Ліберал-демократичні і соціал-демократичні аспекти демократичного розвитку: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ліберал-демократичні і соціал-демократичні аспекти демократичного розвитку: порівняльний аналіз

Даховник Л.Л.

Процес політичного розвитку, певною мірою, можна вподібнити процесу будівлі будинку. Для початку потрібний, хоча б, проект того, що ми хочемо при закінченні одержати. Творчий задум зодчого повинен відповідати будівельним нормам і правилам. Відступ від даних норм може привести до тяжких наслідків, аж до загибелі людей. Здоровий глузд підказує, що й у державному будівництві варто виходити з аналогічних вимог до безпеки й стабільності. Але тут-то саме й виникають проблеми, тому що в теорії й практиці формування та підтримки демократичних інститутів не існує загальновизнаних стандартів того ж рівня формалізації, що й в інженерній справі. Насамперед, це стосується лівого краю політичного спектра соціал-демократії.

Місце й роль соціал-демократичних інститутів у процесі еволюції суспільства постійно перебуває в центрі уваги як вітчизняних, так і закордонних політиків і суспільствознавців. У тому числі: роботи директора Європейського форуму при Європейському парламенті Ф. Ролля [1], Е.Г. Задорожнюка [2], В. Медведчука [3] і багатьох інших, збірник статей «Світова соціал-демократія. Теорія, історія й сучасність» [4]. Незважаючи на гадану розмаїтість підходів, слід зазначити, що як еталон у них використовується західноєвропейський класичний стандарт. Проте, соціал-демократичні ідеї сьогодні широко поширені й одержали практичне втілення в країнах, що розвиваються: Азії, Африці й Латинській Америці. Характерний приклад такого роду політика президента Венесуели Уго Чавеса. Однак, лише в деяких випадках «лівиця», як політика демократичного розвитку, виявилася ефективною. Чому? При яких умовах краща «ліва» («права») модернізаційна політика? На ці питання в зазначених джерелах ми не знаходимо відповіді.

Автори наголошують на пристосуванні даної політичної системи до умов, коли буде можливо адекватно застосувати класичні варіанти соціальної демократії. Увага на соціальну ціну такої адаптації зазвичай не звертається. Все це не дає можливості пристосувати наявний досвід до конкретної політичної системи. На наш погляд, першопричина полягає в неадекватному підході при оцінці співвідношення між початковим, поточним і кінцевим станом суспільства, що реформується. Демократичний розвиток є керований процес переходу від початкового стану політичної системи до мети кінцевого стану. Отже, трактування влади повинне бути телеологічне, а саме влада, як спосіб досягнення вибраної мети. У свою чергу, демократичний розвиток, мабуть, є збільшення обсягу демократичних свобод за рахунок послаблення централізму (авторитаризму). Однак до якої міри варто знижувати ступінь авторитарності, щоб не втратити керованості суспільством у застосовуваних раніше трактуваннях влади, неясно.

Спробуємо поглянути на завдання підвищення ефективності політичного розвитку інакше, використовуючи метод порівняльного аналізу, а в якості моделі модернізаційного процесу все частіше застосовувану інформаційно-ентропійну теорему К. Шеннона - Є. Сєдова. Остання описує динаміку політичної системи за критерієм авторитаризм / демократизм (I_r / H_s).

Достоїнством теореми і її наслідків є та обставина, що вони дають можливість:

а) формалізовано описати мету політичної цілі реформ, що проводяться;

б) одержати універсальне трактування влади й свободи;

в) простежити динаміку співвідношення між ними.

Можливість універсалізації витікає з того, що й свобода і влада мають однакову структуру: суб'єкт, об'єкт, ресурси, система панування й процес. Авторитарність підтримують ресурси влади (I_r ) і система панування сукупність інститутів держави. Демократичність, у свою чергу, ресурси свободи (H_s) і система панування інститути громадянського суспільства. Простежимо процес формування існуючих моделей політичного розвитку та зрівняємо їх за співвідношенням (I_r / H_s).

Те, що йменують сьогодні демократичним розвитком, традиційно вважається породженням західної соціально-філософської традиції, й зводиться до так званої західної оригінальної модернізаційної моделі. Так чи інакше, але майже всі існуючі модернізаційні «рецепти» базуються на працях Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма й Р. Далтона [5]. Загальний принцип такий: варто переходити від таких суспільств, де спільні інтереси превалюють над індивідуальними (тоталітарні й до індустріальні політичні системи) до таких, де панує зворотний принцип (англо-американські й континентально-європейські). Іншими словами, основним критерієм демократичності й соціального прогресу є відповідність процесу й мети модернізації ідеям ліберальної демократії. Політична система орієнтована на задоволення потреб і реалізацію інтересів найбільш активної частини соціуму, його елітних верств. Саме цим шляхом намагається йти сьогодні й незалежна Україна.

Між іншим, реальність така, що впровадження в життя даного сценарію ефективне лише тоді, коли в політичній свідомості суспільства індивідуалістична компонента розвивалася протягом часу, вимірюваного сторіччями. Тоді говорять про оригінальний політичний розвиток [6]. До теперішнього часу прогресивним «алмондовським системам» вдалося формувати механізми самовідтворення за допомогою партійного механізму (насамперед США й Великої Британії). Але навіть і там, поряд з ліберально-демократичними (правими) інститутами (республіканці в США, консерватори у Великій Британії) існують потужні ліві структури (демократи й лейбористи відповідно). Хоча, зрозуміло, лівими ні демократи, ні лейбористи себе офіційно не йменують. Саме чергування правої і лівої політичної й економічної активності й забезпечує самовідтворення та відносну стабільність зазначених співтовариств.

В.П. Пугачов зазначає, що «базисне уявлення про західну демократію ґрунтується на наступних посиланнях:

а) індивід важливіше, ніж група, частина вище, ніж ціле;

б) приватна власність є вроджена риса людини, а численна «середня» верства приватних власників є основа стабільності в країні;

в) представницькі інститути законотворять від імені більшості, відділені від інших гілок влади й регулярно оновлюються;

г) виконавчі органи відповідальні перед законотворчими;

д) суд незалежний від інших гілок влади;

є) існує безпечне представництво інтересів через інститути партійної системи й легальну опозицію;

ж) відокремлення інституту влади від конкретних її носіїв, розуміється як безособовість правових настанов панування закону над приватною сваволею розглядається західною політичною думкою як загальне;

з) кожний індивід, щоб бути здатним вирішувати «надзадачу» західного суспільства, повинен мати мінімальний перелік функціональних характеристик, іменованих «права людини» [7].

У Західній Європі також є в наявності ліво-правий баланс, що має, втім, свої особливості, обумовлені перевагою католицизму й сформованої під його впливом політичною культурою. Наведені вище базові компоненти західної демократії не могли не породити егоїзм буржуазії й відповідний рух тих, хто не потрапив у привілейовані кола. В XIX - початку ХХ ст. виникло вчення К. Маркса й Ф. Енгельса та, на його основі, соціал-демократичні інтерпретації, що простираються в широкому спектрі від помірних (Е. Бернштейн, К. Каутський) до радикальних (В. Ленін, Р. Люксембург). Перед європейськими урядами виникла необхідність обирати: або й далі тотально підтримувати економічну еліту й наблизити небезпеку соціалістичної революції, або забезпечити аутсайдерам хоча б мінімум задоволення вітальних потреб. Надалі популярність радикальних версій європейської соціал-демократії неухильно знижувалася.

У даний час європейські ліві займають сегмент від демократичного соціалізму до соціал-лібералізму. Перші заперечують капіталізм, вважають, що він вже вичерпав свій демократичний потенціал, але думають, що перехід до соціалізму повинен йти не за рахунок революції, а еволюційним шляхом, використовуючи демократичні механізми. Інші ж вважають за необхідне не акцентувати увагу на кінцевій меті процесу демократизації, а зближати активність всіх соціальних акторів у частині надання їм однакових стартових умов для самореалізації. У свою чергу, і західноєвропейська «правиця» теж неоднорідна від ліберал-демократів до ліберал (націонал)-консерваторів. Таким чином, загальний принцип політичного балансу дотримується й тут. Відмінність лише в тім, що сторонами політичної гойдалки є не фіксовані партії, а партійні коаліції. Відтворимо описані вище процеси на схемі Є. Сєдова, рис. 1 [8].

Рис. 1. Оригінальний демократичний розвиток західних систем

Для англо-американських і континентально-європейських політичних систем демократичний політичний процес зводиться до підтримки координати (I_r / H_s) у стані, коли, по-перше, в еліти й мас є достатня кількість ресурсів для реалізації їхніх вітальних інтересів. Відповідно до інформаційно-ентропійного підходу, зазначене має місце при координаті 4/1.

Питання у наступному. Наскільки може бути застосований для не- західних співтовариств даний вище «архітектурний» (модернізаційний) проект. С. Хантингтон вказував, у зв'язку з цим, на принципову можливість підтримувати там демократичні інститути недемократичними заходами [9]. І це цілком закономірний висновок західного фахівця.

Напевно не викличе серйозні заперечення наступне твердження. «Імпліцитно ідея демократії базується на двох посилках: індивід важливіше, ніж група, частина вище, ніж ціле. На Сході ця ідея уявляється безглуздою та абсурдною. Демократія породила культуру споживання, яка засвоюється добре. Заради неї багато хто згоден проекспериментувати і з самою демократією. Легко спорудити статую Свободи й поставити її на площі Тяньаньмень. Але жити цими посиланнями зовсім інша справа» [10].

Звідси випливає, що «має місце фундаментальна несхожість Заходу та Сходу. Головна політична дихотомія Заходу «демократія» «недемократія» , а Сходу «тоталітаризм» «нетоталітаризм» або «деспотія» «недеспотія». Авторитаризм на Заході різновид недемократії, на Сході ж демократії, у розумінні відходу від деспотії. Для Заходу демократія захист індивіда, для Сходу стабільність суспільства та його цілісність. Обидві цивілізації різняться й у визначенні легітимності влади. У першому випадку легітимний той, хто обраний за належною процедурою, в другому той, хто призначений більш високою владою. Зміна влади на Заході рутина, а на Сході критичний момент; нормою вважається гармонійна ієрархія. Вибори на Сході не «мийна машина», не момент легітимації лідера, а процедура, що «затверджує більш високу легітимацію» [11]. Провідна роль держави в незахідних країнах - незаперечний імператив. Тому дихотомії «держава» «громадянське суспільство» там просто не існує» [12].

Виходить, якщо перехід до західної модернізаційної моделі здійснити вибуховим темпом, національні ресурси (I + H ) швидко перейдуть до елітних угрупувань. При цьому ні вони, ні все інше суспільство не будуть готові керувати процесом політичного розвитку ні культурно, ні соціально, ні психологічно, ні економічно. В інформаційно-ентропійному розумінні такі політичні системи будуть концентруватися поблизу крапки «Н», будуть приречені на хронічну економічну відсталість. Для підтримки їхньої цілісності, а рівно й цілісності квазідемократичних інститутів, потрібні твердий авторитарний режим і зовнішній вплив з боку західних систем. У цьому контексті уявляється природним ріст популярності соціал-демократичних течій того або іншого ступеня радикальності. І це в порядку речей, тому що тільки «соціал-радикали» висувають гасло націоналізації й здійснюють його, тобто прагнуть до збільшення I_r. Іншого шляху до демократії, що самопідтримується, просто немає (стрілка, спрямована вправо від крапки «Н» до зони самопідтримки біля крапки «Опт», рис. 1). Саме так відбувається на початку XXI ст. в Латинській Америці.

Існує, втім, і оригінальна не західна версія демократичного розвитку (на відміну від неї, описана вище йменується відбитою або вторинною), рис. 2. Її суть полягає в повільному, еволюційному збільшенні H_s за рахунок зменшення I_r. Збільшення H_s створює ресурсну базу формування інститутів громадянського суспільства. При цьому соціальні групи проходять досить тривалу школу демократії доти, поки вся політична система не досягне зони оптимуму. Дана модель куди більше відповідає сучасним уявленням про соціал-демократію, ніж її відбита версія.

Рис. 2. Схема оригінального незахідного політичного розвитку

Оригінальна незахідна модернізаційна модель реалізується в Китаї, В'єтнамі, Білорусі й ряді інших держав, забезпечуючи їм ріст ВВП від 8 до 12% щорічно.

Таким чином, соціально-демократичний компонент присутній у всіх моделях політичного розвитку. Він забезпечує, при взаємодії із правим (ліберальним) компонентом необхідний баланс, що стабілізує демократичну політичну систему. При цьому існує кілька версій демократизації, які одна до одної не зводяться й, отже, не можуть підмінювати одна іншу.

Західна оригінальна модель ефективна лише на околицях точки оптимуму співвідношення авторитаризм / демократизм. Її застосування для співтовариств, що модернізуються, різко гальмує хід необхідних реформ внаслідок втрати керованості й викликає до життя появу радикальних соціально-демократичних концепцій і рухів. Чим ближче конкретна політична система до точки початку циклу авторитаризм / демократизм, тим ступінь радикалізму вищий. Існуючий демократичний режим повинен бути зацікавлений у появі й функціонуванні соціал-демократичної складової перш, ніж процес деградації системи стане незворотним. Ось чому в Україні сьогодні краще посилення лівого політичного курсу (парламентаризму) і лівої (соціально-орієнтованої) економічної лінії.

Третя (оригінальна незахідна) модель забезпечує найбільшу ефективність модернізації суспільства. Вона зводиться до еволюційного посилення лівого політичного курсу й правої економічної лінії. Однак, на жаль, до України ця модель незастосовна. Політика, як відомо, мистецтво можливого.

Література

демократія політичний авторитаризм

1. Европейская социал-демократия и сотрудничество ЕС Россия. [Электронный ресурс]. Электрон. текстовые данные (8401 bytes). М.: Европейские исследования, 2007. Режим доступа: http://hist.asu.ru/aes/roll.htm. Monday, 20 August 2007 14:59:30.

2. Задорожнюк Э.Г. Социал-демократия в Центральной Европе / РАН. Институт славяноведения. М.: Academia, 2000. 311 с. Рез. с англ.

3. Медведчук В.В. Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива. К: Основні цінності, 2000. 200 с.

4. Мировая социал-демократия. Теория, история, и. современность М.: Собрание, 2006. 584 с.

5. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром. К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор. М.: Аспект Пресс, 2002. 537 с.

6. Тихомиров С.И. Основные направления развития современных политических систем. Севастополь: Изд-во СевГТУ, 1999. 40с.

7. Основы политической науки: В 2 т. / Под ред. Пугачева В.П., М.: Общество «Знание» России, 1993. часть II: 224c.

8. Седов Е.А. Информационно-энтропийные свойства социальных систем // ОНС. №5. С. 92 100.

9. Huntington S. Political Order in Changing Societies. New Haven, 1970.

10. Парламентаризм и демократия в незападных обществах. Круглый стол. Часть 1. // Восток. 1992. № 6. С.47 53.

11. Парламентаризм и демократия в незападных обществах. Круглый стол. Часть 1. // Восток. 1992. №6. С.47 53.

12. Тихомиров С.И. Опыт постсоветского политического развития: анализ и синтез. Дис. канд. полит. наук: 23.00.02. Севастополь, 2000. 175 с.

Размещено на Allbest.ru