Інституалізація регіональної політичної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституалізація репональної політичної влади

Татаренко Т. М.

політичний влада регіон інституціоналізація

Політична влада в регіоні найважливіший елемент регіональної політичної системи, яка відображає інтереси певної територіальної спільноти, що дозволяє йому виступати як суб'єкт політики.

Проблема інституціоналізації регіональної політичної влади безпосередньо пов'язана з концептуалізацією політичного простору, що припускає обов'язкову наявність і автономію такого простору, про що свідчить і практика західноєвропейських держав. При цьому аналіз політичної складової української дійсності не відображає відповідних механізмів і форм взаємодії між суб'єктами політичного процесу, звідси і неоднозначність у використанні даного підходу.

На сьогодні спостерігається процес становлення політичного простору колишня система політичних інститутів і зв'язків зруйнована, а нова ще не склалася, все більш виявляються відмінності й інтереси акторів політичної взаємодії на різних рівнях соціально-владної ієрархії, прагнення до самостійності і політичної суб'єктивізації. Звідси перехідний період припускає становлення якісно нової структури, системи взаємовідносин, які повинні володіти внутрішньою основою для зміни «своєї подвійної ідентифікації» [1,69].

Складність вивчення специфіки регіональної політичної влади обумовлена й існуючою різноманітністю уявлень про ієрархію устрою суспільства, особливостями стану регіону в конкретних соціально-політичних, історичних умовах, а також еволюцією поглядів на зміст поняття «суверенітет», про співвідношення центральної і регіональної влади як виразників волі співтовариства, що самоорганізовується і самовизначається.

Так, у формування європейської ідеології регіоналізма значний внесок зробили представники школи політичних досліджень в Ніцці під керівництвом А.Марка. Критикуючи «етатизм» зліва, вони вважали, що руссоїстська концепція, що затверджує існування «загальної волі», незалежної від волі окремих громадян, і неподільного суверенітету держави зумовила численні деформації і кризу самого поняття демократії, призвели до гіперконцентрації владних повноважень у центральних структурах, непомірному розростанню бюрократизму, утиску зародків самоврядування, автономії і цивільних свобод. Принцип централізму, на думку Ф. Кінські, багато в чому зумовив кризу сучасної держави, його неспроможність ефективно виконувати свої управлінські функції [2], що об'єктивно сприяло перерозподілу повноважень у бік наднаціональних організацій (наприклад, ЄС) і регіонів, що відповідно припускало перерозподіл функцій і повноважень на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Перехід від централізованої до децентралізованої системи управління був приречений також особливостями розвитку економіки. Так, існуюча в 50-60-ті роки певна маргінальність місцевого управління відображає ступінь централізації влади й інституціоналізації контролю над місцевими органами з боку центральних органів влади. Подібний підхід розглядається в рамках концепції «полюсів зростання», відповідно до якої розвиток здійснюється нерівномірно у просторі та часі, при цьому імпульси виникають в певних полюсах зростання і потім розповсюджуються по різних каналах від центру до периферії [3,36]. Цими «полюсами зростання» - центрами економічних, науково- технічних і соціокультурних новацій і повинні були виступати крупні міста. Дана концепція допускала однорідність сучасного соціального простору і абсолютну аморфність провінційного середовища, що повинне було забезпечити повсюдну прикладеність і рівноцінність, що йдуть з центру новацій. Подібний підхід ігнорував специфіку регіонів, перетворюючи їх на пасивний об'єкт адміністративної дії. Тенденція до адміністративної централізації сприяла посиленню державно-бюрократичних начал в управлінні економіками країн Європи.

Проте, трансформаційні процеси, що зумовили перехід до пост- індустріального суспільства, для якого характерні деконцентрація виробництва і децентралізація управління, актуалізували проблему про роль і місце територіальної автономії, регіональної політичної культури в системі територіальної організації держави. Це виявляється і в практиці багатозначного використання поняття «регіон», яке є узагальнюючим і трактується по-різному, в залежності від мети дослідження.

Сучасна політична наука пропонує широкий спектр змісту поняття регіон. Найпоширенішим є визначення «регіону»:

1) як низовий рівень адміністративної ієрархії комуни (квартали або сільські одиниці) чисельністю від 5 до 50 тис. чол., де необхідні лише адміністративні органи влади;

2) як асоціація комун (до 100 тис. чол.), близькі за складом до швейцарських кантонів. Тут влада повинна займатися в основному питаннями організації соціального життя;

3) як субрегіон інстанції, що з'єднує кантон і регіон;

4) власне регіон, до визначення суті якого і в зарубіжній, і у вітчизняній регіонології існують різні підходи.

Професор Дортмундського університету Л.Ремхельд вважає поняття «регіон» супертерміном, що включає ряд ознак: певну територію (діаметром не менше 50 км), населення (від 2 до 5млн. чол.), спільність історії, природних умов і вирішуваних проблеми [4]. Російський вчений Г.В. Марченко відзначає, що поняття «регіон» допускає широке тлумачення, маючи на увазі фізико-географічні, культурно-історичні, економічні, політико-адміністративні, юридичні й іншим чином визначувані частини території окремої держави або прилеглих один до одного частин території окремих держав. Усі регіони складають ієрархічно супідрядну систему, в якій виділяються регіони першого, другого, третього і так далі порядків [5,156].

Загалом регіон визначають як умовно виділений простір, який вирізняється від прилеглої території певною сукупністю відносно стійких природних і економіко-географічних зв'язків, що нерідко з'єднуються зі специфікою національного складу населення [6,76]. Тобто, регіон, на відміну від території, являє сукупність взаємопов'язаних ознак і явищ, які визначають його межу. Виокремлюють кілька напрямів у визначенні поняття «регіон»:

1. Особливий вид території, що характеризується специфічною цілісністю, велика територіальна одиниця (група земель, штатів чи держав). У цьому значенні «регіон тотожній району». Виділяють політичний, економічний та інші регіони.

2. Соціокультурна «множинність у єдності», що забезпечує оптимальну якість життя з урахуванням різноманітних зовнішніх і місцевих чинників. У європейському розумінні «регіон розглядається як «категорія внутрішнього поділу держави, наступна за державою територіальна таксономічна одиниця між державою та індивідуумом. Регіон визначається як територіальне утворення, встановлене згідно із законодавством на рівні, який є нижчим після державного, і наділене правом політичного самоврядування.

3. Елітний зразок організації життєдіяльності через визнання людиною регіонального самовизначення.

Функціонування регіону забезпечується соціокультурним відтворенням (трансляцією культури) і зовнішньо спрямованим вектором розвитку. Регіон завжди самодостатній і самобутній, тобто має внутрішній соціокультурний код, який є домінуючим чинником виділення регіону. Соціокультурний код інтегрує місцеву трансформацію природно-географічних, геополітичних, геоекономічних та інших ознак [7,9 10].

У цілому регіон можна визначити як частину території держави, що має законодавчо закріплені межі, власні органи державного і місцевого управління і що знаходиться в певних юридичних відносинах з центральними органами державного управління. Саме на рівні регіонів повинна формуватися власне політична влада, що припускає наявність законодавчого органу, самостійність в економічних рішеннях, розробку планів розвитку, систему освіти і культури тощо. Основним суб'єктом регіонального утворення влади і політичних відносин виступає місцеве населення, що розуміється як сукупність громадян, які володіють правами публічної юридичної особи. Загальний принцип регіонального устрою суспільства виявляється наступним інститути влади повинні бути встановлені на тому рівні, де вони найбільш ефективні.

У зв'язку з цим вельми важливим є визначення походження даного суб'єкта політики і права. Так, наприклад, відомий фахівець з адміністративного права Франції Ж.Ведель вважає, що «в основі територіальної децентралізації знаходиться географічний чинник; вона призводить до створення публічних юридичних осіб, компетенція яких розповсюджується на певну територію» [8,392]. На наш погляд, більш обґрунтованим було б розглядати населення регіону як публічної юридичної особи не стільки результатів децентралізації за географічною ознакою, а результат процесу формування політичних спільнот. У даному контексті і нація в цілому, і її окремі сегменти територіальні спільноти громадян виступають як публічно-правові суб'єкти, здатні мати і здійснювати засновницькі права відносно держави, у тому числі право конституювати відповідні органи держави на рівні регіонів.

У той же час суверенітет територіальної політичної спільноти має свої межі. Адміністративне право зарубіжних держав визнає за ними певну автономію, проте як носії необмеженого політичного суверенітету сьогодні не можуть виступати навіть суб'єкти федеральної держави. Право територій на політичне самовизначення аж до виходу зі складу держави сьогодні не визнається законодавством жодної країни. Конституції більшості сучасних держав (побудованих як на національному, так і за територіальним принципом) підкреслюють недержавний статус своїх членів і відсутність у них права на самовизначення.

Не дивлячись на існуючу правову визначеність у даному питанні, в рамках політичної науки він залишається дискусійним. У середовищі німецьких дослідників дотепер ведуться суперечки про реальність державного статусу земель, що становлять німецьку федерацію. Так, наприклад, експерт К.Зонтхаймер вважає, що землі не політичні суб'єкти, а скоріше регіони з формальною державною структурою і незначною державною самостійністю [9,117]. В той же час правознавець Г. Лауфер вважає подібну оцінку не зовсім вірною, доводячи, що державність земель є далеко не формальною.

Практика державного будівництва, регіоналізація соціально-економічного життя, соціокультурні процеси визначають багатоаспектність та неоднозначність регіональної політичної влади, яка знаходить своє віддзеркалення як у виконанні адміністративної функції (наприклад, як голова адміністрації з властивими певними компетенціями), так і у взаємодії, з одного боку з організованими, володіючими впливом, фінансовими ресурсами регіональними групами, від співпраці з якими залежить ефективне функціонування регіональних органів влади, з іншого з неформальними носіями влади і підлеглими (різні типи лідерства, клієнтела, патронаж і т.п., тобто влада як відношення).

Крім того, регіональній політичній владі властива поліфункціо- нальність у виконанні відповідних повноважень по відношенню до місцевої спільноти. Неоднозначно складаються взаємостосунки регіональної влади з Центром. З одного боку, місцева влада як сегмент єдиної державної влади неминуче знаходиться в політичній залежності від центральних органів влади, з іншого регіональна влада прагне впливати і добиватися ухвалення рішень від Центру, відповідних інтересам і потребам регіону і до певної міри надавати протидію Центру з позицій «контр-влади» з конкретних питань. Регіональна влада підтримує відтворювання територіальної ідентичності, соціокультурну специфіку регіонального простору. Не дивлячись на внутрішню суперечність, регіональна влада забезпечує баланс інтересів і соціальної рівноваги на конкретній території. Виступаючи як посередник у відносинах між Центром і регіоном, реалізовуючи місцеві інтереси й одночасно представляючи загальнодержавні норми і цінності «на місцях», регіональна влада сприяє стійкості політичних систем обох рівнів.

Неоднозначність позицій регіональної влади зумовлює і необхідність перерозподілу і розмежування повноважень, предметів ведення з центральними органами влади, встановлення балансу відносин та гармонізації інтересів між Центром та регіонами. Криза і неефективність механізму державного територіального управління, що склався, економічна «не самодостатність» більшості регіонів і необхідність розв'язання гострих проблем у різних областях стимулюють процеси конструювання різноманітних форм взаємодії в рамках міжрегіональних асоціацій, створення координуючих органів з відповідними повноваженнями. Це впливає на політичну суб'єктивізацію регіонів та вимагає забезпечення регіональним співтовариствам умов для само- реалізації та самоорганізації, створення відповідної дієздатної моделі державного будівництва, певної територіальної організації публічної влади, що передбачає використання децентралізованої системи управління.

Складність комплексного вивчення структури політичної влади в регіоні пов'язана з незавершеністю її інституційної організації. Власне до числа її інститутів в Україні відносяться виконавчі, законодавчі і судові органи області, при цьому неясним залишається місце органів місцевого управління в системі регіональної політичної влади. Сьогодні місцеве самоврядування лише закріплене Конституцією України. Загальні формулювання спричиняють неоднозначне тлумачення місцевого самоврядування, створюють подвійність щодо його здійснення, розмитість у визначенні меж і повноважень органів місцевого самоврядування, неврегульованість принципів його взаємовідносин з органами державної влади і між собою.

Неоднорідність регіонів у просторі визначає багатоаспектність і варіативність моделей регіональної політичної влади і припускає використовування різних підходів до вивчення її специфіки. Так, у США політологи надають значну увагу питанням розподілу політичної влади на громадському (міському) рівні. В основі даного підходу принцип місцевої автономії, згідно якому місцева спільнота розглядається як цілісне об'єднання соціальної дії, здатне для вирішення існуючих проблем без втручання центральних органів влади. В той же час місцева спільнота виступає як територіальна одиниця з відповідними децентралізованими органами управління і одночасно як спосіб соціальної інтеграції. В структурному аналізі системи місцевих органів влади важливе місце посідає проблема регіональної еліти, її склад, особливості і роль у місцевому співтоваристві.

Тут вельми поширеним є позиційний аналіз, заснований на припущенні, що формальні державні інститути представляють адекватну карту відносин в ієрархії влади [10,62], включаючи їх функції та лідерів, які впливають на політичну ситуацію в регіонах і ухвалювання політичних рішень. При цьому не враховується, що ведучі позиції в місцевій правлячій еліті можуть посідати люди, що не мають владних державних посад, але надають непряму дію на ухвалення рішень.

У цілому використання мікросоціалогічного аналізу дозволяє охарактеризувати регіональну і місцеву владу через соціальний склад і структуру правлячої еліти, а також за певними типами лідерства і відносинах політичного панування в рамках інституційної структури влади. Слабкістю даного методу аналізу є його невідповідність сучасним політичним і соціально-економічним реаліям, які не допускають збереження автономного положення територіальних сегментів різного рівня і пов'язаних з ними владних інститутів, ігнорується вплив політики місцевої влади на політичну систему територіального співтовариства в цілому. Не враховується, що соціально-політична взаємодія на рівні міської спільноти не обмежується участю місцевих політичних суб'єктів, при цьому логіка поведінки акторів у структурах взаємодії виявляє приховану взаємозалежність. Але цього недостатньо для розуміння функціонування політико-адміністративної системи, яка визначається здатністю регулювати колективні дії. Розгляд внутрішньої організації і зовнішнього оточення влади ізольований на рівні локальної спільноти і не дозволяє виявити специфіку регіональної влади як такий.

Отже, даний метод мікросоціологічного аналізу не припускає вивчення місцевого простору політики в широкому контексті. Політична наука в США тривалий час віддавала перевагу мікросоціологічному підходу, акцентуючи увагу на пріоритетній ролі автономії місцевих органів влади, на відміну від концепції держави нації, що має значний вплив у європейській політичній науці. Не випадково представники західноєвропейської школи при аналізі регіональної проблематики тривалий час віддавали перевагу інституціональному підходу, який ґрунтується на пріоритеті держави, а також використовували публічне й адміністративне право. Етатичний апарат (уряд і парламент) вважаються винятковим місцем вироблення і здійснення політики, а держава контролює життєдіяльність усієї території. При цьому органи місцевої влади повністю підлеглі Центру, а їх діяльність не виходить за рамки адміністративних дій. Правомірність даного підходу обґрунтовується наявністю конституційних норм, які не дозволяють регіональним органам ухвалювати політичні рішення, а також юридичним принципам ієрархічного підкорення адміністрації політичної влади.

При вивченні регіональної влади французькі дослідники, аналізуючи урбанізовані територіальні колективи, особливу увагу надають питанням політичної поведінки і розподілу влади, впливу місцевої політики на національну, тобто регіональна проблематика досліджується як з позиції взаємної залежності Центру і периферії, так і структури місцевої влади. В цілому, в рамках наукових досліджень можна виділити два напрями:

1) вивчення системи місцевого управління і адміністрації;

2) аналіз соціальних відносин.

Значний вплив на дослідження регіональної проблематики надала французька соціологічна школа, яка перейшла від біхевіорістичного і атомістичного аналізу до використання системного підходу, висунувши поняття «місцевої політико-адміністративної системи». Основним механізмом функціонування такої системи є взаємний вплив і взаємозалежність її інститутів і акторів. Взаємовплив витікає з відносин «обміну» між адміністрацією держави (у Франції префекти) і місцевими впливовими людьми (нотабли): префект як би ділиться адміністративними привілеями з нотаблями, які додають його владі легітимність в очах місцевого населення. Їх взаємозалежність визначається неможливістю ухвалювати рішення окремо один від одного і необхідністю протистояти втручанню Центру.

У Франції введення поняття «місцевої політико-адміністративної системи» створило передумови для модернізації існуючої централізованої моделі суспільства і відповідно визнання політичного вимірювання регіональної проблеми. Проте, представники французької політичної школи, використовуючи метод соціологічного аналізу, по-різному розглядають суть власне місцевої влади.

Так, один напрям концентрує увагу на поняття «периферійна влада», яка по суті ототожнюється з нотаблями; організація регіональної влади розглядається як нав'язана ззовні і залежна від Центру, як форма відносин між Центром і периферією, які регламентуються певними нормами. Інший напрям, що трактує місцеву владу, заснований на артикуляції сітей влади, які представляють собою конструкцію політичного, соціального контролю і місцевого управління.

Сіті влади, на думку французького соціолога Ж. Лагруа, позначають сукупність ієрархізованих інститутів, організацій, що здійснюють владу в тому ступені, в якому вони контролюють вироблення норм як прояв влади над тими, хто їм підкоряється, і як вони беруть участь у створенні норм. Місцеві актори здійснюють стратегії, мета яких отримання доступу до цих сітей. Звідси поняття «місцева влада» виступає як сукупність моделей відносин між сітями влади. Ці моделі можуть бути послідовними або альтернативними, і актори можуть брати участь у них або використовувати в своїх інтересах. Даний напрям дозволяє подолати атомістичний підхід до влади і розглядає колективні дії через встановлення відносин між групами партнерів.

Третій напрям пов'язаний з більш «політичним баченням» місцевої і регіональної влади, твердженням про наявність місцевої «контр- влади». Це пояснюється опозиційністю регіонів по відношенню до держави протягом тривалого часу, а також результатами місцевих виборів, які за політичними орієнтаціями не завжди співпадають з національним вибором. У даному випадку поняття «контр-влади» має на увазі владу, яка відстоює інтереси регіону, надає протидію центральної влади, прагнучи її обмежити, дистанцирується і може перетворитися на опозиційну з урахуванням чисельності своїх прихильників і політичним ініціативам.

У реальності вплив виконавчої влади на місцеве співтовариство у Франції залишається обмеженим, що підтверджується постійністю влади нотаблей, яких у Франції традиційно представляють люди, що мають авторитет в очах місцевого співтовариства: лікарі, кюре, вчителі, а також сільські старости. Враховуючи слабкість представницьких органів, вони монопольно здійснюють зв'язок між місцевою адміністрацією і замкнутими місцевими колективами, тобто їх влада поєднує як адміністративну, так і представницьку системи. Значущість положення нотабля визначається його доступом до влади, а «вага» в очах офіційної адміністрації ступенем впливу в своїй групі.

Нотабль фактично узурпує канали зв'язку між офіційною адміністрацією і населенням, органи влади змушені звертатися до нього, щоб отримати доступ до населення. Представники місцевих спільнот також залежать від нотаблей, без допомоги яких складно отримати доступ до керівництва. Навколо фігури нотабля формуються відносини «всеохоплюючої клієнтели», де як його клієнти виступають виконавча влада, політичні партії і представники місцевого співтовариства. Це породжує ситуацію, коли в умовах формальної централізації влади держава не є виразником «загальної волі», а територіальна адміністрація не є виразником закону і «приводним ременем» виконавчої влади центру. Етатизм цілком органічно поєднується з патріархальністю соціальних відносин на місцевому рівні. В умовах слабкості представницької влади інститут нотабля є певним анахронізмом, оскільки розбиваючи місцеве співтовариство на залежні від себе сегменти, ускладняє консолідацію населення регіону як політичного суб'єкта, що самоорганізовується, породжуючи застій і політичну апатію, а також об'єктивно перешкоджає раціоналізації місцевого управління.

Не дивлячись на деяку обмеженість моделей, існуючих у французькій політичній соціології, кожна з них безумовно характеризує певні аспекти регіональної політичної влади. В їх рамках вдається подолати атомістичний підхід до влади і добитися більш загального розуміння колективної дії через виявлення і встановлення відносин груп партнерів. Так, наприклад, модель «влади нотаблей» розглядає її зв'язки з місцевим оточенням, з носіями місцевого авторитету, без наладки регулярної взаємодії з якими (аж до інтеграції до владних структур) ефективне функціонування місцевої влади неможливе. Модель «сітей впливу» вказує на іншу важливу умову її дієздатності контроль за системою бюрократичних установ і служб через систему формальних правил і неформальних встановлень. Облік «сітей впливу» орієнтує дослідницький пошук на те, що не враховує вузька атомістична інтерпретація влади: підтримка артикуляцій і перехід від сіті до сіті. Іншими словами, верховенство глави регіональної влади визначається не тільки його здатністю взаємодіяти на підлеглих йому політичних акторів або адміністративний персонал, але і можливістю звернутися за підтримкою до Центру, чого останні позбавлені. Нарешті, модель «контр-вла- ди» вказує на таку найважливішу її характеристику, як неминучість визначеного її дистанціювання і протистояння центральній владі у відстоюванні інтересів регіону.

В той же час слід зазначити, що метод соціологічного аналізу місцевої політичної влади має дещо обмежений характер, при цьому особлива увага надається вивченню структури правлячої еліти і позиціям місцевої влади в системі соціальних відносин, ігноруючи особливості внутрішньої організації і функціонування самих владних інститутів і певних механізмів здійснення політичної влади в регіоні. Проте інсти- туційний аналіз також не є повним, оскільки основна увага приділяється вивченню устрою і функціонування місцевих інститутів, при цьому не досліджуються їх взаємостосунки з соціальним середовищем. Як показує аналіз, дослідження регіональної проблематики припускає використання комбінованих підходів, що склалися як у рамках американської традиції мікросоціологічного аналізу, так і французької соціологічної школи, з використанням методу інституційного аналізу. Це дозволить разом з характеристиками власне інститутів регіональної політичної влади виявити соціальні характеристики самої влади, а також соціального середовища, в якому вона здійснюється. Обов'язковою умовою є вивчення адміністративно-правового і формуючого більш широкий конспект соціально-політичного вимірювання регіональної політичної влади.

Регіон є адміністративною і юридичною частиною держави, в яку він входить. У сучасній політичній науці останнє порушується як «спільність людей, що представляється і організовується органом вищої влади і проживає на певній території» і в цьому сенсі тотожно «політично організованому народу» [12,190]. Регіональна політична влада виступає як сукупність установ, що володіють верховною владою на певній території, яка володіє можливістю підпорядковувати своїй волі і надавати дію на діяльність і поведінку людей за допомогою авторитету, примушення, придушення, панування і інших способів і засобів. Система регіональної політичної влади визначається як струк- турована єдність владних відносин, що складаються в результаті діяльності держави (його територіального сегменту), державних органів, а також осіб і об'єднань, що реалізовують і представляють інтереси держави в різних сферах суспільного життя регіону [13,17,24]. Таким чином, регіональна політична влада співіснує разом з іншими політичними організаціями і об'єднаннями громадян, які складають політичну систему регіону.

Соціально-політична суть владних відносин на рівні регіону міститься у визначеннях політичної влади, представлених французькою школою політичної соціології:

1) як політична організація, що припускає безліч груп, що підкоряються загальному порядку, розглядає владу у взаємодії з іншими суб'єктами місцевого політичного співтовариства (Ф. Бурикко);

2) як вираз владних відносин між індивідами і групами, ієрархія сил, численних і комплексних співтовариств, що складаються всередині, тобто як породження певного балансу сил і результат узгодження інтересів у рамках територіального політичного співтовариства (Р. Арон);

3) як соціальна позиція, до якої спрямовуються різні групи місцевого співтовариства і через яку можливе здійснення і комплексні дії на функціонування різних сфер життєдіяльності регіону (Ж.В. Ляпьерр) [14,70].

Таким чином, як головний суб'єкт політичних відносин і утворення влади виступає те або інше співтовариство (населення регіону), що є повноправним суб'єктом політики і публічною юридичною особою. Суттю проблеми є питання про взаємодію центру та регіонів, де ролі розподілені за принципом управління та підпорядкування в межах загальнодержавної політики, що склалася. Основою в дослідженні регіональних процесів є функціональна складова управлінської природи даного процесу: суб'єкт держава («центр», державні органи тощо) щодо об'єкта регіону (територіальне утворення з адміністративними структурами) виконує певні функції з метою досягнення конкретних результатів.

Література

1. Ильин М.В. Политическое самоопределение России // Pro et contra. 1999 Т.4. №3.

2. Макарычев А.С. Регионализм и федерализм: исследования в Ницце // Полис. 1993. №5. С.151-152; Моммен А. Федерализм и национальное государство // Полис. 1992. №4. С.168-169.

3. Панарин А.С. Философия политики. М.: 1993.

4. Сергунин А.А. Проблемы и возможности регионалистики // Полис. 1994. №5. С.150; Макарычев А.С. Федерализм и регионализм: европейские традиции, российские перспективы // Полис. 1994. №5. С.153-154.

5. Марченко Г.В. Какую Россию мы обретаем? // Октябрь. 1995. №2.

6. ВерменичЯ.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіонал- істики в Україні. К., 2003.

7. Дергачев В.А., Вардомский Л.Б. Регионоведение: Учебное пособие для студентов. М., 2004.

8. Ведель Ж. Административное право Франции. М., 1973.

9. Леванский С.А. Германия: федерализм в мононациональном государстве // Полис. 1995. №5.

10. Ривера Ш.В. Тенденции формирования состава посткоммунистичес- кой элиты России: позиционный анализ // Полис. 1995. № 6.

11. Lagroye J. Le pouvoir local // Encyclopedie des collectivites locales. Paris, 1979.

12. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1995.

13. Ефимов В.И. Власть В России. М., 1996.

14. Желтов В.В. Современная западная политология. Ростов, 1995.

Размещено на Allbest.ru