Політико-політологічні аспекти розвитку "сектору безпеки"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-політологічні аспекти розвитку «сектору безпеки»

Одним з ключових завдань політологічного сегменту сучасного суспільствознавства залишається вимога у виявленні суб'єктів, здатних впливати на спрямованість, характер і наслідки політичного процесу. Особливе значення в сучасних умовах набуває проблема формування т.зв. «третьої сили», тобто соціально-політичних інституцій, готових виступити в якості посередників між правлячою елітою та громадянським суспільством, сприяти вирішенню «класичної» проблеми роз'єднання держави / влади та суспільства/народу, сприяти інтеграції держави та громадян.

С. Хантингтона (такі як майже невідома у нас книга «Солдат і Держава. Теорія та політика цивільно-воєнних відносин» [30; 27], що в США перевидається ледь не кожні кілька років), М. Яновіца [31-32; 24-25], в яких простежується динаміка зміни структури й сутності військової організації держави у зв'язку з переходом від суспільства авторитарної держави до суспільства демократичної держави.

Третій напрямок включає роботи дослідників, у яких аналізується взаємозв'язок воєнної організації держави та громадянського суспільства, що проявляється у якомога звуженому вигляді цивільно-військових відносин [38-39]. Деякі дослідники вживають спробу типологізувати такі відносини, погоджують їх з характером взаємодії суспільства, різних державних інститутів і, властиво, військової організації держави. Серед робіт, присвячених зазначеній проблематиці заслуговують на увагу дослідження, проведені В. Гречаніновим, Н. Даніловою [9], В. Серебрянніковим [15-17] та ін. Велика увага в роботах, які можна віднести до цього напрямку, приділяється питанням цивільного контролю над державними воєнними організаціями. Такі дослідники як А. Бірюченко [2] аналізують різні моделі такого контролю, приводять їхні порівняльні характеристики.

До четвертого напрямку відносяться роботи, присвячені сучасному стану державних «секторів безпеки» та їх взаємодії з сучасним суспільством [37]. В них даються практичні рекомендації з реформування даних організацій, які мають переважно прикладний характер [10; 14]. В цьому контексті особливий інтерес представляють дослідження, у яких аналізується хід воєнних реформ у різні періоди розвитку державності окремих країн «нової демократії» рубежі XX ХХІ ст.

Таким чином, накопичений попередній матеріал по вивченню аспектів взаємодії «сектору безпеки» держави та громадянського суспільства. Разом з тим, слід визнати, що проблеми такої взаємодії дотепер не стали об'єктом соціально-політологічного аналізу, а розглядалися в контексті вирішення завдань або загальнотеоретичного (філософського) [7], або прикладного (воєнно-політичного [35; 36] чи психолого-педагогічного) характеру.

По-перше, вивчення такого соціально-політичного феномена як «сектор безпеки» держави зводилася, як правило, до вивчення тільки лише одного з його елементів, а саме Збройних Сил. У той же час, такі найважливіші її складові як оборонно-промисловий комплекс чи «приватний сектор безпеки», майже не бралися до уваги, хоча їх роль у функціонуванні даного державного інституту важко переоцінити. Інші ж державні воєнні організації, які поряд зі Збройними Силами становлять силовий блок військової організації держави (поліцейські, контррозвідувальні та розвідувальні органи), згадувалися при такому розгляді лише побічно.

По-друге, при дослідженні питань взаємодії воєнної організації держави та громадянського суспільства, не повною мірою враховувалися всі ознаки, властивому громадянському суспільству, а також їх прояв у конкретних історико-культурних та історико-політичних умовах.

По-третє, вивчення проблем взаємодії «сектору безпеки» та громадянського суспільства зводиться, як правило, до вивчення військово-цивільних (цивільно-військових) відносин, що, безумовно, звужує розглянуту проблематику.

По-четверте, в дослідженнях даної проблематики лише «на периферії» перебуває міжнародний контекст, через що системний вплив міжнародного середовища (зокрема, «м'яких» міжнародних режимів чи міжнародних політичних організацій) суттєво недооцінюється.

Відповідно, методологічна специфіка соціально-політологічного аналізу полягає в розгляді взаємодії «сектору безпеки» та громадянського суспільства в сучасній суспільно-політичній ситуації як комплексного явища, що має свій соціально-політичний зміст і історико-політичну логіку розвитку, у розкритті його політичного характеру, у визначенні властивих йому закономірностей і протиріч.

Так, дослідники відзначають, що для «нових демократій» (передусім країн Центральної та Східної Європи) «необхідністю усунути проблеми з демократизацією й ефективністю та забезпечити стабільність і безпеку в нових умовах була обумовлена поява в наукових і політичних колах ідеї реформування сектора безпеки. Це новий, більше загальний підхід до демократичних військово-цивільних відносин, відповідно до якого сектор безпеки розглядається ширше, і який спрямований на стійкий соціально-економічний розвиток». Не можна також не погодитися з тім, що «справедливість такого підходу підтверджує досвід країн, що пережила конфлікти (Хорватії, Югославії, Македонії), де для продовження процесу мирного врегулювання були потрібні економічна стабільність і демократизація; а в цьому значну роль грає сектор безпеки» [13,6].

Це дозволяє стверджувати, що взаємодія «сектору безпеки» держави та громадянського суспільства має вивчатися в загальному контексті суспільно-політичних відносин в державі та світі в якості обумовленого великою кількістю соціально-політичних, політико-економічних та інших чинників та умов. Це дозволить розкрити сутнісні аспекти зазначеної взаємодії, визначити його роль, місце й механізм функціонування в більш ніж непростих умовах сучасних національно-державних та міжнародно-політичних реалій.

Виводячи питання взаємодії ключових акторів безпекової взаємодії в політологічну площину, слід відразу відзначити, що певної концептуалізації вимагає ключовий термін «сектор безпеки». Це пояснюється декількома обставинами.

В західній політологічній думці цей термін активно вживається нарівні з термінами «громадянське суспільство» чи «національна держава» в якості усталеного поняття з більш-менш загальноприйнятим змістом [21; 29]. хоча, як визнають європейські дослідники, «коло питань, що зачіпають безпеку, широке, тому не дивно, що точного визначення сектору безпеки немає» [13,9].

Так, відомий західний фахівець Оуен Грін «сектор безпеки» розуміє як такий, «що включає ті інституції та організації, яким Держава відвела легітимізовану роль у використанні чи загрозі використання коерцитивної (примусової) сили (coercive force) в суспільстві задля протидії зовнішнім чи внутрішнім загрозам безпеці держави та її громадян. Він таким чином включає збройні та парамілітарні сили, служби розвідки, національні та місцеві поліцейські служби, прикордонну та морську охорону та системи покарань. Поза цим він включає цивільні влади, якім доручено контролювати та наглядати за цими органами, включаючи міністерства оборони, внутрішніх справ, фінансів, агенції національної безпеки і правосуддя та відповідні функції та інституції законодавства. Згідно цього підходу, сектор безпеки тут не розглядається як такий що включає нестатутарні (non-statutory) сили безпеки, такі як партизанські армії чи приватні безпекові компанії» [28,2].

На таких самих «неоінституціональних» позиціях стоїть в президент Миротворчого центру Пірсона Алекс Моррісон: «сектор безпеки зазвичай розуміється як такий, що охоплює ті інституції держави, що мають повноваження забезпечувати безпеку держави та її громадян від актів жорстокості та насильства. Ці інституції включають, inter alia, збройні сили, громадську поліцію, морську охорону, правосуддя, розвідувальні та виправні агенції та громадянські структури, відповідальні за нагляд над ними» [33].

Відповідно до підходу британського Департаменту міжнародного розвитку (UK DFID), «сектор безпеки містить наступне: збройні сили; поліцію; парамілітарні сили (paramilitary forces); жандармерії; президентську охорону, розвідувальні та охоронні служби (як військові, так і цивільні); берегову охорону; прикордонну охорону; митні служби; резерв чи місцеві підрозділи безпеки (сили цивільної оборони, національну гвардію, міліцію). Структури безпекового управління та контролю: виконавча влада; структури ради національної безпеки; законодавчі чи законодавчо обрані комітети; міністерства оборони, внутрішніх справ, зовнішніх справ, митні та звичаєві (traditional) влади; органи фінансового менеджменту (фінансові міністерства, бюджетні установи, підрозділи фінансового аудиту та планування); та організації громадянського суспільства (служби громадського нагляду та комісії громадських скарг). Органи юстиції та правохоронні органи: правосуддя; міністерства юстиції; тюрми; служби карного розшуку та судового переслідування; комісії з прав людини та омбудсмени; митні служби та органи звичаєвої юстиції (traditional justice). Нестатутарні сили безпеки: армії визволення; повстанські армії; сили приватної охорони; приватні безпекові компанії; міліції політичних партій (political party militias)» [40].

В свою чергу, угорський дослідник Ф. Молнар структурно окреслив сектор безпеки («в широкому розумінні» цієї категорії) як такий, що складається із наступних п'яти компонентів [13]:

1) державні сили безпеки збройні сили, поліцію, прикордонні війська, напіввійськові формування, секретні служби, зовнішню розвідку, митницю;

2) органи управління та нагляду над структурами сектору безпеки адміністрація президента або прем'єр-міністра, консультативні ради з питань державної безпеки, законодавчі органи та парламентські комітети; міністерства оборони, внутрішніх справ, зовнішніх справ і т.д.;

3) органи правосуддя та правоохоронні органи судову владу, міністерство юстиції, в'язниці, карний розшук і службу карного переслідування й т.д.;

4) приватні організації сектора безпеки охоронні підприємства, приватні військові компанії, організації, що консультують із питань безпеки;

5) організації громадянського суспільства, що вивчають інститути безпеки та оборони аналітичні групи, дослідницькі інститути та засоби масової інформації.

Натомість у вітчизняний політико-політологічний дискурс і в його безпековий сегмент (яким є «дискурс безпеки») дане поняття тільки входить. Для порівняння, «зазвичай в російській політичній і науково-експертній практиці під сектором безпеки мають на увазі міністерство оборони, федеральну службу безпеки, міністерство внутрішніх справ і рідко розширюють цей перелік навіть на рівні федеральних органів виконавчої влади, не говорячи вже про інші інститути та про інші суспільні, державні та ментальні простори» [19,37].

Натомість в українській політико-політологічній практиці поки ще активно вживаються або занадто «широке» поняття «силові структури» (в політико-публіцистичних дискурсах), або занадто «вузьке» (та ще й «роздвоєне») поняття «воєнна організація та правоохоронні органи» (в політико-правових дискурсах).

Розв'язання цього «термінологічного вузла» вбачається у вживанні в якості політологічного терміну саме категорії «сектор безпеки». Якщо виходити із усталеного в західній політологічній думці «неоінституційного» підходу, то, на нашу думку «сектор безпеки» можна визначити як складну структуровану систему державних і недержавних інституцій, основною функцією яких є забезпечення національної безпеки (як безпеки особи, суспільства та держави). У його державно-інституційному (тобто у традиційному «вузькому» тлумаченні цього терміну) вимірі до нього належать армія, міліція (поліція), прикордонні служби та спецслужби правоохоронної спрямованості.

У багатьох випадках до «сектору безпеки» (в «широкому» тлумаченні цього терміну) відносять також органи, відповідальні за збирання податків та фінансовий моніторинг, а також такі структури як профільні парламентські комітети (з питань національної безпеки та оборони, а також контролю за діяльністю правоохоронних органів) та їм подібні.

Політико-політологічний аналіз трансформацій «сектору безпеки» через призму цивільно-військових відносин дозволяє вичленити наступне.

По-перше, якщо розглядати державу як «апарат насильства» (Г.В.Ф. Гегель), то «сектор безпеки» держави є знаряддям його насильницької політики, що поки що зберігає відносну монополію на ведення силової боротьби (застосування сили та безпосередньо силового примусу). відповідно, від того на що або на кого буде спрямована ця сила, залежать стабільність громадського життя та характер тих перетворень, які здійснюються в державі та суспільстві. Демократична організація громадського життя не терпить занадто великої автономності «сектору безпеки» та постійно обмежує суб'єктні можливості «сектору безпеки» держави, здатність її до самостійного функціонування.

Світовий досвід свідчить, що безпечний для суспільства баланс між «цивільною» (суто політичною) та «військовою» (воєнно-політичною) сферами можна забезпечити не тільки правилами та принципами поділу, але й ступенем інтеграції «цивільних» і «військових», що не заперечує демократичного механізму суспільного розвитку, ба навіть диктується ним. Саме тому дослідження різних аспектів взаємовпливу громадянського суспільства та «сектору безпеки» виступає актуальним завданням учених, особливо соціальних філософів та політологів.

По-друге, «сектор безпеки» не локалізується тільки в сфері державного життя. Він торкається всіх сторін суспільства, створюючи самостійний зріз суспільно-політичних відносин, що одержав найменування «цивільно-військових відносин», а виходить, існує об'єктивна потреба їх досліджувати, як у плані світового досвіду, так і з урахуванням національно-державної специфіки.

По-третє, стан демократичного розвитку «сектору безпеки» корелюється зі станом самого громадянського суспільства, його зрілістю (незрілістю) і здатністю (нездатністю) активно впливати на державні органи та заходи, виступати (не виступати) ініціатором демократичних засад громадського життя. «Сектор безпеки» держави, будучи знаряддям і органом держави, не може функціонувати без вихідного й кінцевого громадянського змісту забезпечувати політико-економічну та соціально-політичну безпеку суспільства, народу, конкретної особистості. Разом з державою «сектор безпеки» служить, в остаточному підсумку, загальнонаціональним інтересам, тобто інтересам усього народу і кожного із громадян. У цьому плані цивільний вимір діяльності «сектору безпеки» держави є показником демократичності не тільки політичного режиму, але й всього громадсько-політичного життя.

По-четверте, розвиток відносин в трикутнику «держава» «сектор безпеки» «громадянське суспільство» обумовлюється інтересами й потребами сучасного соціуму та його корінного реформування, пошуку оптимального характеру взаємозв'язку й взаємодії громадянського «суспільства» та «сектору безпеки» з одного боку, та «національної держави» та «міжнародного середовища» з іншого.

Події останніх часів свідчать про те, що «сектор безпеки» держави зазнає видозмін, як у якісному відношенні, так і в відношенні кількісному. З одного боку, загальноприйнятим стає курс на приведення «сектору безпеки» до комплектування тільки на професійній, контрактній основі (що в ряді країн уже здійснене), з іншого боку, перелік відомств у яких тією чи іншою мірою передбачається наявність військовослужбовців теж змінюється. Крім того, змінюється і «якість» цих трансформацій з'являються нові складові «сектору безпеки» (актори, посередники), змінюються «традиційні» завдання, ролі та функції «класичних» інституцій (армії, поліції).

По-п'яте, поки що спостерігається слабкість соціального (недержавно-політичного і не-підприємницько-економічного) сегменту «сектору безпеки» на всіх рівнях функціонування «сектору безпеки». Це пояснюється передусім тим, що тривалий час у сфері цивільно-військових відносин панували принципи, що не відповідають нормальному функціонуванню всіх структур «сектору безпеки». До них можуть бути віднесені такі як, наприклад, порушення співвідношення між правами й обов'язками військовослужбовців, невідповідність між їхньою компетенцією та ступенем відповідальності, перевищення прав військової адміністрації відносно особистості військовослужбовця й інші. Головною внутрішньою причиною такого стану цивільно-військових відносин є слабкість громадянських засад суспільного життя в цілому («громадянської культури») й, як наслідок нездатність до формування та становлення громадянина, що володіє надійною соціальною мотивацією та громадянськими якостями.

Політологічний аналіз досвід ряду країн свідчить про те, що «громадянин у військовій формі» найбільш відповідна модель формування особистості військовослужбовця в умовах демократичного суспільного устрою та правової держави. Становлення й формування такої моделі неможливо без наявності розвиненого громадянського суспільства і його тісного взаємозв'язку з «сектором безпеки» держави.

політичний цивільний військовий безпека

Размещено на Allbest.ru