Політична культура: історія дослідження, термін, проблема типології

Размещено на http://www.allbest.ru/

політичний культура консенсусний традиція

Політична культура: історія дослідження, термін, проблема типології

Хилько М.М.

Політична історія незалежної України демонструє існування нагальної необхідності дослідження проблематики політичної культури. Численні помилки й невдачі на шляху реформування різних сфер життя суспільства, високий рівень невдоволення населенням діями влади й опозиції, а також власною неспроможністю реально впливати на політичні процеси гостро ставить питання про необхідність дослідження глибинних причин зазначених проблем, зокрема, дослідження рівня політичної культури населення України.

У світовій науковій думці існують різні підходи щодо дослідження генезису політико-культурного підходу. Одні дослідники вважають, що дослідженням явища політичної культури тією чи іншою мірою займалися мислителі з давніх часів. Так, Каванах вважає, що «поняття культури, духу, настрої або сукупність цінностей, що формує спосіб здійснення політики народу або групи, були відомі з тих пір, як люди почали обговорювати питання політики». На думку цього дослідника, у давнину не існувало терміну політична культура, проте як явище вона досліджувалася: «Політична культура - це скоріше новий термін для старої ідеї» [1]. Схожу позицію має Алмонд, який починає свій історичний огляд політико-культурних концепцій із Платона [2].

Натомість Бринт вважає, що дослідження політичної культури розпочалися вже у більш пізні часи. Бринт розглядає три культурні традиції в дослідженні політичної культури: 1) французьку соціологічну традицію від Монтеск'є до Токвіля; 2) німецьку традицію культурної філософії від Канта до Вебера; 3) біхевіористичний підхід американської політології [3]. Нині значна частина дослідників сходяться на тому, що відлік дослідження політичної культури у її сучасному вигляді слід вести саме від біхевіористичної традиції американської політології.

Сам термін «політична культура» вперше вжив німецький філософ доби Просвітництва Гердер у XVIII ст. У праці Гердера «Ідеї до філософії історії людства» термін «політична культура» двічі зустрічається при розгляді політичного життя древніх євреїв і греків [4,144]. При цьому, для Гердера політична культура була тісно пов'язана із соціальною культурою, тож у його працях багато з того, що відноситься до соціальної культури, відноситься і до політичної культури, яка таким чином розуміється в широкому сенсі як соціальна організація суспільства, загальноприйняті символи і цінності, звичаї і норми суспільної діяльності. Загалом же, у XVIII-ХІХ ст. термін «політична культура» ще тільки починав вживатися в соціально-етичному значенні, а в політичному практично не використовувався.

У російській науковій думці термін «політична культура» одним з перших почав використовувати Струве, який у 1901 році в статті «У чому ж щирий націоналізм?» відніс політичну культуру, поряд з релігійною і суспільною, до тієї частини культурної творчості, «яка представляє безпосереднє поле для людського духу», протиставивши її «нижчій сфері матеріальних інтересів» [5,554]. Для Струве політична культура є частиною духовної культури, вона ґрунтується на політичній зрілості і відповідальності і є протилежністю політичної наївності. Політична культура пов'язана з культурою політичної діяльності і демократизмом, що несумісно як із зайвою революційністю, так і з надмірним консерватизмом щодо політичних і соціальних питань. Таке розуміння політичної культури досить близьке до її сучасного трактування.

Незважаючи на використання терміну «політика культура» у працях окремих дослідників ще з XVIII-ХІХ ст., а також наближення змісту, який вкладався в цей термін, до його сучасного тлумачення, входження терміну до широкого наукового обігу в якості політологічної категорії відбулося лише в середині ХХ ст. завдяки працям американських дослідників Алмонда, Верби, Пауелла, Парсонса, Істона та інших.

На думку Такера, поява концепції політичної культури в американській політології була певною реакцією на різні психокультурні теоретичні побудови, які зводять усе громадське життя до простого продовження або відтворення сімейних зразків поведінки, що переважають у приватному житті [6,177]. Каленський вважає, що виникнення концепції політичної культури обумовлене пошуком стійких характеристик поведінки і політичної свідомості народних мас і особливостей політичного стилю пануючої еліти [7,80].

Алмонд у 1956 році своєю статтею «Порівняльні політичні системи» поклав початок сучасної віхи у теоретичному дослідженні політичної культури. Алмонд розглядав політичну культуру як «конкретну модель орієнтацій на політичні дії, пов'язану з особливостями політичної системи» [8,396]. У спільній із Вербою праці 1963 року «Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п'яти державах» дослідник виділяв три типи орієнтацій учасників політичної системи: пізнавальні (знання про політичну систему і процеси); емоційні (відчуття щодо політичної системи і процесів); оціночні (судження і оцінки щодо політичної системи і процесів). Сукупність цих орієнтацій лежить в основі політичних дій учасників політичної системи [9,13-15].

В українській науковій думці дослідження політичної культури в тій чи інший формах мало місце ще в працях Оріховського-Роксолана, Вишенського, Козельського, Костомарова, Драгоманова, Антоновича, Грушевського, Винниченка, Липинського, Донцова, Старосольського та ін. Проте систематичне дослідження політичної культури розпочалося лише у 1970-х роках в межах радянської науки. В СРСР «піонерами» дослідження політичної культури були Бурлацкий, Каленський, Федосеев [10,52-55; 7,80-86;11,87-90]. Пізніше політичну культуру досліджували у своїх працях (у т.ч. в дисертаційних роботах) Баранський, Баталов, Бочаров, Бриль, Галкін, Житенєв, Кейзеров, Пивнева, Ребкало, Соловйов, Тайван, Трошихін, Хакімов, Чередниченко та інші. При цьому, як це часто бувало в СРСР, включення у радянську політичну науку багатьох понять і термінів, теоретичних конструкцій політичної культури йшло через критику західних вчень. Аналіз політичної культури дається в працях сучасних російських дослідників Амеліна, Арнольдова, Блінова, Гаджиєва, Демідова, Ожегова, Шерегі та інших. За часів незалежної України політичну культуру досліджують вітчизняні науковці: Андрущенко, Бабкін, Бебик, Говоруха, Головаха, Горбатенко, Кресіна, Михальченко, Нагорна, Новохатько, Ребкало, Римаренко, Рудич, Ша- повал, Шкляр, Яремченко та інші.

Що стосується появи політичної культури як явища людського існування, то Аристотель у своїй праці «Політика» розглядав людину як «політичну істоту», маючи на увазі, що нормальне людське життя в принципі можливе лише в полісі і через поліс, тобто політика осмислювалася як найбільш важлива сторона людського існування. Відповідно до такого підходу, політична культура є невід'ємним елементом людського існування в якості соціальної істоти, тож виникає вона одночасно із появою людини як політичної істоти.

Ряд дослідників пов'язують появу політичної культури із виникненням приватної власності і влади, появою класів і держави. На шляху історичного розвитку до свого нинішнього стану політична культура пройшла через період максимального протистояння соціальних класів, що характеризувався прагненням знищити політичного суперника. За умов «дикого капіталізму» різні класи мали свою політичну культуру, яка майже цілковито заперечувала політичну культуру інших класів (політична культура найманих робітників, селян, поміщиків і капіталістів тощо). Зняти надмірну соціальну напругу і зблизити політичні культури різних класів в країнах, які нині відносяться до найбільш розвинених, допомогли соціально-економічні реформи, зокрема розвиток акціонерного капіталу і перетворення значної частини населення у власників акцій. Так, коли серед найманих робітників були поширені цінні папери, це зробило їх співвласниками підприємств, що зблизило їх інтереси і погляди із роботодавцями. Зникало підґрунтя класичної революційної тези, що пролетаріату нічого втрачати, а відповідно - зникла зацікавленість широких робітничих мас у дестабілізації; ці народні маси стали кістяком середнього класу як основи суспільства. Класові межі стали розмитими, і було створено базис для формування цілісної політичної культури всього суспільства.

Ближче до кінця ХХ ст. у ціннісних орієнтаціях жителів розвитих індустріальних країн відбулися нові суттєві зміни: перехід від матеріалізму до пост-матеріалізму - більший акцент став робитися на проблемі самореалізації, самовираження, якості життя людини [12;13]. Зміна цінностей на постіндустріальні ще більше спричинила розмивання класово-політичної ідентичності, відбулися серйозні зміни в політичній культурі населення.

Виходячи з первісного значення терміну культура як освоєння (у т.ч. знань), політичну культуру можна розглядати як включення політики в людське життя, її освоєння людиною. Політична культура починається там і тоді, де різні суспільні інститути, соціальні групи, індивіди, явища розглядаються у зв'язку з їх політичним змістом. При цьому, залежно від свого положення щодо державної влади, рівня політичної самосвідомості, реальних можливостей виявляти себе в політичній сфері індивіди, групи, соціальні класи можуть по різному освоювати реальність. Спектр існування в політичному суспільстві досить широкий: від пасивного споглядання до активного впливу на всі сфери життя суспільства з метою змінити існуючу державну політику.

Політика стосується усіх, бо вона всеохоплююча, вона пронизує всі сфери життя, змушуючи людину політично оцінювати навколишнє середовище, політично мислити і політично діяти. При цьому, з одного боку, дії, предмети, явища можуть безпосередньо не відноситися до політики, але бути фактом політичної культури. Наприклад, високі спортивні показники представників країни на Олімпійських іграх начебто відноситься до світу спорту, проте одночасно вони є елементом політичного престижу країни, особливо це стосується авторитарних суспільств, для режимів яких це додатковий спосіб самоствердження всередині країни [14]. З іншого боку, політичне явище з очки зору певного суб'єкту може не мати ніякого політичного змісту, а тому не матиме відношення до його політичної культури. Наприклад, вибори в авторитарних режимах часто перетворюються на формальний громадський обов'язок, тому голосувати ходять всі (щоб не бути покараними), проте ця участь не є висловлюванням їх політичної волі.

Всепроникнення політики у всі сфери людського існування не повинне вести до надмірної політизованості суспільного життя, бо це може дати зворотній ефект: власне політичний погляд може зникнути і бути витісненим формальним технічно-політичним поглядом. Прикладом можуть виступати тоталітарні суспільства, де існування політичних інститутів стає самоціллю. При збереженні видимості всепроникнення політики, політична культура у таких суспільствах перебуває на низькому рівні, а політична участь перетворюється на формальність, яку виконують «на автоматі», не задумуючись і не вкладаючи в політичну за формою дію ніякого реального змісту. Крім того, надмірна і бездумна політизація всіх сфер життя може наносити значну шкоду розвитку країни. Наприклад, в СРСР все підпорядковувалося «генеральній лінії» партії, від чого, зокрема, страждала наука, яка у всьому мала знаходити підтвердження правильності комуністичних ідей. Публікація ідей багатьох зарубіжних дослідників ставала можливою лише у контексті їх критики з точки зору марксизму-ленінізму. Навіть художні твори повинні були мати в анотаціях пояснення, як їх публікація виправдана з точки зору комуністичного виховання читача (таким чином майже всіх авторів, твори яких видавалися, записували в соціалісти, приписуючи їм соціалістичні ідеї). При цьому, часто «докази» відповідності як наукових трудів, так і художньої літератури комуністичній ідеології були лише «відписками» для цензури, своєрідними штампами, які не несли реального смислового навантаження і насправді не відносилися до сфери політичної культури.

У сучасній науковій думці існує чимало визначень політичної культури. Браун запропонував класифіковані їх у дві групи: 1) ті, що обмежують сферу політичної культури суб'єктивними орієнтаціями націй, соціальних груп або індивідів щодо політики; 2) ті, що розширюють концепцію політичної культури до включення в неї зразків політичної поведінки [15,610]. При цьому, більшість дослідників віддають перевагу першому підходу з більш вузьким предметом дослідження політичної культури.

Ряд дослідників розділяють сучасні концепції політичної культури на «емпіричні» - які базуються на інтерпретаціях матеріалів конкретних соціологічних досліджень і статистику, а також «антропологічні» - які виходять із загальних культурологічних й історичних побудов [16;17]. Одні дослідники аналізують політичну культуру в якості одного з компонентів політичної системи суспільства, а інші вивчають політичну культуру як підсистему загальної культури.

Найбільш поширеним у сучасній науковій думці, зокрема й українській, є «класичне» визначення політичної культури Алмонда, який розглядав її як «конкретну модель орієнтацій на політичні дії, пов'язану з особливостями політичної системи». Саме це визначення в тій чи інший мірі лягло в основу ряду інших. Вітчизняний «Політологічний словник» 2005 року дає два тлумачення терміну «політична культура»: «1) якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соціально-економічними і політичними умовами і відображає рівень засвоєння суб'єктом - суспільством, групою, особою - відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; 2) сукупність індивідуальних позицій, і орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення» [18,588]. «Політологічний енциклопедичний словник» 2004 року, підготований за участі Національної академії наук України і Української асоціації політологів, визначає політичну культуру як «частину загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здатностей як суб'єктів політичного життя» [19,507].

Аналізуючи політичну культуру з позиції системно-функціонального аналізу, відзначимо, що її важливими структурними елементами є: політичне знання, політична свідомість, політичні цінності, політична ідеологія. Політична культура виконує такі важливі суспільно-значимі функції, як: пізнавальна, функція політичної соціалізації, забезпечення реалізації інтересів соціальних спільнот, політичної стабілізації, нормативно-регулююча, комунікативна, прогностична функції.

Що стосується типології політичної культури, то у праці «Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п'яти державах» Алмонд і Верба здійснили порівняльний аналіз політичних культур США, Великобританії, Німеччини, Італії й Мексики за ступенем розвитку громадянських якостей членів цих суспільств, визначивши три «чисті» типи політичної культури: 1) патріархальна, для якої характерні низький рівень інтересу широких мас населення до функціонування політичної системи і небажання брати участь у політичному житті; 2) підданська, якій властива зацікавленість населення у функціонуванні політичної системи, але виключно в ролі підданих; участь населення у політичному житті низька; 3) активістська, яка відзначається і високим інтересом населення у функціонуванні політичної системи, і його активною участю в політичному житті.

Алмонд і Верба відзначили, що в реальному житті названі типи політичних культур змішуються в різних пропорціях відповідно до різного рівню інтересу громадян до політики, їх обізнаності і компетентності у політичній сфері, впевненості у власній можливості впливати на політичні процеси, активності участі у політичному житті. Вищий тип політичної культури, в якому населення достатньо компетентне, цікавиться і бере активну участь у політичному житті, дослідники назвали «громадянською культурою», яка характерна для більшості розвинутих демократичних країн. Як протилежність виступає тип відчуженості населення від політики, що характерно для слабко розвинутих і тоталітарних суспільств. Існують також держави, які демонструють диспропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Як приклад дослідники наводили Мексику, в якій низький рівень політичної поінформованості і компетентності громадян поєднувався з високим рівнем їх політичної активності.

За типологізацією політичних культур за ступенем громадянських якостей членів суспільства, політична культура народу України належить до змішаних типів, поєднуючи елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, адже мають місце диспропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Зокрема, високий рівень бажання населення брати участь у прийнятті політичних рішень поєднується з небажанням брати участь у діяльності політичних партій і рухів, слабкою вірою в можливість власного впливу на політичні процеси, недовірою до політичних інститутів; задеклароване зростання інтересу до політики поєднується з достатньо низьким рівнем політичної поінформованості і компетентності. Такий тип політичної культури загалом є характерним для суспільств, які, подібно до нашого, перебувають на шляху трансформації.

Ряд дослідників розрізняють реальну й ідеальну політичні культури. При цьому, вся історія розвитку політичної культури розуміється як рух до визначеного ідеалу, постійне закономірне наближення до нього або ж як наслідок удосконалювання законодавства в політичній сфері, поліпшення традицій і звичаїв. Ідеальним взірцем політичної культури не обов'язково має бути якесь певне «світле майбутнє». Ідеалізації може бути піддано зразки минулого, які в силу різних причин (у т.ч. міфізації) вважаються кращими за сьогодення. Так, наприклад, за часів Великої французької революції мала місце пропаганда громадських переваг античності. У наш час актуальним є ідеалізація прихильниками «ісламського відродження» принципів організації давніх мусульманських суспільств [20]. У Російській Федерації бачимо ідеалізацію радянського минулого, а також минулого Російської Імперії.

Ідеальна політична культура завжди вважається кращою за реальну, проте якщо у демократичних правових країнах до цього ідеалу реально прагнуть, у авторитарних і перехідних суспільствах буває навпаки - реальна політична культура не лише не наближується до ідеалу, а навіть віддаляється від нього. При цьому, в обох випадках номінально може виглядати так, що країни наближуються до ідеальної політичної культури через відповідне реформування законодавства - але різниця в тому, чи виконується насправді це законодавство в реальному житті. Цілком можливе суперечливе існування офіційно визнаних і проголошених регуляторів і реальної політичної культури. Наприклад, у державі існують певні закони і суспільно-визнані етичні норми політики, які визначають правила політичної гри, проте в реальному житті ці закони і норми не виконуються (на жаль, прикладом тут може бути Україна). Таким чином фактично існують два паралельні світи політичної культури: 1) ідеальна політична культура, тобто та, якою вона має бути і якою її номінально визнають політичні актори; 2) реальна політична культура - та, якої не мало б бути, якби політичні актори дотримувалися правил і норм, які вони номінально визнають.

Інший розріз, в якому дослідники розрізняють ідеальну і номінальну політичні культури, полягає в тому, що ідеальна політична культура розуміється як ідеали-цілі певної суспільної групи. У цьому випадку ідеальна політична культура являє собою ціннісне відношення до реальної і нормативної політичних культур; ідеальна політична культура пропонує той зразок політичного освоєння реальності, який, на думку її прихильників, повинен стати загальним і замінити собою в перспективі недосконалий існуючий нині в емпіричній реальності. Причому, ця мета представляється цілком досяжної, і з її досягненням зв'язується розвиток і процвітання суспільства. Тут політичні ідеали формуються як обґрунтування і реалізація об'єктивно дозрілих політичних інтересів, а також умови існування тієї спільності, що висуває цю модель як мету своєї практичної політичної діяльності [21,25]. Нормативна ж політична культура, на відміну від ідеальної в сенсі ідеалів певної суспільної групи, носить загальний характер, тому має тією чи іншою мірою враховувати інтереси всіх суспільних груп, бути результатом певного роду консенсусу, компромісу.

За ступенем спільності і приналежності норм нормативно-ціннісної культури тій або іншій соціальній групі, виділяють: 1) універсальні суспільні норми, які торкаються інтересів всього суспільства і здебільшого зафіксовані в правових актах; 2) групові норми, що відбивають інтереси різних соціальних груп і їх уявлення про політичну діяльність; 3) індивідуальні (особистісні) норми, що лежать в основі ціннісних орієнтації окремих суб'єктів і їх діяльності у політичній сфері.

У політологічній науці також існує типологізація політичної культури, за політичним режимом - демократична, авторитарна, тоталітарна політичні культури. За демократичної політичної культури в управлінні політичними процесами (через своїх представників у владі) беруть участь широкі верстви населення, основні політичні актори дотримуються визначених правил гри (як писаних законів, так і неписаних суспільно-прийнятих норм). У авторитарній і надто - в тоталітарній політичній культурах реальна участь широких верств населення в процесах управління державою зведена до мінімуму, хоча за формальними ознаками (наприклад, голосування на виборах) вона може бути аналогічною до демократичних суспільств. У авторитарних і тоталітарних режимах політична культура часто вироджується, перетворюючись на формально-номінальне явище.

За комунікативним критерієм дослідники виділяють відкриті і закриті політичні культури. Перші характерні для більшості сучасних розвинених країн і сприяють універсалізації політико-культурних цінностей. Відкритість сприяє обміну досвідом політичної культури між різними країнами, що дає можливість вироблення спільних ідеалів політичної культури і їх реалізації. Прикладом є країни Європейського Союзу, які за десятиліття співпраці виробили уніфіковані норми політичної культури, що сприяє взаєморозумінню, виробленню єдиних правил гри і ефективній співпраці між країнами - членами ЄС. Закриті політичні культури більш характерні для авторитарних і тоталітарних суспільств, для країн так званого третього світу, в яких влада значною мірою тримається на необізнаності громадян з більш ефективними формами управління, на вірі у вищій «обраності» нинішніх керівників.

За ставленням до існуючої політичної системи і орієнтацією на засоби її зміни чи збереження виділяють революційну, реформаторську, консервативну і реакційну (контрреволюційну) політичні культур. При цьому, дві перші орієнтуються на зміну існуючого стану речей, а дві останні - на його збереження. Революційну і реакційну політичну культуру поєднує схильність до радикальних засобів відстоювання своєї позиції; тоді як реформаторську і консервативну політичні культури характеризують помірковані методи відстоювання власної позиції. Реформаторська політична культура виявляється в прагненні здійснити поліпшення політичної системи суспільства шляхом примирення інтересів різних суспільних груп, переконанні в необхідності удосконалювання засобів політичного управління. Консервативна ж політична культура прагне збереження політичного статус-кво і заснована на переконанні в адекватності нинішніх політичних інститутів суспільним інтересам. Можна також окремо виділити конформістську політичну культуру - коли політичний суб'єкт зорієнтований просто на пристосування до існуючих порядків, безвідносно до ефективності функціонування політичних інститутів; цей же суб'єкт з легкістю може переорієнтуватися і на нові порядки у випадку зміни політичного режиму.

У радянській науковій думці поширеними були спроби історичної типологізації політичної культури - виділення якісно різних способів політичного освоєння реальності, що змінюють один одного у процесі історичного розвитку людства. «Типізація (теоретичні або емпірична) має сенс лише остільки, оскільки самі типи можуть бути якось упорядковані за їх якісними особливостями, від певного «відсталого» через перехідні стани до якогось «передового», «ідеального». - писав радянський дослідник Ядов [22,24]. У той же час, така типологізація наштовхнулася на проблему необхідності врахування специфіки історичного розвитку різних народів, що ускладнює оцінку за шкалою «відстале - передове».

Також мали місце спроби співвіднесення історичного типу політичної культури з історичними періодами, наприклад, із суспільно-економічними формаціями. Як визначальну ознаку типів політичної культури було обрано класовий чинник, за яким розрізняли культуру соціального гноблення, культуру соціального протесту; буржуазну політичну культуру, пролетарську політичну культур, соціалістичну політичну культуру [23,112; 24,41; 25,75-80; 26,121-224].

Бурлацький і Галкін запропонували типологію політичної культури відповідно до рівня суспільного розвитку, що виявляється в типі відносин між громадянським суспільством і політичною системою. Таким чином вони виділяли чотири основні типи політичної культури: архаїчна, елітарна, представницька і політична культура високої громадянськості (комуністична). Ці типи політичної культури вважалися базовими, кожен з яких може бути розчленований за іншими параметрами [27,198213].

Існує також класифікація політичних культур за ступенем консенсусу щодо ключових аспектів соціального порядку, загальноприйнятої системи цінностей і норм, що об'єднує суспільство і гарантує його стабільний розвиток. У розвинених демократичних суспільствах до найважливіших питань загальної згоди відносять кінцеві цілі розвитку суспільства, процедури їх досягнення, правила політичної поведінки. При цьому, базовим рівнем консенсусу є однорідність основних суспільних цінностей, що лежать в основі політичної культури суспільства. Якщо такої однорідності немає, політична культура суспільства є фрагментованою, що роз'єднує людей і несе загрозу демократичним цінностям.

Виділяють дві групи країн із відмінними консенсусними традиціями:

1) англосаксонські держави з відносно однорідною, інтегрованою громадянською культурою; суперництво політичних сил в таких країнах, як правило, не порушує суспільної згоди і стабільності, й обмежується боротьбою пропозицій щодо найбільш ефективних шляхів досягнення одних і тих самих цілей;

2) країни з неоднорідним населенням (наприклад, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія); такі суспільства в політичній науці називають гетерогенними, полісегментними, фрагментарними.

Пошук консенсусу в таких державах є більш складним, але, як показує приклад названих країн, за наявності конструктивної позиції провідних політичних сил і відповідної державної політики, в таких суспільствах також цілком можливе формування консенсусу щодо основних політичних цінностей.

Що стосується нашої держави, то в ній, на жаль, має місце фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально-економічних, цивілізаційно-культурних цінностей. Особливо яскраво ця фрагментарність, фактично доведена політиками до розколу, проявилася під час кількох останніх парламентських і президентських виборів [28,197-209].

Отже, проблематика політичної культури є надзвичайно широкою і стосується ключових питань розвитку країни.

Стан політичної культури значною мірою впливає на формування і функціонування всієї політичної системи країни, багато в чому визначає перспективи суспільного розвитку, шлях еволюції, і в кінцевому підсумку - рівень життя людей.

Розвинена сучасна політична культура є необхідною передумовою справжньої демократизації держави, реальної широкої участі населення в процесах організації суспільства і системи влади в ньому, побудови громадянського суспільства, формування політичної нації.

З цієї точки зору надзвичайно важливим є дослідження стану, рівня розвитку політичної культури населення України, визначення проблемних моментів і пропозицій щодо їх подолання.

Література

1. Kavanagh D. Political Science and Political Behavior. - L: Allen & Unwin, 1983.

2. Almond G.A. The Intellectual History of the Civic Culture Concept // The Civic Culture Revisited / Ed. by G.A.AImond and S.Verba. - Newbury Park; New Delhi: Sage Publications, 1989.

3. BrintM. A Genealogy of Political Culture. - Boulder, Colo.: Westview Press, 1991.

4. Herder J.G. Reflections on the Philosophy of the History of Mankind /Transl. by T.O.Churchill; abridged and with an introduct. by F.E.Manuel. Chicago; The Univ. of Chicago Press, 1968.

5. Струве П.Б. В чем же истинный национализм? // Струве П. На разные темы: (1893-1901 гг.): Сб. статей. - СПб: Изд. О.Н.Поповой, 1902.

6. Tucker R.C. Culture, Political Culture, and Communist Society // Political Science Quarterly. - N.Y., 1973. - Vol.88, No.2.

7. Каленский В.Г. Политическая наука в США: Критика буржуазных концепций власти. - М.: Юридическая литература, 1969.

8. Almond G. Comparative Political Systems // Journal of Politics. Gainesville, 1956. - Vol.18, No.3.

9. Almond G.A., Verba S. The civic culture: Political attitudes and democracy in five nations. - Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1963.

10. Бурлацкий Ф.М. Ленин. Государство. Политика. - М.: Наука, 1970.

11. Федосеев А.А. Доктрина «политической социализации» в буржуазной социологии // Проблемы борьбы против буржуазной идеологии. Вып.1 /Отв. ред. Н.М.Кейзеров. - Л.: Изд. ЛГУ, 1971.

12. Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society. Princeton, - N.J.: Princeton Univ. Press, 1990.

13. Inglehart R. The Silent Revolution in Europe: Intergenerational change in Post-Industrial Societies // American Political Science Review, 1971. -Vol.65.

14. Мережковский В.Г. Спорт как фактор идеологической обработки молодежи в фашистской Германии и его проявление на современном этапе буржуазного спортивного движения. Дисс. канд. пед. наук. - Вологда, 1986.

15. Brown A. Political Culture // The Social Science Encyclopedia / Ed. by A.Kuper and J.Kuper. - Boston; Henley: Routledge & Kegan Poul, 1985.

16. Lane, Ruth. Political Culture: Residual Category or General Theory? // Comparative Political Studies, 1992. - Vol.25, No.3.

17. Nesbitt-Larking P. Methodological Notes on the Study of Political Culture // Political Psychology. - N.Y., 1992. - Vol.13, No.1.

18. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зал. / За ред. М.Ф.Головатого та О.В.Антонюка. - К.: МАУП, 2005.

19. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шемшученка. В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. - 2-е вид., доп. і пере- роб. - К.: Ґенеза, 2004.

20. Mozaffari М. Authority in Islam from Muhammad to Khomeini. - Armonk; London: M.E.Sharpe, inc., 1987.

21. Белов Г.А. Политическая культура советского общества // Вестник Московского университета. Сер. 12. Теория научного коммунизма, 1982. - №1.

22. Ядов В.А. Методологическое обоснование повторных и сравнительных исследований //Социологические исследования, 1985. - №1.

23. Смирнов В.В. Развитие политической культуры в условиях зрелого социализма // Актуальные проблемы современного политического развития: (Очерки теории) / Отв. ред. Г.Х.Шахназаров, Ю.А.Тихомиров. - М.: Юрид. лит., 1982.

24. Утенков В.М. Исторические этапы развития политической культуры // Вопросы теории и практики идеологической работы: Вып.15. - М.: Мысль, 1983.

25. Проблемы философии культуры: Опыт историко-материалистического анализа / Под ред. В.Ж.Келле. - М.: Мысль, 1984.

26. Политическая культура социализма / Ред. колл.: А.А. Алтмышбаев, А.К. Карыпкулов, Л.Н. Коган. - Фрунзе: Илим, 1984.

27. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. - М.: Мысль, 1985.

28. Хилько М.М. Політична культура населення України: аналіз ступеня консенсусу, інтегрованості, міжнаціональної злагоди // Вісник Харківського національного університету: питання політології. Зб. наук. праць. - №493. - 2006.

Размещено на Allbest.ru