Концепції державної влади і місцевого самоврядування та їх вплив на розвиток суспільно-політичних відносин в українських землях у другій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепції державної влади і місцевого самоврядування та їх вплив на розвиток суспільно-політичних відносин в українських землях у другій половині ХІХ ст.

Євтушенко О.Н.

Величезного значення сьогодні для України набуває досвід децентралізації і деконцентрації державного управління пов'язаний з виникненням і розвитком теорій місцевого самоврядування у другій половині ХІХ ст. А також спроба на основі цих концепцій здійснити масштабну політичну децентралізацію і деконцентрацію публічної влади при проведенні реформ місцевого самоврядування у другій половині XIX ст. на українських землях в складі Росії і Австро-Угорщини.

Ознайомлення з цім досвідом, дозволяє нам вчитися на чужих помилках, не допускаючи їх у власних діях, а також створити дійсно діючу "європейську (демократичну)" модель місцевого самоврядування, яка передбачає широку децентралізацію управління.

Актуальність теми статті зумовлюється потребою вивчення питань пов'язаних з історико-політичними аспектами розвитку концепцій державної влади і місцевого самоврядування. А також тим, що сформовані у XIX ст.. "світові" теорій місцевого самоврядування: общинна, вільної громади, господарська, громадянська, громадянсько-господарська, державна, юридична, політична, які відображали досвід різних цивілізацій впливали на проведення реформ місцевого самоврядування в Європі. За їх допомогою була зроблена стабілізація державного управління навіть недемократичних політичних режимів. Крім того, ці концепції і сьогодні можуть допомогти у розбудові державної влади й управління в Україні на принципах децентралізації і деконцентрації, які пов'язані із перерозподілом повноважень та ресурсів між державою, та органами місцевого самоврядування.

В статті використані роботи зарубіжних і вітчизняних вчених, зокрема В. Безобразова [1], А. Васильчикова [3;4;5], В. Гессена [10;11], О. Кізеветттера [22], В. Скалона [20], Н. Лазаревського [25], В. Лєшкова [26], Б. Чичеріна [36; 37], М. Драгоманова [18], І. Франко [35], Л.Захарової [6], П. Зайончковского [19], І. Верховцевої [8], Н. Каришева [21], Н. Нижник [17], Алексис де Токвиля [34], Р. Гнейста [12], Л. Штейна [39] і ін. які висвітлювали теоретичні і практичні питання розвитку концепцій державної влади і місцевого самоврядування, проблеми функціонування територіальних громад, як суб'єктів місцевого самоврядування.

Метою даної статті є аналіз "світових" теорій місцевого самоврядування які були поширені у другої половини ХіХ ст., вивчення їх ролі в практиці організації місцевого самоврядування, а також узагальнення існуючого теоретичного досвіду для розбудови демократичної моделі місцевого самоврядування в Україні. Така модель нерозривно пов'язана з виникненням і еволюцією місцевого самоврядування як децентралізованої форми управління.

Виникнення теорій місцевого самоврядування веде свій початок від спроби розв'язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу; чи вона міцно включена в державний організм і виконує тільки функції органу держави [29,17]. Першою теорією місцевого самоврядування була теорія общинного управління. Її ідеї були сформульовані ще в 1790 році французом А. Туре. Який опираючись на вчення про громаду й природне право, довів, що громада, як інститут, що виник раніше держави, має право на рішення своїх внутрішніх справ і це явище носить природний і невідчужуваний характер. У своїй доповіді стосовно законопроекту про реформу місцевого управління він обґрунтував дві основні проблеми вчення про місцеве самоврядування, які пізніше одержали свій розвиток у різних теоріях місцевого самоврядування:

а) поняття про власні громадські справи, властивих по своїй природі муніципальному управлінню;

б) поняття про державні справи, які передаються державою органам місцевого самоврядування [24,28].

Пізніше німецькі вчені обґрунтували теорію "вільної громади", яка проголошувала ідею автономності общинного самоврядування, його самовизначення і юрисдикцію. Ця концепція найбільш послідовно й повно найшла своє відображення у Бельгійській Конституції 1831 року, яка визнала муніципальну владу четвертою владою, поряд із законодавчою, виконавчою й судовою та закріпила дане положення спеціальною статтею [28,165 183].

Однак общинна теорія не безперечна насамперед тому, що общинні інститути мають корпоративний, становий характер, і з розвитком капіталізму посилено розмиваються ринковими відносинами й у якийсь ступені обмежують політичні права окремого індивідуума.

Епоха ринкових перетворень стала основою для поширення господарської теорії, сутність якої зводилася до визнання за органами місцевого самоврядування вирішення тільки господарських завдань. Однак органи самоврядування вирішують не тільки господарські питання, але й негосподарські справи (освіта, медицина, охорона громадського порядку, забезпечення протипожежної безпеки і ін.). Зрозуміло, що обмежувати права місцевого самоврядування тільки господарськими аспектами, зовсім неправомірно. держава влада самоврядування децентралізація

Ідейною основою громадської теорії місцевого самоврядування було вчення про природне право людини. Представник цієї теорії А. де Токвіль вважав право жителів громади на управління своїми справами таким же невід'ємним і невідчужуваним правом, як і природні права та основні свободи людини, що дані їй від народження. А. Токвиль писав, що централізація "привчає людей повністю й постійно відмовлятися від прояву власної волі, привчає підкорятися, причому, не один раз і не по одному конкретному приводі, але у всім і завжди..." [36,83]. Тому вважав він "общинні інститути грають для встановлення незалежності ту ж роль, що й початкові школи для науки; вони відкривають народу шлях до свободи й учать його користуватися цією свободою, насолоджуватися її мирним характером. Без общинних інститутів нації може сформувати вільний уряд, однак щирого духу свободи вона так і не придбає" [36,65].

Прихильники цієї теорії вважали самоврядування явищем недержавним, яке виражає тільки місцеві інтереси. У вирішенні питань організації місцевого господарства ця теорія схожа з господарської.

Питання місцевого самоврядування були найважливішими в той час для Росії і українських земель, які знаходилися у складі Російської імперії. У 1865 1870 х роках у шести лівобережних та південноукраїнських губерніях були запроваджені земства [33,14]. Створювались крайові представницькі органи у Австрійської імперії, крайові сейми у Галичині і Буковині на основі куріальної виборчої системи [27,57]. У 1911 році земства були запроваджені і на території Правобережної України [8,3]. Зрозуміло, що практика розбудови місцевого самоврядування повинна була засновуватися на теорії, яка допомагала би громадським діячам зрозуміти яким повинно бути місцеве самоврядування [15,76]. Саме такої теорією стала громадська теорія. На основі якої розроблялось Положення про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 року [31], а також і Міське Положення 1870 року [13].

Найбільш яскравими представниками громадської теорії були В. Лешков [26] і А. Васильчиков [3;4;5]. Так В. Лешков розуміє різницю природи держави й місцевого самоврядування обґрунтовував ідеї незалежності органів самоврядування від держави, хоча і не заперечував можливість співробітництва з державними чиновниками. Він бачив самоврядування явищем суспільним, тому влада його органів вважав він повинна завжди будуватись на основі виборів і як слідство цього пропонував рівні вибори всіх верств населення [26,27 30].

Що стосується А. Васильчикова то виходячи з його віри у російську громаду, він вважав самоврядування особливою формою самоорганізації жителів певної території, і намагався з'єднати публічний характер державної влади й самоврядування, як особової форми цієї влади. З його розуміння самоврядування витікає твердження про існування двох непересічних кіл влади, наповнених різним змістом [3,1 7].

Як бачимо ці вчені розглядали самоврядування, як особливу форму самоорганізації населення, тому прагнули протиставити самоврядування всевладдю державної машини. Недолік їх теоретичних розробок полягав у тому, що вчені не враховували соціально економічний розвиток російського суспільства і занадто ідеалізували російського пересічного громадянина, який був зв'язаний реаліями пережитків феодалізму.

Подібний підхід відкрив шлях переходу від домінування "громадської" теорії до розвитку "державної" теорії самоврядування, яка дуже швидко стала популярної серед науковців.

Основоположники державної теорії Р. Гнейст [12], Л. Штейн [39], вважали, що органи місцевого самоврядування залишаються частиною єдиного державного механізму, елементом загальної системи управління суспільством. На думку Р. Гнейста, який першим увів в обіг термін "самоврядування" ("Selfgoverment"), воно передається державою громадам, общинним союзам і діє в області юстиції. Сутність самоврядування, вважав він полягає у тому, що воно повинне здійснюватися почесними представниками громад на безоплатній основі. Виконання функцій управління чиновниками без винагороди дає їм можливість бути формально незалежними від уряду [12,41].

Як бачимо недоліком його точки зору є те, що службова діяльність для вибраних народом осіб стає другорядною, тому, що кошти для існування їм надає інша діяльність.

Що стосується ідеї Л. Штейна, то він вважав органи місцевого самоврядування елементом системи державного управління з особливими юридичними повноваженнями й правами. На його думку місцеве самоврядування поєднає у собі дві основні функції державного управління й забезпечення інтересів місцевих територіальних громад. Тому повинні існувати і діяти норми, яки встановлюються державою й регламентують функції державного управління, і локальні норми, які приймаються місцевими органами влади і регулюють діяльність місцевих громад [39,32].

Недолік цієї теорії в тому, що такий дуалізм лише в теорії міг бути ефективним, але на практиці всевладдя держави, попросту вихолощувало волю місцевих громад.

Криза ліберальних реформ у Росії у другій половині XIX ст. визвала поширення в юридичній науці державницької теорії місцевого самоврядування. Серед її прихильників того часу можна назвати: В. Безобразова [1], А. Градовського [14;15;16], И. Гессена [10;11], А. Кізеветтера [22], Н. Коркунова [23], Н. Лазаревського [25] і ін.

Так, В. Безобразів писав, що "чим ширше розвинені елементи місцевого самоврядування, тим більш самостійні його органи, чим більш його начала панують у місцевій адміністрації, тим суворіше й тісніше вони повинні входити в загальний лад державного управління", інакше можливе роздвоєння влади, роздвоєння й антагонізм самоврядних бюрократичних державно суспільних установ [1,8]. Всі недоліки в земському русі вважав він походять від того, що земства перебувають у паралельній дії з державним управлінням і не мають реальної влади [1,544].

Що стосується О. Градовського то на його думку всі системи самоврядування (міське, повітове і губернське) повинні бути побудовані по єдиному образу, а це дасть їм можливість погодженої дії. Він вважав, що органи місцевого самоврядування, як виборні установи повинні діяти як органи держави, користуючись даними від неї повноваженнями, а тому підкреслював він місцева влада повинна мати повноваження здійснювати владу на основі законів і відповідати за її здійснення [14,27 30].

На думку Н. Лазаревського місцеве самоврядування це система децентралізованого державного управління, де дійсність децентралізації забезпечується юридичними гарантіями, які, захищаючи самостійність органів місцевого самоврядування, створюють і тісний їхній зв'язок, з даною місцевістю і її громадою [25,5].

Треба підкреслити, що і О. Градовський і Н. Лазаревський звертали увагу на політичне значення "самоврядування", його публічність, а також на децентралізацію державної влади, тобто на перерозподіл функцій управління від центральних органів до місцевих.

Б. Чічерін у своїй праці "О народном представництві", яка вийшла у 1866 році, виступав за поступовий розвиток самоуправління в країні, але підкреслював, що земства повинні узгоджувати свою діяльність з урядом і в багатьох відношеннях підкорятися йому: "Чем обширнее государство, чем новее в нем политический порядок, чем больше потребности сдерживать отдельные части, тем более должна быть развита централизация. Она одна в состоянии противодействовать и внутренней розни, и сепаратизму, которым местное самоуправление дает полный простор" [36,766].

Визначає самоврядування, як суспільні відносини пов'язані з територіальною самоорганізацією населення самостійно вирішувати питання місцевого значення Б. Чічерін вважає, що співвідношення державної влади та місцевого самоврядування, компетенція державних та самоврядних структур повинна розмежовуватися законом і є результатом своєрідного балансу між державою і суспільством [37,86 87].

Суттю його так званого "юридичного" напрямку було встановлення між державою й самоврядуванням юридичних відносин, де органи самоврядування повинні виступати як юридичні особи стосовно держави. Б. Чічерін був впевнений, як що самоврядування здобуває права юридичної особи, то стає самим вигідним партнером держави, рятуючи її від місцевих завдань [37,86 87].

Як бачимо недоліки цього твердження у непереборному протиріччі "органи самоврядування юридичні особи", залишаючись у системі державного управління.

Говорячи про російських вчених треба згадати і видатного українського мислителя М. Драгоманова, якій значно випередив свій час у розумінні природи відносин державних органів і самоврядних інституцій. Можна погодитись з М. Білоконь, що М. Драгоманов, найбільш вдало серед сучасників подолав юридичну обмеженість в трактуваннях місцевого самоврядування, довівши нерозривний зв'язок його правових ознак та соціальної ролі й цінності [2,11].

М. Драгоманов як представник федералістсько-демократичної традиції в український політичній думці обстоював принцип "самоуправи" областей і національностей, заснований на демократичних началах. У "Проекті основного статуту українського товариства "Вільна спілка" (1884) він обґрунтував можливість зміни державного устрою у Російській імперії на засадах федералізму. Він запропонував під час проведення адміністративно територіальної реформи надати широкої автономії земським одиницям общинам, повітам, губерніям. На думку М. Драгоманова держава це "вільна спілка" окремих самоуправ, кожна з яких окремо і всі разом становлять основу державного життя, а центральна влада це тільки доповнення до самоуправної влади [18,52 60].

Ідеї М. Драгоманова вплинули і на І. Франка. Однак на відміну від Драгоманова він розглядав федерацію, як автономію національностей, як засіб розв'язання міжетнічних проблем. Він підтримував ідею "якнайширшого самоврядування общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією" [35,452].

Під впливом М. Драгоманова перебував і М. Грушевський, який у своїх працях розглядав проект реформування політичного устрою Російської імперії. Він запропонував концепцію національної децентралізації, яка передбачала виділення всіх населених українцями земель в окрему державно територіальну одиницю з власним парламентом. На його думку тільки децентралізація, національно територіальна автономія, федералізм і найширша участь народу в управлінні може забезпечити ефективний розвиток територій і пом'якшити соціальне напруження в суспільстві [7,318 319].

Що стосується політичної теорії, то вона будувалась на абсолютизації таких рис самоврядування, як публічність діяльності і виборність органів місцевого самоврядування [32,90 91].

Треба визначити, що земства, які були створені в українських губерніях Росії для рішення культурно господарських питань, з початку свого існування не бажали обмежуватися лише цими питаннями, вони прагнучи впливати і на політичне життя країни. Тому що по своїй природі, як органи місцевого всестанового самоврядування неминуче тяжіли до парламентських форм державного устрою. Найбільш розповсюдженими політичними пропозиціями земств які були відхилені урядом були клопотання про дозвіл земських з'їздів, про реформування місцевого управління і ін. [21,2].

Земства з перших днів свого існування активізували політичне життя у країні, почали втручатися в рішення соціально політичних питань, став важливим чинником демократичного руху на Лівобережної та Південної Україні [33,11 16]. На це звертав увагу С. Вітте. Він відмічав, що "протиставлення місцевого самоврядування уряду, або верховної владі неминуче в тому сенсі, що означена влада заснована на принципі єдиної и неподільної волі монарха, а місцеве самоврядування на принципі самостійної діяльності обраних народом представників [9,72 73].

Тому ці виборні представники (гласні земств) сумісно с земськими службовцями (т. з. "третій елемент") зразу стали ведучій силою ліберального руху, що виник як політичний рух опозиційний самодержавству. Представники ліберального руху вірили, в те що вони, будучи членами законом затвердженої корпорації, були покликані урядом як уповноважені від населення щоб упорядкуванням місцевого самоврядування змінити і державний лад імперії [20;6,208]. Земськими лібералами в період кінця 1870 х начала 1880 х років були розроблені конкретні проекти реформування державного апарату Росії, починає з Державної ради і закінчує волосним сходом. Основні положення цих проектів розглянути в статті Ф. Петрова [30,32 47]. Цей досвід і сьогодні може бути в нагоді при пошуках нових політичних структур.

Зроблений в статі політологічний аналіз концепцій місцевого самоврядування показує, що сформувалися вони на початку індустріального періоду світової історії, коли треба було переосмислити сутність держави і його інститутів. Увага до місцевого самоврядування відбулася під впливом розвитку об'єктивних суспільних процесів, коли переглядалася роль і значення держави в епоху демократичних перетворень і всевладдю абсолютизму необхідно було протиставити волю місцевих співтовариств.

Тому в точках зору вчених практиків місцевого самоврядування склалась загальна думка про внутрішню волю самоврядування (задовольняє потреби місцевого населення, наближає їх до влади, дає політичних простір і т.д.).

Іншою причиною уваги до самоврядування була слабка розробленість науки про управління, теоретичні основи якої починають формуватися лише у XX ст., коли недоліки ринкової економіки виявилися повною мірою й почався пошук механізмів впливу держави на її вдосконалювання.

Муніципальні реформи XIX ст., звертали пильну увагу на дуалістичний характер місцевого управління. На думку Х. Алдерфера, який працював у цьому напрямку, місцеве самоврядування необхідно не протиставляти, а розглядати в системі єдиного державного управління, яке на практиці може включати як державну адміністрацію, так і самоврядування [40].

Більшість дослідників сьогодні вважать, що місцеве самоврядування не якась окрема, "недержавна" (муніципальна, комунальна) влада, а явище, інтегроване зі сферою державного управління. По суті природа місцевого самоврядування, вважає В. Шаповал випливає з природи більш широкого явища державного владарювання. Різновидом державного владарювання є, зокрема, державне управління, здійснюване спеціально призначеними для цього органами. Тому місцеве самоврядування за своєю природою є децентралізованою формою державного управління [38].

Сучасна українська політична наука відчуває гострий інтерес до вивчення особливостей взаємовідносин держави й місцевого самоврядування, розмежування їх компетенції на принципах децентралізації і деконцентрації. Сьогодні ідея самоврядування і свободи громади, як державного органу, полягає в найактивнішій участі в державному житті і в полагоджуванні державних справ.

Однак враховує прагнення держави до регіоналізації і децентралізації, використовуючи весь методологічний арсенал треба далі розвивати вчення про місцеве самоврядування, сформулювати власне свою теорію місцевої влади й місцевого права, побудувати економічні, фінансові, правові основи муніципальної системи й суб'єктів місцевої влади в Україні.

Досліджуючи теоретичні концепції державного управління й місцевого самоврядування і практику їх застосування, можна зробити висновки про те, що досвід накопичений управлінням у розбудові місцевого самоврядування у ХІХ ст. може бути орієнтиром для вдосконалення вітчизняної системи державного управління та місцевого самоврядування.

При цьому процес децентралізації повинен відбуватися перерозподілом владних повноважень, матеріально фінансових ресурсів (головна вимога з боку самоврядних інституцій) відповідальності. Процес політичної децентралізації є запорукою процесу деконцентрації влади, оскільки без цього не можливо сформувати повноцінне самоврядування.

Література

1. Безобразов В.П. Государство и общество. Управление, самоуправление и судебная власть: Статьи. СПб.: Тип. В. Безобразова и Комп.,1882. 737 с.

2. Блоконь М.В. Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії в другій половині XIX століття (на матеріалах Лівобережної України): історико правове дослідження. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків, 2002. 19 с.

3. Васильчиков А. О самоуправлении: (Сравнительный обзор русских и иностранных земских и общественных учреждений). Т.І. СПб.: Тип. Г. Мюллера, 1869. 352 c.

4. Васильчиков А. О самоуправлении: (Сравнительный обзор русских и иностранных земских и общественных учреждений). Т. III. СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1871. 377 с.

5. Васильчиков А. О самоуправлении: (Сравнительный обзор русских и иностранных земских и общественных учреждений). Т. II. СПб.: Тип. Эдуарда Праца,1870. 477 с.

6. Великие реформы, в России. 1856 1874 / Под ред. Л.Г. Захаровой и др. М., Изд во МГУ, 1992.

7. Верменич Я.В. Теоретико методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. К.: Інститут історії України НАН України, 2003. 516 с.

8. Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911 1920 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Черкаси, 2004. 18 с.

9. Витте С.Ю. Самодержавие и земство. СПб., 1908.

10. Гессен. И.В. Вопрос о мелкой земской единице в литературе (до 1901 г.) // Мелкая земская единица: Сб. статей. СПб., 1903.

11. Гессен. В.М. Вопросы местного управления. СПб., 1904.

12. Гнейст Р. Правовое государство и административные суды Германии. СПб, 1896.

13. Городовое положение 16 июня 1870 г. // Полное собрание законов Российской империи. СПб.: Тип. ІІ отд. Е.И. В. канцелярии, 1873. Собр.2.-Т.45. отд.1. № 48498. Ст.48.

14. Градовский А.Д. Начала русского государственного права. Спб., 1883.

15. Градовский. А.Д. Системы местного самоуправления на Западе Европы и в России //Сборник государственных знаний. Спб., 1878. Т. V.

16. Градовский А.Д. Собр. соч.: В 9 т. Т. 9: Начала русского государственного права. Ч. 3: Органы местного управления. СПб., 1904.

17. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Моногр. / Кол. авт; відпов. ред. Н.Р. Нижник. К.: Вид во УАДУ при Президентові України, 1997.

18. Драгоманов М. "Вольный Союзъ" "Вільна Спілка". Женева, 1884. // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993. С. 52-60.

19. ЗайончковскийП.А. Российское самодержавие в к. ХІХ ст. М., 1970.

20. Земство. 1880. №2.

21. КарышевН.А. Земские ходатайства: 1865 1884 гг. М.: Издание книжного магазина А.А. Ланга. 1900. 272 с.

22. Кизеветтер А.А. Местное самоуправление в России ІХ ХІХ вв. Исторический очерк. М., 1910.

23. Коркунов Н.М. Русское государственное право. Т. 2. СПб., 1909.

24. Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник. М.: Юристъ, 1997. 428 с.

25. Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву, Т.П. СПб, 1910.

26. Лешков В.Н. Опыт теории земства и его земских учреждений по Положению 1864 года января 1. М., 1865.

27. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. К.: Атика, 2003. 576 с.

28. Матвеев В.Ф. Теории самоуправления в современной науке // Вестник права, 1905, № 1. С. 165 - 183.

29. Панійко Ю. Теоретичні основи самоврядування. Українська вільна Академія Наук в Німеччині. Мюнхен, 1963.

30. Петров Ф.А. Земско либеральные проекты переустройства государственных учреждений в России в к.70 х н.80 х гг. XIX в. // Отечественная история. 1993. № 4. С.32-47

31. Положение о губернских и уездных Земских учреждениях. Утверждено Указом Александра II // http://constitution.garant.ru/

32. Программные документы, политических партий России начала XX века. М., 1993.

33. Редькіна О.А. Земства Лівобережної та Південної України як органи місцевого самоврядування та осередки ліберального руху в другій половині ХІХ початку ХХ століття. Дисертація кандидата історичних наук. Київський національний лінгвістичний університет К., 2002.

34. Токвиль А. Демократия в Америке. М.: Прогресс, 1992.

35. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібрання творів: у 50 т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 45. С. 448-464.

36. Чичерин Б.Н. О народном представительстве. М., 1866.

37. ЧичеринБ.Н. Бюрократия и земство // Вопросы политики. М., 1905. С.86.

38. Шаповал В. Сутність місцевого самоврядування (питання теорії) http:// www.municipal.gov.ua/data/loads/7slyhanna_zbirnik_mynryh_statta_shapoval.doc

39. Штейн Л. Учение об управлении и право управления. СПб., 1874.

40. AIderfer H.F. European Local Political Structures // Compararwe Local Politics: A Sistems Functional Approach. Boston. 1973. Local government, Developing Countries N.Y.

Размещено на Allbest.ru