Парламентська опозиція в сучасній Україні як чинник її демократизації

Размещено на http://www.allbest.ru

Парламентська опозиція в сучасній Україні як чинник її демократизації

Зарицька І.В

парламентська опозиція демократична

Нині в Україні відкрилися реальні можливості для вивчення опозиції як політичного феномену, що є показником цивілізованості соціуму і рушійною силою прогресивних суспільних змін. Дедалі більше утверджується погляд на суспільство як на динамічну самовідновлювальну систему, в якій далеко не остання роль належить важелям протистояння владі її конструктивної критики. Щоб мати цивілізовану, конструктивну опозицію, без якої плідну працю владних структур уже важко собі уявити, сучасній Україні потрібно пильно вдивлятися у той, хай і невеликий досвід протистояння владі й багатопартійності, який вона здобула на крутих віражах власної історії. Не менше значення має для неї і володіння світовим досвідом співжиття і співпраці різних політичних сил, технологій пошуку консенсусу, політичних компромісів. Узагальнення такого досвіду і введення його, так би мовити, у «політичний обіг» є одним з основних завдань поточного моменту [1].

Якщо мова йде про Україну, то слід враховувати основні характеристики системної і позасистемної опозиції, а також основні підстави її взаємодії з владою.

Системна опозиція представлена політичними партіями, рухами, громадськими та профспілковими організаціями, які перекривають більшу частину політичного спектра - від крайніх правих до лівих центристів. Серед них є кілька впливових політичних партій, представлених у парламенті, решту становлять близько ста не чисельних і невпливових партій, які інколи навіть важко назвати партіями [2].

Така опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, і все ще перебуває на складному етапі становлення, блокування (пошуку союзників), визначення стратегії й тактики політичної боротьби. Зазначимо, що цей вид опозиції має багато визначень - «державницька», «цивілізована», «національно свідома» і начебто має благородні цілі: щоб влада була народною, політики чесними і компетентними, щоб Україна швидко ввійшла в європейську спільноту. Крім того, системна опозиціявиступає під гаслами активізації реформ, передусім у сфері економіки та державного управління, боротьби з корупцією, «тіньовою економікою», свободи ЗМІ, посилення громадського контролю за діяльністю спецслужб і правоохоронних органів, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом.

Ферменти духовного і морального розкладу, нестабільна економічна ситуація призвели до світоглядної дезінтеграції навіть державницьких сил, у надрах яких формується системна (внутрішньо системна) опозиція. Якраз у цьому середовищі найбільше лунає розпачливих слів про нещасну націю, про народ, який не сприймає національну ідею. В історії є багато прикладів, коли патріоти обурливо виявляли невдоволення народом, який не хоче йти шляхом, накресленим інтелігенцією. На нашу думку, системній опозиції слід суттєво підвищити свій рівень конструктивізму в своїх програмах.

Позасистемна опозиція в Україні має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність уже не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою. Позасистемна опозиція представлена партіями й громадськими організаціями лівого та крайнього лівого політичного спектрами. Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгічні настрої (насамперед людей старшого покоління) за «кращим радянським минулим», тривалий кризовий стан у країні, що спричинив стрімке падіння рівня життя населення, аморальні прояви в діяльності владних структур, відсутність перспективи радикального поліпшення соціально-економічної ситуації найближчим часом, популізм лідерів лівих політичних партій, які використовують помилки влади і провали в соціальній сфері для просування власних ідей.

Решта опозиційних сил, які важко класифікувати за критерієм системної чи позасистемної опозиції, не заперечує права українського народу на незалежність, на свободу і демократію, на вибір стратегії й тактики реформ та своїх представників у законодавчій і виконавчій владі. Вони реалізують своє право на бачення майбутнього України, на вибір шляхів її розвитку і право на отримання влади конституційними методами, шляхом прозорих демократичних виборів, щоб потім реалізувати свій політичний курс. У таборі цих опозиційних сил відбуваються постійні зміни, одні партії приходять до нього, інші виходять. І відсутня ідеологічна і політична єдності, тут йдуть конкурентні змагання за голоси виборців, уточнюються пріоритети боротьби з правлячими силами і між собою. І це нормальна ситуація в демократичних країнах.

Ще в українському суспільстві є своєрідний «політичний спорт» - гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе напівопозицією, конструктивною, непримиренною, парламентською, позапарламентською опозицією; сьогодні оголошують себе опозицією, а завтра стають «друзями влади». Базою таких опозицій є звичайні тимчасові розбіжності з кадрових питань, тривіальні суперечки з поточних питань, передвиборна тактика, коли лідери деяких партій з кон'юктурних міркувань видають себе за позиціонерів владі.

Оцінюючи політичні процеси в Україні, зміни, які відбулися під впливом соціоструктурних, соціокультурних та адміністративних трансформацій, необхідно враховувати ці чисельні інсценування опозиційності, гри в опозиційність. Це процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, коли на передній план висуваються зовнішні ознаки, символи, імітується бурхлива діяльність по боротьбі зі злочинністю, бюрократією. Таким чином, створюються фальшиві іміджі, дуже далекі від реальності, такі ролі приміряли і партії, і рухи, і політичні лідери.

На жаль, в Україні за часи її незалежності було багато інсценувань опозиції, гри в опозицію. Сьогодні Україні потрібна конструктивна опозиція, бо це - інструмент контролю влади, це політична сила, здатна оперативно й гостро реагувати на будь-яке сумнівне рішення влади шляхом: роз'яснення суспільству суті того, що відбувається, і прогнозування можливих наслідків; впливу на владу всіма доступними способами з метою можливої зміни її позиції; створення реальної законодавчої противаги. Кожний двозначний законопроект від імені влади має наштовхнутися на обґрунтований і прозорий законопроект, створений опозицією [3].

Критика опозиції повинна бути ємною, вагомою, вичерпаною, позбавленою істеричності, популізму й поверховості. Такий шлях не такий небезпечний і романтичний, як вулично-підпільна революційна діяльність, але не менш відповідальний. Він довгий, стомливий, інколи нудний

і, напевно, невдячний. Але він необхідний. Це один із шляхів осучаснити політику, а також спроба перевиховати напіврадянський політикум і на- півмаргінальний електорат [4].

З цього витікає, що опозиція, здатна виконати роль совісті нації, функції вістря громадянського суспільства, місію посередника між владою та народом, обов'язки парламентарія від населення.

Реальність показує, що з огляду на розподіл влади між президентом і парламентом у парламентсько-президентській республіці прем'єр- міністри і їхні кабінети стають більш сильними, а тому можуть приділяти менше уваги запитам окремих груп населення. На думку американського політолога Сеймура Ліпсета, прем'єр-міністр, за яким стоїть парламентська більшість, має у своєму розпорядженні набагато більшу владу, ніж американський президент. Такі парламенти голосують переважно за підтримку бюджетів, законопроектів і політичних рішень, запропонованих урядом. На відміну від них, парламентарі від опозиції незважаючи на свободу дискутувати, критикувати або голосувати проти політики виконавчої влади рідко коли можуть на неї суттєво вплинути [5].

Тому головне завдання опозиції - кваліфікована робота в парламенті із застосуванням усіх доступних інструментів, робота, метою якої є розробка альтернативних підходів до політики уряду, моніторинг і контроль за діяльністю влади та ретельна підготовка до майбутніх виборів. Лише за таких умов опозиція в демократичному суспільстві має шанс стати владою.

Політична опозиція поставлена в ситуацію, в якій вона змушена ситуативно визначатися стосовно дій політичних фігур різних полів. Формально існує можливість виокремлення двох ліній ідентифікації опозиції як такої - з одного боку, стосовно парламентської більшості та урядової політики, а з іншого боку, і стосовно політики, що виробляється Президентом України. Якщо опозиційність парламентської меншості стосовно більшості та уряду є опозиційністю як такою, то вироблення лінії відносин з главою держави завжди залишатиметься відкритим питанням, відповідь на яке залежатиме від політичного змісту та політичних намірів опозиції. Зайве говорити, що визначальними й домінантними в цьому процесі завжди будуть політичні інтереси [6].

Слід зазначити, що вибір лінії поведінки опозиції - консенсусність (лояльність) чи конфліктність (непримиренність) залежить, як правило, від політичних міркувань. Все ж таки, слід наголосити, що метою опозиції є прихід до влади, тому вона самостійно визначається з позиціонуванням, вибором моделі поведінки стосовно різних владних і політичних акторів. Таке самовизначення не може бути пов'язане з будь-якими законодавчими вимогами. Визначальний чинник вибору лінії поведінки опозиції завжди лежатиме в площині електорального вибору, звідки й витікає її висока відповідальність за свої дії.

Але, для України, де триває процес створення політичної системи як такої, де ще відбувається структуризація всередині політичного поля, де панує неефективна багатопартійність, де основу виборчого процесу складають не тільки сталі суб'єкти (партії), але і їх об'єднання (виборчі блоки). Питання визначення єдиного суб'єкта, який може притендувати на набуття правового статусу опозиції (чи парламентської, чи офіційної чи політичної), може перетворитися на предмет боротьби, що не тільки призведе до неприйняття закону про опозицію в нашій державі, але і стане чинником загострення боротьби в таборі опонентів уряду [7].

Розглядаючи парламентську опозицію слід зазначити, про такий важливий її аспект як політична відповідальність та доступ до процесу прийняття рішень у парламенті. Хоча ці питання є принципово важливими для всіх інститутів політичної системи та для всіх політичних груп, хоч би як структурованими вони не були. Зазначимо, що на сьогодні ні в Конституції, ні в чинних законах, ні в проектах законів про «опозицію» та Кабінет Міністрів, ні в Регламенті Верховної Ради не сформульовано тези про відповідальність (політичну відповідальність) коаліції депутатських фракцій (парламентської більшості). Місія коаліції депутатських фракцій у тому вигляді, як вона окреслена в Конституції, доволі обмежена як стосовно парламенту, так і стосовно уряду. Коаліція має вносити Президентові України свої пропозиції щодо кандидатури прем'єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Отже, навіть формально вимоги щодо несення коаліцією - структурою, названою в Конституції, - відповідальності за діяльність уряду не несе. Ніде не зафіксовано й політичної відповідальності парламентської більшості стосовно Верховної Ради [8].

Видається недостатньо вмотивованою і позиція, яка відкидає можливість несення політичної відповідальності опозицією (парламентською меншістю) за діяльність законодавчого органу влади. Якщо вести мову про процес прийняття рішень, то опозиція повинна мати всі можливості для впливу на ухвалення рішень у законодавчій сфері, тобто в парламенті, але вона, відповідно, інституційного обмежена в доступі до цього процесу у виконавчій владі - насамперед у впливі як на кадрові, так і на фінансові та політичні рішення (на рівні Кабінету міністрів, міністерств та відомств). Тому принциповим, на нашу думку, має бути визнання політичної відповідальності парламентської меншості (парламентська опозиція) за діяльність саме Верховної Ради. За цього ми далекі від того, щоб стверджувати, ніби політична відповідальність опозиції як якоїсь структури повинна бути предметом правового регулювання. Але це не означає, що таких вимог не існує в принципі. Відповідальність партій, фракції яких працюють у депутатській коаліції і становлять більшість у законодавчому органі влади, набувається в електоральній площині незалежно від формальних приписів закону.

Усі механізми регулювання між більшістю і меншістю в парламенті, всі внутрішньопарламенські структури, всі процедури проходження законодавчих і політичних ініціатив покликані не тільки уможливити участь меншості в процесі прийняття рішень та гарантувати врахування її позиції та включення цієї позиції в остаточні рішення, але й зобов'язати опозиційну меншість до такої участі.

Визнання за парламентською опозицією гарантованого права на посідання посад у керівництві парламенту, а саме: голів парламентських комітетів є привабливим для більшості представників різних політичних сил. Слід зазначити, що на цьому сходяться практично всі автори проекційних ініціатив щодо законодавчого оформлення опозиції.

Крім того, за умови розширення кола відданих у руки опозиції комітетів її вплив міг би стосуватися, наприклад, приватизаційної діяльності, правової та судової сфер, в українському політикумі ці питання залишаються відкритими. Під час вирішення необхідно базуватися на тому, що опозиція повинна відігравати визначену політичну роль. Якщо виходити з твердження, що опозиція обов'язково мусить здійснювати функцію критики і контролю, то відповідно вона може претендувати на керівництво тими парламентськими комітетами, які уможливлюватимуть виконання такого закону.

Ще однією найважливішою умовою та складовою як парламентської, так і позапарламентської опозиції є реалізація права на поширення інформації. Розглядаючи питання про доступ опозиції до ЗМІ, слід виходити з того, що в Україні можливими можуть бути три підходи: використання державних ЗМІ; використання приватних ЗМІ; заснування власних ЗМІ. Можливість вільного функціонування партійних інформаційних органів, засновником (співзасновником) яких є відповідальна політична партія чи виборчий блок партій, є передумовою використання їх опозицією в широкому сенсі слова, а не тільки парламентською.

Слід зазначити, що перед тим як вести мову про заснування опозиційними політичними силами електронних ЗМІ, потрібно, мінімум, визначитися з офіційним правовим статусом «опозиції», прирівняти її до статусу юридичної особи та внести зміни до закону «Про телебачення і радіомовлення» з метою розширення переліку суб'єктів, які можуть виступати засновниками телерадіоорганізацій [8].

Але законодавче обґрунтування підстав для встановлення права на вільне використання опозицією власних засобів масової інформації може виходити з того, що доки парламентська опозиція не буде інституціона- лізована і не набуде статусу юридичної особи, вона не зможе засновувати власні ЗМІ. Зате вона має повну змогу користуватися друкованими ЗМІ, засновниками яких виступають політичні партії.

П'ять партій (блоків партій), що перемогли на позачергових виборах 2007 р. (Партія Регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Блок «Наша Україна - Народна самооборона», Комуністична партія та Блок Литвина), вирізняються наявністю сталої і досить-таки розгалуженої системи первинних організацій, з одного боку, і потужних інформаційних ресурсів різного технологічного рівня (друкованих та електронних) - чи то ЗМІ, засновниками яких виступають самі виконавчі органи партій, чи мас-медіа, власники й управлінці яких різною мірою й на різній основі дотичні до партійного й політичного життя загалом, - з іншого боку. Яка б із цих політичних сил на якому б з етапів політичного розвитку не самовизначилася як парламентська опозиція (не виключено, і як позапарламентська опозиція), кожна з них спроможна поновити чи налагодити комунікацію з громадянами через власні організаційні, кадрові й інформаційні канали, прихиляючи суспільство до своєї ідеї і до своєї політики та впливаючи на уряд і виконавчу владу.

У ході обговорення гарантій опозиційної діяльності виявляється, що одним із ключових питань є - питання про джерела фінансування політичної опозиції, а тому найбільше списів ламається з цього проводу. Дискусія точиться довкола питання про можливості і підстави фінансування опозиції з державного бюджету.

В Україні всі нерозв'язані проблеми існування сильної демократичної опозиції, цивілізованої співпраці з владою зводяться до одного, по суті сходяться в одній точці - брак уявлень про опозицію про свою політичну роль, історичну місію, нішу чи місце серед інших політичних інститутів або інститутів громадянського суспільства.

Сьогодні для України є досить актуальним визначити опозицію як ідеологічну і політичну реальність, не відштовхувати її як ворожу для політичної системи України силу, визначати і бачити маневри вдаваної опозиції, яка виникає на грунті помилкових суджень і особистих амбіцій лідерів по суті неопозиційних партій, не приписувати опозиційних суджень і дій політикам та партіям з метою їх дискредитації, якщо ця опозиційність відсутня.

Українське суспільство, на нашу думку, спроможне самоорганізува- тись і розвиватись, при умові, що його головні суб'єкти зможуть досягти згоди, і тут важливо досягти згоди на конструктивній основі взаємодії, співпраці, врахування позицій опозиції, через перегляд сутнісних орі- єнтаційних мотивів суспільства, якщо цього вимагають корінні інтереси соціуму.

Водночас не варто перебільшувати позитивну роль опозиції в Україні. За роки нашої державної незалежності була очевидною й дезінтегруюча роль деяких опозиційних сил. Часто окремі опозиційні групи використовували демократичні норми і процедури як засіб захисту вузько корпоративних інтересів та амбіційних претензій їх лідерів на всенародне представництво, не підтверджених ні результатами виборів, ні соціологічними опитуваннями. В цьому випадку гасла боротьби за благо на практиці виступають гаслами і цілями боротьби за владу для вузької групи людей, а інколи і просто окремих політичних авантюристів.

Для українського суспільства небезпечним є й існування нестійкої багатопартійної системи. Наявність опозиції може бути і фактором політичної нестабільності, особливо за умов відсутності діалогу між владою і опозицією. Невиправданий пресинг держави стосовно інститутів громадянського суспільства спонукає опозицію використовувати радикальні методи. Цікавим є те, що вихована в таких умовах опозиція, приходячи до влади, переймає репресивні методи попередників.

Крім того, відсутність в українському законодавстві визначених меж діяльності опозиції робить уразливим самі основи демократії.

До зазначених небезпек додамо ще й те, що вузькопартійні інтереси можуть брати гору над загальнодержавними. Тотальна критика дій уряду не завжди відповідає об'єктивній картині, і часто є засобом приходу до влади за допомогою популістських заяв та використання негативістських настроїв. Боротьба з популістсько-агресивною опозицією є причиною розпорошення сил уряду, відволікання уряду від вирішення завдань, які стосуються його компетенції, а це призводить до погіршення економічної і політичної ситуації в країні [9].

Крім того, використання в українському суспільстві недемократичних методів у протистоянні опозиції і влади, «брудних технологій», силових дій негативно позначився на моральному кліматі народу.

На нашу думку перед Україною постає питання: створити ефективну конституційно-законодавчу базу і для діяльності влади, і для опозиції. Закони повинні не лише встановлювати правила діяльності і опозиції окремо, а й визначати правила їх взаємодії, а саме, вказати на механізми демократичного завоювання влади опозиційними силами, переходу влади від одних політичних сил до інших, забезпечити права і свободи тих сил, які програли вибори. Закон має перекрити можливості влади кваліфікувати в кожному окремому випадку дії опозиції як антиконституційні, гарантувати рівні конституційні права владі і опозиції. Тобто, закон, в основу якого повинні бути покладені національні інтереси, має гарантувати верховенство права в політичній та інших сферах діяльності. Опозиція повинна нести за це таку ж відповідальність як і влада.

Усвідомлення і реалізація національних інтересів є джерелом продуктивної співпраці влади і опозиції, орієнтованої на те, що побудувати нормальне життя в Україні можуть лише самі українці. Але для цього Україні потрібні і сильна влада, і опозиція, яка б контролювала владу, змушувала її працювати цілеспрямовано та ефективно.

Взаємодія влади і опозиції підпорядковується не лише юридичному закону, а й моральному. Можна прийняти юридично правильні закони, але якщо вони не спиратимуться на моральні засади суспільства, на громадську підтримку, вони не діятимуть. Якщо демократія відкриває простір вільній грі політичних та економічних сил суспільства, необхідно, щоб сили підпорядковували себе вищому принципу - моралі. Свобода, яка відкидає цей принцип загального зв'язку і солідарності всіх членів суспільства, веде до самознищення суспільства й розвалу основ державного життя. Якщо опозиційні сили або ті, хто «грається в опозицію, прагнуть свободи без берегів, свободи необмеженої мораллю, народною традицією і культурою, вони знищують суспільство і державу» [2]. Певні опозиційні сили це роблять свідомо, а деякі - через відсутність здорового глузду. Проте аморально можуть діяти не тільки опозиційні сили, а й владні інститути та окремі представники влади.

В Україні вже стало нормою, що і влада звинувачує опозицію і опозиція - владу у відсутності моральних принципів діяльності, в тому, що інша сторона обстоює тільки свої власні егоїстичні, а не загальнонаціональні інтереси. Бувають випадки, коли кожна із сторін має рацію, або її має одна сторона, або коли не праві обидві сторони.

Не дивлячись на певні прорахунки й труднощі, при розбудові демократії, наша держава просунулась вперед в цьому процесі. Завдячуючи цьому в нас й існує легальна опозиція, але ми не можемо назвати ефективним діалог, який склався між владою та опозицією. В нашій державі існують певні проблеми в їх взаємовідносинах, а саме:

По-перше, український уряд постійно дає привід для існування в країні опозиції, яка гостро критикує режим, а оскільки в політичному дискурсі влади спостерігається розходження між словами та ділами виникає ефект так званої депривації (стан незадоволення, який викликаний розходженням між реальним і/або очікуваним станом) [6], чим і користується опозиція для своєї, навіть радикальної, критики режиму. Слід зазначити, що вона в той же час, не пропонує повномасштабних проектів виходу країни із кризи.

По-друге, сьогодні в Україні поки що не вибудовані ефективні канали для проведення політичного дискурсу між владою та опозицією в період між виборами. Класик конфліктології Л. Козер в своїй праці «Функції соціального конфлікту» не випадково зазначав про необхідність організації каналу для «виплескування ворожості», яка може накопичуватися в «проблемних суспільствах» [10]. Такий «викид» дозволяє перетворити «ворожість» у звичайний соціальний конфлікт, який піддається аналізу та може бути врегульованим. Слід зазначити, що під час виборчої кампанії дискурс між владою та опозицією - існує, але переваги в цьому випадку на стороні «партії влади», бо програмні заяви кандидатів на владу всебічно обговорюються в ЗМІ, але після виборів все закінчується, і парламентська опозиція позбавляється можливості публічного дискурсу з урядом.

По-третє, досить серйозною проблемою є якість самого політичного дискурсу, який пропонує опозиція. Як відомо, що прийти до влади і втриматися в ній, опозиції необхідно мати і зберігати відмінну «робочу форму», яка виражається в кадровому потенціалі та її політичному кре- ативі, тобто здатності висувати альтернативні пропозиції по перебудові життя в суспільстві.

По-четверте, «правляча еліта» непрозора, закрита для громадського контролю. Рішення важливих для суспільства питань приймаються без широкого обговорення з опозицією. Тому, в свою чергу, політична опозиція малопродуктивна, несамостійна та неконструктивна.

По-п'яте, в Україні «затромбовані» канали ЗМІ для повноцінної політичної комунікації опозиції з владою. В політичному дискурсі влади та опозиції присутній в основному радикальний конфліктний дискурс: звинувачення, дифамації (оголошення, зазвичай у пресі, дійсних або вигаданих відомостей, які ганьблять честь і гідність), і майже відсутня практика дискурсу у погодженні спірних питань [8].

Тому головним для України сьогодні, по-перше, - є проблема ефективно діючих політичних і громадських інститутів. По-друге - проблема компетентних громадян і політичних сил, здатних цими інститутами користуватися та діяти морально і відповідально. Як зазначав Е.Кант, «моральний закон святий» [11], нагальною потребою українського суспільства є формування такої влади та опозиції, таких громадян, які б діяли за юридичними і моральними законами. По-третє, слід розвивати корисний політичний дискурс між владою та опозицією. Далі, слід прийняти спеціальний закон про правовий статус опозиції, розробити та ввести принцип конструктивної й відповідальної опозиції, котрий мав би забезпечувати баланс сил між влади й опозиції, контролю та критики зі сторони опозиції дій уряду, і права опозиції виступати в державних ЗМІ. Саме політичний дискурс між владою та опозицією є «серцем демократії» [12].

Література

Курас І. Ф. Політична опозиція в Україні: історичний досвід і сьогодення // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика: Матер. наук.-прак. конф. - К., 1996 . - С.3-9.

Михальченко М. Політичні ризики в сучасній Україні: виклики й відповіді // Політичний маркетинг. - 2007. - № 3(24). - С.3-8.

Павленко Р. Опозиція: права і повноваження // Людина і політика. - 2002. - № 4(22). - С.3-10.

Рахманін С. Після бурі // Дзеркало тижня, № 34(613), 9 вересня 2006.

Липсет С.М. Роль политической культуры// Антология. Пределы власти. № 2-3 // http:// old. russ. ru/ antotog/ predely/ inform. htm.

Варзар І.М. Політологічні і історичні засади феномена «політична позиція» // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика: Матер. наук.-прак. Конф. - К., 1996. - С.94-102.

Михальченко М. Позиції опозиції. Хто є хто в Україні // Віче. - 2002. № 3(120). - С.3-11.

Конончук С, Ярош О. Уряд і «тіньовий кабінет»: як можлива вестмінстерська модель у політичному полі України? дослідження проблеми. - К., 2007. - 44 с.

Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современных государств. - М., - 292 с.

Козер Л. Функции соціальной конфликтологии. - М., 2000. - 208 с.

Кант І. Антропология с рагматической точки зрения// Соч.: В 6-ти т. - М., 1966.

Джеферсон Томас. Американские просветители. Избр. Произведения. В 2-х т. - М., 1968-1969.

Размещено на Allbest.ru