Зміст роботи лобістів і рівні застосування лобізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст роботи лобістів і рівні застосування лобізму

лобізм політичний діяльність

Баришевська М. А.

Держава яка називається демократичною, має забезпечити кожному громадянинові право на реальну можливість приймати участі в політичному процесі країни. Будь яке державне рішення торкається як інтересів окремих громадян, різних прошарків населення, так і окремі види діяльності всього суспільства. Тобто виникають і починають співіснувати дві зацікавлені сторони: держава, що вимагає виконання своїх рішень, з одного боку, і суспільство, або його частина, що повинна це рішення виконувати. Абсолютно логічним виглядає той факт, що з'являється визначена зацікавленість суб'єктів політичних відносин в ухваленні рішень і як наслідок тиск на структури влади, посадових осіб, засоби масової інформації для досягнення бажаного результату. Це і є лобізм, політико правовий інститут, формування якого є умовою політичних і економічних реформ.

Лобізм може виявлятися в різних сферах і відповідно мати різні види. Наприклад, у залежності від того, у якій галузі влади «вирішується питання», можна виділити законодавче, виконавче і судове лобіювання.

Умовно можна говорити, що лобізм існує і у засобах масової інформації, які у зв'язку з їхнім могутнім впливом на свідомість і поведінку людей у сфері політики обґрунтовано вважаються «четвертою гілкою влади». Сам же лобізм (на Заході, у США, зокрема) є досить престижним видом діяльності, дехто називає його «п'ятою гілкою влади».

У залежності від того, у якому управлінському рішенні досягаються цілі лобіювання, воно може поділятися на правотворче (лобізм у законодавчих органах через нормативні акти), правозастосовне (лобізм через акти застосування права) і правоінтерпретаційне (лобізм через акти тлумачення права).

У залежності від характеру інтересу, що «протискається», можна виділити політичне, соціальне, економічне, фінансове, правове й інше лобіювання.

У залежності від часу дії буває «одноразовий» і постійний лобізм.

У залежності від того, на якому рівні влади відбувається лобіювання, воно може класифікуватися на національне або федеральне (здійснюється в системі вищих органів державної влади і управління) і місцеве (здійснюється в земельних або республіканських, крайових, обласних, районних органах).

У залежності від того, у чию користь «вирішується питання», лобіювання може підрозділяться на такі різновиди:

Лобіювання різних соціальних структур: громадських організацій, рухів, партій, груп, прошарків (профспілки, антивоєнні і екологічні рухи, підприємницькі союзи і т.д.). Наприклад, у США літні громадяни об'єднуються в асоціації, які захищають їхні права, здійснюють лобістську діяльність у Конгресі, організовують кампанії на користь чи проти тих чи інших заходів, що стосуються їхніх інтересів.

Відомче лобіювання це лобізм у міністерствах, відомствах, державних органах.

Регіональне лобіювання цей вплив на владу з боку представників земель, республік, країв, областей, районів і інших місцевих утворень [7].

Олександр Длугопольський пропонує наступну класифікацію лобізму. Лобізм може проявлятися в різних сферах соціально економічного життя суспільства, а, отже, мати і різні види. Наприклад, в залежності від того, у якій галузі влади «вирішується питання», можна виділити законодавче, виконавче і судове лобіювання.

В залежності від того, у якому управлінському рішенні досягається мета лобіювання, воно може поділятися на правотворче (лобізм у законодавчих органах через нормативні акти), правозастосовуване (лобізм через акти застосування права) і правоінтерпретаційне (лобізм через акти тлумачення права).

В залежності від характеру інтересу, що відстоюється, можна виділити політичний (фінансово економічні і соціальні групи, що домагаються необхідного впливу за допомогою участі в політичній боротьбі і передвиборних кампаніях), соціальний (профспілки, ветеранські, жіночі,молодіжні та екологічні організації), фінансово економічний (фінансово промислові групи,корпорації і галузеві компанії, що мають монопольну експортно імпортну структуру, власну фінансово банківську структуру, Змі, представників в парламенті або політичних рухах), правовий (міністерства, відомства, державні комітети, що відстоюють прийняття окремих законодавчо розпорядчих актів) лобізм.

Залежно від часу дії буває одноразовий і постійний лобізм.

В залежності від того, на чию користь «вирішується питання», лобіювання може поділятися на наступні різновиди:

1) лобіювання різних соціальних структур (громадських організацій, рухів, партій, груп, профспілок, антивоєнних і екологічних рухів, підприємницьких союзів);

2) відомче лобіювання (лобізм міністерств, відомств, державних комітетів, галузеве «просування» тих або інших інтересів);

3) регіональне лобіювання (вплив на владу з боку представників областей, районів та інших місць, що «вибивають» пільги і переваги для регіонів);

4) іноземне лобіювання (вплив закордонних «груп тиску» або національних громад на ті чи інші державні органи з метою отримання від них визначених рішень)[3].

Крім видів лобіювання, можна виділити рівні, на яких відбувається лобістська діяльність. В Україні лобізм існує на всіх рівнях від міжнародних організацій і держав до обласних і навіть районних державних адміністрацій. Скрізь, де від прийняття рішень чиновниками залежить доля бізнесу, підприємці намагаються використовувати важелі влади для поліпшення своїх справ. Проте, лобіювання на кожному з рівнів має свої особливості.

На практиці можна виділити такі рівні лобізму: міждержавний, на рівні виконавчої влади (уряду і президентських структур), парламентський і регіональний. Міждержавний рівень характеризується тим, що свої інтереси лобіюють, як правило, групи дуже могутніх національних компаній або ТНК. А протекцію їм роблять державні структури або міжнародні організації торгівельні, фінансові й ін. [4].

Валерій Биковець виділяє ще міжнародний рівень лобізму. До міжнародного лобізму відноситься так зване етнічне лобі, представники якого, проживаючи за кордоном, захищають інтереси своєї історичної батьківщини. Основним методом діяльності етнічних лобістів є використання зв'язків із діючими та відставними посадовцями законодавчих органів конгресменами, сенаторами, губернаторами, працівниками апарату, якщо останні є представниками певної етнічної групи, в минулому іммігрантами або їх нащадками [1,48].

Лобіювання на рівні вищих структур виконавчої влади в Україні здійснюється окремими бізнесменами або неформальними об'єднаннями підприємців бізнес політичними групами (кланами) або керівниками підприємств, що очікують протекції з боку посадових осіб. Цей рівень заслуговує на особливу увагу, з огляду на його виняткову ефективність для лобістів. Лобістську діяльність на рівні парламенту можна розглядати як відповідну тому поняттю «лобізм», що склалося історично. Вона є визначальною в прийнятті законопроектів, що стосуються «загальних правил гри» бізнесу, окремих сегментів ринку, груп підприємств, галузей.

Форми лобізму в Україні досить різноманітні. Одна з головних прямий (індивідуальний) лобізм, що ґрунтується на особистих зв'язках підприємців з чиновниками, і на сьогодні дуже розповсюджений в Україні. Дозволити його собі можуть тільки найбільш могутні підприємства або компанії, він цілком відноситься до «тіньового» типу лобіювання і здійснюється здебільшого в структурах виконавчої влади.

До іншої форми «тіньового» лобіювання можна віднести клановий лобізм просування інтересів підприємств або компаній, що належать кланам, або, відповідно до сучасної термінології, бізнес політичним групам (БПГ). Такий лобізм дуже ефективний, тому що спирається на «авторитет» і можливості групи бізнесменів і банкірів БПГ, що діють дуже згуртовано і розташовують значними фінансовими ресурсами, ангажованими партіями і ЗМІ, а також широкими особистими зв'язками серед істеблішменту. Тому чиновникам набагато складніше пручатися «проханням» таких груп, ніж лобіюванню з боку окремих підприємців або навіть груп тиску. Дуже характерно, що таке лобіювання, на відміну від прямого індивідуального, може здійснюватися начебто привселюдно, за допомогою підключення партій, фракцій, ЗМІ, проте, справжні цілі публічних аргументів, як правило, ретельно ховаються. Головна мета кланового лобіювання майже завжди одержання привілейованого положення для одного або невеликої групи «родинних» підприємств.

До особливої форми лобізму в Україні можна віднести багатовекторне лобіювання лобістську діяльність, що відбувається за допомогою всіляких способів і по всіляких напрямках впливу. При цьому використовуються: міждержавні структури, лобістські структури (асоціації, спілки й ін.), парламентські лобістські групи (фракції, неструктуровані групи й окремі депутати), державні комітети або комітети при уряді, окремі міністерства, посадові особи в уряді, держкомітетах, помічники, радники при прем'єр міністрі, президенті й ін. Застосування багатовекторного лобіювання визначається фінансовими можливостями зацікавленої сторони, а також особистими і політичними зв'язками, лобіюють по всіх можливих напрямках, як правило, надпотужні компанії або групи компаній [3].

Арсенал засобів і способів, застосовуваний лобістами, дуже різноманітний, деякі вимагають значних коштів. Застосовуються: «пряме тіньове» лобіювання, «опосередковане» (за допомогою груп впливу), що переконує вплив за допомогою листів і звернень, ЗМІ (тут використовуються по суті рекламні і PR стратегії), кулуарна і «переконуюча» робота з депутатами парламенту, відкрите протистояння й ін. У даному випадку наявність «тіньового» аспекту лобіювання пом'якшує можливість певного суспільного контролю над діяльністю лобістів, а також конкуренцію лобістських груп. Остання обставина узагалі є однієї з найбільш вагомих причин того, чому зацікавлені сторони вдаються до лобіювання «на усіх фронтах» ясна справа, якби не було взаємного контролю конкурентів, лобіст просто пішов би «тіньовим» способом на угоду з посадовими особами або депутатам щодо просування потрібного рішення.

До досить типової для України форми «тіньового» лобіювання можна віднести самопротекцію. Її механізм ґрунтується на можливості певної державної структури, відомства брати безпосередню участь в економічній діяльності,

Серед основних форм лобізму можна назвати і парламентський лобізм. Він не завжди відбувається привселюдно і колегіально, тому варто виділяти «тіньовий» парламентський лобізм, що має кілька різновидів, і «відкритий», що ґрунтується на публічній аргументації і колегіальності прийняття рішень [3].

Олександр Нарбут, заступник голови Спілки платників податків України, говорячи про специфіку вітчизняного лобіювання, вважає однією з його особливостей є потужний лобізм через парламентські комітети та фракції. Причому лобістська діяльність представників промислово економічних та фінансово політичних груп у парламенті відображає позицію депутатів за регіональною ознакою. Таким чином, в Україні на сучасному етапі домінує регіональний лобізм і відстоювання вузько регіональних інтересів [5].

До основних форм лобістської діяльності варто віднести «опосередкований» лобізм, що здійснюється за допомогою «посередників» професійних лобістів, груп впливу. На сьогодні в Україні їхню роль виконують організації, що мають статус суспільних: об'єднання бізнесменів, промисловців і банкірів, профспілки підприємців і ін. Проте, часто за змістом своєї діяльності це дійсно лобістські групи, орієнтовані на професійне лобіювання інтересів своїх «клієнтів», а діяльність більшості з них фінансується їхніми членами.

Лобіювання передбачає не тільки просування інтересів, але і їхній захист, і тому, відповідно, не тільки ініціювання законопроектів, але і блокування останніх. Можна виділити наступні фази лобіювання:

1. Повідомлення інтересів і вимог.

2. Агрегація і формулювання інтересів, а також експертна робота по оцінці законопроектів.

3. Надання впливу на процес прийняття рішень.

4. Контроль над виконанням пролобійованих рішень [3].

Проте не всі експерти з проблем лобізму, виділяють як окрему фазу лобіювання контроль над виконанням пролобійованих рішень. Але на практиці групи тиску в Україні нерідко намагаються відслідковувати і контролювати виконання законопроектів або рішень, що вони «проштовхнули». Проходження рішення по зазначених фазах передбачає, що на кожній з них у лобіювання включаються різні лобістські «підрозділи». Це обумовлено тим, що лобізм сьогодні це складний процес, що не обходиться без поділу функцій між окремими ланками, «підрозділами». Так, повідомлення інтересів і вимог здійснюється тими, хто зацікавлений у їхньому просуванні, промисловцями, бізнесменами або банкірами. Формулювання й агрегацію інтересів, а також експертну роботу з оцінки законодавства здійснюють, фахівці: юристи, економісти, політики і т.д. Надання впливу на прийняття рішень здійснюють професійні лобісти (в Україні це громадські організації об'єднання підприємців, промисловців і банкірів), або політики в парламенті. В остаточному підсумку контроль над виконанням рішень здійснюють ЗМІ, об'єднання підприємців, а іноді структури державної влади [3].

Результати діяльності лобістських угруповань залежать перш за все від їх ресурсів. Під ресурсами розуміються ті засоби, які потенційно дозволяють впливати на процес прийняття політичних рішень. Серед них виокремлюють наступні групи:

1) утилітарні ресурси (головним чином, відомі «три Б» банкноти, банкети, білявки);

2) ресурси сили (тактика «викручування рук», наприклад, у законодавця відбирають ті можливості та вигоди, які йому зазвичай надають дружні стосунки з певною організацією, що здійснює політичний тиск; використання «темних» сторінок біографії несхильного члена парламенту; шантаж; фізична розправа);

3) ресурси переконання (вплив на емоції законодавця, його систему цінностей; звернення до його почуття сумління, честі, професіоналізму) [2,31].

Від наявності тих чи інших ресурсів напряму залежить арсенал методів, що дозволяють лобісту реалізувати свої задачі. В першу чергу, це визначає і вид самого лобіювання, а також характер лобістського угруповання прямий чи непрямий.

Прямий вид лобізму пов'язаний з безпосереднім особистим контактом лобістів із законодавцем. Як правило, у даному випадку з членами парламенту організуються зустрічі у неформальній обстановці, їм надається необхідна інформація; пропонується обслуговування їх політичних та особистих потреб; крім того, лобісти приймають участь у слуханнях та комісіях законодавчого органу. При цьому лобісти застосовують доволі своєрідні прийоми. В їх арсеналі є так звана «локалізація аргументів», тобто гальмування питання, що обговорюється виборчим округом члена парламенту. Подібна практика схожа на схему за принципом «ти мені, я тобі».

Непрямий вид лобістської діяльності передбачає обробку суспільної думки засобом проведення пропагандиської та рекламної кампанії під умовною назвою «напишіть своєму депутату», в ході якої мобілізуються сотні рядових виборців, що звертаються до законодавців від їх округу шляхом телефонних дзвінків, відправки листів та телеграм, проведення зборів регіональних депутатів. Частіше за все депутати не витримують такого тиску та здаються. Як правило, прямий та непрямий види лобіювання використовуються комплексно[2,32].

Основними методами лобіювання є:

¦ особисті контакти з представниками органів влади;

¦ участь у засіданнях комітетів та комісій Верховної Ради, уряду, міністерств;

¦ робота в експертних групах з підготовки проектів документів уряду та парламенту;

¦ з'їзди, конгреси, наради підприємців за участю представників органів влади;

¦ суспільні слухання законопроектів, що проводяться разом із представниками об'єднань підприємців із членами комітетів ВР і представниками уряду, Адміністрації Президента й інших державних структур;

¦ вплив через суспільну думку і ЗМІ;

¦ доповіді, послання від підприємців до органів влади, колективні зустрічі з вищими керівниками держави [4].

На думку Юрія Якименко, експерта Центру політичних і економічних досліджень імені Разумкова, що ж до методів лобіювання, які переважають в Україні, то ми, думаю, від «коридорного» лобізму перейшли до парламентського. Парламент стає дедалі більш дієздатним органом, який використовується для задоволення групових інтересів. З іншого боку, парламентські структури в Україні дуже часто виступають лише декорацією, псевдо публічною формою існування лобізму, тоді як принципові рішення ухвалюються в інший спосіб (насамперед, через особисті стосунки між впливовими урядовцями та політиками). Таким чином, у нас, на жаль, домінує, не публічна парламентська практика, яка мала б бути основою цивілізованого механізму лобіювання, а сформовані поза публічною політикою і спроектовані на парламент зв'язки [5].

У загальному вигляді суть роботи лобіста фактично полягає у тому, щоб інформувати і переконувати інших (законодавців, тих, хто приймає рішення). Безумовно, для цього одних контактів замало. Адже лобістові, насамперед, потрібно володіти конкретною інформацією, що цікавить конкретного законодавця. Крім того, така інформація та загальні ідеї щодо майбутнього законодавства мають бути викладені законодавцеві завчасно, ще до того, як з'явиться законопроект. Досвідчені лобісти та законодавці доходять спільної думки, що питання своєчасності і повноти інформації є особливо важливими у процесі законотворення та впливу на нього.

Зрозуміло, що специфіка діяльності того чи іншого лобіста залежить від напрямку законодавства, на яке він сподівається вплинути, та від характеру організації, яку він представляє. Але незалежно від цього всім лобістам у більшості випадків доводиться так або інакше виконувати наступну роботу: збирати факти; інтерпретувати управлінські акції (значення управлінських акцій та потенціальні наслідки законодавчих актів, що мають бути ухвалені); прогнозувати, що може відбутися у сфері законодавства; надати рекомендації; інтерпретувати дії організації (під час майже щоденних контактів з членами парламенту та їх помічниками лобіст повідомляє їм думку організацій та конкретних груп громадськості щодо законодавства); захищати позиції організації (лобіст від імені клієнта захищає його інтереси, тобто переконує законодавця у необхідності підтримки або протидії щодо певного законопроекту); сприяти збуту продукції (лобіст, який має дружні стосунки з державними посадовцями, може бути каналом, що сполучає державні установи та компанію або організацію).

Працюючи у рамках правового поля, що регламентує систему лобіювання, зареєстрований лобіст професіонал користується різноманітними методами та прийомами впливу на законодавців.

Але всьому цьому, як правило, передує велика підготовча робота. Як вже зазначалося, першою складовою такої роботи є збирання інформації. Окрім офіційної документації, різного ґатунку банків даних, що стосуються кола питань, з яких ведеться лобіювання, лобіст має володіти поточною інформацією, точно знати розстановку сил у законодавчому органі, тримати руку на пульсі існуючих точок зору, бути глибоко обізнаним у відтінках думок, яких дотримуються на певний момент ті або інші законодавці з того чи іншого питання. Надто важливо знати потенційних прибічників позиції організації, інтереси якої обстоює лобіст, вірогідну опозицію, її сильні та слабкі місця.

Першим джерелом такої інформації є відкриті слухання, що плануються і проводяться спільно законодавчими та виконавчими гілками державної влади для розгляду законопроектів або постанов. Постійне відстежування цих подій є обов'язковою складовою для всіх програм лобіювання [6].

Іншим джерелом необхідної інформації може бути обмін думок з офіційними представниками виконавчих органів влади, відповідальними працівниками профспілок та їх об'єднань, інших груп спеціального інтересу, які володіють багатим фактичним матеріалом. У цьому відношенні добре спрацьовують не тільки відвідування їх установ, але й різні форми організації спільного відпочинку, прийомів чи презентацій, оскільки невимушена атмосфера більшості таких колективних зібрань сприяє процесові активного обміну інформацією. Кінцевим моментом різних методів збирання інформації, з'ясування думок та настроїв має бути доведення всіх нових даних та фактів до керівництва організації клієнта, підготовка лобістом конкретних рекомендацій, як на них реагувати.

Наступною складовою підготовчої роботи лобіста повинне бути коаліційне будівництво, прагнення об'єднати групи або окремих людей (включаючи колег лобістів), інтереси яких збігаються, на підтримку ухвалення або неприйняття певного законодавчого акту чи розпорядження. Коаліції можуть об'єднати свої ресурси, інтелектуальний потенціал тощо та більш ефективно діяти у потрібному напрямку. Працюючи разом, групи здатні встановити пріоритети своєї стратегії, розробити більш продуману тактику дій. Інакше кажучи, коаліційне будівництво є однією з найважливіших і найбільш продуктивних тактик підготовки до впливу на законодавців [6].

Лобізм, як і будь який інший соціальний інститут, може бути використаний або на благо всього суспільства, або для реалізації вузько- партійних інтересів. Усе залежить від соціально економічного, політичного і культурного середовища, від обставин, що можуть наділити лобізм як «плюсами», так і «мінусами». Для того, щоб він приносив користь всьому суспільству, необхідні відповідні умови: реальна дія демократичних інститутів і норм, економічна і політична стабільність, свобода засобів масової інформації, стійке громадянське суспільство. Лише за наявності даного набору факторів збільшуються шанси на використання лобізму в суспільних інтересах (він починає «працювати» у загально-соціальних режимах). В умовах економічної, політичної і духовної кризи, перехідних періодів, непередбачуваності, лобізм виходить за цивілізовані межі та здобуває більше «мінусів», ніж «плюсів».

лобізм політичний діяльність арсенал

Література