Культура і влада: параметри взаємодії

Соціально політичні і соціально економічні процеси, які останнім часом відбуваються в Україні, викликають песимістичні настрої не тільки серед широкого загалу пересічних громадян, але й серед дослідників. Проте першість тут, безумовно, тримають політичні діячі, насамперед, ті, які знаходяться в опозиції до правлячої еліти.

Вони постійно наголошують на безперспективності прийнятих рішень, неможливості досягти ефективних результатів, повернути справу на краще. Звертаючи увагу на інші пріоритети, що ніби то випливають із загальнолюдських начал, вони пророкують спад виробництва, погіршення матеріального статку людей, занепад культури, загальну кризу локальної цивілізації.

У зв'язку з цим доцільно згадати думку відомого російського соціолога П. Сорокіна, який підкреслював, що «безглузді щоденні заяви політиків, журналістів і преси про кінець цивілізації і прогресу, особливо в тих життєвих ситуаціях, коли вони терплять поразку, а їх опоненти отримують перемогу. Під час будь якої політичної компанії ми чуємо, як якийсь маловідомий політик погрожує своїм слухачам «кінцем цивілізації» у випадку, якщо його не виберуть.

Хто не знайомий з «боротьбою за прогрес і культуру» лідерів військових клік? Хто не знайомий з гаслом «світ на порозі свого кінця», яке проголошується честолюбною людиною, не здатною захопити свою Ліліпутію? Майже кожен день ми чуємо відомі варіації на цю тему і від людей високоінтелектуальних, і від натовпу зі слабким інтелектуальним потенціалом, шукачів чогось зовсім незначного і часом егоїстичного. Якщо ми повіримо цим псевдовіщунам, то цивілізація і культура повинні були загинути давним давно або ось ось щезнути. На щастя, культура і цивілізація набагато надійніші, ніж завіряють нас блазні політичного цирку. Політичні, та й не тільки політичні, партії, угрупування, фракції і армії приходять і відходять, а культура залишається всупереч їх похоронним промовам [1,434].

Услід за відомим мислителем ми теж вважаємо, що політики негативісти згодом зійдуть з політичної арени, культура ж буде продовжувати свою корисну справу. Вона й сьогодні застерігає нас від поспішних рішень і дій, але, на жаль, дуже рідко прислухаються до думок її представників ті, хто опиняється при владі. Саме ця причина є, на нашу думку, одним з найголовніших чинників нестабільності нової влади. За соціально економічними та соціально політичними негараздами сьогоднішні владарі забувають, що культура настійно вимагає, щоб держава зберегла здатність до подальшого розвитку. Зрозуміло, досягнення зазначеного вище стану держави для нас справа далекого майбутнього. Сьогодні ж проблеми державотворення і національно культурного відродження України потребують скрупульозного вивчення і глибокого осмислення роздумів українських мислителів різних часів щодо суті і шляхів вирішення української національної справи [2,251].

Серед її невирішених проблем питання про взаємовплив культури та держави, культури та політичної влади. Аналіз праць, що вийшли друком останнього часу, показує, що переважна більшість авторів проблему цього взаємовпливу розглядає явно однобічно. Як правило, мова йде не про ефективний взаємовплив діяльності держави та цінностей культури, а про необхідність допомоги з боку держави, яка повинна виступити головним дбайливцем культури, не вважаючи, проте, різні її сфери своєю власністю, з якими можна робити, що заманеться [3,1 2].

Політики також ведуть мову про підтримку культури з боку держави, наприклад, з допомогою створення офіційних фондів. Так, при Міністерстві культури України було створено фонд розвитку культури і мистецтва з метою концентрації коштів для здійснення державної культурної політики у сфері національної культури та мистецтва, підтримки культурно історичних традицій і збереження духовних надбань, відродження і примноження культури нашого народу, залучення підростаючого покоління до скарбів рідної та світової культури [4,9].

Правда слід зазначити, що одні фонди опікуються державою, отримуючи її підтримку, у тому числі і матеріальну, інші такої допомоги не мають, розуміючи, що молода держава не може забезпечити вагоме матеріальне підґрунтя, і усвідомлюючи, що запорука досягнення поставленої мети полягатиме в поєднанні меценатської і благодійницької діяльності з підприємницькою [5]. Останню думку навряд чи можна було б заперечувати за умов переважання в Україні цивілізованої підприємницької діяльності чи появи меценатів і благодійників типу Миколи Терещенко або Володимира Симиренка. На жаль, про нинішній етап розвитку вітчизняного підприємництва і меценатства цього сказати аж ніяк не можна. Пам'ятаючи про це, звернемося до деяких концепцій державної культурної політики України.

Зокрема, у часопису «Українська культура» [6] була опублікована концепція державної програми «Культура. Просвітництво. Дозвілля» [7,30 33]. При ознайомленні з нею насамперед кидається у вічі повний розрив належного і сущого. В ній формулюються положення і рекомендації без урахування існуючих реалій, притаманних країні на початку 90 х років. Звичайно, треба погодитись з тим, що проведення нової державної політики в галузі культурно дозвіллєвої і просвітницької діяльності передбачає радикальне реформування відповідних управлінських структур, що є виразниками і захисниками державних інтересів у цій сфері, що на зміну усталеним методам адміністративного керівництва і контролю мають прийти сучасні управлінські технології, практика стратегічного прогнозування і планування, спрямована на відродження і розвиток історико-культурного середовища з урахуванням національно етичних, територіальних, історичних, традиційно побутових, релігійних та інших соціальних факторів [7,31]. Тут, природно, виникає лише одне запитання: як і за рахунок яких коштів здійснити запропоноване реформування культурної сфери?

У висновках до розробленої концепції автори, нарешті, знаходять ту головну ланку, взявшись за яку, можна витягнути увесь ланцюг, вирішити усі головні проблеми. Рятівним кругом, на їх думку, має стати посилення централізму в організації культурної діяльності в Україні, останній повинен бути забезпечений всілякими програмами і соціальними проектами. Неадміністративної альтернативи їм поки що немає. «Політична і культурна ситуація в Україні динамічно змінюється, підкреслюється в означеній вище концепції, що змушує з особливою відповідальністю поставитись до проблеми піднесення культурного рівня та освоєння його вільного часу культурно дозвіллевими установками. Слід з великою обґрунтованістю та ретельністю вживати заходів щодо подолання кризової ситуації і проведення модернізації існуючих мереж закладів культури. Необхідне також усвідомлення проведення культурних реформ, що спирались б на загальну стратегію державної культурної політики. І це можна забезпечити, посилаючи централізм не організаційного, а змістовного впливу.

Реорганізація влади й управління на всіх рівнях державному, регіональному, поселенському об'єктивно призводить до дезінтеграції традиційних структур в усіх сферах життя суспільства, а також несе в собі імпульс нового структурування «знизу вгору» соціокультурних сил. Все це веде до зміни умов культурної діяльності і появи нових її суб'єктів. Процес дезінтеграції, якщо залишити його без контролю, може зумовити непередбачені наслідки у розвитку культури в Україні, втрату національних орієнтирів, багатовікових духовних надбань. Протистояти цьому також зможе змістовний централізм» [7,33].

Не треба бути глибоким аналітиком, щоб зрозуміти малоефективність спроби утвердити в культурній сфері сформульований у концепції державної програми «Культура. Просвітництво. Дозвілля» так званий «змістовний централізм». Події наступних років в Україні засвідчили ілюзійність висунутих у цій програмі положень, бо знову ж таки культурні чинники заздалегідь вважалися вторинними щодо проведення державної політики у галузі культури.

Здається на зовсім іншому підґрунті побудовано проект державної культурної політики України, підготовлений Міністерством культури [8; 7,27 31]. У вступній частині до проекту концепції справедливо підкреслюється, що, ступивши на шлях демократії та ринкових перетворень, незалежна Україна тим самим визначилася на користь впровадження в усі сфери суспільного життя засад, які в сучасному світі визначають демократію та вільноринкове господарювання. Ці засади стосуються передусім економічної та політичної сфери, однак вони мусять бути послідовно поширені і на культурну сферу, оскільки, з одного боку, життя кожної національної культури пов'язане з політичним та господарським устроєм взаємними і тісними впливами, а з іншого боку, культура має як господарчу, так і політичну грані.

Автори проекту концепції визнають, що однією з підвалин принципово нової культурної політики стали «Основи законодавства України про культуру», які визначили у загальних рисах її цілі та принципи. Однак «Основи…» залишають без зміни орієнтацію на бюджетне утримання всієї мережі культурних закладів. Ось у чому вони вбачають головний недолік згаданий вище «Основ…» На їх думку, подолати цей недолік можна лише за умов переходу від концепції державного «управління культурою» до концепції «підтримки культури»: «Концепція державного «управління культурою» як суспільним процесом і державного володіння нею як специфічною галуззю суспільного виробництва є логічним породженням командно адміністративної системи й означає підпорядкованість культурної сфери іншим сферам суспільного життя (передусім політиці, за тим економіці), а культурно мистецьких інтересів іншим, позакультурним, а часом антикультурним. Відповідно і принципи, й механізми культурної політики визначається цією підпорядкованістю.

Концепція «підтримки культури», визнана всіма сучасними демократіями, впливає з самостійності й самоцінності культури та мистецтва, але водночас із обов'язку держави зберегти цю самоцінність в жорстких ринкових умовах, не посягаючи (чи мінімально посягаючи) при цьому на її самостійність» [8,27].

Автори даного проекту, розглядаючи становище з культурою України, яке близьке до паралічу, захищають концепцію «підтримки культури». Оскільки в нинішніх умовах держава не в змозі фінансувати належним чином культуру, Міністерство культури може виконувати лише рекомендаційні функції, його політика у культурній сфері інерційна і зводиться лише до намагання утримати від розпаду існуючу інфраструктуру цієї сфери. Висновок напрошується сам собою: єдиною реальною альтернативою викладеній у проекті концепції схеми (тобто концепції «підтримки культури») є повільне відмирання всіх закладів культури за умов «гарантованого злиденного фінансування з порожнього державного бюджету» [8,31].

Чому ж у такому разі проти проекту концепції державної культурної політики України, спрямованого на утвердження самоцінності й самостійності культури та мистецтва, різко виступили творчі спілки письменників, художників, композиторів, театральних діячів, журналістів, кінематографістів, Всеукраїнської музичної спілки? Свою критичну позицію щодо проекту має й Комісія Верховної Ради з питань культури та духовності.

Суть справи полягає у тому, що у даному проекті концепції державної культурної політики України і в інших концепціях варіантах концепції розвитку культури, запропонованих Кабінетом Міністрів, самої концепції немає. Пропонується насамперед інше фінансування культури, за якого держава зніме з себе обов'язки фінансової підтримки.

Посилання при цьому на іноземний досвід, зарубіжні моделі культурної політики (американську, французьку, британську) допустимі у тому випадку, коли б ми мали відповідальний культурний простір, який мали у свій час західні держави, та й то не завжди. Як підкреслює відомий іспанський мислитель Хосе Ортега і Гасет, «немає культури, де немає принципів цивільної законності, до яких можуть звертатися наші ближні. Немає культури, де немає визнання певних засадничих інтелектуальних позицій, на які можна посилатися в диспуті. Немає культури, коли господарські зносини не підлягають торгівельному устроєві, що їх охороняє. Немає культури, де естетична полеміка не визнає потреби виправдати мистецький твір.

Коли бракує всіх цих речей, немає культури, а є, в найвужчому сенсі слова, варварство. І саме варварство не робімо собі ілюзій починає з'являтися в Європі під поступовим бунтом мас. Подорожній, що прибуває до варварської країни, знає, що там не курують жодні принципи, на які він міг би покластись. Нема, властиво, варварських норм і можливої апеляції» [9,56]. У нас же довгий час нав'язувалася ілюзія існування і виконання певних норм співжиття.

Щодо культурного простору України, слід вказати на по суті колоніальне становище української культури. З появою незалежної України ситуація кардинальним чином змінилася, прийняті нові законотворчі норми і акти, однак вони не виконуються, оскільки відсутні ефективні механізми їх функціонування. У зв'язку з цим підкреслимо певну ілюзійність і нинішніх культуротворчих пошуків на вітчизняному терені, тому кинути сьогодні національну культуру в ті ринкові умови, що пропонуються нам автори згаданих вище концепцій, означає якщо не знищення української культури, та її відставання від світової цивілізованої культури. Водночас ми не підтримуємо концепцію державного «управління культурою», яка повинна відійти у минуле, як така, яка принесла більше шкоди, ніж користі.

У такій суперечливій ситуації вважаємо за необхідне здійснити зміну основної парадигми щодо проведення культурної політики в України. Потрібно покінчити з думками про залежність культури від політики, політичної влади, її вторинність, «залишковий принцип» тощо. «Треба, нарешті, зрозуміти, підкреслює І. Кравченко, що культура є чимось первинним, а не вторинним після економіки й політики, що поняття культури не обмежується культурно мистецькою сферою, а включає цінність орієнтації, регулює тип і спосіб мислення, диктує ту чи іншу картину світу й ті чи інші методики його освоєння, визначає те чи інше ставлення до природи, суспільства, держави, особистості і т. п. Йдеться про свідомості як мету глибоких культурних реформ» [10,140].

Виходячи з цього, слід усвідомити: культура є одним з головних чинників стабілізації політичної влади в Україні у значній мірі притаманний нестабільний характер. Політики мають зрозуміти, що поза культурою політична влада приречена або на знищення, або на поступове деградування, вмирання, яке гірше за смерть, бо представляє собою безмірну тривалість довічного ув'язнення.

На перший погляд сформульована ідея здається утопічною, виконати яку не уявляється можливим. Але саме тут доцільно згадати думку відомого німецького мислителя М. Гайдеггера, який, характеризуючи сутнісні явища Нового часу, підкреслював, що «людська діяльність осмислює і здійснюється як культура. Культура є у цьому зв'язку реалізацією верховних цінностей шляхом турботи про найвищі блага людини. У сутності культури закладено, що потрібна турбота з свого боку починає турбуватися про саму себе і так стає культурною політикою» [11,42]. Враховуючи ці роздуми та нашу сучасну ситуацію в Україні, важливо змінити аспекти у відомому словосполученні «культурна політика». Як правило, наголос майже завжди робився на останньому терміни, підкреслюючи тим самим залежність культури від політики. Сьогодні слід більш виважено віднести до співвідношення цих двох феноменів.

У цьому зв'язку ще на один авторитет, думки якого, на перший погляд, ніби суперечать нашими, але насправді вони їх обґрунтовують. Ми маємо на увазі З. Фрейда, який також почував себе некомфортно у сучасній йому культурі. Мислитель вважав, що термін «культура» указує на всю суму досягнень та інституцій, що відрізняють наше життя від життя предків з тваринного світу і слугують двом цілям: захисту людини від природи і регулюванню відносин між людьми [12,29]. У даній розвідці цікавить останній аспект З. Фрейд вважає, що та чи інша країна досягла висот культури, якщо в ній все, що стосується використання людиною землі і захисту від сил природи ретельно і доцільно, тобто, коротше кажучи, звернено на користь людині. Але щодо культури, то люди висувають й інші вимоги і, як це не дивно, розраховують побачити їх реалізованими у тих же суспільствах. «Ми зовсім не здивовані, підкреслює З. Фрейд, коли хтось вважає використання мила прямим критерієм високого рівня культури. Теж саме сказати щодо порядку, який також, як і чистота, повністю є творінням рук людських. Але у той же час, як розраховувати на чистоту у природі ледве приходить, порядок нами скопійований скоріш за все саме з неї, спостереження за великими астрономічними закономірностями створило для людини не тільки праобраз, але й перші вихідні передумови для встановлення порідку у власному житті. Порядок це свого роду примусовість повтору, будучи раз установленим, він визначає, що, коли і як повинно бути зроблено, щоб у кожному аналогічному випадку можна було б уникнути зволікання і коливання…

Красота, охайність і порядок займають, очевидно, особливе місце у ряду вимог, які пред'являються культурою. Ніхто не буде стверджувати, що вони настільки ж життєво необхідні, як і панування над силами природи… але й ніхто охоче не погодиться розглядати їх як щось другорядне» [12,32 33].

На цей бік справи, тобто на роль культури у регулюванні взаємовідносин між окремими людьми та цілими спільнотами мало хто звертав увагу. Сьогодні тим паче не до цього, бо на порядку денному стоїть питання фізичного (!) виживання нації. У цій ситуації ніби не до культури, бо коли буде сильна економіка, громадянське суспільство тощо буде й культура. Щось тут є від лукавого, бо й тоді, коли не існувало незалежної держави і громадянського суспільства, культура була. Україна існувала й донині існує у формах своєї культури. Досліджуючи життя людей у духовно культурній царині, вітчизняні вчені вказують, що, звертаючись до духовно культурної життєдіяльності, слід аналізувати духовно культурну орієнтацію суспільства, духовно творчий потенціал, багатомірність і розвиток форм творчої діяльності наукової, етичної, естетичної та інших, роль суб'єктів творчої діяльності, проблеми інтелігенції, причини згасання творчого потенціалу тощо [13,32]. З цим можна погодитись, коли мова йде про власне духовно культурну царину, однак остання жорстко пов'язана з іншими сферами життєдіяльності людини, насамперед з політичною діяльністю, і тут не можна залишити поза увагою той благотворний вплив, який здійснює культура на політику. «Загальновідомо, підкреслює генеральний директор Центру «Український дім» при Кабінеті Міністрів України Л. Хоролець, яка велика, оздоровча, людинотворча і державотворча сила в суспільстві Культура. Зрозуміло, саме з великої літератури. Є постійна потреба в піднесенні Культури, в її безпреривному розвитку, в поєднанні її здобутків з народним світобаченням і духовно культурним станом. І ми прагнемо відгукнутися на цю потребу ініціативними починаннями, оригінальними організаційно творчими рішеннями. Намагаємось якомога ефективніше реалізувати вплив культурного фактора і на розв'язання проблем державно політичних, економічних, соціальних» [14,89]. Добре було б, щоб у своїй діяльності, а не на словах вітчизняні політики зрозуміли, що насамперед у культурі може черпати політична влада життєздатні сили для регуляції суспільних відносин, знаходячи тут союзника або опонента своїх дій.

Сьогодні ж більшість політичних діячів посилюється на необхідність формування у першу чергу ринкових відносин, а вже потім інших сфер життєдіяльності держави. Інтерес до культури виявляється вторинним у порівнянні з інтересом до чисто економічного чи політичного змісту суспільних процесів, що відбуваються в Україні. У результаті не тільки реформа втратила будь який культурний контекст, але й культура виявилася вилученою зі сфери реформ, витіснена на її периферію. Мається на увазі культура не тільки у її «базовому», але й у більш вузькому «надбудованому» значенні як сукупність форм і закладів духовної діяльності (література, мистецтво, наука, філософія, мораль, право, релігія і т.д.) [15,167]. Нині вже очевидно, що таке відношення до вітчизняної культури веде до геноциду не тільки стосовно самої культури, а й взагалі нації. Причому, йдеться про культуру у широкому розумінні цього поняття. Наше Міністерство культури опікувалося і опікується лише частиною української культури, а тому, кажучи про державну політику в галузі культури, має на увазі певну частину національної культури, обмежений перелік її галузей. Ефективний же вплив на політичну владу має здійснити культуру у широкому розумінні цього поняття. «Кардинальні реформи культури торкаються всіх і діячів культурно мистецької приналежності, і господарників, бізнесменів, політиків, гірників, залізничників, спортсменів, фермерів, учителів, лікарів, інвалідів, пенсіонерів… усіх, оскільки йдеться про модерну, гідну людини кінця ХХ ст. модель життя і співжиття, зіперту на цінності гуманізму.

Глибокі реформи в культурі можуть і повинні стати в ряд з іншими пріоритетами суспільства й держави, набувши статусу національної мети. Не зробимо цього поведемо національну культуру в усій повноті цього поняття прямою дорогою в резервацію. Хіба вже зараз не зрозуміло, що ми стали на цей шлях?» [10,143].

Останнє зрозуміло, мабуть, багатьом вітчизняним політикам, але спрацьовують попередні стереотипи, коли на словах ніби всі визнавали пріоритет культурних чинників (хто ж буде відстоювати безкультур'я?), а насправді утверджувалися засади напівкультури, страшні вже тим, що з ними ще важче було вести боротьбу, ніж з відвертим безкультур'ям. У перехідний період нашого суспільного розвитку додалися й інші труднощі: у цих умовах політики не відчувають впевненості у своїх діях, відсутня стабільність політичної влади, терези хитаються то в один, то в інший бік, а це посилює кон'юктурний підхід до культури. Зокрема, сьогодні вигідно прихильно ставитися до релігійних цінностей і значна частина політиків це робить. Завтра на авансцену вийдуть інші пріоритети і їм буде віддана перевага. У цих умовах лише нетлінні цінності вітчизняної культури можуть стати на заваді політиканству, бо ще й досі деякі політичні діячі не усвідомили, що таке культура і яке місце повинна займати духовність у нашій державі. «Ми говоримо про державотворення, підкреслює письменник В. Кордун, але справа в тому, що державу ми повинні творити не заради держави. Всяка держава мусить бути гарантом державного розвитку свого народу. Якщо вона не є такою, якщо вона не виступає як гарант розвитку національної культури, людини, забезпечення її прав і т.д., то така держава, яка б вона не була, стає абсурдною. Тому мені здається, якраз втрата такої духовності. втрата культури, що ми, може, зовсім ще й не усвідомлюємо, приведе до денаціоналізації України і перетворення її просто на територію для таких собі криміногенних змагань дикої капіталізації і більше нічого. Ця загроза стоїть абсолютно реальною» [16,5].

Такі песимістичні прогнози сьогодні не поодинокі, але приходиться визнати, що за допомогою створення різних комісій та груп по боротьбі зі злочинністю з останньою покінчити аж ніяк не вдасться, навіть економічними засобами ми вже мало що можемо змінити, оскільки основний капітал вже осів у злочинному світі. Спроби боротися зі злочинністю її ж засобами до ефективного результату не приведе, тим паче беручи до уваги корумпованість державних органів та чиновників від політики. Інший, поступовий шлях подолання нових негараздів, що виникли останнім часом на терені України, пов'язаний з утвердженням досягнень цивілізованої культури, і кращі представники нашого політичного корпусу починають це розуміти, хоча час вже втрачено, значна частина нового покоління потрапила у тенета безкультур'я, своєрідний «культурний вакуум» швидко заповнився різними західними ерзацами, від яких Захід намагається будь що позбавитися.

У той час ми розуміємо, що взаємодія чи розбіжність або навіть конфлікт культурних та політичних факторів набуває виняткового значення у кризовий період, на перехідних етапах суспільного розвитку [17,36]. Саме в цих умовах значною мірою справджується вислів, що політика справа брудна. Водночас стає зрозумілим, що очиститися вона може лише за допомогою культури, яка притаманна чи не притаманна політичним діячам, економічні чинники у даному випадку можуть спрацювати тільки згодом, у перспективі. При цьому зазначимо, що заклики до політиків оволодіти культурою і застосувати її набутки у своїй діяльності не матимуть ніякої ваги, якщо культурні засади ніякої ваги, якщо культурні засади у них не формувалися протягом усього життя.

Крім того, оцінка результатів своєї діяльності у політика проявляється майже відразу вона успішна або невдала. В останньому випадку поразка політика маже коштувати йому кар'єри, а тому нерідко тут вже забувають про культуру. Культурні ж цінності більш сталі, консервативні у кращому розумінні цього слова. Ось чому саме вони здатні подолати політичний конформізм, політичну кон'юнктуру чи нестабільність політичної влади.

влада культура держава політичний

Размещено на Allbest.ru