Екологічний вимір опозиційного руху в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (друга половина 1980-х – 1991)

Процес «перебудови», ініційований М. Горбачовим, дав імпульс активізації проявів нонконформізму в середовищі соціально активних і небайдужих громадян як всередині радянської держави, так і в країнах «соціалістичного табору», зокрема регіоні Центрально-східної Європи.

Екологічні питання, не маючи, на перший погляд, політичного забарвлення, виступили вкрай актуальними для опозиційної боротьби, стали дієвим інструментом впливу на владу.

У даній статті робиться спроба провести компаративний аналіз екологічного виміру опозиційного руху в Україні та країнах Центрально-Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія) [15] у період другої половини 1980 х рр. Критеріями порівняння виступатимуть такі аспекти, як: передумови виникнення «неформального» екологічного руху, форми і методи опозиційної боротьби, взаємовідносини з владою, формування партій «зелених».

В історіографії означена постановка проблеми ще не стала предметом уваги дослідників. При цьому варто зауважити на наявність масиву спеціальних досліджень, що розглядають національну специфіку ролі і місця екологічного чинника в суспільно політичних трансформаціях другої половини 80 х років XX ст.

Так, серед українських вчених слід відзначити доробок колективу науковців: О.А. Васюти, С.І. Васюти, Г.Г. Філіпчук [4; 5; 6], які є авторами низки монографічних та багатотомних видань з проблем екологічної політики України, в яких, серед іншого, розглядається колоніальна екологічна ситуація в умовах радянського адміністративно командного планування та реакція на неї опозиційних рухів.

Історичну ґенезу екологічного руху в Україні розглядає М.О. Алексієвець [1], при цьому виділяючи особливості екологічного фактора в період перебудовчих процесів та здобуття Україною державності.

У західній історіографії проблематика навколишнього середовища у період транзиту від тоталітаризму до демократії є частиною окремого напрямку наукових студій інвайронментальної соціології (від англ. «environment» довкілля). Їхньою специфікою є міждисциплінарність досліджень, апеляція до соціологічних теорій, увага до глобальних екологічних проблем. У цьому контексті країни Центрально-Східної Європи досліджуваного періоду розглядаються в роботах науковців Л. Ботчевої [30], Е. Франкленда [34], І. Мареса [36], К. Пікванс [38], Д. Фішера [33].

Специфіка екологічного руху полягає у кількох чинниках.

По перше, погіршення екологічної обстановки відчувається громадами людей, об'єднаних географічно, і тим самим консолідує їх, тоді як інші проблеми можуть хвилювати територіально розрізнені спільноти.

По друге, екологічні проблеми здатні яскраво довести невідповідність між заявами правлячого режиму і реальною ситуацією, оскільки ці проблеми люди відчувають не опосередковано, а на власному самопочутті, здоров'ї.

По третє, навколишнє середовище є тією ареною, на якій можна було відносно м'яко проявляти своє невдоволення. Своєрідна риса екологічних цінностей їх парадоксально нейтральний характер у громадській думці. У порівнянні з іншими течіями, що мали компромісне або радикальне забарвлення, екологія не сприймається як ідеологія «проти чогось», скоріше як «за щось». Образ довкілля як дещо позитивного, нешкідливого, що не піддається політичним маніпуляціям, був привабливим для широкого спектра суспільства у другій половині 80 х років XX ст.

Але з цього відправного пункту опозиційні сили мали можливість проникнути в інші сфери, наприклад, почати критикувати політичні й економічні невдачі режиму, використовуючи при цьому мережу рухів за охорону навколишнього середовища.

В основі виникнення неформальних екологічних громадських організацій, як зазначає М. Алексієвець, лежали як об'єктивні (стан природного середовища, стурбованість ним), так і суб'єктивні причини (інтереси, спрямовані на демократизацію суспільства, досягнення національної незалежності) [1,176 177].

Розглядаючи об'єктивні чинники, слід констатувати, що стан довкілля, в якому у другій половині 80 х років опинилася радянська України і країни Центрально-Східної Європи, передусім був наслідком надмірної експлуатації природних ресурсів, екстенсивних методів господарювання, недбалого ставлення до природоохоронних заходів, злочинного замовчування дійсного стану речей в сфері екології з боку «комуністичних» режимів.

Україна займала 2,7% території колишнього СРСР, на якій проживало 18% населення [24,4]. При цьому вона давала (станом на 1989 р.) 30% загальносоюзної продукції чорної металургії, 50% видобутку залізної руди, 25% вугілля, 19% виробництва мінеральних добрив [1,176]. Як бачимо, промислове навантаження на природне довкілля України було несумісне з її територією.

Україна в Радянському Союзі виконувала роль регіону, де розташовувалась важка індустрія та видобувна промисловість, які в СРСР були надзвичайно антиекологічними. Загалом зростання важкої промисловості комуністичні режими вважали показником наукового й технологічного прогресу. Даний «прогрес» не супроводжувався впровадженням нового або більше суворого екологічного законодавства, навпаки відзначався безжалісною експлуатацією природних ресурсів. На Україну припадала четверта частина забруднення. Середня його цифра перевищувала показники по СРСР у 15 разів, а у деяких регіонах (Кривбас, Донбас, Дніпродзержинськ) у сотні разів [1,176 177].

У країнах соціалістичного табору екологічна ситуація докорінним чином не відрізнялася. У 1989 році Організація Об'єднаних Націй повідомила, що забруднення ушкодило 82% лісів Польщі, 78% Болгарії, 73% Чехословаччини, і 36% Угорщини [34,322].

Чехословаччина вирізнилася найвищим у світі рівнем окису азоту на одиницю ВВП через автомобільні вихлопи, викиди з заводів і електростанцій. Окис азоту впливав як на кислотність опадів, так і на озоновий шар Землі, що заподіювало шкоду населенню, посівам і деревам [39,151]. У 1983 році дослідження Чехословацької Академії наук показало, що 30% річок країни біологічно мертві [34,323].

У північній частині Богемії, у найбільш забрудненій частині Чехословаччини, тривалість життя була в середньому приблизно на п'ять років менше, ніж у більш благополучних районах. 54% сільськогосподарських земель Чехословаччини знаходилися під загрозою ерозії, щорічно втрачалося 5 млн. тонн ґрунту [39,151].

Польща страждала від забруднення атмосфери через викиди сірки. За даними, що були наведені в католицькому виданні «Тигоднік польски» (23.10.1988), станом на 1985 рік щорічно в Польщі викидалося 4,3 млн. тонн двоокисі сірки (для порівняння: ФРН 2,4 млн. т, Франція 1,8 млн., європейська частина СРСР 11 млн.) [3,303]. У Польщі з 1000 новонароджених 19 народжувалися мертвими, а в Сілезії, де навколишнє середовище зазнавало найбільш інтенсивного забруднення, це число дорівнювало 60 [9,196].

В Угорщині чверть усіх міст змушена була використовувати воду, розлиту у пляшки, або імпортувати її. І Румунія, і Болгарія постраждали від високого рівня дизентерії і дихальних хвороб, а також нестачі безпечної питної води [34,323]. Води багатьох річок Польщі через забруднення були непридатні навіть для промисловості [9,196].

Окрему небезпеку являла атомна енергетика. На території УРСР зосереджувалося 40% потужностей атомної енергетики радянської держави [24,4]. Слід наголосити, що ці об'єкти для України являли небезпеку не тільки через реальну та потенційну загрозу викидів та забруднень.

Відомий емігрантський діяч, який повернувся в Україну у 1991 році, засновник видавництва «Смолоскип», Осип Зінкевич у статті «Становище в Україні, рух опору і ми» [14] висловив важливу думку про зв'язок енергетики і національної свідомості та ідентичності, духовно культурної окремішності.

Як відомо, на відміну від країн Центрально Східної Європи, які мали у розглядуваний період державність, Українська РСР володіла статусом, який влучно охарактеризувала самвидавська преса, «ерзац державність». Владна політика СРСР спрямовувалась на творення єдиної, гомогенної держави, нової спільності єдиного радянського народу, а також єдиного народногосподарського економічного комплексу. Засобами досягнення цих цілей, крім широковідомої нині цілеспрямованої політики нівелювання національної ідентичності, мови, культури, була й енергетична політика.

Як зазначає О. Зінкевич, «Рівненську та Південноукраїнську АЕС будували, а тепер обслуговує і охороняє близько 30 тисяч чужонаціональних осіб, які разом зі своїми родинами творять приблизно 100 тисячні маси упривілейованих колоністів. Їм побудовано нові жилі селища (біля Рівненської АЕС нове місто Кузнєцовськ), школи, магазини, спортивні стадіони. Вони поступово всмоктуються в українське життя і стають ще одним додатковим засобом русифікації і советізації українського населення» [14].

Автор також зауважує, що «поруч з атомними електростанціями черговим колосальним колонізаторським проектом влади СРСР в Україні є газопроводи, які йдуть територією України в Західну Європу. Коло кожної з місцевостей, малих українських містечок, де ще збереглося українство, є вже будівельники, обслуга і охорона в кількості по приблизно 5 тис. осіб, які є сумішшю різних національностей СРСР, майже цілковито зрусифікованих, позбавлених свого національно культурного життя» [14].

Отже, і в Україні, і в країнах Центрально-Східної Європи планування і будівництво енергетичних об'єктів здійснювалося з ігноруванням екологічних вимог та наслідків. Але при цьому на Україну покладалося подвійне навантаження планування здійснювалося з політичних мотивів, а, отже, крім довкілля руйнувалися й залишки національно культурної окремішності.

Влада країн «реального соціалізму», декларуючи офіційно турботу про навколишнє середовище, нехтувала останнім на користь гігантомантських проектів. Повороти річок, прорізання гір, зрошення пустель, спорудження великих міст й індустріальних комплексів за вкрай короткий термін влада уявляла собі ці надлюдські подвиги як такі, що буцімто мали слугувати прогресові людства, а їх наслідки принаймні поступалися екології надзвичайною користю [18,115].

Яскравим прикладом подібного ставлення може слугувати широковідомий проект перегородження греблею великого Дунаю між Угорщиною та Чехословаччиною. Для забезпечення економічного ефекту у масштабі близько 3% енергетичних потреб Угорщини влада ігнорувала той факт, що система гребель і каналів затопить узбережні спільноти, які мають історичну і природну цінність, знищить заплави, природне середовище видів фауни і чудові сільськогосподарські угіддя, загрожуватиме запасам питної води, пошкодить ландшафт й обмежить судноплавство.

Проблеми екології в Румунії у 80 ті роки були пов'язані з економічним застоєм в країні і рішенням влади не вдаватися до зарубіжних джерел інвестицій. З огляду на це режим Чаушеску вирішив підвищити обсяги випуску сільськогосподарської продукції шляхом знищення лісів для одержання сільськогосподарських земель, ігноруючи при цьому законодавство [37].

Вкрай неосвічені в екологічному відношенні жителі (а про це завбачливо потурбувалася влада) не звертали уваги на забруднення довкілля, абсолютно не розуміючи наростаючої з року в рік загрози. Населення не інформували, наскільки небезпечна для здоров'я екологічна ситуація. Вони мало знали про те, як хімічні речовини, концентрація яких в навколишньому середовищі значно перевищувала норми, послаблювали захисні функції організму. Ніхто їм не говорив про те, що в багатьох промислово розвинутих центрах показники захворюваності мешканців набагато перевищували норму.

Відомий еколог і активіст природоохоронного руху В. Борейко виділяє наступні складові частини цієї цілеспрямованої політики замовчування екологічної цензури в Україні:

засекреченість екологічної інформації;

застосування репресивних методів проти журналістів чи редакцій, що порушували недозволені екологічні теми;

пряма фальсифікація і перекручування екологічних фактів;

ідеологічна обробка населення;

заборона розповсюдження іноземної літератури на екологічну тематику [2,98 104].

Фактично усі вищенаведені складові, більшою чи меншою мірою, характерні були і для країн Центрально-Східної Європи, хоч і мали свою специфіку. Спільною для всіх розглядуваних суспільств «реального соціалізму» була тривалий час насаджувана псевдонаукова теорія про неможливість нераціонального використання природних ресурсів при соціалістичному господарюванні. Мовляв, «дим з соціалістичної труби не забруднює небо». У «плановому» господарстві екологічна криза вважалась неможливою, а глобальне винищення природи загрожувало лише капіталістичному світові, у нас же мусив бути «процвітаючий рай» [16,4].

Найбільш радикальний ступінь цензури серед країн Центрально-Східної Європи слід констатувати у Румунії. Через контроль та обмеження щодо висловлювання думок з боку правлячого режиму Чаушеску, поява будь яких екологічних рухів чи організацій виявлялася проблемною. Румунська влада, наслідуючи «кращі» традиції радянського партапарату, виявила ініціативу і створила фінансовані державою екологічні організації, що виражали дозовану та санкціоновану «суспільну» думку, а отже були безпечні для держави.

Контрастуючим у цьому відношенні виступає правлячий режим Угорщини, що дозволяв розповсюджувати інформацію з питань охорони навколишнього середовища, оскільки вважав ці проблеми тією ареною, на якій може відбуватися безпечне зіткнення інтересів людей, що попередить їх прямому протистоянню режиму [37].

Справжньою інформацією про стан довкілля володіла лише невелика група працівників наукових інституцій. Примітно, що навіть в найбільш тоталітарній серед розглядуваних країн Центрально-Східної Європи Румунії, в Університеті Бухареста, проходили семінари з проблем екології, де хоч і опосередковано та ретельно сформульовано, але відчувалася критика режиму. А в 1983 році Угорська Академія наук висловилася критично щодо проекту будівництва дамби Габчіково Нагімарош, хоч і вимушена була згодом замовкнути з цього приводу до 1988 року [33,208].

Тривалий час доступ до цієї інформації виступав як привілей для цієї частини інтелігенції. У другій половині 80 х років вони все більше «зловживали» цим привілеєм, дозволяючи інформації потрапити до рук опозиційних груп. Завдяки ним у період гласності і послаблення партійного контролю гостра екологічна проблематика з'явилась у «самвидаві» [25,266]. Поступово у ході лібералізації суспільно політичного життя ця інформація проникла і в офіційну пресу.

Замовчувана інформація катастрофічний стан довкілля стає каталізатором утворення «неформальних» організацій екологічної спрямованості як в Україні, так і країнах «соцтабору». На цьому фоні відбувається криза «формальних», офіційних природоохоронних організацій (у т.ч. й через невдоволення постійним зростанням управлінського апарату, неефективність природоохоронної роботи) і створення та політизація різних екологічних об'єднань, асоціацій і союзів, а згодом і масового екологічного руху [1,182]. На відміну від традиційних, нові екологічні організації займали опозиційне становище, а в їх діяльності переважали форми протесту.

Румунський вчений І. Марес зауважує, що різниця між західноєвропейськими захисниками навколишнього середовища і центрально-східноєвропейськими полягає не тільки, і не стільки в різній мірі серйозності екологічної катастрофи, а в природі протесту. У Центрально-Східній Європі екологічний протест є скоріше протестом проти заборони висловлювати протест, ніж протестом щодо питань навколишнього середовища [36,11].

У роботах західних вчених з проблем екологічного руху позиціонується думка, висловлена дослідницею Ліліаною Ботчевою, про те, що серйозність екологічних проблем важлива, але не достатня умова для того, щоб формувати і утримувати опозиційний рух. Опозиційний рух на захист довкілля успішний за двох умов. По перше, коли він у змозі політизувати екологічні проблеми. По друге, якщо існує можливість вказати на видимий зв'язок між більш широкою проблемою і навколишнім середовищем (більшою мірою відносно великих комуністичних проектів, типу атомних електростанцій і індустріальних заводів, ніж щодо міського забруднення повітря або деградації ґрунту) [30,295].

Реалізацію першого чинника цієї детермінації забезпечила критика «реального соціалізму», що почалась з «перебудовчими» процесами. Вона сприяла утвердженню переконання, що причини загострення екологічної ситуації слід шукати у функціонуванні тоталітарної системи, а для республік СРСР, у тому числі й України у перебуванні їх у складі радянської імперії та колонізаторській політиці щодо них центру. Відповідно, розв'язання екологічної проблеми для країн Центрально-Східної Європи бачилось через демократизацію владних режимів і суспільства, а в Україні через досягнення суверенітету.

Другий чинник у кожній з розглядуваних країн регіону Центрально-Східної Європи мав своє забарвлення, однак українська трагедія Чорнобиля стала спільним каталізатором активізації і водночас політизації руху на всьому підрадянському просторі.

Розглянемо названі фактори детальніше.

Інформацію про початок політизації екологічного руху в Україні можна знайти в матеріалі прес служби Української Гельсінської Спілки «Пожежа в заповіднику брежнєвізму», де повідомляється про екологічний мітинг, організований асоціацією «Зелений світ», українознавчим клубом «Спадщина», студентським товариством «Громада».

Київського університету ім. Т. Шевченка, неформальним об'єднанням «Ноосфера», що відбувся у Києві 13 листопада 1988 року біля республіканського стадіону [21].

Серед екологічних гасел і промов Д. Павличко тоді вперше закликав громадськість «до створення Народного Фронту на підтримку перебудови» як головного засобу розв'язання екологічної катастрофи в Україні. Цей заклик був палко сприйнятий учасниками, які наголошували, що «чиновницька верхівка боїться слів «народний фронт», як нечистий Христа. Незважаючи на вимкнення за півгодини до завершення мітингу мікрофонів виступи учасників відлунювалися багатократним «Народний Фронт!», «Народний Фронт!» [21].

Тісний зв'язок між питаннями екологічного характеру та боротьбою за національну незалежність і демократію продемонструвало проведення 28 і 29 жовтня 1989 року у Києві З'їзду Української екологічної асоціації «Зелений світ», на якому розглядалась екологічна криза на Україні. Цей захід зібрав 350 обраних делегатів, серед яких 232 українці, 58 росіян, 1 білорус, 8 євреїв, 1 румун і 1 вірменин. Під час з'їзду Голова Української асоціації «Зелений світ» Ю. Щербак заявив: «Тільки проголошення і здійснення суверенітету Української соціалістичної держави у складі реформованої федерації радянських республік дають можливість покінчити з колоніальною, монопольною, хижацькою всевладністю союзних міністерств та відомств, яким сьогодні належить левова частка промислових об'єктів на території України. «Зелений світ» вимагає якнайшвидшої розробки Закону про суверенітет УРСР» [17,436].

На Другому з'їзді асоціації «Зелений світ» у березні 1990 р. Ю. Щербак зазначав, що тільки «Республіка Україна може стати гарантом виживання українського народу, гарантом докорінного поліпшення екологічного синтезу наших земель, вод і повітря», «будівництво вільної, суверенної, демократичної держави» однозначно проголошувалось одним з політичних пріоритетів українських «зелених» [1,189].

Серед країн Центрально-Східної Європи найвищий ступінь політизації досягла болгарська екологічна організація «Екогласність». На початку 1989 року «Екогласність» мобілізувала Незалежний комітет із захисту навколишнього середовища і Партію Зелених, що об'єдналися у боротьбі проти режиму. 3 листопада саме «Екогласність» організовувала опозиційний виступ 9 тисяч чоловік у Софії, на якому тісно переплелися екологічні і політичні питання. Вже 10 листопада Т. Живков пішов у відставку. На думку американського вченого Е. Франкленда, зусилля «зелених» у Болгарії зробили вирішальний внесок у падіння режиму Т. Живкова [34,335].

Розглядаючи другий чинник вищенаведеної детермінації, слід зазначити, що на сьогодні у вітчизняній та світовій історіографії Чорнобильська трагедія дістала широке висвітлення. Завдяки самвидавській літературі, а згодом і публіцистиці уже наприкінці 80 х стали відомі факти, пов'язані зі свідомим замовчуванням аварії, таємні документи владних органів та керівників, що забороняли медикам та журналістам розголошувати масштаби і наслідки катастрофи. Не зупиняючись детально на різних аспектах цієї трагедії, констатуємо, що Чорнобиль хоч і був територіально українською проблемою, його масштаби явно не обмежувалися етнічними рамками.

У той час як українське населення святкувало травневі свята на демонстраціях, не здогадуючись про небезпеку, населення країн Центрально-Східної Європи не тільки володіло такою інформацією, а й продемонструвало силу громадянського суспільства. Проілюструємо цю тезу на польському прикладі.

Так, у Польщі опозиційна організація «Свобода і мир», для якої поряд з відмовою від військової служби та миру екологічні питання стали пріоритетною темою, влаштувала у Вроцлаві 1986 року дві вуличні акції протесту 2 і 9 травня. Обидва заходи відбувалися під час полудневої години пік, на одному з найжвавіших перехресть міста. Перша акція була мовчазною: близько двадцяти п'яти осіб сиділо на землі, тримаючи плакати. Приблизно тисяча людей спостерігала, а дехто приєднувався до демонстрантів. Поліція затримала лише кількох учасників, й організатори запланували іншу маніфестацію на наступний тиждень. При цьому участь в них взяли вроцлавські жінки зі своїм малюками у колясках. Жінки і діти крокували вулицею, тримаючи плакати з вимогою більшої інформації про загрозу їхньому здоров'ю. Зрештою, навколо зібрався натовп і відбулося запальне обговорення наслідків Чорнобиля [18,110].

У Кракові 1 травня 1986 року на День дитини після полудневої служби у Маріяцькому костелі група жінок, що називали себе «матерями Кракова», прийшли на краківський Ринок, тримаючи засушені квіти, що символізували смерть природи. І у Вроцлаві, і в Кракові поліція не намагалася перешкодити демонстраціям.

Отже, як бачимо, станом на 1986 рік в Україні, на відміну від інших країн «реального соціалізму» ще не було критичного опозиційного імпульсу, здатного вплинути на владу і забезпечити отримання інформації про Чорнобильську катастрофу. Громадянське суспільство лише починало формуватися під впливом «перебудови». В Україні перша демонстрація, присвячена Чорнобильській катастрофі, відбулась тільки на її другу річницю, у 1988 році.

Спільною тенденцією, що характерна як для Української РСР, так і для багатьох розглядуваних країн Центрально-Східної Європи є той факт, що екологічні проблеми ставали предметом уваги не тільки суто екологічних організацій, але й виступали актуальними для опозиційної боротьби потужних суспільних рухів: «Товариства Лева», «Народного Руху за перебудову» в Україні, «Хартії 77» в Чехословаччині, «Солідарності» у Польщі.

Товариство Лева на початку 1988 року сформувало екологічну секцію, яку очолив Л. Захарчишин. Основними напрямками роботи було обрано: екологічно просвітянську роботу (лекції, бесіди); акції пасивного протесту (збір підписів, надсилання листів і звернень); акції активного протесту (демонстрації, мітинги); практичну екологічну роботу. Серед заходів Товариства можна виділити кампанію збору підписів під зверненням проти будівництва ТЕЦ 2 на вугіллі, коли тисячі підписів львів'ян було передано у Президії Верховної Ради СРСР та УРСР; траурний мітинг 26 квітня 1989 року, приурочений до 3 ї річниці Чорнобильської катастрофи [11].

У післячорнобильський період зрозумілим стає особливе занепокоєння населення України радіаційним станом. Регіональні організації Народного Руху України через свої друковані «самвидавські» органи звертались з інформацією про стан довкілля до народних депутатів, вибори яких на альтернативній основі в Україні спричинили вотум довіри до цього інституту демократії. І хоч не завжди така інформація була достеменно перевіреною, вона дозволяла підняти на поверхню кричущі факти порушення прав людини та екологічної безпеки.

Так, ініціативною групою Дніпропетровської регіональної організації Народного Руху України за перебудову на адресу сесії обласної Ради, народним депутатам було направлено лист, в якому зафіксовано на території міста Дніпропетровська і області за 1989 рік шість радіаційних аварій (серед них виявлення ампули з цезієм 137 в с. Таромське, а також на резервуарі питної води водогінної насосної станції міськводоканалу; виявлення високих бета забруднень на теплоходах Дніпропетровського річкового порту) [22,2].

Друкований орган Чернівецької регіональної організації Народного руху подає звернення організації до лікарів США щодо дитячої хвороби, внаслідок якої у місті у серпні 1988 року постраждало 115 дітей. Одним з проявів її стало облисіння. Через монопольне право на істину чиновників Міністерства охорони здоров'я СРСР влада висунула теорію талієвого отруєння, але за допомогою незалежних експертів з Голландії ця дезінформація була розвінчана [12,2]. Три місяці жителі області і всієї України знали про чернівецьку трагедію тільки з чуток. Реальною причиною хвороби стали викиди важких металів (селену та ін.) військовими заводами у Чернівцях у липні 1988 року.

Цинізмом радянської влади можна назвати виступи міністра охорони здоров'я Чазов, який в інтерв'ю газеті «Правда Украины» стверджував: «Основний симптом захворювання випадання волосся. Прогноз повинен бути сприятливий. Поступово в дітей волосся буде відростати». Заступник Міністра охорони здоров'я УРСР А. Касяненко, виступаючи по Чернівецькому телебаченню, переконував глядача, що, можливо, навіть корисно, що волосся в дітей випадає [29].

Регіональна організація Народного руху тоді виступила з вимогою створити дослідницькі групи для вивчення «чернівецької» хвороби та організувати обстеження групи дітей.

Член виконавчого комітету Української Гельсінкської Спілки Степан Хмара побував в Інституті педіатрії в Москві і побачив страшну картину: хворі, переважно маленькі діти, з лисими головами, схудлі, нервові, що не мають апетиту [29].

У Чехословаччині «Хартія 77», відзначаючи у січні 1987 року свою десяту річницю, оприлюднила одну з найважливіших заяв: «Слово до співвітчизників». У ній серед іншого стверджувалося: «Всі ми знаємо, якою катастрофічною є екологічна ситуація в нашій країні. Чому ми говоримо про це лише приватно?»

Іван Деймал, один із перших, хто підписав «Хартію 77», допоміг у червні 1987 р. зорганізувати перший форум «Хартії», напівпублічний обмін думок та ідей щодо жахливого стану довкілля Чехословаччини. «Хартія 77» виголосила свою першу заяву з питань довкілля «Щоб кожен міг дихати». Форум зібрав понад п'ятдесят «хартістів» та інших учасників, що зголосилися відповісти на заклик десятирічної «Хартії» про публічне обговорення екологічних труднощів, із якими стикаються усі [18,121]. У результаті як відповідна робоча група «Хартії 77» в квітні 1987 року виникло «Екологічне товариство» [20,30].

І. Деймал звертав увагу на думку Вацлава Гавела, що «кожне прагнення жити у правді це, зрештою, прагнення екологічне». Така позиція Гавела походила з притаманної йому технофобії, що виразно проявляється в художніх творах автора. Так Гавел описував свою ще дитячу естетичну антипатію при погляді на промисловий завод: «Якби середньовічна людина побачила щось на зразок цього на горизонті… вона б найімовірніше прийняла це за роботу диявола й припала б на коліна й почала б молитися за порятунок себе і своїх рідних» [39,151]. «Незважаючи на те, що наука підвищила рівень продуктивності й скоротила обсяг важкої праці на робочому місці, «люди. повинні платити за свої спроби приборкати природу… висміяти її таємниці; вони повинні заплатити за спробу відмови від Бога й спробу зіграти роль Бога», зазначав В. Гавел [39,150].

Ставлення польської «Солідарності» до екологічних проблем є двоїстим. З одного боку, її лідери не приділяли суттєвого інтересу до питань навколишнього середовища. Для «Солідарності», як профспілки, екологічна проблема буле достатньо хворобливою, адже слід було закривати підприємства, що забруднювали довкілля, і тим самим вступати в конфлікт з інтересами трудових колективів [3,549]. Тому у більшості випадків «Солідарність» використовувала екологічний як інструментів суспільної діяльності.

Незважаючи на те, що «Солідарність» не виступила ініціатором створення екологічної секції чи групи, опосередковано її роль у справі екологічного опозиційного руху у Польщі суттєва.

Так, з 1980 х років завдяки відкритості суспільного життя у перший період існування «Солідарності» екологічні цінності стали помітні. Імпульс загальної демократизації, що пов'язується із «Солідарністю», сприяв тому, що екологічна проблематика виступила суб'єктом опозиційних гасел та дій.

Крім того, у 1989 році на переговорах за «круглим столом» між «Солідарністю» та урядом відбулася окрема зустріч, присвячена навколишньому середовищу, на якій були представлені різні екологічні групи Польський екологічний клуб, Зелена Федерація та Францисканський екологічний рух [33,210].

Розглядаючи форми і методи опозиційної боротьби екологічних груп та організацій, можна провести їхню певну градацію. На нашу думку, доцільно говорити про дві основні, хоч і взаємопов'язані цілі, на яких ґрунтувалися протести інакодумців та небайдужих громадян, вплив на владу та прищеплення (поширення) екологічної культури серед населення.

Виходячи з цього, серед форм протесту, зорієнтованих на владні структури, виділяються як пасивні: листи, петиції, звернення до владних органів як національних (а в українському випадку республіканських та загальносоюзних), так і міжнародних; так і активні (демонстрації, пікети, мітинги і навіть імпровізовані «суди історії» тощо) [4,150].

Але не меншою значущістю відрізняється робота екологічних рухів, орієнтована на «пробудження» широких верств суспільства. В умовах екологічної цензури, згадуваної нами вище, проблема підвищення рівня екологічної культури населення гостро стояла на порядку денному опозиційних організацій як в Україні, так і в країнах Центрально-Східної Європи.

Так, 27 жовтня 1989 року, організація «Зелений світ», напередодні свого з'їзду, розпочала протиатомний похід, який проходив з Києва через Нетішин, Хмельницьку АЕС, Славутич, Шепетівку, Новгород Волинський, Коростень, Народичі, Поліське, Іванків, Димер і знову до Києва. Захід тривав до 3 листопада 1989 року і мав сприяти підвищенню рівня екологічної культури населення. Активісти неформальних громадських організацій та об'єднань, науковці зустрічалися з жителями, виступали з лекціями про радіаційну обстановку на Україні.

Важливо відзначити реакцію влади щодо цього заходу. Як зазначає А. Камінський, учасники походу розмістилися на ночівлю в одному з гуртожитків Нетішина. Однак їх, стомлених і сонних вже через годину тієї ж ночі безцеремонно розбудили працівники міліції і виселили з гуртожитку. Причину такої «гостинності» правоохоронців пояснили тим, що така вказівка надійшла «з самого Києва» [17,438].

Разом із тим, рівень ресурсів і можливостей, якими володіли «зелені» організації Центрально-Східної Європи, суттєво відрізнявся.

Зокрема, екологічні організації Угорщини володіли достатньою автономією від владного втручання, у тому числі й через більший доступ до міжнародних ресурсів. Через це, наприклад, «Зелене майбутнє»

місцевий екологічний рух, який концентрувався на проблемах одного з двадцяти трьох районів Будапешта, мав можливості організації навчання і просвітництва молоді в спеціально облаштованих літніх таборах.

Інша опозиційна екологічна організація Угорщини «Повітряна група», основу якої складали університетські активісти, налагодила контакт із компанію, що відповідала за громадський транспорт Будапешта. У результаті учасники екологічної організації отримали можливість інформувати населення про стан повітряного середовища в автобусах і трамваях. Крім освітянської мети було досягнуто й введення нового податку як частини бензинових цін [38,37].

Щоб мобілізувати населення опозиційні організації вдавалися й до нетрадиційних, радикальних засобів.

Так, широкого розголосу в Запоріжжі і за його межами набула екологічна акція за участі представників іногородніх російських і українських (Саратов, Нижній Новгород, Київ, Москва) і місцевих (Запоріжжя) екологічних рухів, а також анархо синдикалістів, яка відбулася в промисловій зоні Запоріжжя у липні серпні 1991 року. Був розбитий екологічний табір протесту, учасники якого намагалися звернути увагу влади і жителів міста на екологічні проблеми. Але ставлення населення до акції виявилося індиферентним.

Щоб «розбудити місто», учасники акції вдалися до радикальних дій. 19 липня, напередодні Дня металурга, 8 представників екологічного табору окупували дві 200 метрові труби коксового цеху Запорізького коксохімічного заводу, оголосивши, що не спустяться з доти, доки не буде виконана їхня вимога повна відмова від переробки в Запоріжжі високотоксичної привозної кам'яновугільної смоли. Лише 30 липня пікетувальники залишили трубу, хоча події, пов'язані з цією акцією продовжувалися ще майже три тижні, супроводжувалися сутичками з міліцією і представниками адміністрації «Коксохімзаводу» і завершилися напередодні проголошення незалежності України [Див.: 7; 25].

Акція мала й резонанс через те, що зуміла привернути до себе увагу мільйонів телеглядачів, які недільним вечором побачили унікальні кадри по Центральному телебаченню. Показ цього сюжету по ТСН став можливий завдяки старанням народного депутата СРСР Віталія Челишева.

Інший приклад, який кореспондується з вищенаведеним. Невеличке провінційне містечко Мєндзижеч (мешкало менш як 20 тисяч людей), в західній Польщі. Півдюжини учасників осередку «Свободи і миру» 2 вересня 1987 року забралися на дах продуктового магазину Мєндзижеча і розгорнули свої транспаранти, протестуючи проти будівництва складу ядерних відходів неподалік [18,113].

Зберігати радіоактивні відходи у десятикілометровій системі бункерів, що її побудували німці напередодні Другої світової війни, небезпечно, доводили вони, і для місцевих жителів, і для дикої природи, зокрема, кількох видів кажанів, що перебувають під захистом. Того дня вони зуміли уникнути арешту, розкидаючи упродовж двох годин листівки зі своєї високої «трибуни» й переконуючи прохожих узяти участь у демонстрації в неділю.

Успішний протест у провінційному місті якісно відрізнявся від того, що «Свобода і мир» намагалася робити раніше. Це сталося далеко від звичних опозиційних центрів. Тут не існувало важкої промисловості, значний відсоток населення безпосередньо або опосередковано був зайнятий у військовій справі. Навіть нині на виборах цей регіон послідовно підтримує партію наступницю комуністів.

Мета руху, як проголошували його учасники, полягав у тому, щоб передусім «показати людям, що вони можуть бути сильними. Люди побачили, що ми не боїмося, і вони виступили на наш захист». Через чотири дні вулицями міста пройшло три або чотири тисячі людей мобілізація, якщо рахувати пропорційно до кількості населення, небачена ніде у Польщі між 1981 і 1989 роками.

Коли влада після демонстрацій вдалася до арештів, побиттів і великих штрафів, Мєндзижеч відповів голодуванням протесту в церкві і ще однією демонстрацією, навіть масовішою, ніж у вересні. Міська влада зібралася на засідання під час голодування й неочікувано проголосувала проти звалища [18,115].

Важливість наведених прикладів екологічних акцій полягає у тому, що вони заперечують поширений у суспільстві і почасти в історіографії стереотип про те, що опозиційний рух розгортався тільки у традиційних центрах інакодумства, зокрема великих містах, де проживала «критична маса» нонконформістської інтелігенції. І Запоріжжя, і Мєндзижеч є прикладами міст з низьким рівнем національної свідомості населення, і до сьогодні з прорадянськими настроями.

Крім вищезгаданих методів опозиційні екологічні рухи вдавалися й до такого радикального методу опозиційної боротьби, як блокади доріг та під'їзних шляхів. Таким засобом протягом 1988 1992 років польські опозиціонери реалізували дві великі кампанії протесту проти будівництва атомної електростанції у Жарновиці та дамби у Чорштині.

Обидві завершилися хоч і не цілковитою, але перемогою захисників довкілля. Робота над електростанцією зупинилася (у т.ч. через нестачу коштів для оплати продовження будівництва), а будівництво дамби хоч і продовжувалося, але влада змушена була здійснити капіталовкладення у каналізаційні очисні спорудження.

Американська дослідниця Л. Ботчева зазначає, що екологічні групи в країнах, що зазнають екологічної шкоди через іноземний забруднювач, будуть мати більший успіх, адже у цьому випадку рух на захист навколишнього середовища поєднується із захистом національної екологічної безпеки і залучає більшу суспільну підтримку [30,296].

В регіоні Центрально-Східної Європи такими «інтернаціональними», крім Чорнобильської катастрофи, були кілька проблем.

Так, ситуація з газовими викидами хімкомбінату м. Джурджу, розташованого на румунському березі Дунаю, призвела до того, що забруднення комбінату підвищили рівень легеневих та інших захворювань в болгарському місті Русі та околицях, що розташоване на протилежному березі. У відповідь на це 8 березня 1988 року був утворений Громадський комітет з екологічного захисту міста Русе. У Софії на наступний день після створення цієї екологічної організації під час спектаклю столичного Театру сатири прямо зі сцени один з лідерів організації П. Слабаков вийшов з ролі і зачитав заклик про захист дунайського міста.

Вища партійна номенклатура була шокована такою зухвалістю. Адже, як зазначив виведений у зв'язку з цим зі складу політбюро Стоян Михайлов, в цій країні не повинно відбуватися нічого суттєвого без знання і схвалення владою [27,227].

Створенню Громадського комітету з екологічного захисту м. Русе передувала демонстрація у переповненому салоні столичного Будинку кіно документального фільму «Диши» про газові викиди хімкомбінату м. Джурджу. В грудні 1988 року відкрилась виставка русенських художників, які зобразили екологічну кризу.

Інший приклад сягає 1978 року, коли комуністичні уряди Угорщини і Чехословаччини ратифікували угоду для спільного будівництва системи дамби поперек Дунаю на кордоні з Чехословаччиною (Габчіково Нагімарош), яке мало відбутися за фінансової підтримки австрійців.

У відповідь у 1984 році групою енергійних активістів в Угорщині було засновано екологічну опозиційну організацію «Дунайське коло», що стала найстаршим об'єднанням такого типу в Угорщині.

Предметом опозиційного занепокоєння стала екологічна шкода дикій природі й ґрунту найближчих областей, викликаних відхиленням Дунаю від його первісного маршруту. Організація «Дунайське коло» користувалась надзвичайною популярною у 1988 1989 роках, коли десятки тисяч людей вийшли на демонстрації й намагалися переконати владу зупинити будівництво дамби. Хоча будівництво все рівно продовжилося, його плани були змінені.

Таким чином, екологічна ситуація в радянській Україні та державах Центрально-Східної Європи стала одним з елементів ігнорування цінності людини та її здоров'я у порівнянні з державно політичними інтересами з боку тоталітарної влади. Ця злочинна політика в умовах перебудовчої лібералізації започаткувала на всьому просторі Центрально Східної Європи активізацію екологічного питання, що поступово набуло політичних ознак. Бездержавний статус України зумовив тісне переплетіння проблем захисту довкілля і державного суверенітету. Однак ставши дієвим суб'єктом опозиційної діяльності наприкінці 80 х років XX ст. екологічна ідея не перетворилась в інтегруючий націєтворчий чинник, консолідуючий фактор розвитку українського суспільства доби новітньої державності.

Перспективами розробки постульованої проблеми є включення в об'єктив компаративного дослідження інших течій та форм опозиційного руху (правозахисна, культурно освітня, робітнича та ін.), що дозволить поглибити уявлення про роль і місце української опозиційної боротьби на центрально-східноєвропейському тлі.

Література

1. Алексієвець М. Екологічний рух в Україні. Тернопіль, 1999. 275 с.

2. Борейко В.Е. Белые пятна истории природоохраны. СССР, Россия, Украина. К., 1996. Т. 2. 304 с.

3. Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог: События в Польше глазами польских, советских, английских, западногерманских и французских журналистов. Тбилиси, 1990. 639 с.

4. Васюта О. Суспільно політичний рух на захист природного довкілля // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія «Історія». 2000. Вип. 11. С. 148 165.

нонконформізм екологічний опозиційний рух

Размещено на Allbest.ru