патріотизму, національної усвідомленості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Інтерес до світової історії та історичного минулого свого народу знаходимо в творах багатьох вчених, зокрема, членів Острозького вченого гуртка та діячів Києво-Печерської Лаври, які, побиваючись з приводу сумного стану «руського народу», згадували славні часи своїх предків, передусім княжу добу, коли київські князі панували на великих просторах від Сяну до Дону і їх поважали й боялися сусідні та дальні володарі. Вітчизняній історії присвячуються вже не окремі сторінки чи фрагменти трактатів, а цілі твори, де багато місця відводиться звитязі запорозьких козаків у боротьбі з татарськими й турецькими загарбниками. Це, наприклад, латиномовна поема Івана Домбровського «Дніпрові камени», в якій, починаючи від князя Кия, йде у хронологічному порядку виклад героїчних сторінок «руського народу» аж до сучасних авторові часів (початок ХVІІ ст.). В поемі висловлюються важливі політичні ідеї. Характерним є підкреслений києвоцентризм поеми, а фокусом її композиції є минуле Києва, а не характерне для панегіриків уславлення конкретної події, особи чи роду. «Імперія Русів» розглядається не тільки й винятково як Південна Русь. Обшир території «імперії Русів» - законний, бо вона здобута правом меча. Власність династії Рюриковичів становить в очах автора безсумнівну й органічну цілісність. Відзначається, що відразу за її північними та східними межами розпочинається простір настільки поза історичний і безформний, що на ньому не живе навіть противник, і саме ця обставина перетворює «Імперію Русів» від самого моменту її появи на класичний терен передмур'я [12,272 273].

Серед інших значних творів історичного характеру можна також назвати такі роботи: «Про відбиття татар перекопських під Вишневцем року 1512» (Анонім), «Перемога над турками під Теребовлею 1524 року» (Микола Гусовський), «Роксоланія» (Севастян Кленович), «Про Острозьку війну...» (Шимон Пекалід), «Дума українна» (Адам Чанровський), «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (Мартин Пашковський).

Поема Шимона Пелікада «Про Острозьку війну під П'яткою з Низовцями», видана 1600 року у Кракові [11,40 41], присвячена покаранню козацького виступу 1592 - 1593 років під проводом Криштофа Косинського. У автора козаки виступають як «сини темряви»: «Оспівую зброю і перемогу над мужами з-за Порогів, яких жахлива Алекто послала війною на твої безневинні поселення, о широка Русь, простягнута по далеко розкинутих обширах. Музо, нагадай мені ті причини, заради яких і до чого прагнучи люта Алекто змусила докласти так багато трудів з боку визначних (своїм) благочестям Князів, якими сяє Сармат(ія)...»; «Усе нечестиве вони вважають своїм природним правом і все огидне - дозволеним собі: плюндрувати божі храми й домівки, нищити вівтарі і жити з грабунку». «Синами світла» виступають князі, перш за все Острозькі. Зустрічається пряме дорівнювання Острозьких до коронованих осіб, монархів, як тут, так і в інших авторів (Петро Скарга, Даміан Наливайко), а також мотив богообраності Княжого Дому Острозьких (Герасим Смотрицький).

Пекалід, як зазначає Н. Яковенко, опинившись у колі острожан, таки справді «став Русином». [ 12,157 158].

Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, ці історичні твори сприяли розвиткові національних почуттів у суспільстві й в окремих особистостей, формували національну свідомість, історичну традицію. Це мало велике прогресивне значення, оскільки інтерес до історичного минулого свого народу пізніше, з початком ХVІІ ст. став загальною тенденцією розвитку духовної культури «руського народу».

Наприкінці ХVІ ст. починається новий етап у розвитку української культури і політичної думки. Цей етап позначається становленням нової ментальності, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Позбавлене державної підтримки східне християнство в його «руській « формі й культура загалом у результаті інтенсивного проникнення західних релігійних і культурних впливів, що супроводжувалось агресивним наступом католицької контрреформації, перебували у складному стані. Наслідком усвідомлення такого становища стали активні пошуки щодо відповіді на виклик латинського Заходу. Цю відповідь тогочасна інтелігенція знайшла, з одного боку, на шляху поглибленого осмислення попередньої традиції духовного життя й перегляду свого розуміння релігійних питань з огляду на історію східної церкви й українського народу, з іншого на шляху збагачення вітчизняної культури засвоєними й переосмисленими на українському ґрунті західними та ренесансними ідеями, що формувалися в атмосфері зародження українського бароко.

З другої половини ХVІ до початку ХVІІ ст. на основі інтенсивної розробки ранньо-гуманістичних ідей у переплетінні з реформаційними активно формується історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами ХV-ХVІ ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території в так званому Руському воєводстві, куди, окрім багатьох західноукраїнських міст, входили також міста, які нині є польськими. Вони висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, проблеми війни і миру, обґрунтовували ідеї освіченої монархії, обмеженої законом.

Серед українських гуманістів епохи Відродження виняткове місце належить Станіславу Оріховському, в якого є спеціальні праці суспільно-політичного характеру: «Напучення польському королю Сигізмунду Августу», «Промова до польської шляхти про ведення війни проти турків», «До Сигізмунда короля польського дуга», «Щорічні записи від смерті Сигізмунда Старшого», «Життя і смерть Яна Тарновського». Особливе місце в працях Оріховського відведено любові до вітчизни, патріотизму, як найвищій доброчинності. Мислитель переконує короля їхати на Русь, щоб стати її захисником. Він порівнює короля з нікчемним сторожовим псом, якщо той не зустрічає ворога на кордонах держави, а живе у столиці. Цілком земними виявляються й стимули, заохочення й покарання за ті чи інші вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя, або пекло після смерті, а вічна слава або ганьба людей нинішніх і майбутніх.

У «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» С. Оріховський звертає увагу короля на становище руських земель в Речі Посполитій: «...люд нещасливо гине. Та ще як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон» [11,24]. Він звертає увагу на роль сенаторів та управителів провінцій, щоб вони на вимогу короля «справедливо й пристойно з провінціалами поводились. Бо їхня пихатість, як ніщо інше, заходить так далеко, що більших утисків від них у провінціях годі й чекати. Вони у підданих твоїх не тільки гроші і харч відбирають, прикинувшись лисом, а й маєтки, поля, луки, ліси. Відкрий же вуха і дослухайся: звідусіль почуєте жалібний плач і стогін твоїх підлеглих, у яких відібрано також свободу (їхню силу!), тому не наважуються навіть поскаржитись королеві про нещастя. Якщо ж поскаржились коли, - приниженими в різний спосіб повертались додому.

Всюди чатують на твоїх підлеглих смерть і жах, бо стряпчі, розглядаючи за клопотанням начальника виклики до суду, рахують спочатку вигоду, а тоді, як малий хабар, хитрим чином виключають з того числа добрих громадян. Не кажу вже про погрози і незліченні образи, гірші від всякої неволі турецької. Таке становище, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі...» [11,38]. Звичайно, С. Оріховський дійсно бачив і розумів тяжке становище руського народу, але, очевидно, він відчував і його потенційну силу та значення для Речі Посполитої. Недаремно він закликає короля приділити найпильнішу увагу Русі, руському народові, зупинити там свавілля: «...їдь до гімназії справжньої доблесті у Русь» (11,31); «Передусім прямуй у Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Прийди в цю провінцію , Августе, оглянь її укріплення, захисти слабкі місця фортець, побудуй міцних побільше». «Поспішай туди в Русь. Хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні. Іди у Русь якомога швидше, і там роби те саме, що добрий батько робить на щойно купленій віллі: лише став господарем, оглядає віллу, вивчає все ретельно, обмірковує з управителем і кожному із селян уже, дивись, відповідну роботу дає» [11,52 53]. С. Оріховський виступає за станову державу, республіканську форму правління, за міцну королівську владу, але не тиранію, за обмеження зловживань з боку управителів провінціями, за розвиток освіти і культури. Категорично засуджує С. Оріховський втручання королів у вибори єпископів.

Окрім цих ідей, які певною мірою повторюються, в роботі «Про турецьку загрозу. Слово перше. (Промова до польської шляхти)» С. Оріховський дає загальну політичну характеристику Речі Посполитої, зокрема становища шляхти: «Наживаємо маєтки, пораємося на землі, а наші сейми, наші закони наше право пильнують одного: як би привласнити чуже, яким чином розширити межі поля, з допомогою якої угоди одкраяти край чужого лану своїм межовим знаком. Суддя у нас у більшій пошані ніж сотник, воїн ніщо проти ділка, та й полководець часто поступається адвокату: зневажені, відкинуті, забуті всі, хто не має хисту до наживи, до розширення володінь... Якщо не привернете ваші помисли негайно до ваших обов'язків. Якщо не перестанете зазіхати на селянські лани, якщо не виженете адвокатів, пособників ваших чвар, котрих уже й так багато розплодилися і котрих утримують і шанують ті, хто вас самих утискує, хто нищить ваші ліси, хто нівечить ваші звичаї і дух» [11,79 80].

В роботі «Квінкунус, тобто взірець Польської держави» С. Оріховський виступає як апологет суспільного ладу Речі Посполитої: «...Польська держава є єдиною країною в Сарматії, яку, вівтарем святого Христа обладнав, християнською вірою від Бога освятив і в єдиній, вселенській і апостольській церкві об'єднав і зміцнив» [11,329].

Будучи переконаним, що польська модель королівської влади є найбільш прийнятною, він засуджує моделі влади в інших сусідніх країнах, навіть у Литві, де влада князя спадкова. А тому вимагає від литовського князя, щоб він зробив своїх підданих вільними, бо тільки вільна Польща і вільна Литва можуть дійсно об'єднатись. Тут С. Оріховський виступає як поборник саме шляхетських вольностей, вважає, що унія з Литвою, приєднання чи загарбання руських земель є визволенням цих народів. Звичайно, мається на увазі місцева шляхта [11,357 358]. «Поляк закликає литвина до свободи. Не для себе, а для тебе самого беру до свого гурту. Вільністю своєю зроблю тебе, невільника, вільним, як також невільного раніше русина зробив вільним і свободним паном і рівним собі в усьому. З ним тепер у землі його мешкаю і одним з ним ґрунтом користуюся. Всього на полі з ним маю не як з сусідом, а як зі своїм власним братом. Ґрунт і все князівство руське, я, поляк, добувши у руських панів, у суворих тиранів, в одне тіло держави Польської під одним королем і під одним правом об'єднав. Те саме добродійство, я, вільний поляк, добровільно тобі, невільний литвине, дарую» [11,365]. Називаючи своєю вітчизною саме Русь, С. Оріховський особливо наголошував, що християнство вона прийняла від греків і через їхнє посередництво прилучилася до європейської культури й літератури. «Колись Русь, - писав він, - не дуже відрізнялась від скіфів, з якими межує, але, спілкуючись з греками, від яких нею була прийнята віра, вона подолала скіфську грубість та дикість, і тепер, миролюбна, спокійна і плодорідна, вона з любов'ю вникає в грецьку й латинську літературу» [6,171].

У Оріховського з особливою виразністю виявилась свідомість належності до Русі як давньої етнічно-культурної реальності, відмінної від Польщі. Виявом такої свідомості є і те, що свої твори він незмінно підписував подвійним прізвищем Оріховський-Русин або ж Оріховський-Роксолан. В «турчиках» Оріховський виступає українцем зі своїми симпатіями та думками, йде в річищі українського письменства ХVІ ХVІІ ст. і всього тогочасного українського життя, в якому боротьба з турецько-татарською агресією незмінно належала до проблем найактуальніших і найтрепетніших.

Важливі думки про становище руського народу в Речі Посполитій висловлює Ян Щасний-Гербут. Він зазначає, що «Рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, - він Вітчизну в серце забиває». Він відзначає, що добре знає про те, що з народом руським діється, починаючи з Брестської унії, і ставить питання про те, якою метою керується польський уряд та його установи. Він вважає, що «...там хочуть, щоб Русі не було в Русі, - то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершаль неподалік Гданська». Далі він підкреслює, що «жоден розум, жодне насильство не можуть досягти того, щоб Русі не було в Русі. А що, коли дехто захоче, щоб поляків не було в Польщі ? « Він не засуджує церковних унійних тенденцій, зокрема ухвал Флорентійського собору, «коли все пристойно чинили», але виступає проти того, щоб «Гайдуками церкви брати, позовами на прибутки шляхти, попів хапати, ченців виганяти...».

Автор виступає як послідовний захисник звичаєвого права. «Та ж про що убога Русь просить? Щоб мали змогу жити відповідно до прав? А, може, прав немає? Можливо, на пергаменті чи на папері й не мають, але мають в умислах людських найліпше право й матір усіх прав звичай. Бо чи що інше є право, як не самий звичай, уживаний впродовж багатьох літ і який визнаний за добрий і вже потім, щоб ніхто не дорікав, покладений на папір».

«Який отож пожиток , - запитує автор, - має його милість король з такого великого клопоту, якого зажив з руським народом ? Той пожиток має, що у нас слов'янських народів різних вісімнадцять, усі вони поклали надію на рятунок своєї свободи на королів польських, усі вони розуміли, що польський народ мав їх з тяжкого поганського ярма визволити, всі вони на кожну потребу короля і польського народу були готові й життя своє віддати. А зараз, коли почали чинити кривду народу руському, вони в нас головні неприятелі. Волять ліпше вмерти на війні, жінок і дітей своїх попалити, як то вчинили в Смоленську, ані ж мали б до згоди якоїсь дійти з нами, кревними своїми» [11,173 174].

На думку Н. Яковенко, головні розбіжності в поглядах на українське історієописання кінця ХVІ - середини ХVІІ ст., тобто в період, коли воно стало щойно виділятися в окремий напрям писемності, зводяться до трьох точок зору:

1) пам'ятки цього кола є самобутнім витвором - актом «відновлення» історичної пам'яті передусім на основі давньоруських літописів, тоді як польські хроніки прислужилися лише в ролі додаткового джерела інформації. Ця думка присутня в більшості праць з історії української політичної думки та культури [5,3-5,72-75];

2) польська історіографія стала головним інтелектуальним стимулом у «відродженні» історичної свідомості українців, котрі, засвоюючи моделі та методи «латинської вченості», відбирали зі спадщини минулого у виразно селективний засіб перш за все докази «історичних прав» руської спільноти;

3) за так званим «перечитанням» давньоруської історії, що його здійснили українські інтелектуали ХVІІ ст., взагалі не стояли автентичні старі літописи, лише праці польських істориків, передусім Мацея Стрийковського, і це обумовлювало «річпосполитське» сприйняття минулого в найширшому сенсі [10,111 113].

Ми вважаємо, дане питання не має принципового наукового значення, але при джерелознавчому аналізі документальних та наративних матеріалів його необхідно враховувати.

За браком відповідних джерел важко сказати, якою була рефлексія людей ХІV - середини ХVІ ст. на зміну Рюриковичів П'ястами та Гедиміновичами, але можна припустити, що цілковита відсутність свідчень і є опосередкованим доказом відчуття дисконтинуїтету. Аж до спалаху активності київського церковного осередку 1620 - 1640 років фундаментом, на який спиралася українська політична тотожність у її «історичних спогадах», слугували суто світські ідеї «влади» і «народу».

Буквально через рік - два після виходу « Дніпрових камен» розпочинається творення месіаністського міфу Києва як Богохранимого града й Другого Єрусалиму. Йдеться про реанімовану впродовж 1620 - 1640-х років зусиллями церковних інтелектуалів стару легенду «матері руських міст»: з одного боку , вона послужила за відправну точку, а з другого, була переписана заново для обґрунтування притаманної ранньомодерним «націоналізмам» ідеї богообраності народу, з яким пов'язувалася.

Обґрунтовуючи і пропагуючи власну правоту, новопоставлений митрополит Йов Борецький та ієромонах (від 1624 р. архімандрит) Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський протягом 1620-х пишуть кілька творів, на ідеї яких спиратиметься інтелектуальна продукція діячів київського церковного кола, у тому числі - Петра Могили та його оточення. До таких творів можна зарахувати:

1) Трактат Захарії Копистенського 1621 року «Палінодія или книга обороны», який Михайло Грушевський назвав верхом теологічної думки тих часів, книгою, в якій лежить один із секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України, а і всього Східного православного світу.

2) Традиційно атрибутований Йову Борецькому меморіал «Протестація», написаний у формі звернення новопоставлених ієрархів до короля від 28. ІV. 1621 з обґрунтуванням правомірності своїх дій; безпосередньо з «Протестацією» перегукуються два дещо пізніші твори уже не київського походження: «Суплікація» на сейм 1623 року від імені руської шляхти, пов'язувана з іменем Лаврентія Васильовича Древинського, волинського чашника й королівського секретаря, восьмиразового посла на сейми від Луцького сеймику; та «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького (Вільно, 1623) - одна з найяскравіших публіцистичних пам'яток свого часу;

3) Так званий «Густинський літопис» - перший узагальнюючий твір з історії України-Руси, якого, гіпотетично уклав Захарія Копистенський між 1624 - 1627 роками, на думку Олексія Толочка - з метою поєднати світську та агіографічну історію Русі для ствердження самодостатності православ'я в його історичному (прецедентному) та сакральному бутті, а відповідно - і в бутті «руського народу» [9,15].

Можна сказати, що Копистенський і Борецький «сконструювали» основний каркас «ідеологічної батьківщини» мешканців України-Русі, спільної і для князя, і для купця чи ремісника, і для козака. Копистенський, зокрема, підводить читача до однієї з головних ідей свого твору: долю Русі, згідно з Божим передреченням, нині вручено Руській (православній) Церкві. Сильвестр Косів в «Патериконі» коментує докладно сформульовану в «Густинському літописі» (а започатковану ще давніше) концепцію п'ятиразового хрещення Русі, яка підкреслювала давність і безперервне тривання християнської традиції, нібито зародженої саме в Києві з апостольських часів.

Коріння української полемічної літератури глибоко входило в суспільні відносини того часу, але безпосереднім поштовхом до її виникнення був наступ католицизму та діяльність єзуїтів. В кінці ХVІ ст. серед діячів Острога виділяється постать Герасима Смотрицького:

— першого ректора Острозької школи, автора книги «Ключ царства небесного», опублікованої в 1587 році. Повні хвилювання і занепокоєння його слова, що «учителеве костела римського», використовуючи всі наявні в їхніх руках засоби, зневажають національні та релігійні переконання українського народу, топчуть їх ногами. Г.Смотрицький приходить до висновку, що діяльність єзуїтів несумісна з інтересами українського народу. Він досить чітко сформулював завдання полемічної літератури: по-перше, «вкоротце а правдиве отправити» противникові; а, по-друге, що важливо, «своих у въре покрепити». Великого значення надавав автор зміцненню у сучасників почуття патріотизму, з гордістю згадував він героїчних предків, за яких був «полн увесь поднебесный свът великое славы и дивное справы и пред престол Божий ставала...» [ 1,237 238].

«Апокрисис» Христофора Філалета, що був надрукований у Вільно 1597 році польською мовою, а в наступному році вийшов його переклад тогочасною українською мовою, заперечує всі основні положення «Собору Брестського» Скарги. Філалет розвінчує дворушництво і ренегатство православної верхівки, засуджує прагнення папського престолу до світового панування, а закінчує свій твір оцінкою становища, що склалось в Україні після запровадження унії. На багатому документальному матеріалі Філалет переконливо доводить, що єпископи порушили клятву, дану ними патріархові, розтоптали громадянські права, знехтували протестами української людності, отож поставили себе тим самим поза рамками свого народу. Автор недвозначно заявляє, що в рамках польської держави український народ не зможе звільнитись від релігійного гніту і відбутись як народ політичний. Філалет відкрито заявив, що природним наслідком політики польської держави буде внутрішня війна, яка особливо важкою буде саме для Речі Посполитої. Цим автор констатував, що Річ Посполита неспроможна буде боротись із широким національно-визвольним рухом у разі його виникнення.

Мелетій Смотрицький у «Треносі» гірко дорікає як єпископам, так і руській еліті за їх відступництво та нехтування інтересами православних. Письменник створив також яскраву картину паразитизму єзуїтів і римо-католицької церкви. З щирим патріотичним чуттям звертається письменник з закликом до «славного руського народу» : « Не хотіть довше таку сувору ганьбу терпіти. Не хотіть всього світу закиди на собі переносити. Покажіться, дайте про себе знати, що ви народом божим вибраним є» [11,221].

Із сторінок «Палінодії» Захарії Копистенського, написаної в 1619-1622 роках, перед нами виступає її автор як палкий патріот своєї землі, як письменник-громадянин. З почуттям величезної гордості за героїчне минуле свого народу пише він про славні діла наших предків, про їх надзвичайну хоробрість: «Той народ Яфетов широкій бардзо был, и славен, для чого и славенским был назван». З. Копистенський підкреслює, що у слов'ян завжди були розвинуті такі благородні якості, як любов до свободи і ненависть до поневолення: « Так той народ росскій был валечный же нъгды от жадного монархи не был звоеван и на моц римскую мало дбал. И завше той народ яфето-росскій славенскій был неусмиреній и вольній и незголдованій...». Спираючись на древньоруські літописи, він розповідає про легендарний похід Олега на Царгород, про героїчні подвиги князів Святослава та Володимира. Причину занепаду Київської Русі З. Копистенський пояснює князівськими міжусобицями.

Письменник вважає, що руські землі не були захоплені Литвою силою зброї, а що руські князі добровільно, зберігши за собою політичні і релігійні права, приєдналися до неї. З любов'ю відзивається Копистенський про запорозьке козацтво, бачачи в ньому захисника рідної землі.

Першим серед політичних і церковних діячів, дотичних до академічних інтелектуальних кіл, зробив свій внесок у розвиток державотворчих ідей в Україні засновник Києво-Могилянської академії Київський митрополит Петро Могила. Він вважав, що за умов належності державної влади польському королеві в Україні мав бути здійснений принцип зверхності православної церкви, на ґрунті якої було витворено своєрідний ідеологічний центр, опертий на українську релігійну, політичну та культурну традицію. Адже це в ситуації польського панування уможливлювало для українців утвердження свого колективного «я», своєї національної ідентичності. За умов здобуття Україною в майбутньому власної державності П. Могила схилявся до ідеї зверхності влади сильного православного володаря, «філософа на троні».

За спостереженнями В.М. Нічик, у творі «Літос» (1644) чи не найбільше представлена тематика старожитньої української історії, яка розглядається в контексті світової історії. У «Літосі» П. Могила та його однодумці обстоювали тезу про те, що сучасна їм Україна є спадкоємицею Давньоруської держави. Якщо московські публіцисти, починаючи з ХУ ст., обґрунтовували спорідненість династії своїх великих князів з володарями київського княжого столу з тим, щоб довести їхнє право на землі, народ і культуру колишньої Київської Русі, то позиція Петра Могили та його соратників була протилежною. Останні виходили з того, що спорідненість або спільність династії не означають спільності народів, якими правлять належні до неї князі. Автори «Літосу» розглядали українців як окремий народ, котрий має власну історію, мову, звичаї, церкву та інші інституції. Дослідниця наголошує, що, вивищуючи закон і право як головну засаду громадянського життя, П. Могила плекав ідею політичної самодостатності Русі. Ця ідея мала реалізуватися в такій українській державі, яка б не підлягала ні польському королеві, ні московському цареві. На чолі цієї держави стоятиме, гадав Могила, сильний православний володар. Ідея сильної, авторитарної політичної влади викладається Могилою в перекладі (1628) пізньоантичного твору Агапіта-Диякона з настановами цареві Юстініану, а також у присвяті Мойсею «Тріоді» 1631 року [7,78 79].

Пов'язана з Києво-Могилянською академією церковна і світська еліта, а також представники покозаченої шляхти ідеологічно забезпечили переорієнтацію політики Б. Хмельницького та його наступників від козацького автономізму до розбудови самостійної української держави.

Створений українськими книжниками кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. комплекс реформаційних ідей значно відрізнявся від учень західноєвропейської Реформації. Виникнувши у зовсім інших соціокультурних умовах, він відзначався рядом особливостей. Іван Вишенський, зайнявши непримиренну позицію щодо католицької церкви, внутрішньо, так би мовити, духовно, повставши проти порядків, що панували в сучасній йому православній церкві, не виступає як реформатор за її заміну іншою, а повністю стає на захист православної церкви. Компромісна позиція Вишенського, як зрештою діячів Острозького культурно-освітнього центру та братств щодо православної церкви на Україні, на думку В.М. Нічик, В.Д. Литвинова та Я.М. Строжія, була зумовлена цілим рядом причин. Вона пояснюється, по-перше, незрілістю елементів ранньокапіталістичних відносин у тогочасному українському суспільстві. По-друге, самим положенням православної церкви на Україні в кінці ХVІ на початку ХVІІ ст., коли вона, переслідувана Ватиканом, польською та значною мірою і своєю феодальною верхівкою, а також внаслідок діяльності орденів єзуїтів, перетворившись за образним висловом Вишенського на церкву «простих хлопів», опинилась у стані занепаду. По-третє, ідейною спорідненістю тодішньої православної доктрини з реформаційною ідеологією, що вилилось у висуненні на передній план протиставлення земного і небесного, Бога і світу, Бога і людини, внаслідок еволюції православного християнства на українських землях від панівної до переслідуваної церкви.

Не мислячи без церкви свого народу, І. Вишенський звертається до Бога з благанням зберегти дорогий для нього «руський народ от латинской лжи»[2,372].

Адже віра, вважає Вишенський, це голова, тобто це дух людський, дух народний. Можна знищити все, але якщо залишається цілою голова, то все інше відновлюється. У тому ж випадку, коли втрачається голова, то людина, а в широкому значенні народ, перестає існувати [8,220 222].

Переважна більшість дослідників позитивно оцінюють погляди та діяльність І. Вишенського, проте існують і інші думки, які заслуговують на увагу. На думку А. Колодного, Іван Вишенський був виразником православної ідеї індивідуалізму з рисами крайньої інтроверсії, байдужості до земних соціально-політичних вимірів життя. Саме тому святоафонський пустельник не був «щасливим явищем» на терені історії України в кризовий для неї період, коли майже всі сфери життя піддалися полонізації, а наступ католицизму призвів до занепаду православної церкви і церковного життя. «Культурний зміст православної церковності - себто ті сфери культури, у ближчому зв'язку з церквою і в її опіці, - відзначає М. Грушевський, - слабіли і упадали протягом тих століть (від ХІV до половини ХVІ), в міру того, як бідніла взагалі східна церква і висихали візантійсько-слов'янські джерела її культури» [3,102].

Саме тому погляди І. Вишенського з'явилися тоді, коли вони вже були анахронізмом. Питання національного буття українства для нього не існувало. На звинувачення в тому, що він не працює для свого народу, богослов відповідав: «Ані я з народом заповітів не робив, ані обіцянок не давав, ані не знаю народу, ані з ним не розмовляв, ані очима не бачив» [2,76].

І. Вишенський вороже сприймав усякі позитивні впливи на вітчизняне православ'я, розглядав людський розум як отруту, що губить людські душі. Виключаючи своїми повчаннями особистість із системи суспільних зв'язків, залишаючи її один на один у цьому світі, оголошуючи її духовність як найсвятішу і єдино можливу, полеміст тим самим сприяв процесам, які стояли на перешкоді національного поступу українців. Його безкомпромісне відношення до життя, цинізм супроти світської культури та егоцентризм не могли зібрати і озброїти патріотичні сили для оборони українського православ'я, а навпаки - давали привід багатьом, що відчували потребу зв'язку з реальним життям, до релігійної, а вслід за цим і національної дезерції» [4,381 382].

Аналіз полемічної літератури дозволяє зробити висновок, що основи політичної свідомості і політичної думки доби Хмельниччини мали добротне підґрунтя, українські книжники подавали найважливіші події з політичних позицій патріотизму, національної усвідомленості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Представники українського Гуманізму виступали за необхідність поліпшення становища руського народу, висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, проблеми війни і миру, обґрунтовували ідеї освіченої монархії, обмеженої законом. Все це мало свій вплив на формування відповідної політичної орієнтації, національної свідомості та самосвідомості у представників різних верств українського населення.

В полемічній літературі, коріння якої глибоко входило в суспільні відносини того часу, формулюються важливі політичні думки про наявність в Речі Посполитій щодо руського народу релігійного, політичного, соціального і культурного гніту; що в рамках польської держави руський народ не зможе звільнитись від релігійного гніту і відбутись як народ політичний; що природним наслідком політики польської держави буде внутрішня війна, в якій Річ Посполита неспроможна буде боротись з широким національно-визвольним рухом у разі його виникнення; звучить заклик до руського народу не терпіти більше такого становища, а показати, що він є богообраним народом.

Не дивлячись на те, що політичні ідеї полемічної літератури, представників українського Відродження, Гуманізму та Реформації не містили прямих закликів до повстання проти польського панування, саме вони разом із козацькою ідеологією та православною вірою стали ідеологічним підґрунтям Української національної революції.

Література

український народ політичний державотворчий

1. Акты Юго-Западной России. - К., 1887. Т. VII. 561 с.

2. Вишенський Іван. Твори: пер. з книжної української мови В. Шевчука. К.: Дніпро, 1986. 482 с.

3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI - XVII віці // Дзвін. 1989. №1. С. 102-106.

4. Колодний А.М. Релігійні вияви національного буття українців // Феномен української культури: проблеми методології дослідження. К.: 1999. С. 23-29.

5. Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХVІІ века. Днепропетровск, 1978, 162с.

6. Наливайко Б. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література ХVІ-ХVІІІ ст. та інші слов'янські літератури. К.: Либідь, 1984. С. 68 76.

7. Нічик В. Петро Могила в духовній історії України. К.: 1997. 328 с.

8. Нічик В., Литвинов В., Стратій Я. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ - початок ХVІІ ст.). К.: Наукова думка, 1990. 320 с.

9. Толочко О. Де було написано Густинський літопис ? // Історичний збірник: історія, історіософія, джерелознавство. К., 1996. С. 28 34.

10. Толочко О. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. 1994. № 1.- С. 12 22.

11. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. К.: Основи, 1995. Т. 1. 431 с., Т. 2. 431 с.

12. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження уявлень та ідей в Україні ХVІ - ХVІІ ст. К.: Критика, 2002. 416 с.

Размещено на Allbest.ru