Перша українська громада у Великобританії: історія формування та суспільна діяльність (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перша українська громада у Великобританії: історія формування та суспільна діяльність (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Виконала:

Забавська О. І.

Невід'ємною складовою частиною історії українського етносу є історія розвитку української діаспори. Однією із найчисельніших у Західній Європі є діаспора Великої Британії. Деякі сучасні дослідники вважають, що на початку ХХІ ст. у Сполученому Королівстві проживали 50 тис. українців [9,535]. А з урахуванням українських заробітчан, які склали четверту хвилю еміграції до Великобританії, кількість українців у цій країні поселення може сьогодні досягати 100 тис. [2,44].

Окрім чисельності, українська діаспора у Об'єднаному Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії відзначається своєю організованістю та високим рівнем національної ідентичності навіть у поколіннях, які народилися у Великобританії. Однак доводиться констатувати, що історія розвитку української етнічної групи у Сполученому Королівстві ще не отримала належно глибокого вивчення у працях вітчизняних істориків. Малодослідженою залишається проблема поселення перших українців на Британських островах та утворення їх організованої громади у місті Манчестері. Варто відмітити, що у 1997 році українці у Великобританії урочисто святкували сторіччя свого перебування у цій країні. Один із відомих представників британських українців о. Євген Небесняк присвятив цій ювілейній даті свою монографію «З червоної калини на червону рожу» [12], яка є унікальною з фактологічної точки зору. В основі цієї праці лежать матеріали з архіву української громади у Манчестері, а також інтерв'ю з нащадками перших емігрантів, які прибули до Великобританії наприкінці ХІХ початку ХХ ст.

Значну цінність для дослідників має праця С.Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939» [11], яка містить дані про чисельність першої української громади в Англії та її культурно-просвітню діяльність.

Серед наукових праць діаспорних вчених, надрукованих англійською мовою, слід відзначити ґрунтовну роботу наукового співробітника Канадського Інституту Українських Студій в Едмонті Р.Петришина «Britain's Ukrainian Community: A Study of the Political Dimension in Ethnic Community Development» [30].

Автор детально описав причини еміграції українців з Австро-Угорщини та географію їх поселення у Великобританії, склав список прізвищ та імен перших українських іммігрантів у Манчестері. Написана у 1980 році, ця робота досі залишається однією з найбільш комплексних праць з історії української діаспори у Сполученому Королівстві.

Вагомим поступом у розробку питання про українську імміграцію у Великій Британії стало проведення досліджень нащадками іммігрантів, які народилися, проживали та навчалися в Англії. Серед них найбільш цінними для автора є праці С.Дуди «Українська спільнота у Лестері: люди у вигнанні» [24], Р. Паращак «Українці в Рочдейлі. Дослідження іммігрантської громади» [29].

Певні відомості довідкового характеру про українських іммігрантів у Сполученому Королівстві на початку ХХ ст. подані у статті М. Добрянського, вміщеній у англомовній «Encyclopedia of Ukraine» [23].

В сучасній українській історіографії однією з перших наукових праць, присвячених історії українців на Британських островах, є дисертація Г. Щигельської «Союз Українців у Великій Британії: етапи становлення, організація та діяльність (1945 1949 рр.)» [22]. У цій роботі автор висвітлила окремі особливості еміграції українців до Великобританії наприкінці ХІХ початку ХХ ст. і частково розглянула напрями їх громадської діяльності. Однак, оскільки ця проблема не була предметом дослідження автора, подані відомості носять фрагментарний характер.

Слід відзначити, що фрагментарні відомості про приїзд перших українців до Північної Англії та утворення їх організованої громади у місті Манчестері подають авторські колективи ряду монографій: «Українці в світі» [17], «Українці у Великій Британії» [13], «Історія української еміграції» [6]).

У даній статті зроблено спробу проаналізувати історичні передумови першого етапу еміграції українців до Великобританії, прослідкувати хронологію та географію їх поселення у цій країні, дослідити різні аспекти соціально-економічного та юридичного становища іммігрантів у Британській імперії та висвітлити основні напрями їх громадсько- просвітницької діяльності.

Торговельні й династичні зв'язки між Україною та Великобританією сягають часів раннього середньовіччя. Зокрема, дочка англосаксонського короля Гіта була дружиною Володимира Мономаха. Водночас дані про перебування українців у Великобританії до ХІХ ст. досить обмежені. Відомо, наприклад, що наприкінці 1620-х на початку 1630-х років у Кембриджі й Оксфорді навчався Юрій Немирич [17,148].

У 1767 році Семен Десницький, правознавець із Ніжина захистив докторську працю в університеті в Глазго. За даними Р.П етришина, у 1870-х роках до Англії приїжджали відомі діячі громадівського руху Сергій Подолинський та Микола Зібер, щоб зустрітися з Карлом Марксом [30,142]. А трохи раніше, наприкінці 1850-х початку 1860-х років полтавські громадівці Олександр Стронін, Андрій Нечипоренко, Микола Потєхін побували у Лондоні, де зустрічалися з Олександром Герценом організатором Вільної російської друкарні за кордоном [14,196]. Маловідомим історичним фактом є перебування у Лондоні у 1860 1861 роках священика Агапія Гончаренка, якого вважають засновником української діаспори на Американському континенті.

Агапій Гончаренко (справжнє ім'я Андрій Гумницький) був православним священиком, притримувався радикальних поглядів щодо необхідності змін у самодержавній Російській імперії. Наприкінці 1850-х років за допомогою одного із своїх друзів він налагодив контакт із О. Герценом, який перебував у Лондоні. Від нього А. Гончаренко регулярно отримував опозиційну до царизму газету «Колокол». За читання такої літератури священика було арештовано і ув'язнено. Однак у 1860 році йому вдалося втекти з в'язниці і емігрувати до Лондону. За спогадами самого Агапія Гончаренка, у Лондоні він працював у Британському музеї у відділі нумізматики, давав приватні уроки російської мови грецьким купцям та підприємцям, які часто приїздили у торговельних справах до Одеси, а також співпрацював з Вільною російською друкарнею О. Герцена [1,6]. Він опублікував кілька статей на українські теми у газеті «Колокол», зокрема, некролог на смерть Тараса Шевченка [17,46]. Найкращим другом А. Гончаренка у Лондоні був Мартин Холод, який емігрував із Галичини ще у 1831 році [1,6]. У1861 році отець Гончаренко виїхав з Англії на Близький Схід, а у 1865 році переїхав до США, де активно займався видавничою та громадською діяльністю [19,256].

Поява першої групи українців на Британських островах пов'язана із початком трудової еміграції із західних регіонів України, що входили до складу Австро-Угорщини. У широкому контексті український еміграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ ХХ ст. і був зумовлений суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її «перекачування» до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба [17,29]. Слід відзначити, що західноукраїнські землі, особливо Східна Галичина і Лемківщина, були здавна аграрно перенаселені. Наприклад, в Східній Галичині наприкінці ХІХ ст. на 1 км² припадало 67 осіб, які жили за рахунок ведення сільського господарства [4,632]. Утвердження капіталізму супроводжувалося обезземелюванням селянства. Наприклад, у 1880 році величина пересічного наділу селянина становила 3 га, а у 1900 році 2,5 га. За підрахунками польського професора Ф. Буяка, у Галичині в цей час було 1 200 000 осіб зайвої робочої сили [4,632].

Як свідчать документи, станом на кінець ХіХ ст. у східногалицькій промисловості та будівництві було зайнято всього 60 тис. чоловік. На більшості підприємств працювало по 21-50 робітників. До початку Першої Світової війни у Східній Галичині великої фабричної промисловості, а тим більше великих промислових центрів, так і не було [7,128].

Така ситуація вкрай негативно впливала на розвиток сільського господарства регіону, оскільки слаборозвинута промисловість не забезпечувала сільськогосподарській продукції ринку збуту. Крім того, надлишок робочої сили впливав на рівень заробітної плати постійних і поденних сільськогосподарських робітників. Так, денна плата чоловіка на весняних роботах у Східній Галичині становила 25-57 крейцарів без харчів, жінки 18-50 крейцарів [7,129]. Згідно даних австрійської статистики 1893 р., це були найнижчі заробітки в Австро-Угорській імперії [2,144]. Тому частина сільської бідноти була змушена шукати додаткових заробітків. За повідомленням газети «Воля», на кожних 100 господарств у Галичині власники 75 не могли прожити без заробітчанства [7,129].

Важке матеріальне становище, великі податки, відсутність можливості заробітків у рідному краї штовхали українських селян до пошуків роботи в заокеанських країнах. Найбільшу кількість емігрантів із західноукраїнських земель в останній чверті ХіХ ст. поглинули США. Наприкінці 1870-х років великі групи переселенців почали прибувати сюди із лемківських повітів Галичини Ліського й Сяноцького, а також із Закарпаття, щоб влаштуватися на роботу у шахтах Пенсільванії. За підрахунками Ю. Бачинського, з 1877 року по 1887 рік до Сполучених Штатів прибуло 33,9 тис. українських іммігрантів [17,47]. А у 1897 року кількість українців у цій країні уже становила 150-200 тис. чоловік [7,130].

Поряд з еміграцією в США, в останній чверті ХІХ ст. на східнога- лицьких землях значних масштабів набуло переселення в Бразилію. У 1891 році еміграційний рух до Бразилії почав набирати масового характеру, а до 1894 році ним було охоплено 19 повітів Східної Галичини [7,130].

Бажаючі емігрувати до країн Північної чи Південної Америки мусили подолати довгий і виснажливий шлях. Як правило, емігранти зі Львова або якогось іншого повітового центру потягом їхали до міста Гамбург (Німеччина), в якому пересідали на корабель і пливли до Південної Англії. Звідти їхали на північ країни, де знаходилися найбільші міжнародні порти: Гул та Ліверпуль, з яких відпливали кораблі до держав Північної та Південної Америки [7,141 144].

Про це ми дізнаємося із Щоденника Івана Дорундяка, селянина зі села Сопове Коломийського повіту, який у 1895 р. здійснив поїздку до Канади.

В англійських портах переважна більшість емігрантів мали проходити паспортний контроль та купляти квиток на корабель для продовження подорожі. Проте, як зауважує Є. Небесняк, нерідко траплялося так, що прибувши до Ліверпулю, українські селяни не мали чим оплатити собі подальшу дорогу, тому були змушені шукати роботу у сусідньому промисловому місті Манчестері та його околицях, намагаючись заробити для себе і родини на квиток до Нью-Йорку, Монреалю чи в інші місця [5,3].

Тому можна припустити, що перші українські емігранти, подорожуючи до США, прибули до Великобританії наприкінці 1870-х початку 1880-х років. Зокрема, польський дослідник Баранецький у своїй рукописній праці про польських поселенців у Манчестері зазначав: «У 1887 р. є докази, що німецькі робітники, які працювали у копальнях солі у Вінсфорд [поблизу Ліверпуля], були швидко замінені так званими «угорцями» або «російськими поляками», які були, правильніше, поляками з Австрійської Галичини, підданцями імператора Франца Йосифа [5,2]. Цілком ймовірно, що під назвою «російські поляки» автор мав на увазі українських емігрантів із Галичини, оскільки описуючи поселення українців на вулиці Чітгам Гіл у Манчестері на початку ХХ ст., він також називає їх «росіянами». На жаль, документальних підтверджень про перебування українських емігрантів у Великобританії у 1880-х рр. не збереглося. Брак джерел пов'язаний з тим, що протягом ХІХ ст. британська влада майже не здійснювала контролю за процесом імміграції чужинців до країни. Тому відповідна документація велася епізодично. Іноземці проходили перевірку тільки у портах при висадці з корабля. Після того ліберальне британське законодавство не вимагало від чужинців жодної реєстрації, що дозволяло їм залишатися на території Британських островів необмежений період часу. Враховуючи той факт, що англійські пароплавні компанії обслуговували більшість пасажирів, які мігрували до країн Американського континенту з різних країн Європи, стає зрозумілим, чому в останній чверті ХІХ ст. у Великобританії різко зросла кількість іноземних переселенців. Згідно статистичних даних, за період з 1881 року по 1901 рік у країні поселилося 150 тис. іноземців [27,18].

Першу згадку про українського поселенця на Британських островах знаходимо під 1892 роком у поліцейському архіві Сальфорду (м. Манчестер). Ним був Іван Коєцький з міста Броди Львівського воєводства. Згідно архівних даних, Коєцький народився у 1850 році і прибув до Англії у 1892 році через Австрію. У «Реєстрі чужинців» його записано як австрійського слов'янина (Austrian Slav), оскільки британська влада у той час не визнавала існування окремої української національності. У зв'язку з цим вихідців з українських земель часто реєстрували «поляками», «австрійськими русинами», рідше «австрійськими слов'янами» [26]. Прибувши до Об'єднаного Королівства, Іван Коєцький поселився у Сальфорді і працював робітником у пана Рурке. Згодом він переїхав до Манчестеру, де винаймав помешкання за адресою: Берклі Стріт, 12. Відомо, що він був неодружений, а у 1914 році опинився у в'язниці, де відбував покарання протягом шести місяців [25]. На жаль, подальша доля Коєцького не відома. У «Реєстрі» не вказана дата його смерті. Припускаємо, що він міг повернутися на Україну або емігрувати до якоїсь іншої держави.

На думку Є.Небесняка, першим українським емігрантом до Великобританії був Дмитро Комаринський, відомості про якого подає у своїй машинописній історичній праці М.Калинюк-Канон. Д.Комаринський народився у 1867 році у с. Білий Камінь (тоді Золочівського повіту, Львівського воєводства). У 1897 році він приїхав до Англії і оселився у Манчестері, де у 1943 році помер [12,21 22].

У вітчизняній та діаспорній історіографії найбільш поширеною є думка, що перша чисельна група українців прибула до Об'єднаного Королівства у 1893 році. Це були вихідці із двох сусідніх сіл: Білий Камінь та Хильчиці Золочівського повіту Львівського воєводства, які на шляху до Америки через брак коштів на подальшу подорож зупинилися у Манчестері й заснували там українське поселення [8,45]. Щоправда, дискусійним залишається питання, до якої країни Американського континенту прямували галичани? Згідно з архівними даними жителі сіл Золочівського повіту у 1893 році найчастіше емігрували до США та Бразилії [19,арк.60; 20,арк.36].

Відомо, що на початку ХХ ст. у Великобританії уже існувала українська колонія. Про це свідчить стаття в українському часописі «Молоде життя», який друкувався у США: «Дня 11.08.1929 р. добродій К.Под. відвідав нашу колонію в Манчестері, котра тут переживає від 29 літ» [12,22]. У 1912 році українська манчестерська громада нараховувала близько 500 чоловік, приблизно 200 з яких походили з села Під'ярків (Перемишлянського повіту, Львівського воєводства) [22,41]. Перед Першою світовою війною значна частина цих емігрантів виїхала до США [23,88] або повернулася назад до Галичини [12,44]. Згідно даних

Р. Паращак, близько сотні українців в'їхали до Манчестеру та Лондону наприкінці 1920 року. За церковною статистикою, станом на 1933 рік усіх українців, що проживали в Манчестері, було майже 150 чоловік [22,41].

Чимало українців, прибувши до Ліверпулю, познайомилися з литовцями та поляками, які працювали на будівництві Манчестерського каналу. Вони запевняли, що тут можна знайти хорошу роботу. Крім того, відраджували українцям відпливати в далекі краї, мотивуючи тим, що Англія таки ближча до України, ніж Америка [12,83 84]. Тому наприкінці ХІХ початку ХХ ст. українські селяни почали цілеспрямовано приїжджати до Британії, щоб відшукати тут роботу та оселитися. Про це свідчать спогади нащадків Стефана Лісньовського, який емігрував до Об'єднаного Королівства у 1898 році, влаштувався на роботу у швейній фабриці і у листах додому переконував своїх молодших братів також переселятися до Манчестеру. Один із них, Йосиф Лісньовсь- кий, згодом очолив українську громаду у цьому місті [12,99,109].

У Центральному державному історичному архіві України у м. Львові зберігаються листи Івана Дудки із села Ласківці Теребовлянського повіту Тернопільського воєводства. В 1896 році, відправившись на заробітки до Бразилії, після довгих поневірянь він потрапив до Англії. Швидко прижившись у незнайомій країні, Дудка в цьому ж році надіслав дружині листа із запрошенням приїхати до нього разом з дітьми. Маючи намір більше не повертатися до злиденного життя в Галичині й оселитися у Британії, селянин писав: «... а ту можна жити. Є ту люди із Росії з жінками і дітьми, і заробляють і живуть. За паливо ту не тяжко, а життя не дороге, бо коли б ти такий хліб мала вдома, що ту на улицю викидають, більше би ти нічого не хотіла» [21,арк.17].

Очевидно, що українські іммігранти зіткнулися зі значними труднощами у процесі адаптації до нових соціально-економічних умов проживання у чужоетнічному середовищі. З цього приводу Є. Небесняк зазначає, що «українці не знали ні мови, ні тутешніх звичаїв, традицій, способу життя та думання, одним словом, знайшлися в насправді «чужому морі»« [12,23].

Найбільшою проблемою для малоосвічених або й зовсім неосвіче- них селян-заробітчан стало незнання англійської мови, що позбавляло їх можливості пошуку високооплачуваної роботи. На початку ХХ ст. манчестерські українці працювали переважно на текстильних фабриках, власниками яких були євреї-емігранти із Східної Європи. Це було обумовлено тим, що українцям було легше спілкуватися із своїми працедавцями на польській чи якійсь іншій слов'янській мові [24,7]. Українські поселенці мешкали у найбіднішому робітничому районі біля залізничної станції Вікторія на вулиці Чітгам Гіл [13,9]. Їх сусідами були литовці, поляки та євреї, з якими українці були у дружніх відносинах [30,144].

Перша світова війна принесла українській громаді у Манчестері важкі випробування. Прибувши з Галичини та Буковини, українські іммігранти ще довго зберігали лояльність до австро-угорського імператора. Тому британський уряд вважав вихідців із Австро-Угорщини «ворожими чужинцями». 5 серпня 1914 року Палата Громад схвалила Закон про обмеження чужинців, згідно якого громадяни Німеччини та Австро-Угорщини, що не належали до призовного віку, мали до 10 серпня залишити країну. Всі решта зобов'язувалися зареєструватися в поліції [16,9]. За споминами представника української громади в Манчестері Стефана Лісньовського, його батько тоді мусив щодня з'являтися в поліцію [12,110].

У травні 1915 року британський прем'єр-міністр Г. Асквіт заявив, що всіх ворожих чужинців призовного віку необхідно інтернувати, а їхніх родичів репатріювати. Це стосувалося й українців. Маємо майже унікальні свідчення Максима Бурлаки і Василя Луцишина, американських українців, які разом з іншими співвітчизниками після початку війни виїхали до Європи. По прибутті до Великої Британії, М. Бурлака був затриманий і маже півтора роки перебував у нелюдських умовах у найбільшому таборі для інтернованих на острові Мен, де чимало українців загинуло через погане харчування, від холоду або куль охоронців [16,9]. В.Луцишин дев'ять місяців провів у таборі для інтернованих, який розташовувався неподалік Лондону. Будучи звільненим з ув'язнення за клопотанням американського посла, він звернувся до редакції емігрантської газети «Свобода» у США з проханням допомогти розшукати родичів і знайомих близько ста українців, інтернованих у таборах Південної Англії. Описуючи тяжке становище в'язнів, В.Луцишин зазначає: «... там так живлять тих бранців, що пожаль ся Боже. Рано дають чай, в полудне мішанину (трохи м'яса з бараболею і фасолею), а на вечір гербата. На день дають один фунт і чверть хліба на одного. Сплять вони як у стайні. Листи часто завертають, бо цензура не вміє читати по-українськи. Життя бранців нужденне. Потіште їх в нещастю, бо там дійсно біда» [21,арк.17].

Маловідомим історичним фактом є діяльність українського товариства «Самопоміч», яке було утворене у Манчестері 1919 році. Ініціаторами його створення були члени дипломатичної місії УНР в Лондоні на чолі з М. Стаховським. Відомо, що у 1918 році з представниками манчестерської громади зустрічалися А. Хлопецький і І. Добродієва [12,44], які запропонували створити українську політично-допомогову організацію для надання фінансової та інформаційної підтримки УНР. У серпні 1919 року 33 манчестерські українці утворили товариство «Самопоміч», пожертвувавши на його касу близько 35 фунтів чималу суму як на той час. Головою товариства був обраний Йосиф Лісньовський, скарбником Василь Соляр, секретарем Петро Лісньовський, радниками голови Дмитро Комаринський, Гнат Завалі- нський, Платон Соляр, Олександр Руцький. Метою діяльності «Самопомочі» було «надання моральної та матеріальної допомоги Україні»

У своїй «Відозві» члени товариства закликали українських поселенців у Манчестері та інших містах Англії приєднуватися до протес- тних акцій проти рішень, прийнятих на Паризькій мирній конференції щодо майбутнього українських земель: «Українці по всіх краях і державах протестують проти насильств, яких вороги допускають нині над нами за згодою Парижа. Час також і англійським українцям піднести такий протест, протест голосний, сильний і могутній. Тому кличемо до всіх українців у Манчестері і в цілій Англії: ті, що близько нас, єднайтеся до нашого гуртка і разом ставаймо до народної праці; а ті, що далеко від нашої місцевості, нехай організують власні товариства й нехай роблять те саме. Час тепер важний і кожна страчена хвиля є дорогою» Члени товариства «Самопоміч» також намагалися привернути увагу британського уряду до українського питання у міжнародній політиці. З цією метою 30 серпня 1919 року вони надіслали до Державного секретаріату спеціальне звернення. Цей документ містив короткий екскурс з історії України, а також наступні вимоги:

— визнати УНР як самостійну та незалежну державу;

— надати моральну та матеріальну допомогу українській державі у боротьбі з більшовиками та анархістами;

— розвивати торгово-економічні та політичні відносини між Британією та Україною [28,213 214].

Це була перша суспільна організація політичного спрямування, створена українськими емігрантами у Великій Британії. На жаль, із поразкою визвольних змагань в Україні та припиненням повноважень української дипломатичної місії в Лондоні, діяльність товариства «Самопоміч» також занепала. український громада англія еміграція

Проте, в цілому у 1920-х роках громадська діяльність манчестерських українців почала інтенсивно розвиватися, щоправда, уже у культурно-освітньому руслі [11,129].

Таким чином, історія українців на Британських островах розпочинається наприкінці ХІХ ст.. Основними причинами еміграції українських селян до Великої Британії стали насамперед важкі соціально-економічні умови проживання на рідній землі. Галичина, вихідцями з якої були перші емігранти, на кінець ХІХ ст. була однією із найвідсталіших в економічному розвитку територій Австро-Угорської імперії. Особливість еміграції до Об'єднаного Королівства полягала у тому, що більшість українців потрапляли на Британські острови та залишалися там випадково, переважно через нестачу коштів для продовження подорожі до США, Канади чи Бразилії. Найбільше поселення українських іммігрантів виникло у місті Манчестер. Це було пов'язано з тим, що розвинута промисловість міста давала можливість для працевлаштування, а географічне розташування Манчестера поблизу міжнародних портів об'єктивно сприяло притоку сюди мігрантів. Пристосувавшись до нових умов життя та отримавши змогу покращити свій життєвий рівень, українці писали до своїх рідних і знайомих, заохочуючи їх приїхати до Великої Британії, про що свідчать листи іммігрантів й той факт, що абсолютна більшість українських поселенців у Манчестері були вихідцями із трьох сусідніх сіл (Білий Камінь, Хиль- чиці, Під'ярків). Однак можна констатувати, що початковий етап української еміграції до Об'єднаного Королівства все ж не набув масового характеру. Напередодні Першої світової війни манчестерська громада нараховувала близько 500 українців.

Найбільшою проблемою для малоосвічених селян на шляху адаптації у чужоетнічному середовищі стало незнання англійської мови, що зумовило їх працевлаштовуватися в основному на підприємствах євреїв, також вихідців з Австро-Угорщини.

Під час Першої світової війни українські іммігранти були інтерновані у спеціальних таборах для «ворожих чужинців». Чимало з них загинули там через погані харчі, хвороби чи від куль охоронців.

Із заснуванням у 1919 році політично-допомогового товариства «Самопоміч» розпочалося організоване громадське життя манчестерських українців, яке у 1920-х роках розвивалося у культурно-просвітницькому руслі і мало на меті захистити українських переселенців та їхніх дітей від денаціоналізації в англомовному середовищі.

Подальші дослідження історії першої української громади у Великобританії додадуть можливість відтворити цілісну картину розвитку української діаспори в Об'єднаному Королівстві.

Джерела та література

1. Гончаренко Агапій. Споминки. Єдмонтон, 1965. 19 с.

— Гроньовський К. Еміграція з Галичини // Українське слов'янознавство.1971. №4. С. 141 145.

— Грубінко А.В. Українсько-британські відносини 1991-2004: Монографія. Тернопіль, 2005. 335 с.

2. Енциклопедія, українознавства: Словникова частина. Т. 2. Пере- вид. в Україні. Львів, 1993. С.405 800.

3. З червоної калини на червону рожу. До 100 річчя переселення українців до Манчестеру 1897-1997 // Матеріали Комітету Ювілейних святкувань. 1997. квітень. 8 с.

4. Історія української еміграції: Навч. посіб. для студ. вуз. / За ред. Лано- вика Б.Д. К., 1997. 520 с.

5. Качараба С. Щоденник Івана Дорундяка (До історії української еміграції в Канаду) // Вісник Львівського університету. Сер. істор. Вип. 37.

Ч. 2. Львів: ЛНУ, 2002. С. 128 172.

6. Кравець Р. Українці у Великобританії // Українська діаспора. Київ, Чікаго, 1994. Число 5. С. 45 51.

7. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. К., 2004. 735 с.

8. Лист. В. Луцишина з Рочестер // Свобода. 1916. 20 січня. С. 4.

9. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939. К., 1999. 272 с.

— Небесняк Є. З червоної калини на червону рожу. До століття поселення українців у Манчестері, Великобританія: 1897-1997. Т.1. Рим Львів Манчестер, 1997. 182 с.

10. ПокальчукЮ. Українці у Великобританії. Львів, 1999. 140 с.

11. Сарбей В. Г. Національне відродження України / Україна крізь віки. К., 1999. Т. 9. 336 с.

12. Сватиков С. Агапий Гончаренко. основатель русской печати в Северной Америке. Париж; 1938. 265 с.

13. Сирота Р. Українська справа у Великобританії у 1914-1916 рр. // Українська думка. 2006. 16-23 грудня. С. 9.

14. Щигельська Г.О. Союз Українців у Великій Британії: етапи становлення, організація та діяльність (1945-1949 рр.). Дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 /. Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2005. 211 с.

15. Dobrianskyj M. Great Britain // Encyclopedia of Ukraine. Toronto etc.: University of Toronto press, 1988. vol. II. P. 87-91.

16. Duda S. The Ukrainian Community in Leicester: a people in exile. B.A. History, 1987-1988. 55 p.

17. Greater Manchester Police Museum.. Police Registration District of Salford. Register of Aliens. Book 1. № 405.

18. Там само. Book 3. №1. 398.

19. Kershaw R., Persall M. Immigrants and Aliens. Public Record Office. Kew, Richmond, 2000. 130 р.

20. National Archives. Kew, Surrey (Great Britain). FO 371/3965. W 125638. P. 213-214.

21. Petryshyn W.R. Britain's Ukrainian Community: A Study of the Political Dimension in Ethnic Community Development: A Dissertation. Bristol, 1980.

Размещено на Allbest.ru