Політична компетентність суб'єкта політики у структурі політичної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична компетентність суб'єкта політики у структурі політичної діяльності

Лепська Н.В.

У сучасних умовах політичної нестабільності, перманентної конфліктогенності політичних процесів, втрати стійкості і рівноваги політичної системи актуалізується вимога системного розгляду компетентної політичної діяльності суб'єктів політики. Політична компетентність визначає професіоналізм політика, є критерієм продуктивності політичної діяльності. Тому феномен політичної компетентності є одним з фундаментальних пріоритетів сучасної політичної теорії і практики.

Дослідження політичної компетентності у структурі діяльності має ґрунтовний методологічний базис. Категорія діяльності є предметом активної наукової розвідки у психології, філософії, соціології, політології. Згідно традиції діяльнісного підходу, закладеного у класичних наукових розробках О.М. Леонтьєва, Д.О. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, К.О. Абульханової-Славської, В.С. Швирьова та інших, технологічний процес політичної діяльності досліджується з урахуванням психологічних, суб'єктивних факторів його протікання, механізмів впливу суб'єктів на об'єкти політичної діяльності і суб'єктно-об'єктних відносин. Концепт діяльності актуалізований у сучасній політичній психології, яка розглядає політику як особливу людську діяльність, що має власну структуру, суб'єкта і спонукальні сили (Д.В. Ольшанський), в політичному менеджменті, як творчій діяльності суб'єктів політики, значна увага приділяється проблемі професіоналізму і професійної компетентності політичного менеджера (В.І. Жуков, О.В. Карпов, Л.Г. Лаптєв, О.О. Деркач, О.Ф. Шабров, Ю.В. Синягін, та інші). Серед філософів - дослідників проблеми діяльності людини - на увагу заслуговують наукові здобутки Кагана М.С. і Квєтного М.С., які зробили системний аналіз категорії діяльності. Крім вищезгаданих науковців, системний підхід, як базовий для визначення структурного аналізу, знайшов свій гідний розвиток і обґрунтування у роботах Л. фон Берталанфі, Т. Парсонса, М. Вебера, В.Г. Афанасьєва, В.М. Глушкова, У.Р. Ешбі, В.П. Кузьміна, Е.Г. Маркарьяна, О.І. Уйомова, Е.Т. Юдіна, та інших.

У вітчизняній політичній думці вивчення політичної діяльності загалом має практично-орієнтовану спрямованість і пов'язане з вивченням цілого спектру конкретних проблем функціонування і розвитку політичних інститутів, владних відносин, діяльності політичних еліт і лідерів, практикою реалізації політичних технологій тощо. Відзначимо вагомий внесок у дослідження різних аспектів політичної діяльності таких українських дослідників, як В.Д. Бабкін, О.В. Бабкіна, В.М. Бебик, М.Ф. Головатий, Є.І. Головаха, В.П. Горбатенко, І.О. Кресіна, М.І. Михальченко, Г.Г. Почепцов, Ю.П. Сурмін, Ф.М. Рудич та інші.

Західна методологія відрізняється існуванням різних методологічних принципів і наукових підходів (особистісний, груповий, формальний, прагматичний та ін.) щодо розуміння сутності політичної діяльності, які представлені Г. Лассуелом, А. Бентлі, Г. Робертсом, П. Джиллом, Г. Понтоном та іншими. Так, Г. Лассуел виводить політичну діяльність з розподілу цінностей (влада, освіта, матеріальні багатства) серед людей, з необхідним визначенням того, хто і що отримує, коли і як. А. Бентлі і Дж. Сарторі розуміють політичну діяльність як специфічну сферу суспільної діяльності у сукупності певних суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів. Г. Понтон і П. Джилл виокремлюють у політиці як діяльності способи вирішення соціальних питань, принципи, і засоби, якими суб'єкти політики утримують контроль над політичною ситуацією.

Враховуючи напрацювання вищезгаданих авторів і погоджуючись загалом з їх науковими висновками, автор статті вважає за необхідне зробити системний аналіз структури політичної діяльності. Тому, об'єктом нашого дослідження є структура політичної діяльності, предметом - політична компетентність. Мета статті полягає в тому, щоб шляхом системного аналізу структури політичної діяльності визначити сутність політичної компетентності.

Розкриття теми статті необхідно почати з дефініції «політична компетентність», яку ми визначаємо наступним чином. Політична компетентність - це поняття, яке відображує системоутворюючу властивість діяльності суб'єкта (як індивідуального і групового, так і інституціонального) у політичній сфері у визначенні здатності досліджувати, оцінювати і впливати на політичні процеси, як відповідності сукупності знань, досвіду, здібностей, повноважень політичного суб'єкта до сфери політичної життєдіяльності суспільства та об'єктивно існуючим вимогам суспільства. Виходячи з визначення, цілком логічним і раціональним є дослідження дефініції політичної компетентності у дискурсі політичної діяльності як її невід'ємного атрибуту, такого елемента системи політичної діяльності, який забезпечує її цілісне ефективне функціонування і успішний поступовий розвиток. Науково обґрунтоване вивчення феномену політичної компетентності можливо лише за умов використання наукових підходів до дослідження політичної діяльності.

Використання системного підходу спрямовано на усвідомлення цілісності, емерджентності системи політичної діяльності, взаємозв'язку і взаємозалежності її елементів, відокремленості від зовнішнього середовища і виявленні властивостей системи у процесі взаємодії із середовищем. Ми солідаризуємося з Ю.П. Сурміним у висновку, що «без системного підходу сьогодні не може обійтися жодна сфера професійної діяльності» [1,4]. Досліджуючи політичну діяльність і політичну компетентність, евристичність має системний аналіз, обґрунтований М. Каганом, який складається зі статичного, функціонального і історичного дослідження системи [2,24]. Відносно до дослідження політичної діяльності системний підхід передбачає:

вивчення системи політичної діяльності у статиці, тобто у її предметному бутті, як системи, включеної в систему суспільних відносин, яка має свою будову, структуру, свої внутрішні переходи і перетворення, абстрагуючись від можливих її системних змін і контекстних факторів, які можуть їх спричинити;

вивчення системи політичної діяльності у динаміці, тобто у її дійсному існуванні, як взаємодія між політичним процесом і соціальним та фізичним середовищем, між суб'єктом і об'єктом політичної діяльності;

вивчення системи політичної діяльності у розвитку, тобто в її історичному аспекті цілеспрямованого змінення і перетворення суспільного світу, адже сама політична діяльність за своєю сутністю є особливим видом людської діяльності, активності суб'єктів політики щодо реалізації їх політичних інтересів з приводу виборювання, використання, утримання і контролю влади.

Системний підхід щодо політичної діяльності передбачає компонентний і структурний аналіз (у статиці), аналіз внутрішнього і аналіз зовнішнього функціонування системи (в динаміці), генетичний і прогностичний аналіз (у розвитку). Дослідження політичної компетентності є наскрізним у дискурсі політичної діяльності, оскільки надає можливість створити цілісний образ, оптимальну модель як суб'єкта політичної діяльності у визначенні відповідності вимогам суспільства, так і власне політичної діяльності у визначенні цілепокладання, професіоналізму, оптимальності.

У рамках нашої наукової розвідки дослідимо політичну компетентність через системний аналіз структури політичної діяльності, який розглядає її як складну систему, спрямовану на підготовку, обґрунтування і реалізацію рішення складних суспільних проблем політики, у тому рахунку соціально-політичних, економіко-політичних, де політична компетентність синтезує усі складові політичної діяльності, актуалізуючись і виявляючись відповідно до її загальної стратегії. Визначення структури діяльності в цілому та політичної діяльності зокрема надає системна модель Квєтного М.С., який визначає діяльність як самокеровану цілісність, котра складається з чотирьох підсистем зі своїми елементами та компонентами: об'єктивно-передумовна, суб'єктивно-регулятивна, виконавча, об'єктивно-результативна [3,25-36]. За допомогою цієї моделі розглянемо основні структурні елементи і компоненти політичної діяльності.

Перша підсистема - об'єктивно-передумовна, до якої входять потреби і інтереси особистості. Загальну генералізуючу основу діяльності людини створює сукупність його матеріальних і духовних потреб і інтересів, які врешті-решт детерміновані соціальними умовами життя. Усі суб'єкти політичних процесів діють, виходячи зі своїх потреб, інтересів, цілей і ідеалів - спонукальних сил їх політичної діяльності. Потреби є формою безпосередніх життєвих відносин індивіда зі світом, вони існують «тут- і-тепер», відображуючи динамічні відносини, які постійно змінюються [4,226]. Вони є вираженням того, що об'єктивно необхідне для соціального існування людей [5,518]. Відносно політичної діяльності - це, перш за все, потреба у владі та її впровадженні. В політичній психології потреби визначаються як внутрішньоособистіні фактори, які визначають культуру поведінки людини у політиці. Спонукальні і смислоутворюючі процеси, які беруть початок саме від потреб суб'єкта політики, відображують динаміку самого політичного життя, актуальні вимоги часу, які представляють суб'єкту його реальний життєвий світ. У відомій п'ятирівневій ієрархічній класифікації потреб А. Маслоу нижні сходи у диспозиції займають потреби фізіологічного існування, потім знаходяться потреби безпеки, вище яких розташовані потреби людського спілкування і на самій вершині - потреби у самореалізації та потреби у самоактуалізації. Фізіологічне існування є базовим для виникнення політичних потреб, оскільки вже на біологічному рівні є передумови для виникнення владних відносин. Це відображається у функціонуванні біологічних механізмів контролю оточуючого середовища. Однак це все тільки передумови, бо політична влада виникає у суспільстві, а фізіологічне існування є базовим, тілесним відносно соціального. Оскільки політичні потреби завжди виникають навколо влади, її застосування, яке іноді супроводжується насиллям узаконеним або ні, досить вагоме значення мають потреби безпеки. Потреби матеріального благополуччя, необхідного для виживання, і потреби безпеки мають максимальну порівняно з іншими потребами атрибутивність, позаяк вважається, що держава несе відповідальність за мінімальне матеріальне благополуччя і безпеку громадян [6,253], тому незадоволення цих основоположних потреб народу неминуче спричиняє зростання критичного рівня масового незадоволення і появи опозиціонарних настроїв. Комунікативні потреби теж мають свою специфіку у площині політичного спілкування, мають свій політичний зміст у обміні політичної інформації. Потреби у самореалізації і самоактуалізації визначають суб'єктів політики, для яких політична сфера є домінуючою. Політичні потреби визначають участь людини у формуванні та вдосконаленні політичної системи, в діяльності партій, різноманітних суспільно-громадських рухів і об'єднань, у вираженні громадської думки тощо і залежать від ступеню політичного розвитку даного суспільства, а також від специфічних умов політичної діяльності. Політичні потреби зумовлюють формування політичних настанов як пізнавально-орієнтоване, активне, дієве і емоційне ставлення індивіда до різноманітних політичних інститутів, політичних проблем, подій. Потреби і настанови знаходять своє вираження в експектаціях ( від англ. ехресґайоп - «вимога-очікування») як система вимог і, одночасно, очікувань суспільства, груп від суб'єктів політичної діяльності і навпаки щодо норм виконання своїх соціально-політичних функцій і ролей [7,144]. Саме суспільно-політичні потреби і експектації зумовлюють релевантність змістовності рівня компетентності суб'єктів політичної діяльності, і тоді реалізація потреб засобом відповідної політичної діяльності спричиняє тимчасове насичення і їх дезактуалізацію.

Об'єктивно-передумовна підсистема породжує в структурі політичної діяльності особливі психологічні утворення, які складають другу підсистему - суб'єктивно-регулятивну. Сюди входять, перш за все, мотиви і цілі, які виникають на основі усвідомлення потреб і, як феномени свідомості, здійснюють регуляцію політичної діяльності, надаючи їй цілеспрямованого характеру. Тобто, потреби конкретизуються, упредметнюються у мотивах, які є спонукою політичної діяльності людини, соціальних груп, мотив - це те, заради чого вона (діяльність) і здійснюється [5,389-390]. Мотивація, тобто процес спонукання людини, соціальної групи до здійснення певної політичної діяльності, тих чи інших дій, представляє собою складний процес, який вимагає аналізу і оцінювання альтернатив, вибору і прийняття рішень. Мотив діяльності - це, фактично, предмет діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним, як даним у сприйманні, так і існуючим тільки в уявленні [8,102-107]. Мотиви мають системний характер і формуються на основі актуальних потреб і особливостей ситуації; перші обумовлюють необхідність саме даної конкретної спрямованості діяльності, другі - її можливість [4,195]. Домагання - більш узагальнений, глобальний механізм особистості, ніж її мотиви. Якщо мотив можна розглядати як конкретне спонукання, спрямоване на предмет політичної діяльності, то домагання охоплюють ту зону (смисловий простір) політики, у якій можуть виникати мотиви. Якщо мотив може бути ситуативним, то домагання - це особистісне вираження політичних потреб, які включають не тільки предметну, але й ціннісну особливість зв'язку особистості з політичною дійсністю, вони є аспектом самовираження, орієнтації особистості на характер самовираження. При цьому рівень домагань безпосередньо пов'язаний з образом «Я» і самооцінкою самого суб'єкта політики.

У політичній науці загальновизнаною є класифікація мотивів Д. Маклелланда і Дж. Аткінсона [6,198], які виокремили три ключових мотиви: мотив влади, мотив досягнення і мотив аффіліації (намагання бути з іншими). Іноді мотив влади доповнюється мотивацією контролю. Аналіз мотивів політичної діяльності дозволяє простежити їх вплив на формування і визначення сутності політичної компетентності. Мотив володіння владою для суб'єкта політичної діяльності є пріоритетним у випадках, якщо той намагається домінувати над іншими або обмежити дії інших; через небажання суб'єкта допустити домінаж інших і втручання інших у його справи; заради здійснення політичних досягнень. Мотив контролю над людьми і ситуацією є модифікацією мотиву влади. Компетентність політичного суб'єкта забезпечує його певними компетенціями, повноваженнями, інституційним і політико-правовими нормами поведінки, що надає змогу йому реалізувати політичну діяльність, яку спонукають саме мотиви влади і контролю. Необхідно відзначити, що бажання оволодіти владою як найвищою цінністю може спричинити гіпертрофований потяг до влади як результат розвитку агресивності і деструктивних рис особистості, яка діє у сфері політики. У цьому випадку політична компетентність суб'єкта політичної діяльності є ілюзорною, закамуфльованою, оскільки не відповідає принципу адекватності вимогам суспільства, тому не є легітимною або позбавляється легітимності.

Мотив досягнення у політичній діяльності виявляється як турбота про досконалість, майстерність, конкурентоспроможність в політиці, встановлення високих стандартів в роботі, намагання реалізувати поставлені цілі з максимальним ефектом. Політична компетентність у цьому контексті є атрибутом діяльності суб'єкта політики, який або піклується про свою кар'єру, або ж дії якого визначаються прагненням суспільного блага певної групи, спільності або суспільства в цілому. Колектив авторів навчального посібника «Політичний менеджмент» під загальною редакцією В.І. Жукова, О.В. Карпова, Л.Г. Лаптєва, О.Ф. Шаброва визначає групи мотивів в мотивації професіонального самовдосконалення, які впливають на формування професійної компетентності політичного менеджера: творчо-процесуальні, соціально-ціннісні, суб'єктивно-важливі мотиви, мотиви запобігання неприємностям [9,193]. Запропонована класифікація мотивів щодо професійної компетентності управлінця у сфері політики є цілком обґрунтованою. На нашу думку взаємозв'язок системи з оточуючим середовищем надає можливість визначити ендогенні та екзогенні мотиви, які суттєво впливають на формування політичної компетентності суб'єкта політики. До ендогенних мотивів відносяться ті, які зумовлені внутрішньою позицією суб'єкта до політичної діяльності, а саме: задоволення від власного саморозвитку; інтерес до професії політика; установка на опанування новими знаннями, вміннями, навиками у сфері політичної діяльності; бажання оптимально застосовувати інноваційні політичні технології, сучасні моделі політичного менеджменту; домагання; інтерес просування щаблями ієрархії політичної кар'єри; бажання бути конкурентоспроможним у сфері політичної діяльності; спрямованість на заохочення і винагороду. До екзогенних належать ті, які детерміновані соціальними цінностями, нормами і установками, а саме: намагання стати висококваліфікованим спеціалістом у сфері політики; почуття моральної відповідальності за власну політичну діяльність; прагнення завоювати авторитет і лідерство у державі, суспільстві, політичній організації тощо; вимогливість керівництва; вплив суспільної думки і неформальних лідерів; бажання діяти, максимально мінімізуючи можливість виникнення зовнішньої критики; усвідомлення неминучості звітів і контролю. Слід зауважити, що вищеперераховані мотиви динамічно пов'язані між собою і можуть знаходитися як у рівному, так і у підпорядкованому відношенні один до одного, можуть бути явно вираженими і чітко усвідомленими або латентними, що нарешті і визначає якісний рівень компетентності політичного суб'єкта (від аполітично-байдужого до політичного лідера) і стратегічну спрямованість його політичної діяльності.

Мотив аффіліації відображує прагнення встановлення дружніх стосунків з іншими. Для особи, політичну діяльність якої спонукає цей мотив, більш важливий емоційний комфорт, наявність команди однодумців, партнерство, почуття солідарності і захищеності, ніж контроль над іншими, влада або досягнення успіху. Розвиненість мотиву аффіліації свідчить про високий ступінь політичної компетентності суб'єкта політичної діяльності як відповідності накопиченого ним цивілізованого практичного досвіду різноманіттю навколишнього світу політики, духовну досконалість його політичної культури, ініціативне збагачення власної особистості у спілкуванні з іншими суб'єктами політичної діяльності і на цій основі в культивуванні свого стилю політичної діяльності як компетентного політика.

Мотиви політичної діяльності обумовлюють визначення мети як суб'єктивного образу бажаного результату очікуваної діяльності або дії, в тому рахунку і політичної. Мета посідає найважливіше місце у структурі політичної діяльності і її регулятивній підсистемі. Вона представляє собою ідеальний образ бажаного і очікуваного результату політичної діяльності, який повинен перейти із можливості у політичну дійсність; це модель такого майбутнього, яке буде здатним задовольняти ту чи іншу потребу, реалізувати той чи інший інтерес у політичній сфері. Як влучно відзначає К.С. Гаджиєв, висуваючи гарні на перший погляд, а то й чудові політичні цілі, не можна забувати про реалії, тим більше підганяти їх під ці реалії, бо «ідеальна мета, якою б далекою і високою вона не була, повинна належати реальному світу» [10,330]. Тому суб'єкт політичної діяльності має володіти здатністю досліджувати, оцінювати і впливати на реальні політичні процеси, що характеризує його як компетентного діяча.

Оскільки політичну діяльність можуть здійснювати різні суб'єкти (мікроактори - окремі особи, макроактори і організаційно-інстиуціоналізовані актори - парламент, уряд, органи місцевого самоврядування, політичні партії ірухи, лобістські групи тощо), то, як відзначає В. Бебик, вона повинна бути спрямована на: а) реалізацію загальносуспільних завдань (досягнення стабільності суспільно-політичної системи, її розвитку і т.ін.); б) виконання цілей і завдань колективних суб'єктів (написання законів - у парламенті, їх виконання - в уряді і т.ін.); в) досягнення власних неегоїстичних цілей (просування по службі, професійне зростання, підвищення рівня індивідуальної політичної культури і т. ін.). Саме гармонійне поєднання загальних, колективних та індивідуальних цілей якнайкраще сприяє успішній політичній діяльності, що створює загалом підґрунтя для стабільного функціонування та ефективного розвитку політичної сфери суспільства [11,258].

Цілепокладання визначається суб'єктом політики у взаємозв'язках з іншими суб'єктами та у відповідності до об'єкту політичної діяльності. Якщо цілі завдаються людині ззовні, або людина виконує одноманітну роботу, то політична діяльність має репродуктивний, нетворчий характер, і проблема цілепокладання, тобто побудови процесу визначення мети, не виникає. Рівень політичної компетентності у цьому випадку є суто обмеженим існуючими нормативами, функціоналом щодо такого виду політичної діяльності. У випадку продуктивної політичної діяльності, тим більше інноваційної, творчої діяльності, мета визначається самим суб'єктом, і процес цілепокладання, який в категоріях системного аналізу визначається як проектування, стає доволі складним процесом зі своїми етапами, методами і засобами. Здатність суб'єкта політичної діяльності правильно сформулювати сутність проблеми і визначити реальні цілі політичного розвитку, досягнення яких забезпечить органічну політичну модернізацію суспільства, є свідченням високого рівня його політичної компетентності і акмеологічної культури. Акмеологічна культура розцінюється як важлива характеристика розвитку і творчої самореалізації суб'єкта політики, особливо того, який виконує управлінські функції у сфері політичної діяльності [12,194-196]. Акмеологічна культура синтезує усі затребувані складові загальної і, зокрема політичної, культури, актуалізуючись і виявляючись відповідно до життєвої стратегії суб'єкта політики і його потреб у творчій діяльності. Політична компетентність, як ключова ланка акмеологічної культури, тут має принципово важливе значення, оскільки синтезує знання і діяльнісну підготовленість суб'єкта політики, забезпечує цілісність і результативність процесу розвитку політики.

Суб'єктивно-регулятивна підсистема визначає третю - виконавчу - підсистему політичної діяльності, яка включає цілісну сукупність актів дій, як основних складових окремих «діяльностей» за визначенням Леонтьєва О.М. [8,102-107], щодо здійснення мети. Процес політичної діяльності як реалізація мети, характеризується у кожному конкретному випадку своїм змістом, своїми формами і своїми специфічними методами і засобами. Але у всякому разі необхідне узгодження активності, можливостей, особливостей і обмежень суб'єкта політики з потребами і умовами політичної діяльності у загальних і конкретних випадках. Звідси виникає проблема оптимальної і неоптимальної політичної діяльності. З одного боку, ця проблема має суб'єктну наповненість як особистісно-психологічну ціну політичної діяльності суб'єкта політики. З іншого боку - об'єктну, соціально значущу, результативну наповненість політики. Адже соціально результативна політична діяльність може бути неоптимальною з точки зору індивідуальних можливостей, ресурсів, здібностей суб'єкта політики, і навпаки. На цій підставі можна вважати політичну компетентність механізмом, який узгоджує політичну активність суб'єкта з вимогами політичного життя, формуючи індивідуальний стиль політичної діяльності як особливий, відмітний для різних суб'єктів спосіб її організації і здійснення. Політична компетентність забезпечує створення оптимальної моделі політичної діяльності, в межах якої сам суб'єкт цілісним образом інтегрує, координує, централізує всю систему своїх індивідних, психофізіологічних, особистісних можливостей і здібностей з умовами політичних ситуацій, явищ, подій і процесів. Забезпечення вимог політичної діяльності відбувається на основі саморегуляції у випадку індивідуального суб'єкта, а у випадку колективного суб'єкта, колективної діяльності - управлінням.

Якщо розглядати процес політичної соціалізації людини як комплексний вплив трьох систем за концепцією Д. Ольшанського - цілеспрямованої соціалізації, стихійної соціалізації і аутосоціалізації (самовиховання, самоосвіта) [7,153], - то саморегуляція входить як багатофункціональна складова до усіх з них. Результатом політичної соціалізації є формування певної форми політичної поведінки людини у спектрі від політичної активності як діяльності політичних суб'єктів з намаганням розвитку (або зміни) політичного (або соціально-економічного) устрою до політичної пасивності як байдужості до участі у політичному житті. У діалектичній взаємодії політичної активності і пасивності відбувається розвиток нових механізмів регуляції політичної поведінки і самого суб'єкту політики - активної, інформованої, такої особистості, що самостійно приймає рішення і несе за них відповідальність. Як підкреслює Д.М. Ольшанський, «загальний вектор розвитку процесів політичної соціалізації у сучасному світі призводить до постійної заміни традиційних механізмів суворого зовнішнього контролю за людиною на його власні, внутрішньоособистісні, самостійні регулятори політичної поведінки; врешті-решт, саме вони і є основним результатом політичної соціалізації» [7,156]. Психічна саморегуляція є одним з рівнів регуляції політичної активності людини, який виражає специфіку психічних засобів відображення і моделювання нею політичної дійсності.

Якщо саморегуляцію суб'єкта політичної діяльності представити як систему, то вона може мати таку структуру: мета діяльності, яка визначена суб'єктом політики, - модель значущих умов політичної діяльності - програма власне виконавських дій - система критеріїв успішної політичної діяльності - інформація про реально досягнуті результати політичної діяльності - оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху - рішення про необхідність і характер корекції політичної діяльності. Саморегуляція представляє собою, таким чином, замкнений контур регулювання політичної діяльності. Крім того, саморегуляція є процесом, носієм якого виступають різні форми відображення політичної дійсності, адекватність яких детермінується рівнем політичної свідомості, правової, політичної культури суб'єкта, його політичною освітою і інформаційною обізнаністю. Саморегуляція дозволяє суб'єкту політики, з одного боку, самовдосконалюватися, а з іншого - оптимізувати свою політичну діяльність. Суб'єкт політики в процесі саморегуляції має можливість (залежно від своїх індивідуальних особливостей) скоректувати свою політичну позицію, підвищити свій творчий потенціал щодо реалізації політичної діяльності. Однак у будь-якому випадку саморегуляція є одним з найважливіших процесів формування політичної компетентності, оскільки визначає межі внутрішніх можливостей людини як суб'єкта предметно-практичної політичної діяльності.

Управління розглядається як процес, функція організованих систем різної природи, яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримання режиму політичної діяльності, реалізацію програми, мети діяльності. Колективна політична діяльність неможлива без створення певного порядку, розподілу праці, встановлення місця і функцій кожної людини у колективі, які здійснюються за допомогою управління політичними менеджерами. Йдеться про політичну, професійну компетентність суб'єкта управлінської політичної діяльності. Необхідною передумовою розвитку творчого потенціалу і компетентності політичного менеджера є особливості його самореалізації в межах життєвої стратегії за такими напрямками, як самосвідомість, рефлексія, самовизначення, самооцінка, рівень домагань, смислоутворення, саморегуляція, самоорганізація часу життя і управлінської діяльності [9,168].

Четверта підсистема - об'єктивно-результативна, яка втілена у матеріальних і духовних продуктах, здійсненнях політичної діяльності, а також конкретно-історичній моделі політичної компетентності суб'єкта політики. Об'єктивно-результативна підсистема впливає на:

першу підсистему, оскільки результати політичної діяльності - це, насамперед, реалізовані у тому чи іншому ступені суспільно-політичні потреби і інтереси, і, як такі, є фундаментом для формування нових потреб і інтересів;

другу підсистему, тому що аналіз результатів політичної діяльності спричиняє певну корекцію образу «Я» суб'єкта політики, ідеалів, цінностей, ідей, знань і переконань, або підтверджує правильність суб'єктивної регуляції політичної діяльності;

третю підсистему за засобами досвіду політичної діяльності в цілому і способом втілення мети зокрема.

Таким чином, системний аналіз структури політичної діяльності дозволяє чітко визначити в ній три основних блоки компонентів, які створюють каркас загальної структури політичної компетентності, єдиної для всіх суб'єктів політики: мотиваційні (політичні потреби, цінності, настанови, експектації тощо), пізнавальні (знання, думки, судження, загальна інформованість, інтерес до політики, переконання тощо), діяльнісні (політична активність, політична поведінка, політична участь, політична позиція тощо). Саморегуляція, забезпечуючи сталі зв'язки між вищеназваними блоками, надає політичній компетентності таких якісних характеристик як гнучкість, адаптованість, інноваційність, динамічність. Виокремлені структурні блоки забезпечують виконання основних функцій політичної компетентності. По-перше, мотиваційні компоненти виконують завдання спонукання політичної поведінки і політичної діяльності - спонукальна функція політичної компетентності. По-друге, блок пізнавальних компонентів надає можливість адекватного відображення навколишнього політичного середовища і раціоналізації інформації, яка сприймається - відображувально-раціоналістична функція політичної компетентності. По-третє, діяльнісні компоненти є активним початком усього політичного процесу, формують поле цілеспрямованих дій різних суб'єктів політики, кожен з яких має власну позицію щодо становлення, функціонування, розвитку, регуляції інститутів політичної системи і соціально-політичних норм - регулятивно-перетворювальна функція політичної компетентності.

Література

політичний компетентність компонент

1. Сурмин Ю.П. Теория систем и системный анализ: Учеб.пособие. - К.: МАУП, 2003. - 368 с.

2. Каган М.С. Человеческая деятельность (опыт системного анализа). - М., 1974. - 328 с.

3. Кветной М.С. Человеческая деятельность: сущность, структура, типы (социологический аспект). - Саратов, 1974. -212 с.

4. Леонтьев Д.А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности. - М.: Смысл, 1999. - 487 с.

5. Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская Энциклопедия, 1983. - 840 с.

6. Политическая психология: Учебное пособие для вузов / Под общей ред. А.А. Деркача, В.И. Жукова, Л.Г. Лаптева. - М.: Академический Проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2001. - 858 с.

7. Ольшанский Д. Политическая психология. - Спб.: Питер, 2002. - 576 с.

8. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М.: Политиздат, 1977. - 304 с.

9. Гаджиев К.С. Политическая наука: Учебное пособие. - 2-е изд. - М.: Междунар. отношения, 1995. - 400 с.

10. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. - К.: МАУП, 2003. - 424 с.

Размещено на Allbest.ru