Політична активність громадян в умовах різних політичних режимів: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична активність громадян в умовах різних політичних режимів: порівняльний аналіз

посттоталітарний авторитарний політичний населення

Демократизація посттоталітарної держави є процесом, який потребує не лише інституційних перетворень, але і зміни свідомості населення, його світоглядних орієнтацій, політичної культури. Складність демократичних трансформацій полягає у тому, що створення демократичних інститутів політичної системи та лібералізація економіки, законодавче закріплення демократичних цінностей, механізмів захисту прав та свобод громадян, часто випереджає психологічну готовність населення до відповідних змін. Це може навіть спричинити опір здійснюваним реформам, які не відповідають очікуванням громадян, зорієнтованим на швидкі темпи наближення країни за всіма показниками до показників розвинених демократій.

Така ситуація уповільнює процес становлення демократії, формування громадянського суспільства, суб'єктами якого є активні громадяни, здатні незалежно від державної влади формулювати групові інтереси та активно їх відстоювати.

Для розв'язання такої ситуації необхідно зважати на передумови її виникнення, зокрема на особливості формування світоглядних орієнтацій великої частини населення, сформованих під впливом багатьох чинників суспільного розвитку на попередньому історичному етапі.

Здійснення переходу до демократії від тоталітаризму вимагає розгляду рис, притаманних людям саме у тоталітарному суспільстві, що визначає поведінку, настанови, ціннісні орієнтації, світогляд людини та відповідно впливає на її діяльність як суб'єкта політики. Це впливає на ставлення людини до влади, громадянського суспільства, на її бажання здобуття нового досвіду політичної участі.

Отже, можна стверджувати, що для успішної демократизації посттоталітарної країни необхідними є зміни у свідомості населення, які допомагають процесу сприйняття громадянами демократичних цінностей, розуміння необхідності реформування політичної, економічної, соціальної систем, довіру та вимогливість до влади, готовність захищати власні права та свободи.

Для того, щоб зрозуміти причини неготовності багатьох людей до встановлення демократії та ефективно розв'язати таку ситуацію, необхідним є дослідження передумов її виникнення. Тут потрібно зважати на те, що свідомість громадян посттоталітарного суспільства, які з недовірою ставляться до демократичних перетворень, формувалася протягом тривалого періоду і значною мірою зусиллями влади, яка встановлює тотальний контроль над суспільством та використовує надзвичайно потужні засоби політичного впливу.

Політичні режими тоталітарного і авторитарного типів потребують для свого повноцінного функціонування і відтворення мобілізаційної політичної квазіактивності населення, яка, проте, відрізняється за змістовною наповненістю, в залежності від ступеня централізації політичної влади та рівня поглиненості структур громадянського суспільства бюрократизацією.

Тоталітарний і авторитарний режими дозволяють різний рівень політичної асиміляції механізмів саморегулювання, це означає, що вони потребують двох різновидів політичної квазіактивності: квазіактивність як реактивну політичну поведінку (зведення всіх проявів активності населення до реакцій на директиви політичної системи) та імітативно-лояльну політичну активність, що обмежується відстороненням потенційної опозиції та конкурентів від політичної системи.

Отже, науковою проблемою статті є поняттєве розмежування різновидів мобілізаційної політичної квазіактивності в умовах функціонування авторитарних і тоталітарних режимів.

В політології та політичній психології авторами багатьох монографічних, навчально-методичних та інших наукових джерел із запропонованої тематики (Крамник В.В., Шестопал Е.Б., Юрьев А.И., Дилигенский Г.Г., Бехтерев В.М. та ін.) прийнято вважати, що найбільш традиційним поділом політичних режимів в політологічній літературі є поділ, що спирається на критерій централізованості/децентралізованості політичної влади в руках правлячої верхівки. За цим критерієм політичні режими поділяються на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

Метою статті є побудова оцінно-аналітичної моделі впливу авторитарного і тоталітарного режимів на механізми соціального саморегулювання в рамках застосування правлячою елітою цих режимів технологій формування політичної активності населення. Завданнями статті є:

- визначення інструментів ідеологічної репресії політичної активності в умовах тоталітаризму і авторитаризму;

- конкретизація проявів процесу політичного поглинання громадянського суспільства за умов авторитарного і тоталітарного режимів.

Наукова стаття присвячена розв'язанню проблеми автономії/асиміляції механізмів саморегулювання суспільства за умов функціонування тоталітарних і авторитарних режимів.

З ознаками кожного політичного режиму прямо або побічно пов'язані прийнятні чи неприйнятні для політичної системи прояви активності населення. Так, за умов тоталітарного режиму будуть можливими майже всі форми політичної квазіактивності, що спираються на інституційно-організовану участь мас у політичному житті. Більше того: будь-який вияв політичної пасивності буде репресуватись як неприйнятний для режиму, оскільки політична пасивність відкидатиме міф щодо уявної ідеологічної та організаційної одностайності. Майже виключеними із спектру політичної активності будуть різноманітні прояви стихійної чи цілеспрямованої агресії, а також участі в діяльності політичних партій, заборонених владою. Загалом переважатиме мобілізаційна квазіактавність, що створюватиме ілюзію народовладдя.

Характеризуючи природу тоталітарної ідеології, російські політологи В. Пугачов та О. Соловйов [3,112] відзначають: «Різним формам тоталітарної ідеології притаманні деякі спільні риси. Передусім це есхатологічна та телеологічна орієнтація у поглядах на суспільний розвиток. Тоталітарна ідеологія запозичує у ряду релігій хіліастичні ідеї про щасливе завершення історії, досягнення кінцевого сенсу існування історії…».

Всі тоталітарні режими, як уже відзначалося вище, здійснюють щеплення своєрідного спотвореного сприйняття активності як вияву керованої згори ініціативи («є така думка»). Тим самим тоталітаризм не лише профанує політичну активність, але і, знищуючи механізми саморегуляції, унеможливлює будь-яку вертикальну політичну мобільність, що в структурному відношенні означає кристалізацію правлячого класу, а по відношенню до населення - нарощування відчуження, індеферентності, абсентизму, імітативно-активної поведінки (коли політична активність імітується про око спостерігача від влади).

За умов радянської влади імітативна політична активність здобувала своє вираження з боку влади у вигляді:

- бюрократичного ритуалізму (зміщення «центру ваги» в діяльності органів виконавчої влади з предметних питань до процедурних);

- різноманітних екгібціоністських способів звітування виконавців перед контрольно - наглядовими інстанціями (практика була поширеною в комсомольських органах та військових частинах);

- локального ухилення і саботажу громадських доручень (скажімо, ухилення міського населення від участі в суботниках та інших мобілізаційних заходах); - політміфології, що насаджувалася як символічна модель заперечення вад, недоліків і дисфункціональності політичної системи.

Йдеться про символічне заміщення практичної активності по конструюванню умов політичного життя активністю вербальних маніфестацій, втілених в пропагандистських текстах.

«Радянський патріотизм - це полум'яне почуття безмежної любові, безумовної відданості своїй Батьківщині, глибокої відповідальності за її долю і захист - народжується з надр нашого народу. В нашій соціалістичній країні неможливо відокремити інтереси народу від інтересів країни та уряду. Джерелом радянського патріотизму слугує той факт, що під керівництвом партії люди самі побудували своє життя. Природна прив'язаність до нового краю, до рідної землі та небес, під якими ти вперше побачив світло цього світу, розвивається та перетворюється на могутнє почуття гордості за свою соціалістичну країну, велику Комуністичну партію та Сталіна… Наш обов'язок полягає у вихованні нових поколінь радянських патріотів, для яких інтереси країни мають більше значення, ніж все інше на світі, навіть більше, ніж саме життя…» [4,23].

Радянська партноменклатура влаштовувала політичні перформанси як мінітеатри злагоди, що підтверджують міф про щасливе життя і про досконалу державу, де важливим є «щастя цілого при неважливості щастя окремих частин» (Платон).

Проте навіть за умов фашистських диктатур при жорстких механізмах стеження, донесення і карного переслідування мала місце альтернативна щодо влади політична активність. Достатньо пригадати різні за походженням і способами дій підпільні національні угрупування на чолі із комуністичними партіями, що реалізовували революційно-підривний саботаж проти офіційної влади.

Тоталітарний режим шляхом використання засобів ідеологічної пропаганди та юридичної превенції переводить всі різновиди позасистемних виявів політичної активності населення в розряд девіацій. Політична активність, що реалізовує позамобілізаційні ініціативи системи, всіляким чином переслідується, що наближає тоталітарну політичну систему до такої яка не витримує надлишку нормативних обмежень і досягає власного функціонального колапсу.

Оскільки всі тоталітарні режими усувають партійну конкуренцію, структуруючи або декоративну багатопартійність, або ж систему на чолі з партією-гегемоном, то спектр участі населення в різних видах політичної активності, що стосується контролю за владою, в значній мірі скорочується. Проте не існує тоталітарних режимів, які б не пропонували населенню різні субстатути політичної активності, що мають компенсувати її реальні вияви і, відповідним чином, нейтралізувати усвідомлення власного політичного безправ'я.

Залежно від пануючої ідеології, що впливає на зміст політичної діяльності та застосовування тоталітарним режимом технологій впливу на суспільство, їх звичайно поділяють на комунізм, фашизм і націонал - соціалізм [2,103].

Історично першою й класичною формою тоталітаризму став комунізм (соціалізм) радянського типу, початок якому поклала військово-комуністична система, що загалом сформувалася в 1918 році.

Комуністичний тоталітаризм більшою мірою, чим інші різновиди, виражає основні риси цього ладу, оскільки припускає повне усунення приватної власності і, отже, усякої автономії особистості, абсолютну владу держави. Ми погоджуємося з твердженням дослідника більш пізнього часу «застійного соціалізму» М. Джиласа, «активність була потрібна тоталітарній системі переважно в її примусових формах» [1,44]

І все-таки, характеристика соціалізму радянського типу як тоталітаризму є однобічною і не розкрадає змісту і мети політики в цьому типі суспільства. Незважаючи на переважно тоталітарні форми політичної організації і мобілізаційної активності, соціалістичній системі були властиві і гуманні політичні цілі. Так, наприклад, у СРСР різко підвищився рівень освіти народу, стали доступними для нього досягнення науки й культури, була забезпечена соціальна захищеність населення, розвивалися економіка, космічна й воєнна промисловість і т.д., різко скоротився рівень злочинності, до того ж протягом десятиліть система майже не застосовувала масових репресій.

Другий різновид тоталітарних політичних систем - фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 році. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Італійський фашизм тяжів не стільки до радикальної побудови нового суспільства, скільки до відродження італійської нації і величі Римської імперії, вставовленню порядку, твердої державної влади. Фашизм претендує на відновлення або очищення «народної душі», забезпечення колективної ідентичності на культурному або етнічному грунті, ліквідацію масової злочинності. Через це він не стільки експлуатує звичну для буржуазної демократії політичну активність населення у сфері міжпартійної конкуренції і боротьби за часткові егоїстичні інтереси, скільки намагається тоталізувати цю активність, вводячи її в русло колективно-мобілізаційних заходів і ідеологічно стигматизуючи звичайний активістський індивідуалізм як атрибут «морально послабленої» буржуазної демократії.

В Італії границі фашистського тоталітаризму встановлювалися позицією найбільш впливових у державі кіл: короля, аристократії, офіцерського корпусу і церкви. Коли приреченість режиму стала очевидною, ці кола змогли самі відсторонити Муссоліні від влади.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний лад, він виник у Німеччині в 1933 році. Націонал - соціалізм має споріднення з фашизмом, хоча дуже багато запозичив у радянського комунізму (насамперед революційні й соціалістичні компоненти), форми організації тоталітарної партії й держави і, навіть, форму звертання - «товариш». У той же час місце класу тут займає нація, місце класової ненависті - ненависть національна й расова. Якщо в комуністичних системах агресивність спрямована насамперед усередину - проти власних громадян (класового ворога), то в націонал - соціалізмі - зовні, проти інших народів.

Головні розходження основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх цілях (відповідно: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси) і соціальних перевагах (робітничий клас, нащадки римлян, німецька нація).

Будь-які тоталітарні режими так чи інакше примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча усередині кожної із цих груп є істотні розходження, наприклад, між сталінізмом в СРСР і диктаторським режимом Пол-Пота в Кампучії.

Одним з найпоширеніших різновидів політичного режиму в історії політичних систем є авторитаризм. За своїми характерними рисами він займає ніби проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

З тоталітаризмом його споріднює звичайно автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією - наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки й приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства.

Отже, авторитаризм зберігає ті анклави активності громадян, які не пов'язані з політичною конкуренцією. Якщо тоталітаризм потребує активності «тотальної відданості», то авторитаризм потребує активності «обмеженої лояльності». Він зберігає декорум демократії впливаючи на кінцевий результат суспільного волевиявлення, в той час як тоталітаризм потреує налаштування на повну політичну підтримку, тобто, цілісну пожертву власної політичної активності в ім'я режиму.

В цілому ж авторитарній політичній системі властиві наступні риси:

- автократизм (самовладдя) або невелике число носіїв влади. Ними можуть бути одна людина (монарх, тиран) або група осіб (військова хунта, олігархічна група і т.д.);

- необмеженість політичної влади у сфері селекції еліти та вертикальної політичної мобільності, її непідконтрольність (саме в цьому відношенні) громадянам. При цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона приймає на свій розсуд. Відбувається варіювання законів в залежності від політичної доцільності;

- опора (реальна або потенційна) на дієвість. Авторитарний режим може не вдаватись до масових репресій і користуватися популярністю серед широких верств населення. Однак він має достатню чинність, щоб в разі необхідності, на свій розсуд використати репресії і примусити громадян до покори;

- монополізація влади й політики, недопущення реальної політичної опозиції й конкуренції. Властива цьому режиму певна політико - інституціональна одноманітність не завжди є результатом законодавчих заборон і протидій з боку влади. Нерідко вона спричиняється неготовністю суспільства до створення конкурентних політичних організацій, відсутністю у населення потреби до цього, як це було, наприклад, протягом багатьох століть у монархічних державах. При авторитаризмі можливим є існування обмеженого числа партій, профспілок й інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі.

Не можна не погодитись з думкою Л.Я. Гозмана та О.Б. Шестопала [5,112], які характеризуючи соціальний тип авторитарної особи відзначають: «Диктатурі необхідна особлива людина. Але немає потреби створювати її спеціально. Вона завжди існувала і існує в будь-якій країні, хоча ніколи і ніде не була в більшості. Це людина, якій подобається тоталітарна влада, яка благоговіє перед нею і готова служити цьому ладу, навіть не маючи від нього вигод особисто для себе. «авторитарні особи підтримують будь-яку сильну владу, незалежно від того, які гасла вона пише на своїх знаменах».

- відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери, і, насамперед, в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання. Про це свідчить історія багатьох авторитарних режимів (Чілі, Португалія, Венесуела), які поєднували недопустимість політичної конкуренції із високою економічною ефективністю.

- рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби. Це означає, що еліта відтворюється не шляхом зовнішнього «припливу» оновлюючих її склад агентів, а шляхом висунення із свого ж середовища спадкоємців традиції влади. Найчастіше це має місце за умов сімейно-кланового рекрутування, коли на ключові посади висуваються особи з числа родичів диктатора, хоча можуть мати місце і інші механізми кооптації.

З огляду на ці ознаки авторитаризму, його можна визначити як необмежену владу однієї особи або групи осіб, що не допускає політичну автономію і опозицію, але допускає автономію і опозицію особистості і суспільства у позаполітичних сферах.

При авторитарній політичній системі забороняються лише певні, головним чином, політичні форми активності. Авторитаризм цілком толерантний до всіх інших, крім політичних, прав особистості. У той же час, в умовах авторитаризму громадяни не мають яких-небудь інституціональних гарантій своєї безпеки й автономії (незалежний суд, опозиційні партії й т.д.).

Авторитарні політичні системи дуже різноманітні. Це монархії, деспотичні, диктаторські режими, військові хунти, популістські системи правління й ін. Авторитарні уряди можуть домагатися визнання населенням не тільки за допомогою знищення й залякування супротивників, але й більш гуманними засобами. Протягом тисячоліть вони спиралися головним чином на традиційний і харизматичний способи легітимації. З цією метою широко використовуються націоналістична ідеологія і формальні, контрольовані владою вибори. Більшість авторитарних режимів в Азії, Африці й Латинській Америці виправдовували своє існування необхідністю національного звільнення й відродження.

В останні десятиліття авторитарні політичні системи дуже часто використовують деякі демократичні інститути - вибори, плебісцити і т. п. - для додання собі респектабельності в очах міжнародного співтовариства і власних громадян, відхилення від міжнародних санкцій. Так, наприклад, неконкурентні або напівконкурентні вибори були використані авторитарними та напівавторитарними режимами в Мексиці, Бразилії, Південній Кореї, Казахстані і багатьох інших державах.

Відмітними рисами таких виборів є обмежена або лише видима (коли всі кандидати бажані владі) конкурентність, повна або часткова контрольованість владою їх офіційних підсумків. При цьому у влади існує багато способів забезпечити собі формальну перемогу: монополія на ЗМІ, відсівання «неугодних» осіб ще на стадії висунення кандидатів, пряма фальсифікація бюлетенів або результатів голосування і т. п.

Таким чином, політична активність за умов функціонування різних політичних режимів набуває відповідного вираження у стратегіях артикуляції вимог (що формуються політичною системою) та підтримки і коллаборації (що формуються на рівні різних сегментів суспільства). В залежності від співвідношення між цими двома складовими є сенс розрізняти:

- стратегію тотальної мобілізації населення політичною системою і необмеженої підтримки всіх ініціатив влади (ухилення від підтримки з боку відповідних верств населення чи осіб зазнає негативних санкцій) - тоталітарний режим;

- стратегію ухилення від політичної конкуренції та обмеженої колаборації в неполітичних сферах (ухилення від політики з боку суспільства розглядається агентами політичної системи скоріше як норма) - авторитарний режим;

- стратегію легітимної етатизації суспільства політичною системою при збереженні в самому суспільстві механізмів саморегулювання - демократичний режим.

Кожному з цих політичних режимів відповідають домінантні стратегії політичної поведінки, серед яких політична активність є найвищим пунктом еволюції політичної системи і передбачає безпосереднє включення всіх верств населення в практику комунікативно-інтерактивного моніторингу поля політики із можливістю необмеженого легітимного впливу громадянського суспільства та його окремих елементів на агентів політичної системи. Відповідно, процес демократизації потребує змін у свідомості населення, здійснення яких через стійкість сформованих протягом періоду тоталітарного панування рис, є тривалим та визначає необхідність поступовості демократичних перетворень.

посттоталітарний авторитарний тоталітарний населення

Размещено на Allbest.ru